|
В ОДНОЙМЕННОМУ РОМАНІ Л. КОСТЕНКО
Українській літературі притаманне відображення всіх барв, усієї повноти, всього різноманіття народного буття. Починаючи від народних дум, Г. С. Сковороди, Т. Шевченка, Лесі Українки, О. Кобилянської і закінчуючи чи то Б. Олійником, чи то Олесем Гончаром, чи то кимось із інших сьогоднішніх літераторів, образи героїв у переважній більшості УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРА перенесені із життя. А тим паче, коли герой розповіді — жива людина, яка творила, жила, плакала і сміялася. Саме така головна героїня однойменного роману у віршах Ліни Костенко — Маруся Чурай. За оповіданнями, ця легендарна жінка була втіленням краси та духовної величі. Природа не позбавила її таланту віршування і великої любові до людей. Зрозуміло, що Ліна Костенко надала своїй героїні ще й тих рис, які притаманні були загалом жінкам та дівчатам України. Не випадково про Марусю кажуть: Ця дівчина не просто так, Маруся, Це голос наш. Це — пісня. Це — душа. У романі час від часу автор підкреслює красу, вроду Чураївни, як-от: — На матір схожа, тільки трохи вища. Ті ж самі очі і така ж коса. — Ну, от скажіте, людоньки, навіщо Такій убивці і така краса? А трохи далі: — А це як хто. Я маю іншу гадку. Якась вона не схожа на убивць. Злочинниця,— а так би й зняв би шапку. На смерть іде,— а так би й поклонивсь. Давайте уважніше прислухаємося до цих слів. Чи не бачимо ми за ними український народ, його горді, нескорені риси? Бо, я гадаю, змальовуючи Чураївну, Ліна Костенко малювала узагальнюючий образ української дівчини. Не можна, звичайно, сказати, що увесь український народ, зокрема дівчата, так собі отруювали своїх наречених, чи то Гриця, чи то ще кого. Але за цим інша вдача народу: гордість, небажання терпіти приниження. Жодна людина у світі не зможе заперечити той факт, що українцям притаманні такі дивні людські риси, як глибоке відчуття краси, поетичне бачення світу. За існуючою легендою, Марія Гордіївна Чурай, полтавчанка, дійсно складала пісні. Про це йдеться і в романі. Ось як там сказано: Виходить полк. Іван під корогвами. І я край шляху осторонь стою. Моя душа здригнулася словами. Співають пісню, Боже мій, мою! Але ж нам відома нескінченна низка пісень, які створив український народ. Вони так і залишилися народними піснями, та за кожною з них своя Маруся Чурай. Читаючи і перечитуючи роман, переконуєшся, що за головною героїнею, як і за іншими героями, стоїть народ, люди, які творили історію України, її культуру. КЛАС Поетеса, якій не байдужа її культура, її рідне слово, не випадково звернулася до образу Марусі Чурай як до носія рідної культури. Адже з вуст Чураївни на світ Божий з’явилися «Ой не ходи, Грицю», «Рости, рости, дівчинонько», «Засвіт встали козаченьки». І в цьому вбачається нерозривний ланцюжок: Народ — Чураївна — Костенко. Так, саме Ліна Костенко. Адже ця поетеса від Бога, як і її героїня, творить українську літературу — незнищенну, невмирущу, високу поезію. ПОЕТИЗАЦІЯ МОРАЛЬНИХ ЦІННОСТЕЙ УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ В ОБРАЗІ МАРУСІ ЧУРАЙ (За однойменним твором Л. Костенко) Ця дівчина не просто так, Маруся. Це голос наш. Це — пісня. Це — душа. Л. Костенко Чудову легенду я вам розповім. Ти разом з легендою в пісню полинь. У пісню, що склала Маруся Чурай Про місто своє, про рідний свій край. Живе в народі легенда про поетесу-співачку з Полтави — легенда про Марусю Чурай. Маруся Чурай жива в своїх чудових піснях, у пам’яті народній. Перекази про неї живуть у віках. Життя і пісні великої полтавки послужили основою для створення художнього шедевра, який написала Ліна Костенко. «Маруся Чурай» — найбільший за обсягом твір Ліни Костенко. У романі змальовані події нашої далекої історії. Подумки линемо до зеленої Полтави, на її пагорби і долини, уявляємо ту хатину над Ворсклою, де жила дівчина з таким високим поетичним обдаруванням. Уже триста літ живуть її чудові пісні про лицарів наших українських, які йшли в похід, про козаків, про красу України і, звичайно, про кохання. Легенда наділила Марусю неабиякою вродою, поетичним і музичним хистом, чарівним голосом і романтичною любов’ю. І вся ця краса Марусі тісно переплітається з красою України. Мені здається, що серце Марусі відкрите назустріч кожній людині, всі свої найсвітліші почуття вона висловлює в піснях. Маруся виросла в сім’ї, де шанувалася народна мораль, де панувалася любов до Вітчизни, де мріяли про щастя народу. Вона розуміла, яке значення для рідної України мають її пісні. Романтична душа у Марусі, вона палко кохає Гриця, який її зрадив. А зраду Маруся вважає найбільшим злочином. Однак трагічні перипетії кохання завершуються сповіддю чистої душі Марусі Чурай. Вона психологічно сильна духом людина. При всій своїй безпосередності Маруся мудра. Вона добре бачить людські вади, намагається зрозуміти і, по змозі, виправдати негідні вчинки людей. УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРА Здається, в образі Марусі Чурай втілено найкращі риси українського народу. Постать дівчини з народу виростає до символу. «Звитяги наші, муки і руїни безсмертні будуть у її словах»,— каже Іван Іскра. Ліна Костенко створила роман надзвичайної сили. Роман про далеке минуле і цілком сучасний, бо звучать у ньому й такі проблеми, які хвилюють нас сьогодні. ОБРАЗ УКРАЇНИ У РОМАНІ Л. КОСТЕНКО «МАРУСЯ ЧУРАЙ» Чимало книг створено про Україну, історичних і художніх. І все-таки, читаючи роман Ліни Костенко, розумієш: так ніхто ще не сказав — проникливо, людяно, щиро. Особливість розкриття цієї теми у романі «Маруся Чурай» полягає в тому, що увесь твір сповнений теплоти патріотизму. Образ України постає через характери героїв, їхнє ставлення до своєї історії, до інших людей. Найяскравіше виписаний образ Марусі Чурай. Історія життя цієї дівчини, пісні якої співала уся Україна, висвітлює багато важливого для розуміння характеру українського народу, його ментальності. Образ Марусі — це образ порядної людини, вихованої на кращих традиціях народної моралі. Багато хорошого узяла вона від батьків. Гордій Чурай був людиною доброю і люблячою у сім’ї, але твердою і непокірливою з ворогом. Взаємоповага і любов батьків стали взірцем родинного щастя, високого кохання для Марусі. Вона мріяла, що колись і в неї буде таке чисте кохання. Характер дівчини є привабливим саме тому, що уособлює найкращі риси народу, дочкою якого вона була. Зі спогадів Марусі ми дізнаємося про деталі побуту і звичаїв козацтва, міщан Полтави та багатьох інших людей. Прекрасний чарівний світ поетичного свята Івана Купала згадує дівчина: А ще згадалось — колесо вогненне З гори в долину котиться проз мене… Пливуть вінки, і мій пливе, не тоне. У милих спогадах дитинства вимальовуються зворушуючі картини буденного життя: осінні збори врожаю, лущіння квасолі у дворі. А на зимові свята щедрівки, яскраві картини Різдва, Водохрещення: На Ворсклі хрест вирубують опішнями. Заллють водою, уморозять в лід… Зима тікає, підібравши поли. А вже співають, корогви несуть. Картини ці впізнає читач, і на душі тепліше, адже усе це знаходить живий відгук у пам’яті і свідомості кожного українця. Разом із Марусею читач подорожує нелегкою дорогою від Полтави до Києва через понівечені війною міста і села України за часів Богдана Хмельницького. Неспокійно скрізь. Люди втомилися від численних війн: «Усі віки ми чуєм КЛАС брязкіт зброї». Споконвіку тут проливалася кров, бо надто багато було охочих до цієї землі: Там відступало військо Остряниці. Тут села збив копитами Кончак. Тут скрізь — історія, що не вмирає. Вона діється такими синами України, як Байда, Наливайко, Остряниця, Чурай, Хмельницький. Саме вони — найвища цінність України. Народ-герой, народ-мученик постає з розповідей мандрівного дяка: Хіба оті, без німбів, без імен, На тій дорозі в Київ із Лубен, Або оті, під лісом, із Волині,— Хіба не більші мученики нині?! Той дяк по-своєму розуміє святість. Для нього священним є обов’язок перед Батьківщиною: Сисой, Мардарій — мученики віри. А Байда що, від віри одступивсь? Життя народу подає такі взірці мужності і витривалості, що ними не можна не захоплюватися, адже це жива історія України: Історії ж бо пишуть на столі. Ми ж пишем кров’ю на своїй землі. У цьому вся Україна. Страждання і терпіння, стійкість і мужність заради того, щоб захистити свою землю, щоб зберегти себе як народ. Народ України. Ліна Василівна Костенко нікого не повчає прямо, та зі сторінок роману дивляться в світ безсмертні образи наших героїчних предків, вимальовуються неповторні картини природи: Буває, часом сліпну від краси. Спинюсь, не тямлю, що воно за диво,— оці степи, це небо, ті ліси, усе так чисто, гарно, незрадливо, усе як є — дорога, явори, усе моє, все зветься — Україна. |
|
|