ВІРНІСТЬ ІДЕАЛАМ СПРАВЕДЛИВОСТІ ТА ГУМАНІЗМУ У ТВОРАХ ЕПОХИ ВІДРОДЖЕННЯ

(М. Сервантес «Дон Кіхот» і В. Шекспір «Ромео і Джульєтта») Епоха Відродження у більшості європейських країн охоплює ХV і ХVI століття. Це був час, коли народ почав виступати проти феодалів, прагну­чи здобути свободу, час зростання великих міст і зародження буржуазії, час пожвавлення торгівлі й далеких мандрівок, що вимагали від людей сміливості та дерзань. Склалися нові погляди на сенс буття: з’явилося пе­реконання, що найбільшу цінність на Землі становить людина. Гуманісти — письменники і художники — вивчали людину і прагнули правдиво її зоб­разити. Підтвердження своїм ідеям вони знайшли в античному мистецтві, що зображувало сильну і прекрасну людину. Таким чином, гуманісти відро­дили античні традиції. Звідси й назва епохи — Відродження.

Пам’ятаю, ще до знайомства з «Дон-Кіхотом» М. Сервантеса, до мене випадково потрапила стаття російського художника Сави Бродського, який ілюстрував відомий роман іспанського письменника, «Сторінки

КЛАС

іспанського зошита», а в ній — вірш, зрозуміти смисл якого я змогла тільки після прочитання самого твору Сервантеса:

Мигеля мать щедра была;

С ним вместе двойню родила.

Один такой худой, худой,

Костлявый, с острой бородой.

Открытый взгляд безумных глаз,

А на макушке медный таз.

Другой родился карапузом,

Румяный, толстый, с круглым пузом.

Сметлив, хитер, картошкой нос,

Курчавой бородой оброс.

Один в доспехах и в седле,

Другой с котомкой на осле.

Один бесстрашно рвется в бой,

Дрожит от трусости другой. Звичайно ж, це — про героїв романа М. Сервантеса: Дон Кіхота і Санчо Пансу. Портрети й риси їх характерів неможливо сплутати ні з якими іншими персонажами. Твір славетного іспанця наповнено духом епохи Відродження: «Друже, Санчо! Нехай буде тобі відомо, що волею неба я на­родився в нашу жорстоку добу, аби воскресити золоту»,— розкриває го­ловний герой роману слузі смисл своїх вчинків. Під словом «золотий» він має на увазі лицарські, по-справжньому гідні людини часи. Дон Кіхот утілює справедливість, людяність, справжнє лицарство — але живе в епо­ху, коли всі ці гуманістичні цінності зазнають осміяння. Життя виявляєть­ся зовсім не таким, яким воно уявляється Дон Кіхоту, тому-то багато які благородні прагнення героя допомогти страждальцям призводять до пря­мо протилежних результатів. Але яке ж привабливе це його прагнення до виправлення світу! Дон Кіхот бореться не за власні інтереси — він захоп­лений ідеєю виправлення понівеченої дійсності. І в цьому служінні Доб­ру він завжди активний, мужній і безкорисливий.

Санчо Панса — так само, як і зовні — цілковита протилежність своє­му пану: він реально дивиться на життя, досить меркантильний. Сите, вільготне життя — ось його ідеал (на відміну від «лицаря сумного обра­зу», який, за словами С. Бродського, «не зміг дихати повітрям ситої нудь­ги»). Але, читаючи роман, ми бачимо, як Санчо Панса поступово перей­мається («З ким поведешся, від того й наберешся?») прагненнями, ентузіазмом і благородством свого пана. І хоча Санчо темний, забобон­ний, головне, чим приваблює його постать — це чуйність, людяність, ба­жання служити добру:

Один витает в облаках, И шар земной в его руках. Другой — тот ходит по земле И мыслит только о себе.

ЗАРУБІЖНА ЛІТЕРАТУРА

Но им дана одна судьба — Одна мечта, одна борьба. За правду вечные борцы, Бессмертны эти близнецы.

Діяч англійського Відродження, В. Шекспір, теж змальовував людську особистість, що ступає до боротьби з феодальним світом. Його «Ромео і Джульєтта» — найвизначніший гімн коханню. Юнак і дівчина із ворогую­чих багатих італійських родин Монтеккі й Капулетті покохали одне одного. Їхнє кохання — це не тільки пристрасне почуття, яке не визнає ніяких пере­шкод, але й, як усяка висока любов,— почуття, що нескінченно збагачує душу.

Гуманісти Відродження стверджували, що реальність — сама люди­на, а не ії прізвисько чи якийсь штучно наклеєний ярлик (відповідно до походження або місця у суспільстві). Якраз у самій людині — її позитивні якості і вади, усе ж інше, включаючи сімейні перекази і родинні обов’яз­ки,— другорядне. «Що є Монтеккі?» — міркує тринадцятирічна Джульє-тта, яка завдяки своєму почуттю, піднялася до розуміння важливих, не­минущих істин.— Хіба так зовуть//Лице і плечі, ноги, грудь і руки?».

Кохання Ромео і Джульєтти — нестримне, чисте й героїчне — триває лише декілька днів. Влада і сила не на боці закоханих, а на боці старих форм життя, де долю людини обумовлюють не почуття, а гроші, стан, фальшиві поняття про честь родини. Але, незважаючи на те, що герої ги­нуть, у трагедії торжествують світло і правда, добро і кохання.

У героях творів М. Сервантеса і В. Шекспіра ми вбачаємо риси, при­таманні епосі Відродження. Герої діють у повній відповідності до влас­них уявлень про істину, відповідаючи за кожний свій вчинок, відповід­ним чином реагуючи на протидію ворожого їм світу.

У боротьбі за утвердження ідеалу життя примушує їх долати безліч перешкод. Це люди діяльні й активні, що мають гуманне мислення, а це вже риси нової, порівняно з попередньою епохою, людини — істинного героя Відродження.

ПРИРОДА У ХОКУ ЯПОНСЬКОГО ПОЕТА МАЦУО БАСЬО

Змалку Мацуо Басьо віддано любив природу, милувався засніжени­ми гірськими вершинами, слухав шум водоспадів, вдивлявся у морську далечінь, дихав ароматом квітів, дивувався нескінченній фантазії солов’їв.

Задивиться поет на маленьку співучу цяточку в небесній блакиті — і з’являється чарівний тривіршик:

І цілого дня

твоїм пісням не вистачає, Жайворонку! Замилується квіткою, що так і проситься прикрасити нею одяг, але

не порушить краси природи: хай вона чарує ароматом інших людей. Поет

краще уславить її в ось такому хоку:

КЛАС

Гірська троянда! Її гілочки так і просяться прикрасою на капелюх. Або такому:

Перед вродою квітів соромно стало місяцю? — Сховався за хмаркою. А може, в цьому:

Вийшов на гірську стежину, і так приємно защеміло в грудях... Та навкруги ж — фіалки. Віршам Мацуо Басьо вже понад триста років, але вони не старіють, дивують світ щирістю й таємничістю, проникливістю й добротою, відвер­тістю і спостережливістю.

Хоку в письменника бувають і захопленими:

Під час квітування сакур горам краси не додасть навіть ранкова зоря. і здивованими:

Шеретує бабуся рис. Старезна, а все ж радіє, що хризантеми розквітли! і веселими:

Перед цією розквітлою сливою, здається, й бик би замукав першу пісню весни. і сумними:

Квіти зів’яли. Вкриває землю печаль — насіння трав. Але вони ніколи не бувають байдужими ні до природи, ні до людей. Видатний японський письменник вважав, що природа — натхнення, природа — незрівнянна ні з чим краса, це — сама досконалість. Треба вчи­тися в неї, треба прислухатися до її звуків, вдивлятися в її картини, розу­міти її порухи, і, головне, намагатися жити в гармонії з нею, берегти ото­чуючий нас світ.

ЛІТЕРАТУРНА БАЛАДА У ТВОРЧОСТІ ПОЕТІВ-РОМАНТИКІВ СВІТУ XVIII—XIX СТОЛІТЬ

Жанр балади виник у середні віки як танцювальна пісня з драматур­гічною дією. Розвиток літературної балади пов’язаний із творчістю по-етів-романтиків та їх попередників Ґете і Шиллера. Уже у XVIII столітті баладу визначають як вірш, в якому розповідається про якусь незвичай-

ЗАРУБІЖНА ЛІТЕРАТУРА

ну подію. Автор виступає тільки як оповідач, його власні почуття прихову­ються, авторська мова майже відсутня, вона тільки пояснює читачеві об­ставини дії. За своєю будовою балада швидше нагадує драматичний, ніж ліричний твір, в ній обов’язкова драматична кульмінація, що часто співпадає з розв’язкою — несподіваним фіналом.

Сюжети балад автори брали з народної творчості, історичних легенд, які давали поетам можливість відійти від реального життя, порушити складні філософські чи моральні проблеми. Наприклад, відома балада Ґете «Вільшаний король», відома у майстерному перекладі В. Жуковсь­кого «Лесной царь». У ній три персонажі: батько, дитина і лісовий ко­роль. Дитина боїться таємничого лісу, і її страх або народжує в уяві лісо­вого короля, або, якщо повірити в існування таємничих істот, дає королю владу над дитиною. Батько заспокоює сина, намагаючись дати прості й зрозумілі пояснення того, що його лякає. Дитина не може зрозуміти батька, її душа живе своїм власним життям. Балада будить уяву читача, примушує уважно прислуховуватися до своїх почуттів.

Ф. Шиллер обирав для своїх балад історичні сюжети, звертаючись не до уяви, а до моральних почуттів читачів. Балада «Полікратів перстень» розкриває проблеми людської долі. Сюжет розповідає про царя Самоси Полікрата, якому довго в усьому таланить: і у військових походах, і в особистому житті. Цар Єгипту попереджає його, що за дарунки долі треба платити, що боги не завжди будуть допомагати йому, коли він дба­тиме тільки про себе. Полікрат за порадою царя Єгипту кидає в море свій найдорожчий перстень, даруючи його богам, але на другий день царю Самоса приносять величезну рибу, в шлунку якої знайшли цей перстень. Із жахом дивиться на повернутий богами дарунок цар Єгипту, він віщує Полікрату страшне майбутнє й залишає його. Композиція балади побу­дована драматично: чим більше таланить Полікрату, тим більшу небез­пеку відчуває цар Єгипту. Підступне вбивство Полікрата, яке відоме із за­гальної історії, лежить за межами балади, але читач здогадується, що доля Полікрата справді у небезпеці.

Балада «Рукавичка» розповідає про випадок, описаний у французьких літописах: одного разу Франциск I зібрався дивитися диких звірів, одна з дам впустила рукавичку, яка впала між звірами, дама наказує закоханому в неї лицарю дістати рукавичку, лицар сміливо підходить до звірів, бере рукавич-к у, повертається до дами й кидає їй рукавичку в обличчя. Балада складаєть­ся з двох частин: у першій, більшій за розміром, Шиллер описує звірів (лева, тигра, двох барсів), усі чекають на страшне криваве видовище, бійку звірів; друга частина балади майже дослівно розповідає випадок із літопису. Автор пропонує читачам самим оцінити вчинок примхливої дами, яка через дрібни­цю наражає смертельний ризик життя лицаря.

Жанр балади розвинувся у творчості поетів-романтиків, які виявля­ли неабиякий інтерес до народного мистецтва. У народних творах вони бачили відбиття самобутності і неповторності кожної людини. Польський

КЛАС

поет-романтик Адам Міцкевич звертається до фольклору, щоб відтворити художнє мислення народу, показати моральні проблеми, що його цікавлять. Фантастичний світ, а не реальний, на його думку, втілює народний ідеал: невинність знаходить захист, погані вчинки — кару від надприродних сил. Найбільш повно вони втілились у баладі «Рибка».

Як літературний жанр балада відіграла важливу роль у розвитку літе­ратури, вона дала можливість широкому колу читачів звернутися до на­родної творчості, її образів, ідей та естетичних цінностей.