РОЛЬ КОМПОЗИЦІЇ РОМАНУ «ГЕРОЙ НАШОГО ЧАСУ» У РОЗКРИТТІ ХАРАКТЕРУ ПЕЧОРІНА

Не відомо, що б міг створити видатний російський поет М. Ю. Лер­монтов, якщо прожив би хоч трішечки більше, ніж відвела йому доля. Адже в двадцять п’ять років він зумів не лише створити образ героя свого часу, спираючись на життєві враження, а й зробив при цьому глибокий аналіз усієї російської дійсності.

Так з’явився у світовій літературі образ Печоріна — передової люди­ни тридцятих років дев’ятнадцятого століття.

Цей образ виник не на порожньому місці. Йому передувало безліч ліричних творів поета, серед яких і ранні юнацькі твори, які стали підґрун­тям роботи над образом.

Герой Лермонтова індивідуальний і неповторний. Це людина вели­кого розуму і надзвичайної сили волі. Але при всій індивідуальності ха­рактеру Печорін узагальнює типові риси людей його часу.

Автор критично ставиться до свого героя. Це простежується в що­деннику Печоріна, де він не приховує протиріч свого характеру.

Хоча Печорін і не ідеальний герой, проте, знайомлячись із ним на сто­рінках твору, проймаєшся повагою і симпатією до нього. Що приваблює в образі Печоріна мене? Мабуть, розум і мужність. Хоча приходиш до розуміння цього не зразу, а лише по мірі знайомства з твором. Роман по­будовано таким чином, що і сам Печорін, і його життя можна розглядати мовби з трьох точок зору.

КЛАС

Адже повість «Бела» є своєрідною розповіддю Максима Максимовича про те, як Печорін викрав Белу. Ця повість вийшла незадовго до висилки Лермонтова на Кавказ у журналі «Современник», де до нотаток подорожнього офіцера і було включено розповідь Максима Максимови­ча. Повість «Бела» перегукується з пушкінським «Кавказьким полоне­ником», але оповідь ведеться побутовою, зниженою мовою самим Мак­симом Максимовичем.

У повісті «Максим Максимович» оповідач перетворюється на дійову особу. Розповідь продовжується від імені автора роману. Саме тут, єди­ний раз за всю книгу, автор зустрічається віч-на-віч із Печоріним. Зустріч автора з героєм була необхідною для реалістичного зображення героя. Повість «Максим Максимович» є своєрідною підготовкою для сприйнят­тя другої частини роману. Адже з уст автора ми дізнаємося про смерть Печоріна, після чого автором обґрунтовується право на публікацію «Жур­налу Печоріна».

У трьох повістях «Журналу Печоріна» з’являється третій оповідач — сам Печорін, що постає перед читачами розумною і проникливою люди­ною, що вміє правдиво і відверто визначити і свій внутрішній стан, і стан усіх оточуючих його людей.

Сила і слабкість характеру Печоріна — у здатності до самоаналізу. У цьому ж полягає і причина його скептицизму і розчарувань.

Не дивлячись на всю єдність «Журналу Печоріна», повісті, що уві­йшли до нього, дуже різняться. «Тамань» можна розглядати як про­довження традицій романтичних розбійницьких повістей. «Княжна Мері» являє собою роман із сучасного життя і перегукується з пушкін-ським «Євгенієм Онєгіним». А «Фаталіст» продовжує тему гравців. Отже, композиція роману М. Ю. Лермонтова «Герой нашого часу» не тільки по-новому розкриває образ головного героя, а й надає творові небувалої художньої довершеності.

ОБРАЗ УКРАЇНИ У ТВОРЧОСТІ М. В. ГОГОЛЯ

Микола Гоголь — геніальний російський письменник, але витоки його творчості — в українській культурі. Українець за походженням, він із ди­тинства добре знав українські казки, пісні, бувальщини. Саме вони наси­чували його уяву, що створила прекрасні «Вечори на хуторі поблизу Ди-каньки», «Миргород».

Гоголь створює не просто народні характери, а саме образ України, своє­рідний материк на карті всесвіту, де центром є Диканька. Він відкриває цей материк для усього людства. Як справжній дослідник, знайомить читача з мовою, якою говорять «поблизу Диканьки», навіть подає словничок найбільш уживаних слів. Описує природу, розповідає про людей, їхні зви­чаї, вірування, їхні радощі і скорботи. І все це пройняте такою великою любов’ю, таким захопленням, таким замилуванням, що неможливо лиши­тися байдужим: «…Полдень блещет в тишине и зное,

ЗАРУБІЖНА ЛІТЕРАТУРА

и голубой неизмеримый океан, сладострастным куполом нагнувшийся над землею, кажется, заснул, весь потонувши в неге, обнимая и сжимая пре­красную в воздушных объятьях своих» («Сорочинський ярмарок»).

Неможливо лишитися байдужим і до людей, про яких розповідає ав­тор. Коваль Вакула з повісті «Ніч перед Різдвом» щиро і віддано кохає красуню Оксану і ладен на все заради неї, навіть дістати черевички, що носить цариця. І горда красуня розуміє, що немає кращого хлопця, ніж Вакула, і не треба їй вже царициних черевичків.

Гоголь ніби збирає голоси своїх героїв і говорить разом із ними мо­вою, що схожа на пісню. І разом зі своїми героями він створює чудову книгу, сповнену любові до людей, живих почуттів, яскравого світла і страшної темряви.

Т. Шевченко був палким шанувальником «Вечорів на хуторі поблизу Диканьки». Саме він відзначив, що фантастичні, майже казкові повісті роз­кривають глибокий, самобутній розум автора і його ніжну любов до людей.

І все ж образ, що створює Гоголь, не ідеальний. Автор бачить одвічну боротьбу добра і зла в різних проявах. Людям протистоять темні сили, що псують людські стосунки, визначають протистояння людей.

У повісті «Тарас Бульба» Гоголь зображує гордих, сміливих людей, для яких свобода і честь — найдорожчий скарб. Сама природа породжує такі характери: безкраї степи, широкі ріки, небесний простір.

Образ України у Гоголя романтичний. Україна вражає читача своїми людьми, сильними і пристрасними, своєю природою, яскравою і барвис­тою. Це край, де можливо все, де боротьба добра і зла одвічна, але люди стають на бік добра і тому перемагають зло.

ПАНОРАМНЕ ЗОБРАЖЕННЯ ЖИТТЯ СУСПІЛЬСТВА У ПОЕМІ М. В. ГОГОЛЯ «МЕРТВІ ДУШІ»

Кожний митець прагне створити таку перлину, яка б знайшла гідне місце у його творчості. Вінцем творчості Миколи Васильовича Гоголя вважається поема «Мертві душі».

Темою твору стало зображення дійсності кріпосницької Росії, а дійсність ця неймовірна, бо з точки зору здорового глузду там можуть відбуватись найнеймовірніші події.

Миколаївська Росія показана автором через страшні образи її хазяїв. М. В. Гоголь створив портрет поміщицького класу, який складається з п’я­них офіцерів, гравців, псарів або просто манілових, собакевичів, коробо­чок і плюшкіних.

Велике узагальнююче значення мають сатиричні образи Гоголя. Вони сягають далеко за межі викриття феодально-кріпосницького суспільства.

У Плюшкіна гниє хліб, пропадає даремно все те, що могло б забезпе­чити життя помираючим з голоду селянам.

Усі інші поміщики: і Манілов, і Коробочка, і Ноздрьов, і Собакевич — сприймаються начебто подвійним зором: по-перше, ми бачимо їх

КЛАС

такими, якими вони здаються собі, і, по-друге, такими, якими вони є на­справді. Порівнювати образи поміщиків не варто. Адже вони суто індив­ідуальні, хоча є одна ознака, за якою ці образи поєднуються в ланцюжок: протягом твору згущається їх антилюдська сутність.

Але картина російського життя не може бути повною без показу жит­тя кріпосного семейства під владою поміщиків. Це картина голоду, злиднів, гноблення: «Попадались вытянутые по снурку деревни, построй­кою похожие на старые складенные дрова, покрытые серыми крышами с резными деревянными под ними украшениями в виде висячих шитых узорами утиральников». Зрозуміло, чому кріпаки мруть від лихоманки, адже: «…у Плюшкина для всей дворни, сколько ни было ее в доме, были одни только сапоги, которые должны были всегда находиться в сенях. Всякий призываемый в барские покои обыкновенно отплясывал через весь двор босиком, но, входя в сени, надевал сапоги и таким уже образом являлся в комнату». Зрозуміло, як жили дворові-селяни восени і взимку, не говорячи вже про голод. І хоча люди «низького походження» показані автором не крупним планом, а загалом, проте показ народного життя в творі є дуже важливим. Але все ж є у поемі образи селян, які вражають влучністю свого показу. Це і дівчинка Пелагея, яка не знає, де праворуч, де ліворуч, і хлопчик Прошка у великих чоботях, і ті трударі — стельма­хи, плотники, мулярі, що увійшли до списків померлих селян.

Безумовно, образ Павла Івановича Чичикова уособлює внутрішній конфлікт між пристойною зовнішністю і внутрішньою підлістю, проте у творі він є лише засобом дослідження корінних проблем тогочасної дійсності. Адже у композиційному плані головне місце у поемі займає зображення поміщицького і чиновницького світу, без якого панорамне життя суспільства неможливе.

Навіть у протиставленні показу сонного життя поміщиків і жвавого побуту губернського міста є щось разюче. Спочатку здається, що потрап­ляєш в інший світ — світ пристрастей і життя, а виявляється, що місто так само мертвенно існує, як і маєтки. І хоча чиновників М. В. Гоголь зоб­ражує менш детально, ніж поміщиків, проте саме вони створюють колек­тивний портрет губернської влади. Письменник розкриває ставлення представників цієї влади до своїх службових і державних обов’язків, які сприймаються як засіб для розбещеного ситого життя: «Он видел, каки­ми щегольскими заграничными вещицами заводились таможенные чи­новники, какие фарфоры и батисты пересылали кумушкам, тетушкам и сестрам. Не раз давно уже он говорил со вздохом: «Вот бы куда пере­браться: и граница близко, и просвещенные люди, а какими тонкими гол­ландскими рубашками можно обзавестись!». Надобно прибавить, что при этом он подумывал еще об особенном сорте французского мыла…» Ось він, ще один прояв мертвої душі!

Отже, тема мертвих душ у поемі М. В. Гоголя виникає у найважливі­шому і найглибшому значенні: суспільство миколаївської Росії не

ЗАРУБІЖНА ЛІТЕРАТУРА

сприймало живу людську душу і людські стосунки, підносячи мертву душу грошей і всіх проявів збагачення.