ЄДНІСТЬ САТИРИЧНОГО І ЛІРИЧНОГО У ПОЕМІ М. В. ГОГОЛЯ «МЕРТВІ ДУШІ»

Скарбниця творчості Миколи Васильовича Гоголя збиралася на народ­ному підґрунті. Саме тому його твори сповнені водночас і гніву, і любові. Гніву — до тих, хто нівечить людські долі, любові — до народу.

Ці парадоксальні суперечності простежуються протягом усього тво­ру. Адже суперечливим є вже те, що поема має назву «Мертві душі», те, що сатиричне і ліричне в ній виступає в єдності.

Проте з кожною главою твору наростає викривально-сатиричний пафос. Якщо звернутись до образів твору, то можна побачити низку са­тиричних персонажів, серед яких і центральний образ, і декілька його оточуючих. Наприклад, Манілов разом із дружиною презентують Чичи­кову список померлих селян, перев’язаний рожевою стрічечкою. Яке ж огидне відчуття викликає цей штрих! А сам Чичиков? Авантюрист, заці­кавлений у нещасті інших людей заради своєї вигоди: «А теперь же вре­мя удобное, недавно была эпидемия, народу вымерло, слава Богу, нема­ло». Двуликий добродій дякує Богові за людське горе!

Та хіба тільки він… Герої гоголівської сатири — люди обмежені, не здатні на душевні пориви. А їх захоплення не виходять за межі супу та котлет. Отже, предмети домашнього побуту важать в їхньому житті значно більше, ніж високі почуття.

Блискуче, гостросатирично письменник розкриває ту істину, що у то­гочасному суспільстві людина не здатна відчувати симпатію, дружбу, по­вагу, любов.

Із найглибшою сатирою звучить тема столиці у «Повісті про капіта­на Копєйкіна, де відверто протиставляються державні мужі простій лю­дині. А символом державної влади якраз і виступає Петербург — пиха­тий, розкошуючий, розбещений і ситий.

Зображення ж простих людей пройняте поезією. Та й сама авторська оповідь містить безліч ліричних відступів, авторських монологів і роз­думів про життя, мистецтво, про Батьківщину. А спогади про Батьківщи­ну доводять автора до глибокого трепету: «Не так ли и ты, Русь, что бой­кая необгонимая тройка несешься! Дымом дымится под тобою дорога, гремят мосты, все отстает и остается позади. Остановился пораженный божьим чудом созерцатель: не молния ли это, сброшенная с неба? что значит это наводящее ужас движение? и что за неведомая сила заключе­на в сих неведомых светом конях? эх, кони, кони, что за кони!».

І ще більш контрастним стає цей авторський ліризм сатиричному по­казові співаючого Чичикова. Здавалось би, що тут дивного? Адже з пра­давніх часів пісня супроводжує людину протягом усього життя. Але ж то людину! А Чичиков? Нелюдь, що придбав майно у вигляді мертвих душ.

КЛАС

Читаючи цей епізод твору, намагаєшся зрозуміти і почуття автора, і прихо­ваний зміст слів, вкладених в уста візниці Селіфана: «Вишь ты, как барин поет!».

Геніальність самої теми «Мертвих душ» виявляється у багатстві різних значень і протиставлень понять мертвих і живих душ, коли починаєш ро­зуміти глибину і важливість для поеми того ліричного відступу, де мова йде про те, що «…на свете дивно устроено: веселое мигом обратится в пе­чальное, если только долго застоишься перед ним…».

Отже, М. В. Гоголь довів, що характер людини формується під впли­вом суспільного середовища. Тому можна стверджувати, що предметом сатири письменника були не окремі особистості, а громадські пороки суспільства.

КЛАС

У десятому класі вдосконалюються навички критичного аналізу про­грамових творів, їх проблематики, сюжету, системи образів, виражально-зображувальних засобів. Учні вчаться аналізувати поведінку і вчинки ге­роїв твору, їхні уявлення про сенс життя, розкривати етико-психологічні колізії, виявляти авторську оцінку героїв і подій твору, характеризувати концепцію та найважливіші особливості поетики художнього твору. На рівні окремих образів, сюжетів, тем, проблематики, поетики, літератур­но-естетичних систем учні порівнюють твори, які належать до різних національно-культурних традицій. Особлива увага приділяється напи­санню робіт, різних за обсягом, характером і жанром.

ТЕМА ДИТИНСТВА У ТВОРАХ Ч. ДІККЕНСА

Дослідники англійської літератури стверджують, що жоден з англій­ських письменників не користувався такою славою за життя, як Чарльз Діккенс. Визнання прийшло до Діккенса вже після першого оповідання й не залишало до останніх днів, хоча сам письменник, його погляди і творчість змінювалися. Секрет його популярності у сучасників у тому, що Діккенс гостро відчував зміни в житті Англії, був виразником споді­вань і прагнень тисяч людей. Після смерті письменника його твори поча­ли піддавати гострій критиці, і лише в XX столітті стало цілком очевид­ним значення творчості Діккенса. Його біографія знайшла відображення і у сюжетах його романів, і у творчій манері. Батько був бідний службо­вець і за борги потрапив у тюрму. Діккенс змалечку самостійно заробляв гроші, працював на фабриці, клерком, репортером у суді і парламенті. Як репортер він відображає сучасні події і намагається порозумітися у при­чинах, що їх викликали. Провідну тему творчості письменника можна визначити як тему боротьби добра і зла, вона розкривається в кожному його творі. Діккенс вважав, що ставлення суспільства до дитини відбиває боротьбу добра і зла у ньому. Тому тема дитинства — одна з головних у його творчості.

Роман «Пригоди Олівера Твіста» — перший «роман-виховання», жанр, до якого Діккенс неодноразово звертається. Структура цих творів схожа: дитина, яку кинули напризволяще батьки, переслідується родичами, що полюють за спадщиною й хочуть використати беззахисність дитини; зав­дяки дивному збігу обставин герой виривається з тенет злиднів, отримує спадщину, а разом із нею і визнання у суспільстві. На початку творчості, і це відобразилося в «Олівері Твісті», Діккенс вважає, що матеріальна на­города, достаток — мета, до якої варто йти, яка робить людину щасливою. Зло в «Олівері Твісті» має подвійну природу: це суспільне зло, виражене в «роботних домах», де утримуються знедолені діти; але Діккенс змальо­вує зло, пояснити яке ні письменник, ні читач не можуть, воно уособлюється в конкретному герої, який ставить собі за мету знищити Олівера. Образ

КЛАС

Олівера ідеальний, його характер не змінюється протягом роману, він не підпа­дає під вплив обставин, навіть перебуваючи серед шахраїв.

У наступних романах тема дитинства поглиблюється. Діккенс усві­домлює зв’язок між характером героя й обставинами, в яких він діє. Май­же всі романи Діккенса мають щасливий кінець, за що автору немало до­коряли і за життя, а особливо після смерті. Але «щасливі кінці» — це одна з рис філософії письменника. Він вважав, що література має сильне ви­ховне значення, впливає на свідомість і що щасливий кінець утверджує оптимізм, радощі життя, гармонію, дає надію, що людина ніколи не буде самотня. Але як письменник-реаліст Діккенс бачив, що в житті «щасливі кінці» бувають не завжди, він змінює своє ставлення і до проблеми мате­ріальної нагороди героя, показуючи, що досягнення певного матеріаль­ного рівня не забезпечує людині щастя.

Найбільш характерний у цьому відношенні роман «Девід Копперфілд». Герой цього твору, на відміну від Олівера Твіста, проходить довгий шлях духовного розвитку. Нещасливе дитинство, сирітство, пошуки рідних лю­дей змінюють характер Девіда, дають йому життєвий досвід. Цей роман має автобіографічні риси й відбиває не тільки розвиток героя, а й шляхи, якими йшов сам автор. У цьому романі межа між злом і добром не така чітка: героїв важко поділити на суто позитивних і суто негативних, для автора важливо, в першу чергу, як духовно збагачується герой. У багатьох своїх романах Діккенс використовує прийом смерті персонажів, що допо­магає розв’язати чимало конфліктів. У «Девіді Копперфілді» цей прийом має зовсім інший зміст: смерть не вирішує конфлікт, а стає для героя тяж­ким випробуванням, з якого він набуває життєвий досвід. Уже дорослий, Девід Копперфілд закохується в дочку власника фірми, де він навчається, Дору, і, коли обставини дозволяють, Девід одружується з нею. Та пройдуть роки, перш ніж він зрозуміє, що все життя поруч із ним була по-справж­ньому близька людина, Агнес. Смерть Дори не просто дає змогу Девіду одружитися з Агнес, а заставляє переосмислити своє життя, стосунки з людьми, зрозуміти, що таке справжнє кохання.

Тема дитинства у творчості Діккенса розкриває гуманістичне спря­мування таланту письменника, утверджує добро і справедливість, засу­джує байдужість суспільства у ставленні до дітей.