ВІКІСТОРІНКА
Навигация:
Інформатика
Історія
Автоматизація
Адміністрування
Антропологія
Архітектура
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Військова наука
Виробництво
Географія
Геологія
Господарство
Демографія
Екологія
Економіка
Електроніка
Енергетика
Журналістика
Кінематографія
Комп'ютеризація
Креслення
Кулінарія
Культура
Культура
Лінгвістика
Література
Лексикологія
Логіка
Маркетинг
Математика
Медицина
Менеджмент
Металургія
Метрологія
Мистецтво
Музика
Наукознавство
Освіта
Охорона Праці
Підприємництво
Педагогіка
Поліграфія
Право
Приладобудування
Програмування
Психологія
Радіозв'язок
Релігія
Риторика
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Статистика
Технології
Торгівля
Транспорт
Фізіологія
Фізика
Філософія
Фінанси
Фармакологія


НОВАТОРСТВО «ЕПІЧНОГО ТЕАТРУ» Б. БРЕХТА

Кожний визначний драматург ХХ століття був ще й теоретиком те­атру, який намагався розробити принципово нові способи сценічного втілення життя. Чехов і Ібсен, Беккет і Йонеска не лише яскраві худож­ники, але й тонкі критики, котрі прекрасно вміли не лише створювати, але й «пояснювати» свої твори.

Видатний німецький драматург Б. Брехт увійшов в історію літератури як теоретик і практик «епічного театру». Подібно до Б. Шоу, який тра­диційній драмі протиставив п’єсу-дискусію, Брехт традиційному «аристо-телівському» театру протиставляв театр «епічний». У чому ж полягає відмінність «епічного театру» Брехта від театру традиційного? Насампе­ред Брехт прагнув підкреслити умовність самого сценічного дійства: гля­дач повинен пам’ятати, що сценічна дія — це не життя, а саме театр. Дуже важливим фактором, до якого прагнув Брехт, була відсутність емоційної реакції у глядачів. П’єса не повинна хвилювати, викликати сльози чи якісь інші емоції, вона повинна примусити глядача розмірковувати. Глядач не повинен перейматися долею героя, він повинен оцінювати вчинки героя, бути йому суддею. У такому театрі немає позитивних і негативних героїв — це кожен глядач визначає сам для себе. Головне для Брехта, щоб цей гля­дач почав розмірковувати над тим, що відбувається на сцені. У такому те­атрі провідною є роль автора, для якого вся дія — лише привід для початку



ЗАРУБІЖНА ЛІТЕРАТУРА


дискусії із глядачем. Твори Брехта мають доволі відвертий ідеалогічний підтекст. Так, славнозвісна п’єса «Матінка Кураж та її діти» створювалась у той час, коли Гітлер розпочав Другу світову війну. І хоч історичною ос­новою цієї історії є події Тридцятилітньої війни, сама п’єса, а особливо об­раз її головної героїні, набувають позачасового звучання. По суті це твір про життя і смерть, про вплив історичних подій на життя людини.

У центрі п’єсі — маркитанка Анна Фірлінг, котра більше відома як матінка Кураж. Для матінки Кураж війна — це спосіб існування: вона тягне слідом за армією свій фургон, де кожний може купити її нехитрий товар. Війна принесла їй трьох дітей, котрі народилися від солдатів різних армій; війна стала для неї нормою. Їй байдуже, що є причиною цієї війни, хто буде переможцем, за які ідеї воюють армії. Ця ж війна і все віднімає у матінки Кураж: один за одним гинуть її троє дітей, і вона залишається сама-самотою.

П’єса Брехта завершується такою сценою: матінка Кураж вже сама тягне свій фургон слідом за армією, що відходить. Навіть у самому фіналі матінка Кураж не змінила свої думки про війну. Для Брехта важливо, щоб прозріння прийшло не до героя, а до глядача. У цьому й полягає смисл «епічного теат­ру»: глядач сам повинен засудити чи підтримати героя. Так, у п’єсі «Матінка Кураж та її діти» автор усе підводить до того, щоб головна героїня засудила війну, зрозуміла нарешті, що війна згубна і нещадна до всіх і всього. Але «про­зріння» матінки Кураж не відбувається. Більше до того, сама «професія» матінки Кураж передбачає існування за рахунок війни. І у фіналі п’єси вона залишається вірною своїй «професії». Незважаючи на те що війна забрала її дітей, матінці Кураж потрібна війна, війна — це єдиний спосіб її існування.

«Епічний театр» Брехта дав можливість змусити глядача аналізува­ти те, що відбувається на сцені, зробив його активним учасником дії. І це одне із головних досягнень «епічного театру».

МОТИВИ ПЕРЕСТОРОГИ В РОМАНІ А. КАМЮ «ЧУМА»

Тема Чуми вже давно і широко використовується світовими письмен­никами. І вже давно вона переступила своє енциклопедичне визначення «гострої інфекційної хвороби». Ми вживаємо вислів «СНІД — чума ХХ століття», ми кажемо: «Та ти чумний, чи що?». І мало хто при цьому зга­дує справжнє значення одного з компонентів цих висловів. Але в 1947 році А. Камю вирішив звернутися до цієї теми в найбільш конкретному її значенні. Він переніс дію із дикого Середньовіччя в сучасне місто, туди, де «вже давно вона зникла». Та чи зникла?

Уявімо 1947 рік. Тільки-но закінчилася Друга світова війна, але спо­гади про неї ще надто живі, спогади про «коричневу чуму» — фашизм. Але чому тоді не було просто написати роман про війну, про її жертви? Навіщо така алегорія? Але роман Камю навіть глибший, ніж роман про «коричневу чуму». Чума — це не тільки жорстокість. Чума — це безду­ховність, це безглуздість, це сліпий фанатизм. Та найстрашніше те, що Чума заразна. Будь-яка людина, що торкається її, відчуває її дихання,


КЛАС



просто наближається до неї, ризикує заразитися. Але ж «Чума» — перш за все книга про тих, хто чинить опір, а не про тих, хто здався.

Зберегти в собі свій внутрішній стрижень за будь-яких обставин — ось засіб боротьби з Чумою. Лікар Ріє щодня поспішає до хворих, він усвідомлює, що кожен день може стати для нього останнім, він навіть усвідомлює, що всі його намагання врятувати хоч когось будуть марні. Для чого тоді все це? Але Ріє каже: «Для мене такі слова, як врятування людини, звучать надто гучно. Мене цікавить здоров’я людини, у першу чергу здоров’я». Адже колись він присягався допомагати людині. І тепер він просто виконує свій обов’язок.

Журналіст Рамбер чужий цьому місту. Він опинився там випадково. В іншому місці на нього чекає справжнє кохання й щастя. Він не розуміє, чому він має страждати і хоче будь-як виїхати з міста. Та коли така можли­вість з’являється, він залишається. Чому? А якби він поїхав, то перестав би бути Рамбером, гідним свого кохання, він став би також зачумленим, як і всі мешканці міста.

Адже вони були «зачумлені» ще до того, як прийшла справжня Чума. Сірі вулиці, сірі будинки, сірі розваги, такі ж сірі душі в людей. Звичайне коло обов’язків щодня. «Місто без голубів, без дерев, без садів, де не по­чуєш ані хлопання крил, ані шелесту трави,— словом, без особливих прик­мет». І люди там теж «без особливих прикмет», люди, мертві ще до того, як захворіли на Чуму…

Але Чума жахлива не тільки тоді, коли вона сіє навколо трупи, най­страшніша вона, коли захоплює розум і серце людей. Таких, як Коттар, якому байдужі усі моральні цінності. Це про таких, як він, існує вислів «бен­кет під час чуми». І Чума його не зачепила, адже він уже зачумлений.

Чума має багато виявів. І коли релігійні фанатики беруть зброю, на­магаючись щось довести, вбивають безвинних людей — це Чума. І коли отець Панлю з пафосом, урочисто промовляє: «Брати мої, до вас прийшло лихо, і ви заслуговуєте на нього! — все більше запалюючись, запевняє: — Праведним нема чого боятись, але грішні справедливо тремтять від жаху»,— це теж Чума, піднесення над усе ідеї сліпої віри. Але «людина — це не ідея»,— каже Ріє. І Панлю з жахом переконується в цьому, коли ба­чить свою абстракцію в житті — смерть сина Отона. «У цього, сподіва­юсь, не було гріхів»,— кидає Ріє в обличчя Панлю.

І друг Ріє Тарру теж це якось зрозумів. Він став проти безглуздя смер­тних вироків і вирішив боротися з суспільством, яке базується на цьому, з Чумою. Звичайно, його друзі теж виносять смертні вироки, але усі вони впевнені, що «ці кілька смертей необхідні, щоб побудувати світ, де нікого не вбиватимуть». Знайомі слова… Адже Родіон Раскольников теж так вважав: «За одне життя — тисяча врятованих… Та і що значить на загаль­них вагах життя цієї жалюгідної старої? Не більше як життя воші…». Так, але ж Тарру каже: «Якщо поступитися один раз, то де межа?». Хто її визначає? І взагалі, хто дав право одній людині засуджувати



ЗАРУБІЖНА ЛІТЕРАТУРА


і вбивати іншу? Тарру гірко визнає, що «протягом років, як був, так і зали­шився зачумленим, а сам усіма силами душі вірив, що борюсь з Чумою». Чи можна на крові та насильстві збудувати новий, чистий світ? Ні.

Чума — це зло, це ненависть. Тарру знає, що кожен носить її в собі, що не існує такої людини у світі, якої б вона не торкнулася. Чим більше людська ненависть, тим сильнішою стає Чума. «Ця історія стосується однаково нас усіх»,— каже Рамбер. Прикро бути щасливим одному…

Кінець роману здається оптимістичним: Чума відступила, люди раді­ють, усі щасливі… Так, справді, Добро повинно перемагати. Але, глибоко осмисливши написане, можна помітити: Чума не переможена, а просто якимось дивом вона відійшла, як звір, знесилений у боротьбі, концентру­ючи свої сили для того, щоб завдати нового удару. Вона живиться людсь­кою ненавистю і заздрістю, і щасливі люди на вулицях міста не знають того, що знає Ріє: «Мікроб чуми ніколи не вмирає, ніколи не зникає… він терп­ляче чекає своєї години і, можливо, прийде на горе і повчання людям та­кий день, коли чума пробудить пацюків і відправить їх вмирати на вулиці щасливого міста». І єдиним виходом із цього, на думку Ріє, є внутрішній стрижень, що спонукає робити те, «що треба здійснити і мають робити усі люди всупереч страху, всупереч особистим ваганням, усі люди…».

Але хто визначає межі цього «треба»? Цього не знає і Ріє…

ТЕМА ЛЮДСЬКОЇ ПАМ’ЯТІ В ОПОВІДАННІ Г. БЕЛЛЯ «ПОДОРОЖНІЙ, КОЛИ ТИ ПРИЙДЕШ У СПА...»

Тема часу і пам’яті звучить у багатьох творах німецького письменни­ка Генріха Белля. Особливо це стосується його антивоєнних, антифаши­стських творів, у яких тема пам’яті звучить трагічно. Спогади про мину­ле протиставляються зловісним обрисам сучасного, розриваного на шматки хаосом війни.

Уже на початку оповідання «Подорожній, коли ти прийдеш у Спа...» ми бачимо героя твору на межі загибелі. Крізь хворобливий жар герой-оповідач туманно бачить приміщення, в якому перебуває, і в його свідо­мості виникають картини минулого.

Письменник показує увесь процес народження спогадів у людині: опо­відач детально описує коридор з вішалками й емалевими табличками між дверима, картинами і скульптурами. На фоні охопленого пожежею міста, на першому плані оповіді з’являються предмети, що нагадують мирні дні. Але під склепінням гімназії, де нещодавно звучав дитячий сміх, тепер хриплять поранені, що ось-ось помруть

Герой оповідання бореться зі своєю пам’яттю, не пускає її у своє те­перішнє життя, тому що розуміє, що минулого, своєї мирної і безтурбот­ної юності, йому не повернути. Але пам’ять невмолима, і для героя най­тяжчим є те, що все навколо — рідні стіни його гімназії — стало тепер холодним і чужим, ніби не з його життя. З початком війни життя пере­рвалося, і повернення не буде.


КЛАС



Важливий рівень теми пам’ять в оповіданні складає опис творів мис­тецтва — це едя» Фейєрбаха, давньоримська скульптура «хлопчик, який витягає колючку», фриз Парфенона, колона Гермеса... Це же не індивіду­альна, а загальнолюдська пам’ять. Белль показує, як війна може знеціни­ти не лише життя будь-якої людини, але й культуру, мистецтво в цілому. Особливе значення має рядок каліграфічної вправи, яку юнак почав пи­сати на шкільній дошці лише три місяці тому, до війни, і яка вже ніколи не буде завершена: у цієї людини тепер немає рук, вона скоро помре.

«Подорожній, коли ти прийдеш у Спа...» — це початок відомого дав­ньогрецького напису, який був зроблений помираючим воїном і увічнив битву, в якій геройською смертю поліг загін спартанців. Історія повто­рюється — і у ХХ столітті ні мистецтво, ні освіта не врятували людство від нової жахливої війни. Як і тисячоліття тому, на війні гинуть люди.

Війна увірвалась раптово — і навіть написані крейдою на дошці впра­ви гімназиста ще не стерті. Але світ змінився, і змінилася людина. У ні­мецькій класичній гімназії стоять погруддя великих полководців, якими, певне, захоплювалися хлопчаки-гімназисти. Але тепер, пройшовши крізь жахи війни, герой розуміє, що той воєнний пафос, описаний у «книжках із картинками», це ніщо, мильна булька. Солдат запитує себе — за що він боровся? — і не знаходить відповіді. Для мільйонів людей, загиблих на війні, зроблять тисячі «пам’ятників масового виробництва» — от і все.

У спогадах героя особливу роль відіграє образ хреста. Коли хрест зня­ли, на стіні лишився незникний слід, що здавався ще яскравішим, ніж сам маленький і старий хрест. Його не можна було знищити, як не можна зни­щити у свідомості людини пам’ять минулого, культуру, почуття моралі... Тінь у формі хреста, що проступає на стіні крізь усі шари фарби — це сим­вол мирного часу, «коли ще дозволяли вішати у школі хрести», і всього того в людині, що здатне протистояти війні, руйнації особистості і культури.

Тема людської пам’яті в оповіданні Г. Белля «Подорожній, коли ти прийдеш у Спа...» має трагічне забарвлення. Але пам’ять — це мож­ливість зберегти своє людське «я» за будь-яких обставин. Пам’ять може існувати у формі прекрасних творів мистецтва або запаху тютюну і теп­лого молока. Кожна історична епоха складається з тисяч спогадів осо­бистих, інтимних спогадів кожної людини. Це той ланцюжок, що зав’я­зує воєдино минуле і майбутнє, дитинство і доросле життя, одну людину з іншою... Зберегти пам’ять про минуле — то зберегти себе, свою куль­туру, свою батьківщину.

АПОКАЛІПТИЧНЕ БАЧЕННЯ ПОДІЙ

ДРУГОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ

© 2013 wikipage.com.ua - Дякуємо за посилання на wikipage.com.ua | Контакти