Живопис – вид образотворчого мистецтва, витвори якого створюються за допомогою фарб, що наносяться на будь-яку поверхню (полотно, дерево, папір, тощо.)

„У самому слові „живопис” закладено правдивий зміст, який вичерпно визначає справжнє призначення цього слова. Живописати – оспівувати живе, одвічне, прекрасне.”

М. Сар’ян.

Живопис, як і всі інші види мистецтва, має особливу художню мову, засобами якої митець передає своє ідеї і почуття, що відображають дійсність. В живопису точне зображення дійсності реалізується через художній образ, лінію і колір. Незважаючи на всю свою технічну досконалість, живопис не є художнім твором, якщо не викликає переживання, емоції глядача. При абсолютно точному виконанні художник не має можливості проявити своє ставлення до зображення, якщо він ставить собі мету передати лише схожість.

Засоби створення живописного твору

Художні витвори створюються живописцями за допомогою таких засобів:

- рисунок ( одноколірне зображення на площині від руки за допомогою лінії, штриха, плями);

- колір - здатність предмета викликати певне зорове відчуття в залежності від світлових променів сонячного спектру, які предмет відображає (найголовніший засіб);

- світлотіні;

- виразність мазків;

- фактура;

- композиція– вміння поєднувати окремі предмети чи елементи в одне ціле.

Ці засоби дозволяють передати на площині кольорове багатство світу, об’ємність предметів, їх якісні матеріальні відмінності, просторову глибину і світлоповітряне середовище.

Світ живопису багатий і складний, його скарби накопичувались протягом багатьох тисячоліть. Найдревніші твори живопису знайдені вченими на стінах печер, в яких жили первісні люди. З дивовижною влучністю і гостротою зображували перші художники сценки полювання і тварин. Так виникло мистецтво зображення фарбами на стіні, притаманне монументальному живопису.

Види живопису

Живопис поділяється на:

- монументальний;

Завдання живопису та його роль у житті людей та у професії фахівця перукарської справи та декоративної косметики.

Твори, в яких показано живі, реалістичні форми є основою образотворчої мови, пережили століття і до сьогодні впливають на нас з великою силою. Тому що така художня мова дозволяє заглянути в глибину людської особистості, передати характер людей і найтонші рухи душі. Закони художньої реалістичної грамоти ввійшли в нашу свідомість так сильно, як ввійшли в нашу мову правила грамоти.

Реалістичний метод досягнення виразності в живописному мистецтві не допускає деформацій, схем. Сила його впливу в тому і полягає, що він керується життям, безкрайньо багатогранним, невичерпно багатим.

Мета курсу живопису для фахівців перукарської справи та декоративної косметики: дати майбутньому спеціалісту основні знання і навички з питань живопису, розвивати їх творчі можливості, ознайомити з методами виконання живописних робіт, познайомити з матеріалами і обладнанням, навчити працювати з натури, добре знати теорію предмета, володіти навичками роботи в різних видах і жанрах живопису, вміти працювати в різноманітних художніх техніках і матеріалах. Все це має досягатись практичними вправами. Вся система завдань покликана закласти основи образотворчої грамоти, сприяти утвердженню професійних навичок виконання етюдів, довготривалих робіт, різноманітних за складністю.

На заняттях з живопису особливу увагу студентів слід звернути на методичну послідовність виконання навчальних завдань і вимагати уважного і вдумливого вивчення натури і засобів живописного зображення. Програма з живопису передбачає вивчення основних художніх технік: акварелі, олійного живопису, гуаші, темпери тощо. Побудова живописного зображення здійснюється на основі грамотного малюнка і вимог композиції. Здобуті знання і вміння закріплюються і розвиваються у процесі самостійної роботи студентів. Високі вимоги повинні ставитися до використання живописних матеріалів і виконання живописних робіт.

Насамкінець студент повинен здобути знання й професійні уміння для самостійного вирішення творчих завдань у своїй професійній діяльності.

Жанри живопису

ЖАНР (франц. від лат. – рід, вид)- стійкий різновид художнього твору, що склався історично. В образотворчому мистецтві основні жанри визначаються за предметами зображення.

Портрет(від франц. “portrait” – зображувати) – жанр, присвячений зображенню певної людини або групи людей, які існували чи існують у дійсності.

Портрет – зображення конкретної людини або групи людей. Портрети розрізняють за призначенням, специфікою форм і характером виконання: станкові (картина, бюст, графічний аркуш) і монументальні (монумент, фреска, мозаїка); парадні та інтимні; сатиричні (шарж); портретні рельєфи на меморіальних дошках, медалях; мініатюри; автопортрети.

Він здавна вважається особливим, а подекуди навіть вищим родом мистецтва, “барометром” його стану. І тому, можливо, жоден із жанрів образотворчого мистецтва не привертав до себе стільки уваги, не викликав стільки глибокої зацікавленості, не збуджував запеклих суперечок.

Як відомо, найважливіший критерій портретності – схожість зображення з оригіналом. Але вона досягається не тільки вірним відображенням зовнішності тієї чи іншої особи, але й розкриттям її духовної суті, діалектичною єдністю індивідуальних і типових рис, які відтворюють епоху, соціальне середовище, національність тощо.

Історично створювалася різноманітна типологія портрета. Залежно від призначення, особливостей зображення персонажів, розрізняють портрети монументальні, парадні, станкові, інтимні, мініатюру; погрудні, у повний зріст; анфас, у профіль та інші.

За кількістю персонажів портрети розподіляються на індивідуальні, подвійні та групові. Специфічним жанром портрету є автопортрет.

Рухомість жанрових меж портрету надає можливості в одному творі поєднувати його з елементами інших жанрів. Наприклад, портрет-картина, де портретований постає у взаємозв’язку з речами; які його оточують, з природою, архітектурою; портрет-тип – збірний образ, структурно близький до портрету.

Можливість виявлення в портреті не тільки високих духовно-моральних якостей людини, але й негативних рис обумовила появу портретної карикатури-шаржу.

Портретний жанр виник ще в мистецтві рабовласницької формації (Давнього Єгипту, Греції, Риму), переживши тривалий занепад у середні віки, з новою силою розвинувся в епоху Відродження і особливо в творчості Леонардо да Вінчі, Рафаеля, Тіціана, Рембранда, П.П.Рубенса, А.Ван Дейка, С.Купера, Я.ван Ейка, Веласкеса, Н.пусена, Ф.Гойї та інших.

В умовах економічного й культурного підйому в XVII столітті у вітчизняному мистецтві набувають широкого розповсюдження портрети-парсуни, які відрізнялися ще умовно іконописним характером. Інтенсивний розвиток світського портрету в XVIII столітті (особливо полотна І.М.Ніктіна, О.П. Атропова) підняв його на рівень вищих досягнень сучасного світового портретного живопису (творчість Ф.С.Рокотова, Д.Г. Левицького, В.Л.Боровиковського).

Традиції реалістичного портрету були продовжені та розвинені видатними майстрами ХІХ століття: К.П.Брюлловим, В.А.Тропініним, О.А.Кріпенським, Т.Г. Шевченком, В.Г. Перовим, І.М. Крамським, І.Ю.Рєпіним, В.О. Сєровим та іншими.

Портретний жанр ХХ століття відрізняється новими якостями. З одного боку він розвивається й удосконалюється в кращих традиціях світового реалістичного живопису минулого, з іншого – виявляються складні суперечливі тенденції мистецтва найновішого часу, відбуваються пошуки нових засобів вираження складної духовної суті сучасної людини (П.Піккасо, А.Матісс, А.Модільяні та інші).

Серед сучасних художників-портретистів відомі українські майстри живопису: А.І.Монастирський, Ф.Г.Кричевський, Г.С.Меліхов, О.О. Шовкуненко, І.І. Труш, М.М. Божій, С.О. Григор’єв, В.І.Зарецький, П.Г.Волокидін, М.Г.Дерегус та інші.

Історичний жанр – присвячений історичним подіям і діячам, особливо важливим в історії суспільства.

Історичнийжанр дає змогу уявити історичні постаті та відтворює історичні події та історичні особистості, які мають велике значення як для минулого, так і для сучасного суспільства. Він утворився як самостійний жанр в епоху Відродження і набув широкого розвитку в мистецтві XIX століття. Академічно-естетичні погляди XVII-XIX століть обмежували, як правило, тематику історичного жанру лише темами з античної історії, міфології та християнських релігійних легенд. Тому історичний живопис довгий час залишався умовно зрозумілим або офіційним жанром, далеким від реалізму.

Але багато з великих майстрів мистецтва минулого зуміли подолати обмеженість у розумінні цього жанру офіційною естетикою і збагатити свої історичні твори дійсним історичним пафосом, поставити в них великі суспільні питання, правдиво відобразили суттєві сторони життя народу. Нерідко навіть міфологічні сюжети використовувалися як “маскування”, під прикриттям якого художник виражав у творі сміливі для свого часу думки та ідеї. Так, у картині О.О. Іванова «Йосип», який тлумачить сни в темниці хлібодару і воночерпію” (1832р.) сучасники художника побачили натяк на криваву розправу Миколи І з декабристами.

Історичний живопис більш, ніж інші жанри, пов’язаний з наукою, зумів пройти шлях від суб’єктивно-ідеалістичного возвеличення історичної особи до розкриття дійсного значення і ролі народних мас в історії.

По-різному в кожні історичні епохи розуміли і морально-виховну роль цього жанру. Так, у XVIII і на початку XIX століть класичний живопис у відповідності з естетичними вимогами просвітян виховував глядача, демонструючи йому приклади благородних вчинків, які здійснили герої минулих століть (С. Торелі .Алегорія на перемогу Катерини ІІ над турками і татарами (1772р.); О.П. Лосенко. Прощання Гектора з Андромахою (1773р.); П.І. Соколов. Дедал прив’язує крила Ікару (1777р.) та інші). Істричні живописці романтичного напрямку домагалися того ж, хоча їх герой був емоційно акимвнішим, духовно багатшим, ніж розмірковуючий герой класицистів( К.П. Брюлов. Останній день Помпеї(1830-1833рр.); Ф.О.Бруні. Смерть Каміли, сестри Горація(1824р.), Мідний змій (1837-1841рр.) та інші).

Реалістичний історичний живопис другої половини ХІХ століття відкрив нові шляхи контакту із глядачем. “Виховання прикладом” залишається і тут, але найбільш важливим стає інший засіб морального впливу на людину. Історичний живопис розриває її естетично, збагачує знанням, вчить розмірковувати, бачити історичні корені сучасних явищ. Через естетичну насолоду – до освіти народу, у цьому, по суті, полягає лозунг історичного живопису реалістичного напрямку. Звідси багаство соціальної, наукової, психологічної, художньої інформації, велика кількість паралелей з найбільш злободенною дійсністю. В цьому напрямку творчість В.І. Сурківа – явище, не перевершене ніким із сучасників.

Протягом усього існування історичний живопис залежав, напевно, більш, ніж якийсь інший жанр від офіційної політики. Але пристосовувалися лише посередності. Передовий історичний живопис завжди служив “істині, добру і красі”.

Побутовий жанр – відображення різностороннього повсякденного життя людей.

Побутовийжанр в образотворчому мистецтві присвячений відображенню повсякденного поодинокого й суспільного життя (зазвичай, сучасного художнику). Він поширений переважно в живописі, графіці та скульптурі.

Перші твори цього жанру зустрічаються ще в первісному мистецтві, а також у мистецтвах Давнього Сходу, Давньої Греції, Давнього Риму, Київської Русі тощо, де побутові (жанрові) сцени включалися в міфологічні композиції.

В епоху Відродження в європейському живописі релігійні та алегоричні сцени набули характеру розповіді про реальні події, наповнилися побутовими деталями. (Джото, А. Лоренцетів в Італії, Ян ван Ейк, Р. Кампен, Гертген тот Сін-Янс в Нідерландах; брати Лімбург у Франції; М. Шонгауер у Німечинні тощо).

Як самостійний розділ побутовий жанр сформувався в XVII столітті. Він представлений, перш за все, творами майстрів голландської школи Пітер де Хоха, Стена, Терборха, Вермейєра, Дельфтського та інших).

У різних національних школах зображення повсякденності було як вираження суспільних і філософських ідей, ствердження радості мирного життя, показом соціальної несправидливості та насилля.

У побутовому жанрі XVIII століття виник буржуазний сімейний жанр і антифеодальна сатира. Соціально-критичний напрямок у цьому жанрі проклав англійський художник Хогарт.

У ХІХ століття художники-демократи розглядали побутовий жанр як поле критики і викриття несправидливих соціальних відносин, утвердження прав пригнічених людей праці (О.Г. Венеціанов і його школа в Росії; Дж. К. Бінгем і У.С.Маунт США; Д.Уілкі в Шотландії; представники бідермейера Г.Ф. Керстінг і К. Шпінцвег у Німеччині та інші). Вони внесли в побутовий жанр дух протесту, узагальнення і психологічну насиченість образів простих людей.

У вітчизняному живописі, особливо у другій половині ХІХ століття, художники А.М. Васнецов, Т.Г.Шевченко, П. А. Федотов, В.Г.Перов, І.М. Прянишников, В.М.Максимов, В.Ю.Маковський, К.А.Савицький, М.К.Пимоненко, І.Ю.Рєпін надали побутовому жанру не властиву для нього раніше глибоку соціальність, перетворили його в гострий засіб широкого критичного викриваючого показу всіх сторін сучасного їм життя і, разом з тим, у дійовий засіб естетичного ствердження трудового народу.

У сучасному періоді вагомий внесок у розвиток побутового жанру внесли художники Т.Н.Яблонська, С.О.Григор’єв, О.О. Дейнека, Ю.І.Піменов, П.П.Кончаловський, Г.С.Меліхов, М.С.Самокиш, Й.Й.Бокшай та інші, в творах яких повсякденне життя народу постає в усій своїй різноманітності, насичене великими роздумами та переживанням.

Жанр – стійкий різновид художнього твору, що склався історично. В образотворчому мистецтві основні жанри визначаються за предметами зображення: історичний, батальний, портрет, пейзаж та ін.

Сім’я, школа, праця, відпочинок, все власне і громадське життя людини находить своє відображення в творах образотворчого мистецтва. Найбільш ці сцени зустрічаються на картинах живописців, але не рідко їх можна побачити і на листках станкової графіки, і в скульптурі. Дуже привабливі невеликі скульптурні групи, виконані майстрами народного мистецтва, наприклад різні дерев’яні іграшки селища Богородське в Московській області чи глиняні розписані фігурки слободи Димкрво (м. Кіров). Із фігурок створюються композиції на теми байок, казок, картин. Як правило вони прикрашені м’яким, добродушним гумором.

Побутові сцени створені художниками різних епох, дозволяють ніби заглянути в реальне дійсне життя давно минулих часів. Адже художник, зображуючи сучасне для цього життя, мовби фіксує для їх майбутніх поколінь неповторні особливості побуту своєї епохи.

Перші твори цього жанру зустрічаються ще в первісному мистецтві, а також в мистецтвах давнього Сходу, Давньої Греції, Риму, Київської Русі тощо, де побутові сцени включалися в міфологічні композиції.

В сюжету Відродження в Європейському живописі алегоричні сцени набувають характеру розповіді про реальні події, , які наповнилися побутовими деталями (Джотто, Ян Ван Ейк, Р,Кампеш, Гертген тот Сін-Янс в Нідерландах, М.Шокгауер у Німетчені тощо).

Як самостійний розділ побутовий жанр сформувався в 17 ст. в Голландії. Це час формування буржуазного суспільства, затверджуючи своє право на особисте та громадське життя, своє світобачення. Цей жанр представлений , перш за все творами майстрів голландської епохи – Стен, Терборох, Вермейєр Дельфтський та інші. Саме тоді зображення побутових сцен відносять до самостійного побутового жанру в мистецтві. В античну епоху і в середні віки відомі лише окремі зображення повсякденного життя, в більшості випадків слугуючи цікавим навчальним цілям. Голландські живописці любовно відтворюють життя самих різноманітних прошарків населення. На картинах Г. Тербоха «Урок музики» ми бачимо багаті аристократичні родини, дам в розкішних атласних сукнях, розмовляючи з вихованими кавалерами.

Урізних національних школах зображення повсякденності було як вираження суспільних і філософських ідей, ствердження радості мирного життя, показам соціальної несправедливості та населення.

Новий розквіт побутового жанру настає в 19 ст. Художники намагаються дати відповідь на гострі соціальні питання, породженою сучасною дійсністю. В їх витворах починає перевищувати критична оцінка, розорених існуючих соціальних відносин та складених моральних норм, вони відстоюють права пригнічених прошарків населення. Важлива роль тут належить соціально – критичній сатирі О.Домье, показавши належний виворіт благодійства буржуазного суспільства, з великою теплотою показавши представників тяжкого народу, з яким він пов’язував майбутнє своєї держав. Високе уявлення про людську працю відобразилося в творчості інших французьких живописців, і першу чергу Ф. Мілле та Г. Курбе. В побутовий жанр картини з життя різних верств населення, епізоди нагромаджених боїв. Образи звичайних людей героїзують та набувають етнічного характеру. Художники ніби запевняють глядача, що сіяти хліб, будувати дороги настільки ж гідно, як героїчний вчинок.

У побутовому жанрі 18 ст. виник буржуазний сімейний жанр і антифеодальна сатира. Соціально – критичний напрямок у цьому жанрі поклав англійський художник – Хогарт.

Побутовий жанр зайняв важливе місце в російському мистецтві першої половини 19 ст. А. Г Венеціанців і художники його школи висвітлюють красу людської праці та природи, ідеалізуючи образи селян, виготовляють поетичні картини селянського життя «На жниві», «Літо» 1820 рік. Сатиричні картини та малюнки П. А. Федотова підняли цілий пласт життя російської громади миколаївської епохи, супроводжували руйнуванню кріпосних порядків. Вони внесли в побутовий жанр дух протесту, узагальнення і психологічну насиченість образів простих людей.

Вирішальну роль в розвитку російського батального жанру зіграли картини 1860- х років в яких висвітлювалося життя Росії. З особливою силою ця тенденція постає в творах передвижників. В роботах передвижників, перш за все І. Е. Репана широко і багатогранно зображена російська дійсність 1870- 1873 рр. «Не чекали», «Ареси пропагандиста». Репін не тільки зумів показати пригнічений стан народних мас, але й могутні життєві сили, героїзм та стійкість бійців за народне звільнення.

Дуже тяжкими шляхами йде розвиток побутового жанру в мистецтві 10 ст. Незвичайно загострені протиріччя буржуазної дійсності. Прогресивні майстри капіталістичних країн висвітлюють не тільки незгоди і страждання мас, але й їх готовність до рішучої боротьби з експлуататорами.

Принципово новим етапом в розвитку побутового жанру стало мистецтво соціалістичного реалізму. Радянські художники запевняють історичним оптимізмом – будівники комуністичного суспільства, радість вільної творчої праці, нового соціального побуту і людських відносин, розкривають багатий духовний світ радянської людини. Вже в 1920- 1930 рр. в творах Б. В. Ігансона, А. А. Дейнеки, Ю. І. Пименоав та ін. майстрів радянського мистецтва широко відображають риси нового радянського побуту, героїки.

У вітчизняному живописі, особливо в другій половині 19 стошліття, художники А.М.Васнецов, Т.І.Шевченко, П.А.Федотов, В.І.Петров надали побутовому жанру не властиву для нього раніше глибоку соціальність перетворивши його в гострий засіб глибокого критичного викриваю чого показу всіх сторін сучасного їм життя, і разом з тим діловий засіб естетичного ствердження трудового народу.

У сучасному періоді вагомий внесок у розвиток побутового жанру внесли художники Т.Н.Яблонський, О.О.Дайнека, Ю.І.Піменов, П.П.Кончаловський та інші, в творах яких повсякденне життя постає у всій своїй різноманітності, насичене великими роздумами та переживаннями.

Однією з багатьох представників побутового жанру є Тетяна Яблонська, яка народилася 24.11.1953 р. в Смоленську. Це живописець, народний художник УРСР з 1953р, член КПРС з 1952.В 1935-1941 вчилася в КНІ у Ф.Кричевського. Ранні твори Яблонської відображають події великої Вітчизняної війни 1941-1945 «Ворог наближається». Основне місце в творчості Яблонської належать жанровим картинам у яких передано радість мирного життя, радість людей «Перед стартом» 1947, «У парку» 1949, «Хліб» 1949, «Над Дніпром», «Влітку», «Ранок» 1954, «Життя йде» 1971.Яблонська відома як портретист, її портрети: О.Шовкуненка, Г.Горяков. Твори Тетяни відрізняються ліризмом, тонкою барвистістю, різноманітністю. З 1944 викладала в Київському художньому інтернаті, стає професором з 1967 року. В 1949 з’являється її уславлений «Хліб» - перше полотно художниці, котре принесло їй славу першорядного майстра і стало видатним явищем у радянському образотворчому мистецтві. Цьому творові передувала величезна кількість начерків, ескізів, етюдів, що їх виконала художниця в селі Летава на Поділлі. Навіяний жарким сонцем «хліб» став наслідком глибоких роздумів і шукань того творчого окрилення, яке народжує тільки невгамовна жадоба дії, активного втручання в життя. Герої картини – жінки. І це не випадково. Саме воно заступали чоловіків у тилу в повоєнні роки, разом з ними відбудовували зруйноване народне господарство. Правда життя стала правдою характерів, правдою образів. Складне завдання створити не просто правдиву картину, а річ поетичну, монументальну за змістом і формою було виконане з честю.

В картині ми не бачмо жодного конкретного персонажа. Втім, усе, що було спочатку - то велика робота розуму і серця, переплавлена в образ хліба, освяченого Працею, що переріс у символ велетенського трудового поступу народу, своєрідний заклик до творчої діяльності (центральна постать - молода жінка, яка обернулася до глядача, неначе запрошує позмагатися в праці).

Картина немовби увібрала в себе кращі здобутки радянського мистецтва перших повоєнних років і увійшла до золотого фонду образотворчої класики.

Казковий жанр – зображення сюжетів казок.

Міфологічний жанр – зображення сюжетів стародавніх міфів і легенд.

Батальний жанр – присвячений темам війни та військового життя.

Батальнийжанр (від франц. “bataille” – битва) присвячений військовій тематиці, яка включає, головним чином, зображення битв, а також інших епізодів, пов’язаних з війною. У ході свого історичного розвитку батальний жанр частіше за все ставив завдання прославити військові доблесті. Батальні твори алегоричного і символічного характеру, як завжди, пов’язані з героїзованими образом полководця-переможця, були широко розповсюджені ще в мистецтві Давнього Сходу і Давнього Риму. У Середньовічному мистецтві батальні сцени зустрічаються в книжковій мініатюрі, головним чином як ілюстрація до військової хроніки.

Художників Відродження батальний жанр приваблював своєю драматичною стороною – напруга шаленого бою, відтворення емоцій боротьби (Леонардо да Вінчі. Битва при Ангарі (1503-1506рр.); Мікеланджело.Битва при Кашіне (1504-1506рр.); Д.Веласкес. Здача Бреди (1634р.); М.В.Ломоносов. Полтавська баталія (1762-1764рр.) та інші. При цьому особлива увага приділялася просторовому та композиційному рішенню, вивченню складних ракурсів, героїчному узагальненню та іншому, порівняно менше історично-реальній обстоновці бою.

З середини XVII століття розвивається документально-хронікальний батальний жанр, який фіксував епізоди битв із більшою або меншою точністю, але без справжнього драматизму.

У Європейському живописі широкого розвитку батальний жанр набув в епоху наполеонівських війн( А.Гро, Т.Жеріко, Е.Делакруа, Ф. Гойя). З початку ХІХ століття тема війни насичується новим, гуманістичним змістом, настійливо проймається тема “страхіття війни”. Найбільшою мірою це стосується творчості Ф. Гойї, В.В. Верещагіна.

У ХХ столітті руйнівні та жорстокі війни радикально змінили батальний жанр, розширивши його межі й художній смисл. У багатьох творах порушувалися історико-філософські та соціальні питання, проблеми миру й війни, фашизму та війни, війни та людського суспільства та інше.

Вітчизняний батальний жанр наповнюється патріотичним змістом визвольної боротьби народу проти фашистських загарбників. Благородна ненавистю до жорстокого ворога, піднесена любов до Батьківщини – всі благородні чуття знайшли своє відображення у творах цього жанру (О.Дейнека.Окраїна Москви(1941р.); Оборона Севастополю(1942р.); О. Пластов. Фашист пролетів(1942р.); С.Герасимов. Мати партизана (1943р.); Ю.Піменов.Фронтова дорога(1944р.); П.Кривоновог. Корсунь-Шевченківське побоїще (1944р.) та інше.

Тема Великої Вітчизняної війни знайшла своє відображення й у після воєнні роки( П. Кривоногов. Перемога (1948р.), На Курській дузі (1949р.).Захист Брестської фортеці (1951р.); П.Мальцев. Штурм Сапун-гори(1958р.); М. Бут. В ім’я життя (1956р.) та інші. Значний внесок у розвиток батального жанру зробили й художники Україні – Ф Рубо.Атака запорожців у степу (1881р.); В. Костецький. Повернення (1947р.); В. Пузириков. Чорноморці (1947р.); Т. Мальцев, Г. Марченко, М. Присєкін. Діорама “Штурм Сапун- гори 7 лютого 1944 року” (1959р.); М. Самокиш. Бій Богуна з Чернецьким під монастирщем (1953р.); О. Лопухов. Перемога(1973р.); О. Сафарлагін. Медсестра (1965р.); М. Присєкін. Діорама “Битва за Київ, 1943рік” (1978р.), “Куліковська битва”(1980р.), “Наше діло праве” (1984-1985рр.) та інші.

Релігійний жанр – зображення сюжетів на релігійну тематику.

Натюрморт– жанр, спрямований на зображення речей, що оточують людину в реальному побутовому середовищі.

Натюрморт (від франц. “ nature morte” – мертва природа) – жанр, який присвячений зображенню оточуючих людину речей, які розміщені, як правило, у реальному побутовому середовищі та композиційно організовані в єдину групу.

Спеціальна організація мотиву (так звана постановка) – є одним з головних компонентів образної системи цього жанру .Крім неживих предметів (наприклад, предметів домашнього споживання) в натюрморті зображують об’єкти живої природи, які ізольовані від природних зв’язків і тим самим перетворені в річ (наприклад, риба на столі, квіти у вазі і тому подібне). Натюрморт характерезує не тільки речі самі по собі, але й соціальне положення, зміст і спосіб життя їх володаря, породжують численні асоціації та соціальні аналогії. Історично появу натюрморту пов’язують із виникненням реалізму в живописі, з розвитком його пізнавальних і технічних можливостей, з опануванням засобів відтворення в картині різноманітності оточуючого світу.

Натюрмортні мотиви як деталі тематичних композицій зустрічаються ще в мистецтві Давнього Сходу і античності. Але становлення натюрморту як самостійного жанру відбувається лише в новий час, коли у творчості італьйських і особливо нідерландських майстрів Відродження розвивається увага до навколишнього світу.

Епоха розквіту натюрморту – ХVII століття. Різноманіття його типів і форм у цей час пов’язане з розвитком національних реалістичних шкіл живопису. Найбільш поширеними темами цього жанру були квіти, овочі, фрукти, подарунки моря посуд та інше.

У середині ХVIII століття в період остаточного складання академічної ієрархії жанрів виник термін “nature morte”, що відобразив зневажливе ставлення до цього жанру прихильників академізму, які надавали перевагу жанрам, змістом котрих була “жива натура”, тобто історичний, батальний жанри, портрет.

У ХІХ столітті долю натюрморту визначали провідні майстри живопису, які, працюючи в багатьох жанрах, залучали і його до боротьби естетичних поглядів та художніх ідей (Ф.Гойя в Іспанії; Е. Делакруа, Г. Курбе, Е. Мане у Франції та інші).

У вітчизняному мистецтві натюрморт з’явився в XVIII століття разом з установленням світського живопису, який відтворював пізнавальний пафос епохи і намагався правдиво і точно передати предметний світ. Наступний розвиток цього жанру протягом значного періоду носив епізодичний характер. Самостійного значення він набуває на межі ХІХ та ХХ століть. До кращих зразків натюрморту цього періоду відносять роботи М.О.Врубеля, К.О.Коровіна, І.Е.Грабаря, які витончено відтворювали історично-побутовий характер речей.

Тяжінням до підвищеного естетизму оточуючих людину речей характерезуються натюрморти сучасних українських майстрів: А.Г.Петрицький.Піони; М.А.Шелюто.Натюрморт з суницями; Л.Ю.Крамаренко.Натюрморт із самоваром; С.Ф.Шишко.Соняшники; Т.О.Хитрова.Хліб; О.О.Шовкуненко.Осінні квіти; та інші.

Пейзаж – жанр, в якому основним об’єктом зображення є природа: види місцевості, архітектурні споруди, мости, морські види (марини) і т.п.

Пейзаж (від франц.”pausage” – місцевість, край)- жанр живопису, який присвячений зображенню натуральної (дикої) або в тій чи іншій мірі зміненої людиною природи. У пейзажі відображаються реальні або уявні різновиди місцевостей, архітектурних будов(міський, архітектурний пейзаж – ведута), індустріальних споруд( індустріальний пейзаж), морських видів(маріна) та інше.

У творчості майстрів живопису пейзаж часто служить фоном творів інших жанрів. Зображуючи явища і форми природного оточення людини, художник виражає і своє ставлення до природи, і сприймання її сучасним йому суспільством. У силу цього пейзаж набуває емоційності та ідейного змісту. Така чуттєво переконлива тенденція щодо тлумачення світу починає осмислюватися західно-європейськими художниками ще в ХІІІ-ХV століттях (Джотто, А.Лоренцетті в Італії, Х.і Я. Ван Ейку Нідерландах; К.Віц, Л.Мозер у Швейцарії і Німеччині та інші).

Як самостійний жанровий різновид пейзаж розвинувся в мистецтві Відродження. Якщо до цього часу майстри живопису взагалі не писали пейзажі з натури, а частіше за все “вигадували” їх, то художники відродження звертаються до безпосереднього вивчення натури. Ними визначаються принципи перспективної побудови пейзажного простору, використовуються концепції реалістичності законів світогляду(А. Мантеньї, П.Уччелло, П’єро делла франческа, Леонардо да Вінчі, Тіціан та інші).

У мистецтві класицизму закріплюється система умовної, кулісної 3-планової композиції: перший план неодмінно повинен бути написаний у коричневих тонах, другий – у зеленуватих, третій – у блакитних. Таким чином, оформлюються принципи “ідеального” пейзажу.Але поряд з цим він стає носієм високого етичного змісту(особливо в творчості Н.Пуссена, К.Лорена, П.П. Рубенса, Д.Веласкеса, Рембранда та інших). Елементи живопису з натури, на відкритому повітрі (пленер), відзначають пейзажі цих майстрів надзвичайною свіжістю сприймання.

У кінці ХVIII і першої половини ХІХ століть у пейзажі переважають тенденції романтизму. Художники зближували життя людської душі з життям природи, вбачаючи в природному середовищі засіб для виправлення моральної і соціальної недосконалості людини. Вони виявляли особливу чуйність до індивідуальної неповторності стану природи й своєрідності національних ландшафтів.

У вітчизняному пейзажі ХІХ століття романтичні традиції відіграють провідну роль (особливо у творчості М.М.Воробйова, І.К.Айвазовського). На другу половину століття припадає розквіт реалістичного пейзажу, тісно пов’язаний із діяльності передвижників. Художники звертаються до рідної природи, мотиви якої відрізняються особливою монументальністю та епічним розмахом (Л.Л.Каменів, М.К. Клод, І.І.Шишкін), ліричною насиченістю (О.К.Саратов, С.І.Світославський, С.І.Васильківський, П.О.Левченко, М.К.Лимоненко), драматичною напругою (Ф.О.Васильєв). Романтичні тенденції зберігаються у творчості А.І. Куїнджі, який поєднував пристрасть до сильних ефектів освітлення з декоративним тлумаченням картинної площини. М’яке споглядання, скорбота притаманні пейзажам В.Д.Полєнова і особливо І.І.Левітана.

У ХХ столітті реалістичні традиції пейзажу тісно переплітаються з впливом імпресіонізму і “модернізму”. Одні майстри зберігають і розвивають реалістичні традиції другої половини ХІХ століття, інші – намагаються знайти більш стійкі риси того чи іншого ландшафтного мотиву, треті – за допомогою контрастних, святкових або драмртично напружених, кольорових співзвучно підкреслюють внутрішню динаміку ландшафту та інше.

Анімалістичний