Колективізм і соціальна сфера трудових колективів

У трудових організаціях зазнав змін і принцип колективізму. У колишньому СРСР були досягнуті великі успіхи в розвитку колективізму, взаємовиручки і взаєморозуміння, велике значення в житті суспільства мали соціальні, духовні і колективні начала. Йшов живий процес затвердження колективізму перш за все у сфері матеріального виробництва. Права й обов’язки трудових колективів у вдосконаленні соціальних аспектів життя були законодавчо закріплені в Конституції СРСР 1977 р. і Законі про трудові колективи, прийнятому в 1983 р. Згідно з цими документами трудові колективи отримали право на участь в обговоренні і вирішенні державних і суспільних справ, питань управління підприємствами й установами щодо планування виробництва і соціального розвитку, підготовки і розстановки кадрів, поліпшення умов праці і побуту, використання коштів, призначених для розвитку виробництва, а також на соціально-культурні потреби і матеріальне заохочення.

Колективність розкриває не лише міру включеності в колективну діяльність, а й рівень вихованості суб’єктів колективної праці, що виявляється в сумлінному ставленні до праці, старанності і вимогливості в роботі. Це доводить досвід упровадження госпрозрахункових відносин у нижчих ланках виробництва, первинних колективах – бригадах. Використання колективних форм організації й оплати праці було прогресивним шляхом удосконалення соціально-економічних відносин у виробництві. У бригадах, які виконували єдине завдання, зміцнювалася матеріальна основа колективізму, в процесі взаємозамінюваності людей розширювалася сфера міжособового спілкування, покращувалися умови для обміну передовим досвідом, професійними і загальними знаннями.

З погляду сучасної соціології не зовсім зрозуміло, чому сучасні економісти, політичні діячі, які стоять у влади, відкидають колективізм народу, що має глибоке історичне коріння. Адже в Росії, як у Японії і Китаї, здавна були громадські, артільні форми праці, які і сприяли становленню колективізму. Японія на основі колективних форм праці досягла “дива” в промисловості. Китайська економічна реформа також у своїй основі спиралася на чинник артельності і колективізму. Ми ж у своїх сучасних економічних реформах відкидаємо те, що було накопичено нашим народом століттями, а орієнтуємося на індивідуалістичний, розрізнений, заснований на жорстокій конкуренції шлях розвитку країн Західної Європи і США. Чи не програємо ми в самому виборі напряму перетворень?

Фахівець з американського менеджменту Майкл Маккобі пише: “Сучасна корпоративна система США, на відміну від Японії, посилює індивідуалістичні стимул-реакції. Цінності залишаються заснованими на самопросуванні й автономії, а не на взаємозалежності” [5, с. 10]. Менеджери США оцінюються відповідно до успіхів у забезпеченні короткострокових прибутків. “Японія реорганізувала свою індустрію, застосувавши комбінацію управлінських цінностей, організаційних моделей, заснованих на взаємодії, партнерстві, колективізмі, за рахунок чого досягла високих показників. Передові американські компанії, такі як “Моторола”, “Форд”, “Вестінгауз” і АТГ досягли успіху, також як і японці, змінивши основні цінності фірм, які ґрунтуються на взаємоповазі і підтримці, постійному навчанні і розвитку” [6, с. 12].

Порушений сьогодні і принцип колегіальності – колективне прийняття рішення і персональна відповідальність керівників за їх виконання під контролем всього колективу. Жодного контролю колективу за діяльністю власника ніколи не було і не буде, а в ряді трудових організацій принцип колективізму підірваний – керівники практично вийшли з-під контролю трудових колективів. Це не сприяє солідарності членів трудових організацій, роз’єднує їх, порушує взаємодію і взаєморозуміння між керівництвом і підлеглими.

Зміна економічної системи суспільства призвела до різкої поляризації населення України, що вплинуло на інтереси членів трудових колективів. Аморальний розподіл суспільного багатства країни призвів до відчуження більшості працівників від продуктивній власності, до виникнення соціальної несправедливості і виокремлення в суспільстві багатих і бідних. Досліджуючи трудові організації з погляду стратифікаційно-класового підходу, необхідно розглядати доходи і потреби співробітників, середній рівень доходів і витрат, співвідношення їх із середнім рівнем по Україні. Коефіцієнт диференціації в грошових доходах населення досить умовна величина, і в кожній країні має різні значення. Наприклад, у США цей коефіцієнт становить 10–11, у країнах Західної Європи – 5–8. Вважається, що коефіцієнт диференціації в стабільній країні не повинен перевищувати різниці в доходах більше, ніж у 8 разів. У Росії цей показник більше в 11 разів. В Україні ситуація гірше. За глибиною розривів у рівнях доходів Росія і Україна входять у зону підвищеного ризику. Якщо процес диференціації доходів адміністрації трудових організацій відносно рядових співробітників буде і далі поглиблюватися, то буде така поляризація населення, яка може призвести до серйозних соціальних потрясінь [7, с. 112].

Праця є джерелом багатства, а більшість населення України є бідними людьми. За даними Держкомстату України, в 2005 р. середньодушові грошові витрати 64% населення мали бути нижчі за прожитковий мінімум. А на селі такого населення більше, ніж у містах, – 79%. Для того, щоб зрозуміти трагедію більшості населення України, треба нагадати, що в 2005 р. прожитковий мінімум дорівнював 423 грн [10, с. 2].

За рівнем життя Україна опинилася на останньому місці не лише в Європі і в Північній Америці, а й навіть порівняно з розвинутими країнами Азії й Африки. Результати соціологічних опитів свідчать, що бідними в Україні вважають себе 90% населення. Більше ніж 80% переживають почуття власної безпорадності і відчаю через те, що вони не можуть вплинути на хід подій, 90% сказали соціологам, що постійно стикаються з несправедливістю, що “так більше жити не можливо” [10, с. 2].

За даними Світового банку, за показником ВВП на душу населення з урахуванням паритету купівельної спроможності Україна в 2004 р. займала 104-те місце з 208 оцінюваних банком країн світу. З того часу ситуація суттєво не змінилася [3, с. 2].

Українське суспільство, не дивлячись на заяви влади, про відкритість і демократичність, що багато разів повторюються, насправді нічого не знає про структуру соціальних груп за доходами, особливо про найбагатших, про розміри їх багатства. Важливо знати структуру майнових груп, які якісно відрізняються. У суспільстві назріла потреба знати про доходи найбагатших, багатих, заможних, середніх, бідних і убогих верств населення.

Останніми роками змінилася структура зайнятості населення України. У сфері матеріального виробництва, тобто в промисловості, на будівництві, у галузі транспорту і зв’язку, а також у сільському господарстві, зайнято 10 млн 420 тис. осіб. А в нематеріальній сфері – в освіті, охороні здоров’я, торгівлі, державному управлінні, фінансовій діяльності, операціях з нерухомістю, страхуванням працює 10 млн 260 тис. осіб. Крім того, в структурі економіки України за останні роки значно зросла питома вага осіб, котрі працюють у галузях, що надають послуги населенню, і знизилася частка осіб, які працюють у сфері матеріального виробництва [9, с. 2].

Однією з проблем трудових організацій сучасної України є руйнування їх соціальної сфери. Економічні реформи України призвели до того, що багатьом трудовим організаціям стало складно утримувати свою соціальну сферу, яка раніше нівелювала доходи членів трудових колективів. Багато трудових організацій передали житло, поліклініки, лікарні, стадіони, будинки культури, санаторії й інші об’єкти своєї соціальної сфери меріям. Суспільство від цього повинно було виграти, оскільки надбання окремих підприємств і установ стає доступно широким верствам населення, але це не так.

Раніше підприємства, які мали відомчу соціальну базу, за пільговими цінами розподіляли путівки, дозволяли безкоштовно користуватися медичною допомогою, доплачували за обіди в робітничих їдальнях, сьогодні цих переваг члени трудових організацій не мають. А через низькі доходи населення не може скористатися тією соціальною базою, яка була б доступною при вищих заробітних платах. Отже, руйнування відомчих соціальних баз не принесло бажаного результату.

Крім того, місцеві органи влади не виділяють матеріальні і фінансові ресурси для підтримки отриманої від підприємств соціальної сфери, що призводить до її руйнування.

Проте далеко не завжди трудові організації самі ініціюють скорочення власної соціальної сфери. Часто приватні фірми й окремі державні структури в гонитві за низькими цінами на соціальні об’єкти, прагнучи заволодіти дорогою землею, яку займають ці об’єкти, намагаються будь-якою ціною “відторгнути” їх від трудових колективів і забрати себе. Особливо від цього страждають промислові підприємства, розташовані в обласних центрах України і її столиці м. Київ. Наприклад, безпрецедентним є бажання державного управління забрати медикосанітарну частину заводу “Арсенал”, побудовану на кошти заводу ще за часів перебування України у складі СРСР. Сама будівля, яку намагаються захопити чиновники, “оцінена в 3 млн грн, але реальна її вартість, включаючи ціну прилеглої земельної ділянки в центрі Києва, в десятки разів більше і становить десятки мільйонів доларів. Це розпалює апетити тих, хто звик збагачуватися за рахунок народу” [1, с. 52].

Зарубіжні корпорації, навпаки, укріплюють і розвивають свої соціальні сфери, видають безвідсоткові кредити на придбання житла, комфортабельного автомобіля, сучасних меблів, покупку санаторної путівки. Ці заходи зміцнюють авторитет фірми, сприяють закріпленню кадрів, культивують відчуття гордості за належність до корпорації.