ВІКІСТОРІНКА
Навигация:
Інформатика
Історія
Автоматизація
Адміністрування
Антропологія
Архітектура
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Військова наука
Виробництво
Географія
Геологія
Господарство
Демографія
Екологія
Економіка
Електроніка
Енергетика
Журналістика
Кінематографія
Комп'ютеризація
Креслення
Кулінарія
Культура
Культура
Лінгвістика
Література
Лексикологія
Логіка
Маркетинг
Математика
Медицина
Менеджмент
Металургія
Метрологія
Мистецтво
Музика
Наукознавство
Освіта
Охорона Праці
Підприємництво
Педагогіка
Поліграфія
Право
Приладобудування
Програмування
Психологія
Радіозв'язок
Релігія
Риторика
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Статистика
Технології
Торгівля
Транспорт
Фізіологія
Фізика
Філософія
Фінанси
Фармакологія


Основні елементи стратегічного управління

У теорії стратегічного управління головним є поняття стратегії, яке взаємопов'язане з такими поняттями, як політика, місія, стратегічні цілі, потенціал, конкурентоспроможність. Методологічно важливим є визначення місця стратегії в управлінні підприємством та її взаємозв'язок із зазначеними поняттями.

Поняття «стратегія» використовується в науці та практиці управління з 50-х років XX ст. Концепцію стратегії вперше було розроблено в 60-ті роки А. Чандлером, К. Ендрюсом, І. Ансоффом. Значний внесок у теорію стратегії зробили Г. Мінцберг та М. Портер. Розгляд існуючих концепцій стратегії дозволив виділити три підходи до визначення змісту поняття «стратегія».

Перший підхід ґрунтується на розгляданні стратегії як засобу досягнення цілей підприємства [33, 34, 46, 72], що є класичним визначенням терміна. Цей підхід аргументований тим, що формулювання стратегічних цілей підприємства невід'ємно пов'язане з розробкою шляхів їх досягнення. Тому в даному розумінні стратегія визначається як план або модель дій. Дослідження дефініцій стратегії дало можливість дійти висновку, що саме зазначений підхід широко використовується в науці управління. Так, відповідно до теорії А. Чандлера, стратегія – це визначення основних довгострокових цілей і завдань підприємства, визначення курсу дій і розподіл ресурсів, необхідних для їх досягнення [72]. Б. Карлоф визначив стратегію як узагальнюючу модель дій, необхідних для досягнення встановлених цілей шляхом координації і розподілу ресурсів компанії [33, с. 148]. Поняття «стратегія» розглядається в [12, 31] як комплекс довгострокових цілей і план найбільш ефективного розподілу ресурсів для їх досягнення. Отже, згідно з даним підходом процес розробки стратегії охоплює процес цілеутворення і стратегія уявляється, як засіб координації цілей і ресурсів.

Другий підхід до визначення змісту терміна „стратегія” заснований на розгляді стратегії як набору правил прийняття рішень [7, 50, 68]. За І. Ансоффом, «стратегія – один з декількох наборів правил прийняття рішення щодо поведінки організації» [7, с. 159]. Так, І. Ансофф виділяє чотири групи правил: правила встановлення відносин підприємства із зовнішнім середовищем; правила встановлення відносин і процесів усередині підприємства; правила ведення щоденних справ; засоби вимірювання результатів сьогоденної і майбутньої діяльності компанії. У [50, с. 60] стратегія описана як сукупність правил для прийняття рішень з метою забезпечення стійкого зростання і розвитку підприємства. При цьому виокремлюються дві групи правил: правила взаємовідносин підприємства з зовнішнім середовищем (стратегія бізнесу) і правила встановлення рівноваги між власними внутрішніми змінними (організаційна концепція).

Особливість цього підходу до визначення змісту стратегії полягає в тому, що у визначенні стратегії наголошується на її всеосяжному характері, оскільки означені правила передбачають розв'язання проблем розвитку підприємства, забезпечення збалансованості його діяльності як у зовнішньому, так і у внутрішньому середовищі.

При визначенні стратегії застосовується комплексний підхід [15, 61, 62, 65], згідно з яким стратегія – це не тільки засіб досягнення цілей і здійснення місії, це – програма функціонування підприємства в зовнішньому середовищі, взаємодії з конкурентами, задоволення клієнтів, реалізації інтересів акціонерів, зміцнення конкурентних позицій підприємства.

Так, англійські вчені Дж. Джонсон та К. Скуле [76] розглядають стратегію як напрям і масштаб дій у довгостроковому плані, що в ідеалі приводить ресурси компанії у відповідність до мінливого середовища функціонування (ринки, споживачі і клієнти) таким чином, щоб компанія відповідала очікуванням власників часток участі в ній.

М. Туленков визначає стратегію, як установлену на досить тривалий період сукупність норм, орієнтирів, напрямків, сфер, способів і правил діяльності, що забезпечують зростання і високу конкурентоспроможність організації, які зміцнюють позиції на ринку, підвищують спроможність до виживання в умовах конкуренції [62].

Отже, класичним визначенням стратегії сучасності є її розуміння, як загального напряму дій, які визначають перспективний розвиток підприємства щодо досягнення конкурентних переваг та успіху діяльності. Комплексний підхід до визначення стратегії наводить думку, що стратегія підприємства має багатофункціональний характер. Крім того, в сучасних трактуваннях стратегії акцентується увага на таких особливостях, як тривалість дій; застосування, як інструменту реакції на не передбачувані події в умовах конкуренції та активної взаємодії із зовнішнім оточенням, а також створенні унікальної позиції підприємства на ринку шляхом вибору видів діяльності, відмінних від конкурентів.

Узагальнимо, що стратегія в сучасній науці управління розглядається як результат, як сукупність взаємозалежних рішень, що визначають пріоритетні напрямки використання ресурсів, зусиль підприємства для реалізації його місії, забезпечення довгострокових конкурентних переваг на цільових ринках [14, 19, 23, 59], як засіб реалізації інтересів підприємства [55].

Однак, як справедливо зазначає Г. Мінцберг, що «одного простого визначення стратегії не існує» [47, с.20] і наводить дефініції стратегії в розрізі п'яти «П»: як план (обраний курс дій), принцип поведінки, позиція, перспектива, прийом (особливий «маневр»), які окреслюють роль стратегії в підприємстві. Таким чином, Г. Мінцберг виділяє п'ять концептуальних побудов стратегії підприємства, що дозволяє висловити судження, що сучасне розуміння стратегії спрямовує завдання управління на задоволення запитів споживачів, забезпечення якості продукції та послуг, ефективності діяльності та конкурентоспроможності. Під стратегією Г. Мінцберг розуміє завдання, політику та плани, які разом визначають характер підприємства та його підхід до виживання і перемоги у конкурентній боротьбі [48, с. 125].

На нашу думку, яка ґрунтується на критичному аналізі розглядуваних дефініцій стратегії, необхідно виокремити цілеутворення, як складову стратегії, що є відповідним визначеним нами функціональним межам процесу безпосередньої розробки стратегії, стратегічного планування та стратегічного управління в цілому.

На підставі уточнення визначення змісту поняття «стратегія» виявимо її зв'язок та співвідношення з політикою, місією, потенціалом та конкурентоспроможністю. Огляд наукових публікацій з даного питання надав можливість зробити висновок про існування різних тлумачень з приводу взаємозв'язку політики (грец. politike – мистецтво управління державою)і стратегії підприємства. Так, у наукових виданнях обґрунтовується домінуюча позиція одного з цих термінів, або акцентується увага на взаємопроникненні стратегії і політики.

У наукових публікаціях німецьких авторів стратегія підприємства розглядається переважно як частина політики підприємства, у американських та англійських авторів – навпаки, стратегія підприємства є основою загальнофірмового управління, а політика знаходиться в підлеглому стані. Згідно з науковою позицією англо-американських авторів, принципи і норми діяльності підприємства повинні формуватися відповідно до специфіки прийнятої стратегії розвитку. Цієї точки зору додержуються і деякі російські автори [6, 59]. Наприклад, М.М. Алексєєва зазначає, що після проголошення стратегії визначається політика, яка перетворює розроблену стратегію на відкриту і докладну декларацію основних напрямів діяльності підприємства [6, с.123]. Таким чином, визнається, що стратегія має більш широкий та фундаментальний характер, ніж політика.

Протилежною є позиція швейцарського вченого А. Шелленберга [69], який розглядає політику підприємства як стратегію в широкому розумінні. Згідно з думкою У. Кінга і Д. Кліланда «політика – це проголошення намірів організації. Політика має орієнтувати процес прийняття рішень у напрямку, що забезпечує досягнення цілей організації. Як правило, політика допомагає обмежити коло альтернативних рішень, що реалізують стратегію» [34, с. 71]. Таке судження про політику також наголошує на її визначальній ролі в управлінні підприємством.

Як пише М.Х. Мескон, політика являє собою загальне керівництво для дій і прийняття рішень, яке полегшує досягнення цілей [46, с. 288]. Виходячи з цього, можна стверджувати, що пряме призначення політики виявляється в забезпеченні внутрішньої рівноваги підприємства. Отже, найбільш поширеною є наукова думка, що політика установлює принципи, яких необхідно дотримуватися для забезпечення успіху підприємства.

Квінтесенцію співвідношення політики і стратегії визначив І. Ансофф [7]: політика – це можливе рішення, проте як стратегія – це правило прийняття рішень. З цього випливає, що політика стосовно стратегії є «оболонкою», у межах якої розробляються стратегічні заходи і вона визначає проголошувані наміри підприємства. Крім того, на відміну від стратегії політика має інший рівень розробки, вона є результатом управлінського процесу на вищому рівні управління підприємством, має часову незалежність (хоча і стратегія не є функцією часу) і належить до класу адміністративних проблем.

Вельми оригінальним і таким, що найбільш повно, на нашу думку, розкриває зміст поняття «політика» є визначення В. Мюллера та X. Ульріха. За їх уявленням, політика підприємства являє собою систему чітко сформульованих, незалежних від часу принципів, під впливом яких рішення і повсякденна діяльність підприємства набувають того чи іншого напрямку [56].

Огляд доводів науковців з питання співвідношення політики і стратегії, а також узагальнення виявлених характерних рис політики дозволило приєднатись до позиції, згідно з якою, з одного боку, стратегія підпорядковується нормам та принципам, а з іншого – із стратегії можуть бути виявлені норми та принципи, які використовуються в процесі досягнення цілей підприємства.

Термін „стратегічне бачення” має більше поширення в роботах з стратегії зарубіжних авторів, у вітчизняній літературі, особливо в 70-80-х роках, використовувався термін сценарії розвитку (чи прогнозний сценарій) [1]. Принципової різниці між цими термінами, на наш погляд, не існує, тому що вони відбивають певні дії, спрямовані на формування загальної картини майбутніх умов як зовні, так і всередині об’єкта, що визначають значного мірою стратегію компанії, направлену на досягнення найкращих результатів у цих змінюваних умовах. Ще раз необхідно підкреслити, що стратегічне бачення (сценарій) може розглядатися тільки в контексті ув'язування майбутнього стану і розвитку компанії з майбутнім станом і розвитком її зовнішнього оточення чи тла. У термінології прогностики прогнозне тло це сукупність зовнішніх стосовно об’єкта прогнозування умов і об’єктів, що суттєво впливають на розв'язання прогнозного завдання.

Таким чином, формування стратегічного бачення (сценарію) тісно пов'язане з прогнозуванням.

Стратегічне бачення створює загальну картину перспективи того, "хто ми є, що ми робимо і куди ми йдемо". Воно встановлює довгостроковий напрямок компанії і той стан, до якого відповідне управління прагне привести компанію. Добре продумане стратегічне бачення – передумова ефективного стратегічного лідерства. Менеджер не може діяти ефективно ні як лідер, ні як творець стратегії без здорової концепції бізнесу, не уявляючи, яку діяльність проводити, а яку ні, яку довгострокову позицію побудувати стосовно споживачів і конкурентів.

Стратегічне бачення на базі місії організації повинно:

─ визначити границі займаного фірмою становища на ринку – те, що називається ринковою нішею компанії;

─ визначити стратегічні наміри компанії з зміни меж існуючої ринкової ніші в майбутньому;

─ сформулювати пріоритетну ціннісну, етичну і політичну орієнтацію компанії, тобто її стратегічний імідж, що існує, чи до якого вона прагне;

─ забезпечити можливість формулювання генеральних цілей компанії і головних цілей діяльності на перспективу.

Уявлення стратегічного бачення, формулювання його у вигляді визначень місії і передача його менеджерам більш низького рівня управління і співробітникам є настільки ж важливим, як досконалість ділової концепції організації і довгострокового напрямку її розвитку.

Бачення і місія, викладені в чіткій формі, надихають і викликають свідомі зусилля працівників, тобто є могутнім мотивуючим інструментом. Менеджерам необхідно формулювати бачення словами, що викликають сильне почуття причетності до цілей організації, підвищують відповідальність і спонукають співробітників до активної участі в роботі.

Місія також є ключовим поняттям теорії стратегічного управління, яке задає загальний напрямок діяльності підприємства, відображує її основний зміст. У науковій літературі з управління існує безліч підходів до визначення місії, однак визначеною квінтесенцією є призначення підприємства на ринку діяльності. На наш погляд, найбільш цікавим з точки зору ролі місії в управлінні підприємством є відображення її сутності в роботах X. Віссєма [14], П. Дойля [23], Л.Д. Гітельмана [18], О.С. Віханського [15]. Так, X. Віссєма зазначає, що місія «являє собою поєднання обличчя компанії (vision) і її кредо (Beliefs)» [14, с. 161]. При цьому визначаються чотири елементи обличчя компанії: опис сфери діяльності компанії, формулювання її цілей щодо конкурентної позиції, прибутковість, а також інші основні риси, що характеризують компанію при її «входженні у ринок». У кредо компанії, як зазначає X. Віссема, «сформульований загальний кодекс поведінки, в якому зафіксовані певні зобов'язання фірми і результати, до досягнення яких вона прагне» [14, с. 162].

На думку Л.Д. Гітельмана [18] місію слід розглядати і з позиції стратегії бізнесу, і з позиції філософії, етики. Так, використання стратегічного підходу дозволяє розглядати місію як стратегічний інструмент, що ідентифікує цільовий ринок діяльності підприємства і його бізнес.

Розуміння місії і як кредо, і як обличчя підприємства дозволяє виділити її особливості, як ключового поняття стратегічного управління:

─ всеосяжна роль (за Р. Акоффом «місією повинна бути мета, якій можуть віддати себе практично всі «акціонери» організації» [4, с. 148]);

─ комунікаційна роль (сприяє єдності в підприємстві, формуванню певного іміджу, надає загальне уявлення про підприємство);

─ мобілізуюча роль (розкриває для персоналу підприємства сенс та зміст їх діяльності);

─ не притаманність інваріантості, проте з часом може змінюватись.

Головна особливість місії в стратегічному управлінні визначається її роллю у фундаментальному трикутнику «стратегія – структура організації – організаційна культура». Так, місія є ядром цієї концептуальної тріади стратегічного управління [14].

Визначені сутність та особливості місії дозволили сформулювати правила її формуванняна підприємстві. Зазначимо, що наукою управління ще не розроблено універсальних правил щодо формування місії. Формування місії підприємства може здійснюватися за такими правилами:

Перша група правил.Загальні вимоги до місії.

1. Місія не повинна залежати від поточного стану підприємства, форм, методів його роботи.

2. Місія не повинна бути догмою, тобто може змінюватись відповідно до змін у зовнішньому середовищі.

3. Місія повинна відображати прагнення до майбутнього, пріоритетність цінностей підприємства.

Друга група правил.Вимоги до змісту місії.

У місії повинні відображуватись:

1. Цільові орієнтири підприємства (до чого прагне підприємство в перспективі);

2. Сфера діяльності підприємства (який продукт пропонується споживачам, на якому ринку здійснюється діяльність);

3. Філософія підприємства (цінності та принципи підприємства);

4. Можливості підприємства та засоби здійснення діяльності (ключові фактори успіху, ноу-хау);

5. Можливе відображення іміджу підприємства.

Третя група правил.Вимоги до формулювання місії.

1. Формулювання місії повинно виключати можливість її різного тлумачення.

2. Формулювання місії не повинно відображати широкого її розуміння, оскільки обумовлює нечітке окреслення меж діяльності підприємства.

3. Формулювання місії не повинно відображати вузького її розуміння, оскільки обмежує набір альтернативних шляхів та напрямів розвитку.

4. Місія не повинна обмежуватись конкретними періодом часу .

Цілі виражають спрямованість підприємства щодо виконання місії. Цілі в науковій літературі розглядаються не тільки як бажаний результат, але й як інструмент діяльностіпідприємства. Так, І. Ансофф визначає цілі як інструмент управління, що має різні способи застосування [7]. Як інструмент управління, на думку І. Ансоффа, цілі використовуються для досягнення та забезпечення прибутковості підприємства. Більшість дослідників трактують цілі як конкретний стан окремих характеристик підприємства, досягнення яких є для них бажаним і на досягнення яких спрямована його діяльність. Роль цілей у діяльності підприємства полягає в захисті від «внутрішньо фірмового безладдя та забезпеченості збалансованої роботи» [61, с. 15].

Установлення цілей формує на базі стратегічного бачення і місії цільові результати й етапи їхнього досягнення. Мета являє собою зобов'язання компанії в досягненні певних результатів протягом визначеного періоду. Вони установлюють склад і обсяги робіт, що повинні бути виконані до певного часу. Вони націлюють увагу й енергію менеджерів і виконавців на те, що повинно бути досягнуто. Досвід численних компаній і менеджерів показує, що ті компанії, менеджери яких установлюють мету з кожного ключового результату і потім енергійно проводять заплановану роботу для досягнення цих цілей, звичайно випереджають компанії, чиї менеджери мають хороші наміри, додають деякі зусилля й здебільшого сподіваються на успіх.

Деякі фахівці, визначаючи цілі як результат, припускають їх трансформацію на інструменти управління за дотриманням трьох умов [15]:

─ цілі визначені і сформульовані;

─ відомі співробітникам;

─ прийняті до виконання.

Установлення цілей – складний та трудомісткий процес, в якому поєднуються знання та досвід осіб, відповідальних за формулювання цілей, а також урахування об’єктивних факторів, що відбиває ситуацію у середовищі, стан виробничого потенціалу підприємства та вплив інших об’єктивних факторів В.О. Винокуров пропонує так відобразити функцію мети [71]:

, (1.1)

де – значення цільової характеристики і за час t; значення цільової характеристики і , установленої з урахуванням досвіду; – значення цільової характеристики і, установленої підприємствами-конкурентами у схожій ситуації; – рівень домагань керівників організації за характеристикою і.

Це означає, що крім об’єктивних підстав у визначенні цілей важливе значення має питання: хто саме формулює мету? Щодо цього дуже вдалим є вислів Л.І. Євенко: „Мета – це об’єктивно-суб’єктивна категорія, що відбиває як вимоги до фірми з боку конкретного стану економічної системи та її окремих ”суботочень”, так і суб’єктивні уявлення керівників про цілі розвитку фірми (рис. 1.6)”. Суб’єктивне сприйняття залежить від низки факторів, а саме від досвіду роботи, кваліфікації, особистих якостей, конкретної ситуації та ін.

 

 


 

 

Рисунок 1.6 – Роль суб’єктивного сприйняття ситуації

у визначенні цілей

 

У літературі з управління міститься досить широкий спектр трактувань терміна «стратегічні цілі». Стратегічні цілі в [28] трактуються як цілі вищого порядку підприємства, або в [39] як головні, що передбачають одержання прибутку, або як в [71] стратегічні цілі відносять до «цілей розвитку» підприємства.

У системі стратегічного управління, як зазначає Дж. Лафта, важливими є цілі зростання підприємства, які «відбивають співвідношення темпу зміни обсягу продаж і прибутку підприємства і галузі» [42, с. 120]. Стратегічні цілі «змушують замислитись над тим, що необхідно почати зараз, щоб зміцнити становище фірми і поліпшити показники роботи в довгостроковій перспективі» [61, с. 17] та спрямовані на:

– забезпечення більш високих темпів зростання, ніж у середньому по галузі;

– збільшення частки ринку;

– поліпшення якості продукції або послуг порівняно з конкурентами;

– досягнення низького рівня витрат;

– підвищення репутації підприємства.

Отже, стратегічні цілі описують стратегічні наміри підприємства у визначенні його місця в бізнесі і тому стратегічні цілі звичайно стосуються рішень проблеми підвищення конкурентоспроможності підприємства, забезпечення стійкої конкурентної позиції та довгострокового успіху.

Виходячи із сутності поняття «стратегічні цілі», зазначимо такі їх особливості, як позачасовий характер та складність кількісного вимірювання. Проте для «побудови» стратегії більш прийнятними є цілі, які відповідають вимогам SMART-характеристики [59, с. 9]:

Specific – точність і ясність,

Measurиble – кількісне вираження,

Achievable – досяжність,

Related – відповідність стратегії та інтересам виконавців,

Time-bound – часовий горизонт.

Будь-яке підприємство є багатоцільовою системою, цілі якого мають ієрархію, їм властива множинність, розмаїтість і певна кореляція. Стратегічні цілі деякими авторами [65, 70] класифікуються за множинністю ознак. За принципом ієрархічності управління виділяють три типи цілей [14]: корпоративні, підприємницької діяльності і функціональні.

Узагальнюючи викладене зазначимо, що у стратегічному управлінні з методологічної точки зору, на нашу думку, найбільш оптимальною є запропонована С. Заутер-Закс [30] класифікація цілей, яка перебуває у відповідності до концепції стабільного розвитку та сучасної європейської моделі превалювання в бізнесі, розробленої Європейським Фондом Управління Якістю (EFQM). Так, С. Заутер-Закс за змістом розрізняє три групи цілей [30, с. 116]:

– економічні, що мають першочергове значення для підприємства (виробничі, фінансові, ринкові);

– суспільні, що відповідають запитам персоналу підприємства і представникам зовнішніх груп: клієнтам та суспільству;

– екологічні, що звичайно охоплюють ресурсозбереження, обмеження шкідливих викидів і зниження ризику забруднення навколишнього середовища. Виділяючи типи стратегічних цілей за ознакою їх змісту (за С.Заутер-Закс) припускаємо, що доцільно використовувати в класифікації і такі ознаки, як ієрархічність управління і часовий горизонт (найближчий горизонт (2-5 років) і віддалений (5 і більше років). Система стратегічних цілей підприємства зображена на рис. 1.7.

 

 

 

Рисунок 1.7 – Система стратегічних цілей підприємства

 

У цільовому просторі підприємства припускається різна структура у послідовності цільових орієнтирів та стратегій. Якщо стратегія розглядається як органічна єдність цілей і засобів їх реалізації [59, с. 168], то припускається такий ланцюжок типових елементів цільового простору: «місія – стратегія – цілі – завдання», якому віддається перевага завдяки більш логічній послідовності, за якою не втрачається зв'язок місії і цілей і підкреслюється зв'язок стратегії з місією. Розгляд стратегії тільки як засобу реалізації цілей, на думку авторів [59], обумовлює таку структуру цільового простору: «місія – цілі – стратегія – завдання», що визначає стратегію як цілісну сукупність взаємопов'язаних стратегічних рішень, достатню для опису ключових напрямів діяльності підприємства. Згідно з прийнятим нами визначенням терміна «стратегія» та зазначеним функціональним змістом процесу розробки стратегії як складової стратегічного планування недоцільно роз'єднувати розрив у процесі цілеутворення для визначення стратегії. Визначення цілей не є органічною частиною процесу розробки стратегії і тому місце стратегії в цільовому просторі доцільно визначати після формулювання місії і цілей підприємства.

Цілі підприємства реалізуються через вплив елементів потенціалу на об'єкти. Роль потенціалу принципово важлива при формуванні і реалізації стратегії підприємства. Поняття потенціалу є одним з домінантних понять стратегічного управління. Термін «потенціал» (від лат. potential – сила) в [57] визначається як джерела, можливості, засоби, запаси, що можуть бути використані для вирішення будь-яких завдань, визначення певної мети, можливості окремої особи, суспільства, держави в будь-якій сфері. Отже, елементами потенціалу є персонал, засоби виробництва, запаси, виробничі потужності тощо.

Використовуючи ресурсний підхід, деякі автори [14] під потенціалом розуміють сукупність можливостей підприємства з випуску продукції, наданні послуг, які визначаються ресурсами, що знаходяться в його розпорядженні. Такий зміст поняття потенціалу передбачає його залежність значною мірою від внутрішнього середовища підприємства.

Однак у ринкових умовах, в умовах стрімкого розвитку науково-технічного прогресу акцент у функціонуванні підприємства зміщується в бік задоволення потреб ринку, що обумовлює здатність до виявлення, формування і задоволення потреб ринку. Тому потенціал можна визначити як можливості підприємства щодо виробництва, реалізації товарів або послуг, а також здатність щодо формування і задоволення потреб ринку, які визначаються ресурсами, що знаходяться в його розпорядженні й здібностями персоналу до ефективного їх використання. Отже, потенціал підприємства визначає здатність протистояти негативному зовнішньому впливу та впливати на зовнішнє середовище.

У системі стратегічного управління з методологічної точки зору важливо обґрунтовано підходити до визначення стратегічного потенціалупідприємства. В економічній літературі існує декілька визначень стратегічного потенціалу, які відбивають окремі його особливості. Так, деякі дослідники [43] визначають стратегічний потенціал як можливості підприємства при найбільш ефективному використанні наявних ресурсів, інші [59] до стратегічного потенціалу відносять ті ресурси, які можуть бути значно змінені тільки відповідними стратегічними рішеннями. Під стратегічним потенціалом підприємства в [45] розуміється сукупність наявних ресурсів і можливостей (здатностей) для розробки і реалізації стратегії підприємства.

Під стратегічним потенціаломпідприємства, на нашу думку, слід розуміти можливості досягнення стратегічних цілей за рахунок “ефективного використання ресурсів”. Тому до стратегічного потенціалу можна віднести ті ресурси, які забезпечують підприємству стійкі довгострокові конкурентні переваги, усталюють його конкурентні позиції та можуть бути змінені тільки в результаті прийняття стратегічних рішень.

Розглянуті та зазначені елементи стратегічного управління можна розмежувати за належністю до предметута результатустратегічного управління. До елементів стратегічного управління, що є вихідними для розробки стратегій, належать місія і цілі. Як результат стратегічного управління виділяють потенціал та внутрішню структуру й організаційні зміни, що забезпечують чутливість організації до змін у зовнішньому середовищі. На мою думку, ці елементи в управлінні підприємством використовуються як інструменти для досягнення кінцевих результатів. До групи елементів стратегічного управління, що за функціональним призначенням складають результат стратегічного управління, можна віднести стратегічну позицію, стратегічні фактори успіху, конкурентоспроможність та конкурентні переваги підприємства.

Відповідно до визначеного змісту концепції стратегічного управління вважаємо, що стратегія, політика і потенціал належать догрупи елементів, що становлять предмет стратегічного управління. Взаємозв'язок між елементами стратегічного управління за їх функціональним призначенням показано на рис. 1.8.

Завершуючи концептуальний огляд елементів стратегічного управління, зазначимо, що визначені особливості взаємозв'язку елементів стратегічного управління створюють об'єктивні передумови та методологічне підґрунтя для подальшого дослідження теорії стратегічного управління [52].

 

 

Рисунок 1.8 – Схема взаємозв’язку основних елементів стратегічного

управління


© 2013 wikipage.com.ua - Дякуємо за посилання на wikipage.com.ua | Контакти