ВІКІСТОРІНКА
Навигация:
Інформатика
Історія
Автоматизація
Адміністрування
Антропологія
Архітектура
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Військова наука
Виробництво
Географія
Геологія
Господарство
Демографія
Екологія
Економіка
Електроніка
Енергетика
Журналістика
Кінематографія
Комп'ютеризація
Креслення
Кулінарія
Культура
Культура
Лінгвістика
Література
Лексикологія
Логіка
Маркетинг
Математика
Медицина
Менеджмент
Металургія
Метрологія
Мистецтво
Музика
Наукознавство
Освіта
Охорона Праці
Підприємництво
Педагогіка
Поліграфія
Право
Приладобудування
Програмування
Психологія
Радіозв'язок
Релігія
Риторика
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Статистика
Технології
Торгівля
Транспорт
Фізіологія
Фізика
Філософія
Фінанси
Фармакологія


Історичні засади походження філософії. Роль суспільного розподілу праці у виникненні філософії.

Історичні засади походження філософії. Роль суспільного розподілу праці у виникненні філософії.

Філософія (від грец. φιλοσοφια - в дослівному перекладі означає: "любов до мудрості") - теоретична форма світогляду; особливий вид мислення, на якому думка усвідомлює себе саму у своєму ставленні до дійсності та шукає остаточних, абсолютних засад для власних актів і людського самоствердження у світі. Предметом філософії є відношення людини і світу. Запровадження поняття "філософія" приписується грецькому мислителю Піфагору (з Самосу), проте тлумачення даного терміну, розкриття його змісту дав інший грецький мислитель Платон. Вчені вважають, що зародження філософії відбулося близько IV-V ст.. до н.е. Філософія як особлива сфера людського знання і пізнання виникла на основі світоглядних пошуків та орієнтацій людини, що постають як необхідність з погляду людського життєвого вибору та самоствердження.

Постаючи теоретичною формою світогляду, філософія набуває певних особливостей, таких, як узагальнюючий характер знання, принциповий людиноцентризм, прагнення досягти абсолютів та ін. Ці особливості зумовлюють структуру та функції філософського знання. У кінцевому підсумку філософія постає як глибоке і непереборне прагнення людської душі до прозорості й осмисленості підвалин власного буття. Філософія виникає як спроба знайти відповіді на основні світоглядні питання за допомогою міркування з метою орієнтації людини в світі.

На відміну від окремих наук, що вивчають деякі області дійсності, предметом філософії є найзагальніші риси дійсності, основи буття і пізнання, що вивчаються не безпосередньо, а через узагальнення даних інших наук та осмислення всієї існуючої культури, її світоглядних структур. Таким чином філософія - це раціональна самосвідомість людства, наслідки його прагнення збагнути глибинні основи буття і місце людини в світі.

Становлення філософської думки було обумовлено виникненням сприятливих передумов у життєдіяльності людини та суспільства. До найбільш головних належать:

Духовні передумови, джерела:сумніви, недовіра до традиційних поглядів; ствердження нових поглядів; виникнення рефлексії, тобто звернення свідомості до самої себе; перехід від міфологічних уявлень до філософських; акцент на вивченні долі і сенсу життя людини; розвиток мистецтва як способу нового світосприйняття; пошуки нового ідеалу життя людини.

Соціально-економічні передумови, джерела:розпад соціально-економічної структури родового ладу; розвиток ремесел, торгівлі, мореплавання; відокремлення розумової праці від ручної; виникнення вільного часу для здійснення теоретичної, філософської діяльності; розширення економічних та культурних зв'язків між народами.

Соціально-політичні передумови, джерела:розпад родоплемінних відносин; утворення держав на території Індії, Китаю, Греції, становлення і розвиток рабовласницьких відносин; зміни в соціальній структурі суспільства; формування політичних відносин.

Науково-природничі відкриття:досягнення в розвитку математики; дослідження у галузі астрономії; вивчення фізичних властивостей тіл; розвиток географії, історії, ботаніки.

Важливу роль у сфері матеріального виробництва відіграють відповідні технології. Розробка нових виробничих технологій свідчить про інтенсивне проникнення у виробництво науки - результату діяльності людини в духовній сфері суспільного життя. Проте людина є визначальним структурним елементом продуктивних сил суспільства. Увібравши в себе досвід світової історії людства, вона одухотворяє весь процес виробництва. Саме в трудовому процесі відбувається відтворення, самоствердження і самовдосконалення людини. Продуктивні сили суспільства перебувають у постійному розвитку. Розвиток продуктивних сил суспільства необхідно розглядати в нерозривному зв'язку і тісній взаємодії з іншим елементом способу виробництва — виробничими відносинами. Створюючи матеріальні блага і послуги, люди взаємодіють не лише з природою, але й між собою.

 

Антична філософія її місце і роль у сучасній культурі.

Особливості античної філософії

- набула автономного характеру розвитку, завдяки цьому вона вперше отримала тут свою назву

- постала відкритою та доступною: всі вільні громадяни, крім жінок, мали право займатися філософією

- була надзвичайно пластичною, тобто здатною набувати різних форм та виявлень

- терпимо ставилась до різних ідей та позицій

- була надзвичайно динамічною у розвитку

Умови, що сприяли появі феномену античної філософії

Ø географічно-кліматичні — розміщення Балканського півострова, де починається розвиток античної філософії, на перетині трьох континентів, сприятливий клімат, наявність різних кліматичних зон (гори, ріки, затоки)

Ø культурно-історичні — Стародавня Греція перебувала в інтенсивних контактах із давнішими цивілізаціями, зверталась до їх здобутків та вміла їх оцінити, переосмислити і використати

Ø соціальні — високий рівень розвитку соціальних стосунків та діяльності, різноманітність напрямів життєдіяльності, існування полісної форми організації життя, демократичний устрій, інтенсивні контакти між містами

Ø відносна зрозумілість античної міфології та її близькість до людини

Ø талановитість, активність та рухливість греків

Етапи розвитку античної філософії

Ø натурфілософський або рання класика (VII—V ст. до н. е.)

Ø висока класика (V—IV ст. до н. е.)

Ø пізня класика або завершальний цикл античної міфології, що складається з періодів: елліністичної філософії (IV—I ст. до н. е.)

Ø олександрійської філософії (I ст. до н. е. — V—VI ст.)

Ø римської філософії (I—VI ст.)

Філософи Стародавньої Греції: Арістотель,Геракліт, Левкіпп, Демокрит, Діоген Лаертський, Епікур, Панетій, Платон, Плотін, Плутарх, Сократ.

Антична культура й філософія - унікальне явище, що дало загальнокультурні цінності буквально у всіх областях духовної й матеріальної діяльності. Усього три покоління культурних діячів, життя яких практично укладається в класичний період історії Древньої Греції, заклали основи європейської цивілізації й створили образи для наслідування на тисячоліття вперед. Відмітні риси давньогрецької культури: духовне різноманіття, рухливість і воля - дозволили грекам досягти небувалих висот у філософії. Всі народи наслідували греків, будували культуру по створеним ними зразкам.

Антична філософія поклала початок однієї з основних філософій миру. З неї не тільки починається європейська філософська думка, вона підняла проблеми, які більш ніж на два з половиною тисячоліття визначила тематику всієї наступної європейської філософії. Протягом двох з половиною тисяч років не було такої теми філософських дискусій, філософських розробок, зачатки яких не можна було б знайти в давньогрецькій філософії. Таким чином, антична філософія живила собою всі напрямки філософської думки Європи, постійно була її невід'ємною частиною й вічно пульсувала у жилах європейських філософів.

 

ФІЛОСОФСЬКІ ІДЕЇ МАРКСИЗМУ І СУЧАСНА ФІЛОСОФІЯ

Етапи розвитку Марксизму:

І. Класичний марксизм (40-і рр. ХІХ ст.) – Маркс, Енгельс;

ІІ. Спроби практичної реалізації (поч. 90-х рр. ХІХ ст. – 1 пол. ХХ ст.). - Ленінізм. Сталінське спрощення. Заміна догматизмом та схоластикою.

ІІІ. Післясталінський або новий ренесанс марксизму (2 пол. XX ст.) – повернення до творчого розвитку марксисткої теорії в єдинстві з новою практикою, посилений пошук нових тлумачень та бачень. Часткового звернення до окремих положень м. в течіях „неомарксизму”, „нового марксизму”, що зазвичай беруть лише якусь його сторону, і сильно його змінюють. Звернення до нестандартних теоретичних тлумачень соціалізму та комунізму в виді „єврокомунізму”.

І. Класичний етап

Сутність: теоретичне відображення кризи класичного капіталізму, політичних цілей та інтересів пролетаріату, що сформувався і підіймався на боротьбу. Теоретичні джерела: німецька класична філософія, англійська класична політекономія та французький утопічний соціалізм.

Загальні ідеї:

1. Матеріалістичне розуміння історії: обґрунтування історії, розкриття сутності капіталістичного виробництва і приватної власності, товару, грошей і капіталу через аналіз відчуженої праці.

Матеріалістичне розуміння історії у розрізі гуманістичних тенденцій ідей марксизму: у ранніх творах К. Маркс розвивав гегелівське вчення про відчуження як примусову працю (сировинний матеріал і вироби не належать працівникові; трудовий процес примусовий; праця віднімає у трудящого родове життя; підневільна праця породжує відчуження між людьми) è Висновок К.Маркса і Ф.Енгельса: подолати відчуження можна лише шляхом знищення приватної власності, що можливе лише за допомогою революційного перетворення суспільства і самої людини, бо революція – засіб знищення експлуатації людини. è запроваджують ряд нових філос.-соц. понять: «продуктивні сили», «виробничі відносини», «базис», «надбудова», «соціальна революція», «суспільно-економічна формація» тощо.

Але матеріалістичне розуміння історії не заперечує ролі ідей (моральних, наукових, релігійних) в житті суспільства. Їх роль зростає. Матеріалізм Маркса не підпорядковує духовні цінності матеріальним, як це інколи йому приписується. Духовне життя вище за матеріальне. Перше потребує для себе фундаменту.

2. Діалектичний матеріалізм: матеріалізм стає діалектичним, а діалектика матеріалістичною. Розробляється проблема діалектики – діалектика як загальна теорія і методологія пізнання.

3. Матеріалістична діалектика суб’єкта як матеріального перетворювача соціальної практики. Критикується антропологічний матеріалізм Фейєрбаха за його абстрактний, позачасовий і позакласовий підхід до розуміння людини. Марксизм стверджує, що людина не просто існує у природі, а її перетворює, змінюючись сама. Людина – соціальна істота, її сутністю є «сукупність усіх суспільних відносин».

Історія терміна

Одним з перших термін «екзистенціальна філософія» увів Карл Ясперс в 1931 у роботі «Духовна ситуація часу», а в 1938 році він виніс його в назву окремої роботи. Основоположником екзистенціальної філософії Ясперс називає Кьеркегора. В 1939 году після смерті російського філософа-емігранта Лева Шестова виходить його книга «Кьеркегора й екзистенціальна філософія», однак знайомство Шестова із творчістю Кьеркегора відбулося лише в 1928, коли російський мислитель написав всі свої основні роботи. В 1943 году книгу з подібною назвою випускає Отто Больнов. Термін екзистенціалізм використає в назві своєї роботи Жан-Поль Сартр (фр. L'existentialisme est un humanisme, 1946), де екзистенціалізм розділений на релігійний (Карл Ясперс, Габриэль Марсель) і атеїстичний (Мартин Хайдеггер).

Зміст вчення

Екзистенціалізм (згідно Ясперсу) возводить свої джерела до Кьеркегору, Шеллингу і Ницше. А також, через Хайдеггера й Сартра генетично сходить до феноменологии Гуссерля (Камю вважав навіть Гуссерля екзистенціалістом).

Екзистенціальна філософія - це філософія буття людини.

Основна категорія філософії екзистенціалізму це экзистенция.

У філософії існування знайшов відбиття кризис оптимістичного лібералізму, що опирається на технічний прогрес, але неспроможний пояснити нестійкість, невпорядкованість людського життя, властивій людині почуття страха, розпачу, безвихідності.

Філософія екзистенціалізму — ірраціональна реакція на раціоналізм просвітництва і німецької класичної философии. По твердженнях філософів-екзистенціалістів, основний порок раціонального мислення полягає в тому, що воно виходить із принципу протилежності суб’єкта і об’єкта, тобто розділяє мир на дві сфери — об'єктивну й суб'єктивну. Всю дійсність, у тому числі й людину, раціональне мислення розглядає тільки як предмет, «сутність», пізнанням якої можна маніпулювати в термінах суб'єкта-об'єкта. Справжня філософія, з погляду екзистенціалізму, повинна виходити з єдності об'єкта й суб'єкта. Ця єдність втілена в «экзистенции», тобто якоїсь ірраціональної реальності.

Згідно філософії екзистенціалізму, щоб усвідомити себе як «экзистенцию», людина повинна виявитися в «прикордонній ситуації» — наприклад, перед смертю. У результаті мир стає для людини «інтимно близьким». Дійсним способом пізнання, способом проникнення в мир «экзистенции» оголошується интуиция («екзистенціальний досвід» у Марселя, «розуміння» у Хайдеггера, «екзистенціальне осяяння» у Ясперса), що виявляє собою ірраціонально витлумачений феноменологічний метод Гуссерля.

Значне місце у філософії екзистенціалізму займає постановка й рішення проблеми волі, що визначається як «выбор» особистістю однієї з незліченних можливостей. Предмети й тварини не мають волю, оскільки відразу володіють «сущим», эссенцией. Людина ж котра осягає своє суще протягом всього й з відповідає за кожну зроблену їм дію, не може пояснювати свої помилки «обставинами». Таким чином, людина мислиться екзистенціалістами як «проект», що будує себе. В остаточному підсумку, ідеальна воля людини — це свобода особи від суспільства.

Екзистенціальна філософія для кожного своя, у кожної людини індивідуальна екзистенція.

 

 

Філософія України 19-20 ст.

Незважаючи на утиски в 19ст йде процес розвитку духовної культури в Україні. Ідеї письменників творчої інтелігенції тяжіли до чуттєво-емоційного символічного сприйняття світу, ніж до його теореично-духовного осмислення. Філософія одержує розвиток у межах академічної Ф, на кафедрах академічних світських і духовних закладів. Перевага віддавалась Канту, Фіхте, Шеллінгу, чиї ідеї відповідали романтично-екзистенціальному змісту укр менталітету.

Ідеї Канта поширював П. Лодій(проф Львівського. Краківського ун-тів), критикуючи Канта за субєктивний ідеалізм, розкриваючи єдність чуттєвого і раціонального, емпіричного та логічного. «Критерій істини полягає у несперечливості й одностайності думок більшості людей;це досягається за допомогою розуму і досвіду»

Осередком поширення нових течій захадноєвропейської Ф став Харківський університет( ректор І. Рижський опублікував переклади праць Дідро, Гольбаха, Монтескє..) «природа в соєму різноманітті – книга, з якої людина черпає свої знання, збагачуючи і вдосконалюючи досвід.

Гегельянство в україні було представлене пров Київського ун-ту Орестом Новицьким(призначення Ф полягає в розкритті розумної свідомості, наданні думкам і поняттям простору і послідовності) і Сильвестром Гогоцьким(створив ряяд праць з історії філософії, послідовно проводяяи ідею історизму).

На розвиток Ф. мала творчість укр вченого з мовознавства,фольклору, етнографії О.П.Потебні (1835-1891), який першим з укр філософів дав глибокий і всебічний аналіз проблеми взаємозв`язку мови і мислення; розглядав мову як діяльність, як живий, безперервний процес творчості народу. Він став засновником “психологічного напрямку” у вітчизняному мовознавстві.

Одним з видатних українських філософів минулого століття був П.Д.Юркевич,який намагався (в дусі платонізму) знайти незміну ідею об`єкта; в цій ідеї мислення і буття тотожні. «Філософія серця»-істина відкривається не тільки мисленням, а й “серцем”, оскільки пошук істини пов`язаний з релігійними і моральними прагненнями людини. У цьому процесі сходження до істини знання пов`язане з вірою, яка є більш могутнім фактором, ніж просто емпіричний зміст мислення. Без любові, говорив Юркевич, не можна пізнати Бога; найвища сходинка в процесі сходження до абсолютного, тобто Бога, є вже містичним спогляданням.

Найсуттєвішою рисою філософії М.Драгоманова є те, що він розглядав історичний процес у всій його різноманітності як результат дії багатьох факторів і різних комбінацій суспільних сил; визнавав велику роль філософії в історичному процесі, підкреслюючи, що без ф-ї, без глибоких теоретичних узагальнень неможливе не тільки з`ясування основних законів істор. розвитку, а й розумна організація всіх суспільних і державних порядків.

І.Я.Франко один з перших у європейській літературі всебічно й по-справжньому розробляє тему праці, трудової моралі, яка розвивається пізніше в одну з провідних філ тем. Вже в першому своєму філ трактаті “Поезія і її становисько в наших временах” він говорить, що духовне ледарство є злочин проти гуманності. Одначе в духовну силу може обертатися лише така праця, в якій живе громадська свідомість, яка не тільки виправдовує, а й визначає мету й сенс людського покликання на землі. Одна з основних філ ідей І.Франка – думка про те, що духовний світ людини – її найдорожче надбання.

Оригінальність філософії Л.Українкиполягає насамперед в оспівуванні ліризму укр души і драми її реалізації. Грунтуючись на Біблії, філософських ідеях Г.Сковороди, і Т.Шевченка, Л.Українка будує ф-ю пошуку синтезу вічних проблем і сучасних запитів. Письменниця закликала укр громадськість збудитись від інертності.

Особливість, оригінальність укр Ф визначається домінантою етико-морального її спрямування, це є Ф, у центрі якої є людина з її внутрішнім світом, який перебуває в органічній єдності з умовами її самореалізації.

Функції науки

· пізнавальна — задоволення потреб людей у пізнанні законів природи, суспільства, мислення;

· практично-дієва — постійне вдосконалення виробництва і системи суспільних відносин як безпосередньої виробничої сили;

· культурно-виховна — розвиток культури, гуманізація процесу виховання та формування нового покоління, сприяння подальшому розвитку і самовдосконаленню людини як індивіда і суспільства в цілому.

В історії людства відбувалися закономірні зміни щодо «спокійних» і революційних періодів розвитку науки, яка знаходилася в єдиному потоці процесів, що відбувалися та відбуваються в суспільстві. Тому слід підкреслити, що наука, її історія, не можуть бути відокремленими від розвитку суспільства в цілому.

Основні напрями філософії науки: позитивізм( перший позитивізм, емпіріокритицизм, логічний позитивізм), постпозитивізм (критичний раціоналізм, концепція дослідних програм Лакатоса, концепція історичної динаміки науки, анархістська епістемологія).

Історичні форми діалектики

Етимологічне "діалектика" означає вести розмову, вчену бесіду, діалог. Матеріалістична діалектика є вченням про найзагальніші закони розвитку природи, суспільства й пізнання, людського мислення, що осягає світ. У сучасному розумінні — це спосіб світовідчуття, теорія і метод пізнання.

Першим, хто надав поняттю "діалектика" значення методу розумового пізнання, був Гегель. Він наголошував, що діалектика осягає світ в єдності протилежних визначень у саморусі, саморозвитку. Вона вчить про неосяжний зв'язок, що поєднує між собою всі речі, явища, процеси. Ці зв'язки проникають в їхню сутність, тому вирвати явище з них неможливо, оскільки це позбавить нас глибокого й повного його розуміння.

Починаючи з античних часів, різні мислителі вкладали в поняття "діалектика" різноманітний зміст: то як теорія розвитку, то як теорія пізнання (гносеологія), а то як наука про загальні закони й форми руху мислення (діалектична логіка). З цього можна зробити висновок, що діалектика розвитку об'єктивної та діалектика суб'єктивної реальності якщо й не збігаються, то в чомусь єдині. Згодом діалектику об'єктивної реальності почали називати об'єктивною, а діалектику суб'єктивної реальності — суб'єктивною. Г. Гегель на ідеалістичній, а В. І. Ленін на матеріалістичній основах обґрунтували, що діалектика як теорія розвитку, теорія пізнання, діалектична логіка єдині й що їх закони та співвідносні категорії за змістом збігаються, будучи різними за способом буття.

В історичному розвитку діалектика пройшла три основних етапи (форми).

До першого потрібно віднести діалектику стародавніх (Геракліт, Демокрит, Платон, Арістотель та ін). Це була наївна, стихійна діалектика, яка поєднувалася з такими ж наївними матеріалізмом та ідеалізмом.

Вперше поняття Д. застосував Сократ – мистецтво вести суперечку, діалог, спрямований на обговорення проблеми з метою досягнення істини шляхом протиборства думок. Платон – Д. це діалог як логічна операція розподілу і зв’язку понять, що здійснюється шляхом питань і відповідей. «Софійне» знання орієнтує на мудрість, яка крім сущого знає і можливе (діалектичний метод). Альтернативне – «епістемне» знання – наголошує на тотожності свого змісту зі змістом сущого. Істина виокремлює зі свого змісту все, що виходить за межі сущого: можливе, належне…(догматичний метод).

Анатомісти (Левкіпп, Демокріт, Епіку): поява будь-якої речі їз атома є діалектичним «стрибком», оскільки кожна річ несе в собі нову якість порівняно із атомами, що її складають. Елейська школа протиставила мисленнєвий і чуттєвий світ, єдність і множинність.

Платон: Д. – знання істинно сущого. В бутті кожна річ тотожна сама собі і всім іншим, а також вона змістовна в собі та відносно іншого. Арістотель: розвиває Д. в напрямку пізнання реально існуючого Космосу. Це не просто абсолютне знання, але і знання можливого.

Пантеїзм М.Кузанського і Дж. Бруно (Відродження): ідеї Д. розвиваються у вченні про вічний рух, тотожність протилежностей, збіг максимуму і мінімуму тощо.

Потім шляхи матеріалізму й діалектики в цьому розійшлися. В XVII-XVIII ст. виникає метафізичний матеріалізм, панівними стають ідеї механіцизму (хоча іноді в деяких філософських вченнях все ж проявлялась діалектика). Виникнення й розвиток метафізичного матеріалізму відіграли тоді позитивну роль.

Однак це мало тимчасовий характер, оскільки розвиток природи та суспільного життя має діалектичний характер. Діалектику почали інтенсивно розробляти в німецькій класичній філософії, хоч і на ідеалістичній основі. Відомо, що другою формою діалектики була ідеалістична діалектикакласичної німецької філософії (насамперед філософії Гегеля).

І.Кант: Д. засіб викриття ілюзій людського розуму, який хоче досягнути абсолютного знання. Д. виявляє ті суперечності, в які впадає розум, коли прагне осягнути абсолютну цінність.

Гегель: сам зміст філософії повинен рухати себе вперед у міру його розвитку. Це і є Д. Вона є дійсним визначенням природи речей, є рушійною душею будь-якого розгортання наукової думки, принципом, що вносить у зміст науки внутрішній зв'язок і необхідність.

Суттєві зрушення в суспільному житті знову викликали необхідність поєднання матеріалізму з діалектикою, повернення до цілісного, діалектичного розуміння світу, але вже в іншій формі, на ґрунті науки й суспільного досвіду. Так виникає третя форма діалектики (матеріалістична, марксистська). Будучи найдосконалішою, вона поєднана зі зрілим матеріалізмом. Ця діалектика наукова й послідовна. Вона не замикає розвиток рамками "духу", а показує, як нескінченний розвиток нескінченної матеріальної дійсності відображається в людському пізнанні. Матеріалістичний діалектичний метод докорінно протилежний ідеалістичному діалектичному методу, оскільки об'єктивна діалектика первинна щодо суб'єктивної. В ній принципи матеріальної єдності світу та принципи відображення перебувають у нерозривному зв'язку.

Діалектика, що ґрунтується на матеріалістичному розумінні природи й суспільства, на розумінні людини як суспільної, конкретно-історичної істоти, може бути і є справді повним, всебічним, багатим за змістом вченням про розвиток. Обґрунтування й розкриття законів діалектики одночасно як законів буття і законів пізнання можливі лише за умови, коли зрозуміла й досліджена роль суспільно-історичної практики як основного і визначального ставлення людини до об'єктивної дійсності.

 

Закони діалектики

Закон – суттєве відношення, зв'язок між сутностями, які характеризуються об’єктивністю, необхідністю, все загальністю, внутрішньою суттєвістю, повторюваністю.

3 групи законів: окремі, притаманні певним формам руху матерії (з. механіки, фізики тощо); особливі, властиві для всіх або багатьох форм руху матерії (з. кібернетики, збереження, математики тощо); загальні, універсальні (з. діалектики). З. природи діють стихійно, з. суспільства – через свідомі дії людей.

1). Закон взаємного переходу кількісних змін у якісні демонструє, як відбувається розвиток.

Кожна річ, предмет, явище постає у сукупності своїх влас­тивостей, у їх цілісності, що i є якістю. Якість вказує на сукупність властивостей речі, на її склад i побудову, функціональне призначення як у взаємодії 3 іншими речами, так i суб’єктом, що пізнає. 3авдяки якості ми дізнаємося, що даний об’єкт є саме той, а не інший.

Якість об’єкта виявляється через сукупність його власти­востей. Вони пізнаються через взаємодію об’єктів один з одним і суб’єктом. Отже, властивість - це спосіб виявлення певної сторони об’єкта стосовно інших об’єктів, з якими він взаємодіє. Вона є те, завдяки чому предмет виявляє для іншого своє специфічне буття.

Під впливом різних умов один якісний стан перетворюється в інший. Це перетворення відбувається завдяки кількісним оз­накам. Кількість е вираженням зовнішнього, формального взаємовідношення предметів, їх частин, властивостей, зв’язків: це число, величина, об’єм, множинність, клас, ступінь. Чим складнішим є явище, тим важче вивчати його за допомогою кількісних методів.

Єдність, взаємозв'язок і взаємозалежність якості і кількості виражаються в понятті міра. Будь-який предмет, явище, процес мають свою міру, тобто якісно-кількісну визначеність.

Міра — це межа, в рамках якої предмет залишається тим, чим він є, не змінюючи своєї якості як сукупності корінних його властивостей. Порушення міри предмета веде до порушення його буття і переходу в інше. Однак це закономірний процес. Стара якість зникає, а нова виникає. Разом з тим виникає і нова міра, яка згодом теж буде порушена новими змінами. Так відбувається розвиток всього сутнього. Міра дов’язує якість i кількість в єдине ціле. За словами Демокрита, якщо перейдеш міру, то найприємніше стане найнеприємнішим.

Процес розвитку - це єдність перервного i неперервного. Поступові, безперервні, кількісні зміни, i нерозривно пов’язані з ними зміни окремих властивостей у рамках даної якості, визначається поняттям -«еволюція». Воно застосовується для визначення розвитку глобальних систем. Безперервність у розвитку системи демонструє її відносну стійкість, якісну визначеність, а перервність - її перехід у нову якість (перетворення води в пару). Основою процесу взаємоперетворення є поступове нагромадження кількісних змін у системі, а також постійне якісне оновлення її структурних елементів.

Дуже важливою категорією є стрибок. Стрибок - процес докорінної зміни даної якості, злам старого i народження нового. Перехід від старої якості до нової. Два типи стрибків: еволюційні – поступові та революційні – миттєві. Модифікація форм стрибків, якісних перетворень залежить від характеру внутрішніх суперечностей, притаманних даному процесу та умов його роз витку. Один i той же процес, маючи в основі однакові суперечності, може відбуватися у різних формах - i раптово, i поступово.

2). Закон єдності та боротьби протилежностей розкриває питання про джерело розвитку. Життєво-буттєвий шлях усіх конкретних систем проходить через випробування супереч­ностями.

Кінцевою причиною розвитку будь-якої конкретної систе­ми є взаємодія суперечностей між різними сторонами як всередині предмета, так i зовні, між речами i явищами світу. Категорії, що конкретизують закон:

Тотожність - це відповідність, однаковість, рівність пред­мета самому собі. Абсолютно тотожних речей не буває, вони різні i всередині, i між собою.

Відмінність - це відношення нетотожності, неоднаковості предмета i в самому собі, й з іншим. Відмінності можуть бу­ти суттєвими i несуттєвими, істотними i неістотними.

Протилежність - це крайній випадок істотної відмінності (напр., магніт з його протилежно спрямованими полюсами).

Діалектична суперечність. Протилежності характеризуються як взаємообумовлені та взаємодіючі сторони: наявність однієї з них передбачає буття іншої. Діалектичний принцип суперечності відображає подвійне відношення всере­дині цілого: єдність протилежностей та їх боротьбу. Єдність протилежностей виражає стійкість об’єкта, а самі протилежності є відносними; боротьба нових протилежностей, що весь час виникають – абсолютна, що є вираженням нескінченності процесу розвитку.

Діалектична суперечність у мисленні - це не суперечність самому собі, не відсутність логіки, а взаємодія nроти­лежнux позицій, точок зору, поглядів, понять.

У соціальних системах основна суперечність може виступати в антагоністичній та в неантагоністичній формах.

Антагоністична суперечність - це взаємодія між непримиримо ворожими силами (класами, соціальними групами тощо). У суспільстві вона загострюється до конфлікту i знаходить своє виявлення у соціально-політичній революції або вирішується іншими засобами.

Неанmагонісmuчні суперечності виявляються як взаємодія між соціальними групами, основні інтереси яких зберігаються. Не замовчування реальних суперечностей, а їх своєчасне виявлення i вирішення - єдино розумний підхід, що дає змогу уникнути суспільних антагонізмів

3). Закон заперечення заперечення. Боротьба взаємовиключних сторін i тенденцій призводить до заперечення старого i виникнен­ня нового. Те нове, що з’являється, також містить власні суперечності. Їх боротьба зав’язується на новій основі i веде до необхідності нового заперечення, тобто заперечення заперечення. І так до нескінченності. Юність заперечує дитинство і сама заперечується зрілістю, а остання – старістю. Але все це різні стадії життя однієї і тієї ж людини. Залишаючись тією ж самою, людина все ж таки, є вже іншою, вона містить момент того, що відходить, і того, що народжується.

Заперечення як просте знищення одного іншим має суто негативний характер.

Розвиток є там, де нове перериває існування старого, вибираючи з нього все позитивне, життєздатне. Це збереження позитивного i є «неперервність у перервному», спадкоємність у розвитку.

 

Діалектика та метафізика

Метафі́зика — альтернативна діалектиці концепція розвитку, спосіб мислення, метод пізнання. Це наука про граничні і надчуттєві принципи і засади буття. М. розглядає предмети і явища та їх мисленні відображення окремо одне від одного, як обособлені, між собою не пов'язані, тобто поза їх внутрішнім зв’язком і розвитком, М. (на відм. Від Діалектики) не визнає внутрішніх суперечностей як джерела саморуху.

Термін метафізика походить від сполучення грец. Сл (metá) (після) і (physica) (фізика). Тобто метафізика — це те, що йде після фізики. Так назвали учні Арістотеля його твори, що не потрапили до твору "Фізика". Поняття «метафізика» в історико-філософському аспекті має ряд значень, які суперечать одне одному, тому значення терміну дуже сильно залежить від контексту:

Метафізика в переносному розумінні (буденному) вживається для означення чогось абстрактного, малозрозумілого, умоспоглядального;

Метафізика — це наука про речі, спосіб з'ясування світоглядних питань (сенс життя — основне питання філософії тощо), які не піддаються осягненню за допомогою експерименту та методів конкретних наук;

В значенні «антидіалектика» термін «метафізика» запровадив у філософію Геґель.

 

Діале́ктика (з грец. — мистецтво сперечатись, міркувати) — розділ філософії, що досліджує категорії розвитку. Слово «діалектика» походить із Древньої Греції завдяки популярності діалогів між Платоном та Сократом. Саме діалог між людьми, які намагаються переконати один іншого й дав назву діалектчиному методу в філософії.

Діалектика - універсальний метод пізнання; діалектика, як теорія розвитку є вченням про загальні зміни і рух, які відбуваються у природі, суспільстві і людському мисленні. Д. на відміну від метафізики, вважає, що все існуюче може бути зрозумілим лише в розвитку і що розвиток слід розглядати як саморозвиток, що породжується внутрішніми імпульсами і включає в себе не лише поступові зміни, еволюцію, а й перерви поступовості, якісні стрибки, появу нового. Д. виступає в єдності трьох функцій: онтологічної, гносеологічної і логічної. Як наукова теорія діалектика є формою думки (логіка); характеризуючи спосіб пізнавального ставлення до об`єкта, вона є гносеологією; як вчення про розвиток, котрий є об`єктивним процесом, вона - онтологія.

Компоненти Д: а) принципи всезагального зв`язку та розвитку; б) закони; в) категорії.

Принципи Д: пр. всезагального зв’язку, пр.єдності історичного і логічного, пр. розвитку.

Закони Д: з. взаємного переходу кількісних змін у якісні (розкриває механізм розвитку, відповідає на питання – як відбувається розвиток), з. єдності та боротьби протилежностей (розкриває джерело розвитку, відповідає на питання – чому відбувається розвиток), з. заперечення заперечення (розкриває загальну тенденцію розвитку).

Категорії Д (універсальна форма мислення, що відображає заг.властивості явищ дійсності і охоплює весь світ як ціле): вихідною категорією є БУТТЯ. Також - сутнісь, явище; необхідність, випадковість; причина, наслідок; можливість, дійсність; зміст, форма; одиничне, особливе, загальне.

 

Історичні засади походження філософії. Роль суспільного розподілу праці у виникненні філософії.

Філософія (від грец. φιλοσοφια - в дослівному перекладі означає: "любов до мудрості") - теоретична форма світогляду; особливий вид мислення, на якому думка усвідомлює себе саму у своєму ставленні до дійсності та шукає остаточних, абсолютних засад для власних актів і людського самоствердження у світі. Предметом філософії є відношення людини і світу. Запровадження поняття "філософія" приписується грецькому мислителю Піфагору (з Самосу), проте тлумачення даного терміну, розкриття його змісту дав інший грецький мислитель Платон. Вчені вважають, що зародження філософії відбулося близько IV-V ст.. до н.е. Філософія як особлива сфера людського знання і пізнання виникла на основі світоглядних пошуків та орієнтацій людини, що постають як необхідність з погляду людського життєвого вибору та самоствердження.

Постаючи теоретичною формою світогляду, філософія набуває певних особливостей, таких, як узагальнюючий характер знання, принциповий людиноцентризм, прагнення досягти абсолютів та ін. Ці особливості зумовлюють структуру та функції філософського знання. У кінцевому підсумку філософія постає як глибоке і непереборне прагнення людської душі до прозорості й осмисленості підвалин власного буття. Філософія виникає як спроба знайти відповіді на основні світоглядні питання за допомогою міркування з метою орієнтації людини в світі.

На відміну від окремих наук, що вивчають деякі області дійсності, предметом філософії є найзагальніші риси дійсності, основи буття і пізнання, що вивчаються не безпосередньо, а через узагальнення даних інших наук та осмислення всієї існуючої культури, її світоглядних структур. Таким чином філософія - це раціональна самосвідомість людства, наслідки його прагнення збагнути глибинні основи буття і місце людини в світі.

Становлення філософської думки було обумовлено виникненням сприятливих передумов у життєдіяльності людини та суспільства. До найбільш головних належать:

Духовні передумови, джерела:сумніви, недовіра до традиційних по

© 2013 wikipage.com.ua - Дякуємо за посилання на wikipage.com.ua | Контакти