Інноваційний тип розвитку держав — членів Євросоюзу

Для більш повного усвідомлення шляхів та засобів досяг­нення відчутних результатів у економічному суперництві дер­жав Європи з провідними наддержавами і геополітичними гравцями варто з'ясувати те, що вони одними з перших прий­няли постіндустріальний, інноваційний тип розвитку. Так, до­сить важливим було те, що господарські системи європей­ських країн швидко набували рис постіндустріалізму. Безпо­середньо після закінчення Другої світової війни до 50 % насе­лення Європи проживало в сільській місцевості, а частка аграрного сектора у ВВП досягала 30 %. Частка обробної про­мисловості і будівництва тут забезпечувала майже 43 % ВВП. Впродовж кількох останніх десятиліть ЄС випередив США по показниках долі (частки) промислового сектора у ВВП. Якщо в сільському господарстві ЄС до середини 90-х років було зай­нято близько 5 % активного населення, а в США — 2,7 %, то видобувна промисловість нівелювала цю відмінність: тут використовувалося близько 2 % робочої сили в США, в Німеч­чині — 1,1, у Франції 0,8 %. При цьому 1995 р. додана вар­тість в аграрному секторі ЄС перевершувала американський показник на 36, а в енергетиці — на 71 %.

Важливий штрих до цієї картини додає і наступний фак­тор. У 60-80-ті роки у Європі були низькі темпи приросту на­селення і вона була майже закрита для іммігрантів, а еконо­мічний розвиток США ґрунтувався на постійному залученні нової робочої сили. Порівняння країн ЄС і США по темпах зростання ВВП на душу населення переконливо демонструє перевага європейських господарських систем над американ­ською. Однак одні тільки кількісні показники сьогодні вже не забезпечують світового економічного лідерства.

Дійсно важливим нині і може навіть доленосним у глобаль­ному геополітичному суперництві для Євросоюзу є нарощуван­ня технологічних досягнень й інноваційний тип розвитку сус­пільства. Так, в умовах становлення постіндустріальної еконо­міки найважливішим джерелом господарського прогресу стають технологічні досягнення. Саме в цьому відношенні США домоглися в 70-80-ті роки успіхів, що обумовили їхню перемогу над японськими конкурентами і як мінімум на деся­тиліття залишили позаду країни Європи.

Проте варто звернути увагу на ті зміни, що додають опти­мізму в оцінці перспектив ЄС у технологічній сфері. Так, у 60-80-ті роки, крім явного відставання від США, для європей­ських країн головною проблемою була слабка сприйнятливість народногосподарських систем до новітніх досягнень науково- технічного прогресу. В цих умовах країни ЄС стали шукати вихід у поєднанні зусиль і в активній державній політиці, спрямованій на прискорення технологічного розвитку. Резуль­тати не забарились і насамперед у ядерній енергетиці, авіабу­дуванні і космічних дослідженнях, у розвитку мережі швид­кісних залізничних магістралей, уніфікації телекомунікацій тощо. При цьому частка державного фінансування в подібних проектах нерідко сягала 35-40 %.

Протягом 70-90-х років у загальній чисельності робочої си­ли ЄС доля науково-дослідницького персоналу зростала темпа­ми в 3-6 разів вищими за американські. І як результат струк­тура зайнятості характеризувалася в середині 90-х років нас­тупним чином: на 10 тис. зайнятих у народному господарстві США приходилося 74 науковці, Іспанії — 30, Великобрита­нії — 51, Німеччині — 58, Франції — 59, Швеції — 68 чо­ловік.

Слід зазначити, що суттєві зміни відбулися також і у фі­нансуванні науково-дослідних робіт: якщо 1996 р. обсяг залу­ченого в ЄС венчурного капіталу досяг американського показ­ника шестирічної давнини, то за 1998-1999 рр. він збільшив­ся в 3 рази, а в 2000 р. зріс на 89 % до рівня 1999 р., до 48 млрд євро. За підсумками 2001 р. європейські вкладення у венчурні проекти вперше стали співмірними американ­ським по абсолютним даним. Врешті-решт, слід відзначити, що в 90-ті роки європейці пішли на серйозне дерегулювання технологічного сектора, значною мірою передавши його в приватні руки.

За визначенням і провідних політиків, і науковців у самих цих державах використання високих технологій у 90-ті роки стане (якщо вже не стало) ще більш вирішальним фактором економічного ренесансу Європи.

Як відомо, наприкінці XX ст. Японія, Сполучені Штати і Європейський союз обрали принципово різні підходи до вико­ристання досягнень науково-технічного прогресу. В Японії переважало широке впровадження технологічних досягнень, отриманих і запозичених насамперед у США. Самі ж Сполуче­ні Штати зробили акцент на виробництві інформаційних тех­нологій і капітальної продукції, що почасти також експорту­валися і значною мірою задовольняли внутрішній попит в ін­вестиційному секторі. Об'єднана Європа ж використовувала свої технологічні досягнення насамперед для виробництва якісної продукції споживчого призначення, віддаючи перева­гу скоріше слідуванню за попитом, а не переймаючись штуч­ним його формуванням.

Зі свого боку підкреслю, що результати цих різних підходів мали також різні наслідки. Так, Японія набрала небачених обертів в експортній діяльності, але скорочення на Заході попи­ту на масові індустріальні товари призвело її до закономірного економічного спаду. У США рецесія мала йти за зниженням ін­вестиційного попиту, неминучим наслідком розсіювання рай­дужних надій, пов'язаних з Інтернет-економікою. Надвисокі темпи розвитку американської економіки в 90-ті роки стали для неї свого роду пасткою. Щорічне зростання складало 3,9 %; в економіці було створено 22 млн нових робочих місць. Рушієм прогресу ставали: зростання інвестицій та придбання інформа­ційних технологій. При цьому норма заощаджень зменшилася в 1999 р. нижче від нульової оцінки, а нові інвестиції більшою мірою надходили за рахунок кредитів чи доходів, отриманих від росту курсової вартості акцій. Турбуленції вартості цінних паперів високотехнологічних компаній мали як наслідок втечу від акцій. Останнє обернулося для інвесторів протягом 2000-2001 рр. втратами, що обраховуються в 7-8 трлн дол. Як наслідок, економічне зростання у США загальмувалося.

Підкреслю, що країни ЄС, навпаки, зуміли в 90-ті роки ут­римати, а почасти навіть зміцнити свої позиції у сфері вироб­ництва більшості високотехнологічних продуктів, призначе­них для кінцевого споживання. Так, якщо на світовому рин­ку наукомісткої продукції частка ЄС складала близько 18 %, то на ринку продукції, виготовлення якої вимагає особливої майстерності, — понад 31 %. При цьому з 200 найбільших промислових компаній світу європейськими були 69, тоді як американськими — 64, японськими — 53.

Досить показово, що ще наприкінці 80-х років ЄС обігнав США за обсягом виробництва в хімічній промисловості, а на початку 90-х було забезпечене лідерство у фармацевтиці. У се­редині 90-х років у країнах ЄС вироблялося понад 13,5 млн легкових автомобілів на рік, що більш ніж удвічі перевищува­ло показники американського автомобілебудування (6,3 млн).

Далі, продовольчих товарів і одягу в ЄС випускалося майже стільки ж, скільки в США і Японії разом узятих.

Відзначимо, що структура виробництва в країнах Європей­ського союзу дещо консервативніша, ніж у США. Відповідно в ЄС вищий попит на висококваліфіковану роботу. Останнє спо­нукає до зростання доходів представників саме середнього класу. Так, середня заробітна плата у промисловості країн Єв­росоюзу складає 22,3 євро на годину, а в США лише 17,5 єв- ро. Це можна унаочнити ще в такий спосіб: американський рі­вень оплати праці в промисловості не перевищує 78 % загаль­ноєвропейського рівня.

Слід також наголосити, що особливістю розвитку країн ЄС є боротьба проти засилля дешевої робочої сили на ринку пра­ці. Адже висока мінімальна платня в країнах — членах Євро­союзу (вона сягає до 50 %, а у Франції — 60 % середнього йо­го рівня) служить тим притягальним чинником, що залучає наплив працівників зі східноєвропейських країн. Також пока­зовим є факт майже вдвічі вищих доходів європейців, що зай­няті в аграрному секторі, а у сфері послуг більш поширені ма­ленькі приватні підприємства. Як наслідок, у ЄС середній клас зберігає свою стабільність. Більше того, нерівність для євро­пейців є проблемою, яку вони здатні вирішити. Підвалинами цьому служать як економічне зростання, так і невідстороне- ність держави від регулювання процесів розподілу в суспільс­тві національних багатств. Результатом є подолання в основно­му європейськими країнами значної майнової нерівності.

Проте поступальний розвиток ЄС дається взнаки не тільки в цьому напрямі. Успіхи економіко-господарських зрушень мають і дещо інші виміри. Варто вказати, що сьогодні євро­пейські компанії тіснять американські скрізь, де йдеться про виробництво складних товарів споживчого призначення. Вста­новлення в ЄС єдиних стандартів у галузі зв'язку забезпечило відчутне зростання і в цій сфері: якщо 1994 р. серед 10 най­більших компаній, що виробляють телекомунікаційне устат­кування, було всього три європейських (а обсяг продажу їх­ньої продукції залишався на 10 % нижчим, ніж в американ­ських фірм), то в 2000 р. було вже 5 європейських фірм, які в 1,8 раза перевищували по обсягах реалізації продукції своїх американських конкурентів.

Нині ЄС впевнено випереджає США з поширення засобів мобільного зв'язку. Так, у Європі ними користується 72,1 % населення, а в США — 42,7 %. Три європейські фірми — "No­kia", "Siemens" і "Ericsson" — контролюють 49,3 % світового ринку мобільних телефонів. Разом з тим американська "Moto­rola" — 13,2 %, а японські "Panasornc", "NEC" і "M^suM- shi" — лише 11,1 %.

Варто наголосити, що на рубежі тисячоліть європейські країни вступили в конкуренцію зі США й у тих сферах, де ра­ніш американська перевага не викликала сумніву. Прикла­дом може служити виробництво озброєнь і літакобудування. Так, за підсумками 2001 р. європейський оборонний консор­ціум EADS практично випереджає американську "Lockheed Martm" і стає другим у світі виробником аерокосмічної техні­ки, поступаючись лише концерну "Воеing". В останні два ро­ки в найбільших конкурсах на постачання військової техніки бере участь більше європейських оборонних компаній, ніж американських. Значні позиції посідає концерн "A^bus In­dustrie", створений 1970 р., який упевнено посуває "Boemg". Адже тоді — тридцять років тому, європейські авіабудівники контролювали лише 4 % світового і 15 % європейського рин­ку цивільної авіації. Тепер картина в цій галузі зовсім інша. Так, якщо 2000 р. авіакомпанії розмістили 611 замовлень на продукцію "Boemg" і 520 — на літаки "АігЬ^", то за першу половину 2001 р. — 121 і 299 відповідно. З огляду на це стає зрозумілим, чому європейський проект щодо виробництва на базі українського вітчизняного військово-транспортного літа­ка Ан-70 зусиллями концерну "A^bus Industrie" і політични­ми діячами відповідних держав було відхилено.

Слід мати на увазі, що відносна традиційність структури господарських систем Європи, що оптимально використовує нові технології, дає ЄС шанс обійти США по темпах зростан­ня виробництва. За оцінкою фахівців, для цього існують як мінімум три передумови. По-перше, господарське зростання в Європейському союзі спирається на стабільний платоспромож­ний попит і високі норми заощадження, завдяки чому має ду­же стійкий характер. На інвестиційні потреби направляється до 22 % ВВП. Менш розвинена порівняно зі США сфера пос­луг здатна поглинути значну частину надлишкової робочої си­ли. Досить показово, що з 1997 р. країни ЄС уперше з почат­ку 70-х років створюють більше робочих місць, ніж США, — за останні три роки близько 6 млн проти 4,8 млн робочих місць.

По-друге, аналіз підтверджує те, що ЄС демонструє більш самодостатню економічну систему, ніж США: внутрієвропей- ська торгівля, що складала в 1958 р. лише 36 % товарообігу, сьогодні сягає 62 %. Це означає досить незначну залежність від зовнішніх, навіть глобальних факторів. Скажімо, фінансо­во-економічна криза 1998 р. в Росії і наступна азійська значно не вплинули на соціально-економічне становище в країнах Євросоюзу. Розрахунки свідчать про наступне. За умови зни­ження темпів американського економічного зростання на 1 % при нинішній ситуації уповільнення росту ВВП у країнах ЄС можливе не більш ніж на 0,3-0,4 %. З урахуванням цього зрозумілою стає вища стійкість економіки ЄС до наслідків можливих криз як у Латинській Америці, так і в інших регі­онах світу.

По-третє, ЄС має можливість врахувати уроки досвіду аме­риканського високотехнологічного сектора. Господарські сис­теми Європи менш залежні від ситуації в цій сфері. Так, ско­рочення удвічі виробництва в інформаційній і комунікаційній сферах здатне знизити американський ВВП на 4,5 — 5,5 %, тоді як європейський — не більш ніж на 1,5 %. Досвід США дозволяє тверезо оцінити значущість тих чи інших сегментів високотехнологічних галузей для європейської економіки й уникнути невиправданих витрат, не кажучи вже про мож­ливість за визначеного перебігу подій відносно дешево скупи­ти відповідні американські компанії.

Однак, крім масштабів економіки і темпів її зростання, іс­нує цілий ряд інших показників, що визначають економічний вплив того чи іншого регіону. До таких факторів належить міжнародна торгівля і присутність на ринках відповідних ре­гіонів світу. Зазначимо, що в більшості з них ЄС уже міцно по­сідає провідні позиції.

Відомо, що протягом усього післявоєнного періоду об'єми міжнародної торгівлі зростали швидше за обсяги світового ва­лового продукту: з 1950 р. торгівля зросла у 18 разів, тоді як валовий продукт лише в 5,5 раза. Менш відомо, що динаміка торгових показників США і ЄС майже завжди була різнона- правленою. Тільки в роки воєн і депресій Сполучені Штати до­магалися визначеного, а точніше умовного лідерства; у 1948 р. вони забезпечували 22 % загального обсягу світової торгівлі. У мирні роки позиції європейських країн були швидко віднов­лені: вже 1953 р. сумарний обсяг експорту 12 країн, що нині входять до ЄС, перевищив обсяг американського експорту.

Далі додамо наступне. До 2000 р. 9 з 20 найбільших світо­вих експортерів (Німеччина, Франція, Великобританія, Іта­лія, Нідерланди, Бельгія, Іспанія, Швеція і Швейцарія) пред­ставляли Західну Європу, а їхня сумарна частка у світовому експорті досягала 32,2 % при долі США в 12,3 %. У торгівлі послугами картина ще більш вражаюча: 12 з 20 найбільших світових експортерів представляють ЄС і забезпечують 50,2 % світового експорту проти 15,7 % з боку США. Підкреслимо, що в Німеччині і Франції частка експорту у ВВП складає 25 %, у країнах Бенілюксу — 50, а в Ірландії — 75 %, тоді як у США — близько 13 %, причому в останньої більше поло­вини товарообігу припадає на Канаду і Мексику.

Отже видно, що міжнародна торгівля є одним з основних факторів економічного прогресу європейських країн, а тенден­ція розвитку торговельної діяльності свідчить про оптимальний характер функціонування їхніх народногосподарських систем. Причому, на відміну від інших країн і регіонів, у європейській торгівлі представлена в основному різнобічна продукція схожих галузей. За подібних умов торгові операції заохочують конку­ренцію у всіх сферах, а не розвивають гіпертрофованим чином один сектор господарства на шкоду іншому. Цим пояснюється той факт, що близько 85 % експорту і 77 % імпорту ЄС при­падає на промислові товари. Навіть така важлива стаття імпор­ту, як енергоресурси, нині посідає досить скромне місце: 7,5 % загального імпорту ЄС проти 27,9 % у 1975 р. Отже, усіляко розвиваючи торговельні відносини, країни ЄС підтримують свою промисловість і сільське господарство, імпортуючи в пер­шу чергу ті товари, що в недостатній кількості виробляються в межах Союзу або ж не можуть вироблятися в Європі.

Природним наслідком такої торговельної політики є різке зниження залежності економіки ЄС від експорту в країни, що розвиваються, і імпорту з них. Якщо 1958 р. внутрішньо ре­гіональна торгівля забезпечувала лише 36 % товарообігу євро­пейських країн, то сьогодні її частка перевищує 62 %. Обсяг торгівлі з найближчими сусідами, що не входять у ЄС, — Швейцарією, Норвегією, Росією, Польщею, Туреччиною, Че­хією, Угорщиною і Словенією, більш ніж у 2,7 раза перевищує обсяг торгівлі зі США. Тим самим європейські економіки під­німають критерії сприйнятливості до нестійкості ринків, що розвиваються. Адже у середині 90-х років на торгівлю з краї­нами Південно-Східної Азії і Японією припадало лише близь­ко 13 % зовнішньоторговельного обороту держав ЄС, із краї­нами Середземноморського басейну — близько 6 %, з най­менш розвиненими країнами Африки і басейну Тихого океану (відомими як учасники Ломейських конвенцій) — 2,8 %, а з Латинською Америкою — 2,5 %. У цілому на торгівлю з країнами, що розвиваються, наприкінці 90-х років при­падало 36,7 % торгового обороту США і лише 17,9 — Німеч­чини, 14,7 — Великобританії, 10,3 % — Франції.

Таким чином, європейські країни забезпечують оптимальне розосередження своїх торгових потоків, не потрапляючи в за­лежність від господарської кон'юнктури в США, Азії чи Ла­тинській Америці. Жодна з країн ЄС не направляє в будь-яку іншу країну Союзу більше п'ятої частини свого загального експорту (11,3 % ВВП) і не отримує з жодної країни більше 19 % свого сумарного імпорту (10,4 % ВНП). Це вигідно від­різняє Європу від Сполучених Штатів, найближчі сусіди яких — Канада і Мексика — направляють у США більше двох третин свого експорту й отримують від США практично дві третини усіх своїх імпортних надходжень.