Шляхи подальшого геополітичного сходження ЄС

У постбіполярний період розвитку континенту всі значні геополітичні гравці спрямовують свої зусилля на пошук адек­ватних відповідей на виклики глобалізації та шляхи подаль­шого утвердження в сучасному світі. В останнє десятиліття XX ст. лідерство ЄС як основного торгового союзу світу ні в кого не викликає сумнівів. Адже США, Канада і Мексика, об'єднані в рамках НАФТА, контролювали в 1996 р. частку світової торгівлі, що значно поступалася їх частці у світовому валовому продукті: 17,8 проти 28,2 %. У випадку з ЄС ми ба­чимо зворотну ситуацію — 37,2 проти 24,6 %. З огляду на роль міжнародної торгівлі в забезпеченні стабільного еконо­мічного зростання можна стверджувати, що зовнішньоторго­вельна політика країн Європи приносить їм набагато вагоміші результати порівняно зі США, а європейська економічна інтег­рація має під собою незрівнянно міцніші підвалини, ніж штучно створювана під егідою США конструкція, що назива­ється Всеамериканською зоною вільної торгівлі і покликана об'єднати весь континент.

Слід також підкреслити, що протягом другої половини XX ст. темпи зростання обсягів міжнародної торгівлі втроє пе­ревищували темпи приросту світового валового продукту. У свою чергу, темпи зростання міжнародних інвестиційних потоків у чотири рази перевищували зростання обсягів міжна­родної торгівлі. Так само, як і в міжнародній торгівлі, у пере­тіканні капіталів виявляла закритість західного світу: 1990 р. розвинені індустріальні країни направляли в держави такого ж рівня розвитку 76 % експорту товарів, тоді як п'ять най­більших економік світу — США, Великобританія, Японія, Франція і Німеччина — забезпечували понад 75 % як експор­ту, так і імпорту прямих іноземних інвестицій.

Однак найбільш вражаючі зміни відбулись у 1996 — 1997 рр. Тепер ЄС став єдиним потужним інвестиційним цен­тром сучасного світу. Однак це ще не цілком усвідомлено економістами, геополітиками та політичною елітою. США вперше з 1913 р. поступилися першістю з експорту капіталу вже не Європейському регіону в цілому, а одній з європей­ських країн — Німеччині, цій надпотузі Європи. Таке стано­вище, в свою чергу, істотно змінило всю картину інвестицій­ної активності в 90-ті роки, протягом яких п'ять найбільших європейських інвесторів — Німеччина, Великобританія, Франція, Нідерланди і Швейцарія — забезпечили майже 80 % усього нетто-експорту іноземних капіталовкладень.

Повніше уявлення про масштаби європейської інвестиційної експансії можна скласти, оцінивши успіхи європейців у сфері поглинання іноземних, і в першу чергу американських, конку­рентів. Активізація міжнародних злиттів і поглинань є заслу­гою європейських інвесторів: обсяг ініційованих ними угод зріс у 1993-1995 рр. у 4 рази, а в 1995-1999 рр. — ще в 7 разів. Основними цілями були компанії, що розташовані в США; у 1996-1999 рр. кількість придбаних іноземцями американ­ських фірм зросла з 73 до 566, а вартість угод — з 2,9 до 282 млрддол., тобто майже в 100 разів за чотири роки. Під­креслимо, що 84 % цієї суми припадало на частку європейців.

Назвемо найважливіші угоди. Так, навесні 1998 р. німець­ка "Daimler-Benz" за 41 млрд дол. встановила контроль над компанією "Chrysler". Влітку того ж року найбільший ні­мецький "Deutsche Bank" придбав за 9,2 млрд дол. нью-йорк- ський інвестиційний банк "Bankers Trust". Наприкінці 1998 р. англійська "British Petroleum" купила американську нафтову корпорацію "Атосо". На початку 1999 р. британська "Vodafone Group" поглинула "Airtouch Communications", а в серпні наступного року додала до своєї компанії "Verizon Wireless". 2000 р. швейцарські банки "Credit Suisse" і "UBS" купили американські фінансові компанії "Donald-son, Lufkin & Jenrette" і "Paine Webber" за 12,8 і 12 млрд дол. відповід­но. Влітку 2000 р. "Deutsche Telekom" придбав компанію "Vo­ice Stream Wireless", а французька "Vivendi" купила канад­ську фірму "Seagram", що, у свою чергу, володіла компанією "Universal Pictures". I цей перелік можна продовжувати. Вка­жемо, що при цьому американські фірми практично нічого не змогли протиставити європейському вторгненню: з п'ятдеся­ти найбільших злиттів і поглинань 2000 р. і першої полови­ни 2001 р. 12 складали, власне, придбання європейськими фірмами компаній США і Канади, і лише одна була пов'яза­на з придбанням американськими інвесторами європейської корпорації.

Сформувавши економічний і політичний союз, ЄС з 1999 р. ввів на фінансові ринки й у своїх паралельних розрахунках нову грошову одиницю євро. Остання вже з 1-го січня 2002 р. замінила у всіх 12 країнах єврозони всі наявні і безготівкові розрахунки. Звичайно, що ще потрібен час, для того щоб 300 млн громадян у таких країнах, як Бельгія, Німеччина, Фінляндія, Франція, Греція, Ірландія, Італія, Люксембург, Голландія, Австрія, Португалія й Іспанія, звикли до нової гро­шової одиниці і нових цін. Власне, до євро мають ще всі звик­нути і поза кордонами єврозони.

Відмітимо, що був час, коли деякі політики поза кордона­ми Європи висловлювалися проти євро. За словами колишньо­го канцлера Німеччини Г. Шмідта, "деякі розумні американці вже давно знали, що нова валюта має велике майбутнє, саме тому вони були проти євро". Г. Шмідт висловлювався в тому сенсі, що через кілька років поруч з доларом євро стане ще од­нією світовою валютою, а також ще однією світовою резер­вною валютою. За оцінками фахівців ще до подій 11 вересня 2001 р., за умови коли Європейський союз і відповідні фінан­сові інститути скористаються своїми майбутніми шансами, во­ни впораються з панівним положенням американських фінан­сових установ. Загальний ринок єврозони перетвориться на ве­лике народне господарство. Тобто в європейців була добра нагода вірити в майбутнє нової загальноєвропейської валюти. Перебіг подій після жахливих терористичних актів 11 верес­ня 2001 р. проти США показав, що прогнози щодо євро ви­правдалися, що євро досить потужно заявив про себе, що будь- які послаблення долара обертаються посиленням нової євро­пейської валюти.

Слід підкреслити, що відтепер євро не тільки символ, а й водночас і могутній двигун подальшої європейської інтеграції. Успішне введення євро стало вже історією, воно є шедевром високоякісної роботи системи європейських центрального і відповідних національних банків. Найбільша грошова рефор­ма в історії континенту пройшла без ускладнень. У довгостро­ковій перспективі відповідна політика, яку буде здійснювати Європейський центральний банк, що розташований у Фран- кфурті-на-Майні, буде мати, за всієї можливої передбачува­ності, відчутний вплив на подальше зростання Євросоюзу, зміцнення його економічних позицій у глобальному вимірі.

Тим самим нова валюта кидає виклик міжнародній валю­ті, якою досі був американський долар. Отже, відтепер важ­ливою проблемою є протистояння долара і євро як нової сві­тової валюти. Відомо, що частка долара у світових товарних трансакціях, що знизилася у 80-ті роки з 64 до 47,6 %, й у 90-ті знову зросла до 59 % (частка п'яти валют країн зони євро в розрахунках коливалася в ці роки в інтервалі 28-33 %). Однак це зростання спирається не на успіх самих США, а на активізацію експорту новими індустріальними країнами, прихильними (як і Японія) до розрахунків у дола­рах. Тим часом внутрішньоєвропейська торгівля, номінована в ЕКЮ в 1982 р. лише на 9 %, сьогодні номінована в євро більш ніж на 67 %.

Також підкреслимо, що важливим індикатором ролі світо­вих валют є їхня частка на ринку міжнародних запозичень і в резервах центральних банків. У цих аспектах позиції євро­пейських країн виглядають сильнішими. В останні роки час­тка долара як валюти, в якій здійснювалися державні і кор­поративні запозичення, значно знизилася. Поряд з цим Євро­па має набагато більше вільних фінансових ресурсів, ніж США: 1998 р. у країнах ЄС і Швейцарії були зосереджені практично 40 % усіх світових банківських депозитів, тоді як на США припадало лише 14,4 %. Подібна динаміка спостері­гається й щодо валютних резервів: частка долара в них знизи­лася, а частка валют країн єврозони зросла.

Таким чином, розглянувши ряд суто економічних проблем, з якими зіштовхуються країни ЄС і США, інші глобальні гео­політичні гравці на сучасному етапі, необхідно відзначити наступне. Впродовж другої половини минулого сторіччя еко- номіко-господарські системи успішно розвиваються, але дещо по-різному. Досить показово, що Європа і, зокрема, Євросоюз домоглися величезних успіхів, поставши з руїн найжахливі- шої в історії людства війни — Другої світової. Європейський союз своїми досягненнями може вважати ті положення, що виходять зі становища сформованого ним нового світового еко­номічного і геополітичного центру.

Тим самим ці матеріали дають інформацію для роздумів щодо справедливості ряду уявлень про європейську економі­ку, що укоренилися серед вітчизняних та й закордонних дос­лідників. У першу чергу це — уявлення про низькі темпи зростання, якими буцімто Європа відрізняється від США й ін­ших регіонів. Навряд чи можна, рухаючись повільніше ліде­ра, наближатися до нього усе ближче і ближче. Наведені ста­тистичні і порівняльні дані, власне, саме про це свідчать.

Сучасний технологічний прогрес, що також зазвичай часто асоціюється головним чином зі Сполученими Штатами Амери­ки, набув останнім часом нових форм. Нині ясно, що далеко не всі його результати можуть досить швидко бути використа­ні ринком. Отже, далеко не завжди і не всі науково-технічні досягнення обумовлюють темпи економічного розвитку. Євро­пейські економіко-господарські системи, залишаючись більш традиційними порівняно з американською, більш стійкі до різного роду спонукальних потреб та проблем, що нав'язують­ся ринком. Саме тому економіки країн ЄС менш сприйнятливі до криз, що супроводжують і будуть супроводжувати розвиток нових господарських секторів, особливо не орієнтованих без­посереднім чином на споживацький ринок. Разом з тим краї­ни Євросоюзу залишаються досить конкурентоспроможними майже по всіх основних товарних позиціях.

Показово, що Європа залишається світовим торговим, ін­вестиційним і фінансовим центром. Країни регіону генерують близько 40 % міжнародних торгових потоків і є найбільшими інвесторами. Проте це не свідчить, як прийнято іноді вважа­ти, про інвестиційну непривабливість самих країн ЄС. На під­твердження цієї тези той факт, що середній рівень іноземних інвестицій на душу населення тут майже в десять разів пере­вищує аналогічний показник так би мовити найпривабливі- ших в інвестиційному відношенні країн Південно-Східної Азії й Америки.

Досить ймовірним може бути вихід Євросоюзу в найближ­чій перспективі на провідні позиції по темпах економічного зростання серед усіх глобальних гравців сучасного геополітич- ного простору. Більш того, адаптувавши введений євро, ЄС здатний буде ще більше зміцнити свої позиції як світова еко- номіко-господарська наддержава.

Однак проблеми і досягнення тієї чи іншої країни та союзу держав не вичерпуються і ніколи не вичерпувалися одними тільки економічними факторами. Слід підкреслити, що Євро- союз нині підтримує дипломатичні відносини більш ніж з 130 країнами світу. Він має статус спостерігача в ООН і в її спеці­алізованих організаціях, бере участь у роботі ОЕСР, що об'єд­нує 30 економічно розвинених країн. У щорічних самітах Великої Вісімки беруть участь найбільші держави — члени ЄС: Великобританія, Італія, ФРН і Франція, а також голова Комісії, що безпосередньо представляє Євросоюз. Від початку

ЄС є активним учасником ОБСЄ. На рубежі тисячоліть Захід­на Європа вийшла на такий рівень інтеграції, що відчуває се­бе і сприймається світом як єдине ціле. Євросоюз — це також ключовий компонент архітектури європейської безпеки, ядро системи європейських цінностей і стандартів.

Дійсно, в рамках ЄС стверджується підхід щодо формуван­ня засад спільної зовнішньої політики та політики безпеки. За баченням Брюсселя, інтеграційні заходи будуть неповноцінни­ми, якщо Євросоюз не зможе уже в найближчому майбутньо­му проводити єдину зовнішню політику та політику безпеки. Саме Франція та ФРН ще на початку 90-х років були ініціато­рами внесення відповідних доповнень у договір про створення Європейського союзу. Вони запропонували сам механізм фор­мування СЗПБ Євросоюзу. Однак Велика Британія та деякі ін­ші держави на противагу французько-німецькому баченню, обстоювали збереження монопольного становища НАТО у фор­муванні політики безпеки. До речі, різні підходи в подальшо­му відбилися на ставленні цих держав до політики США у бо­ротьбі зі світовим тероризмом.

Держави ЄС запровадили створення багатонаціональних військових формувань: з 1989 р. — німецько-французька бри­гада, з 1993 р. — єврокорпус, а з 2003 р. — в рамках і під ко­мандуванням ЄС функціонують сили кризового реагування за­гальною чисельністю в 64000 військових. Звичайно, ще зара­но говорити про значне дистанціювання ЄС від НАТО. Проте порівняння перебігу подій 1999 р. навколо "гуманітарної ка­тастрофи" в Косово, у 2001 р. після нападів терористів на об'єкти США та навколо кризи в Іраку в 2002 — 2003 рр. свід­чать про відповідну трансформацію трансатлантичних відно­син. Франція, Німеччина та деякі інші союзники США по НАТО не підтримують воєнні підходи заокеанського партнера. Ці країни прихильні до розв'язання навіть дуже гострих пи­тань світової політики мирними засобами. Євросоюз обстоює засади превентивної дипломатії, а дистанціювання від заоке­анського партнера при певному перебігу подій може набрати подальшого і глибшого розвитку. Дехто з аналітиків схильний вважати, що нині вже відчутний геостратегічний розкол по­між США та Євросоюзом за формального існування стратегіч­ного і військового партнерства.

Місце, що посідає нині ЄС у сфері міжнародних відносин, йо­го роль у світовій політиці, значні соціально-економічні досяг­нення і стандарти свідчать про ефективність обраної західними європейцями політичної філософії, а також стратегії, механіз­мів і методів інтеграції. Тим самим у соціальних, геополітичних і культурних вимірах успіхи європейських країн уявляються ще більш значущими, ніж навіть їхні економічні досягнення. Саме тому нині відбувається природний процес переосмислення геополітичного статусу Європи загалом і Європейського союзу зокрема. Ставши врівень зі США за багатьма економічними ви­мірами, ЄС не сприймає одноосібної гегемонії з боку США.

Проте не слід сподіватися, що нові контури та прояви влас­ної ваги Євросоюзу будуть проявлятися так настійливо, як з боку Сполучених Штатів. В європейських столицях провідні політики свідомі того, якою ціною і завдяки чому зміг ствер­дитися Європейський союз. Тут здебільшого відсутній радика­лізм, натомість виваженість та конструктивізм беруть гору. З другого боку, навіть гіпотетичне уявлення, що Євросоюз заго­ворить в один голос як геополітичний гравець, змушує і США враховувати тією чи іншою мірою позицію ЄС вже нині.

З огляду на нинішні світогосподарські виклики слід мати на увазі також і наступне. Європейський союз вже кілька ро­ків поспіль демонструє нові підходи до екологічної політики, цілеспрямованої підтримки країн молодої демократії та країн, що розвиваються. Тобто ЄС стає привабливішим полюсом си­ли, ніж інші геополітичні гравці. Зваженість і конструктивізм у світовій політиці вже нині стають більш притаманними оз­наками Євросоюзу як нового геополітичного полюсу. Тож не дивно, що число претендентів на вступ до ЄС зростає.

Також підкреслимо, що, на відміну від США, Європа має тривалі і стійкі соціальні і культурні традиції; світогляд євро­пейців, система мотивів їхньої діяльності істотно відрізняють­ся від тих, що властиві суспільству за океаном. Сучасна Євро­па прагне не стільки підвищення рівня життя, скільки поліп­шення його якості.

Так, країни ЄС уже кілька десятиліть проводять активну соціальну політику, наполегливо борються з безробіттям, до­магаються значного скорочення тривалості робочого часу то­що. Активна соціальна політика Євросоюзу залишається важ­ливим інструментом збереження соціальної стабільності. Ста­тистичні дані переконливо свідчать, що країни — члени Євро­пейського союзу помітно перевершують США не тільки в успі­хах у викорінюванні бідності, але й у якості пропонованих со­ціальних послуг. Середній рівень та час, впродовж якого безробітний одержує в ЄС відповідну допомогу, значно біль­ший за американський. Так, рівень допомоги по безробіттю в країнах ЄС досягає 80 % заробітної плати на останньому міс­ці роботи. Допомога може надаватися впродовж 8,5 місяця після звільнення. Разом з тим відомо, що в США термін вип­лати допомоги по безробіттю рідко перевищує чотири місяці. Тривалість відпустки з утриманням у Європі сягає 32 діб про­ти 18 у США; тривалість відпустки по догляду за дитиною становить у Швеції 72 тижні, а в США — не більше 12, попе­редження про звільнення з роботи в європейських країнах за 6-10 місяців, а в Америці — лише за 60 діб.

Підкреслимо, що впродовж останніх десятиліть значно змі­нилася структура зайнятості населення. У країнах ЄС вона ві­дображає більш високий, ніж у США, рівень життя. Серед єв­ропейців в останню чверть століття частка економічно актив­ного населення в загальній його чисельності знизилася з 65 до 60 %. А в Америці за цей час показник зріс з 65 до 71 %. За останні п'ятнадцять років у США відсоток працюючих жі­нок значно збільшився і сягає нині 61 %, у той час як у кра­їнах — членах ЄС цей показник складає 41 %. У Новому Сві­ті практично значно вища доля працюючих пенсіонерів чоло­вічої і жіночої статі.

Досить красномовним підтвердженням підвищення рівня життя в країнах Євросоюзу є відповідне скорочення тривалості робочого часу працівникам. За період з 1960 до 1990 р. цей по­казник тут знизився з 2150 до 1650 годин на рік. У США — навпаки, середня тривалість робочого часу в останні роки зрос­тає, і це за умови, що збільшується квота безробітних.

У середині 90-х років середньостатистичний американець працював на 11 % довше англійця і француза і на 23 % дов­ше середньостатистичного німця. За підсумками 1995 р. се­редньостатистичний німець проводив на роботі 1542 години на рік, а датчанин лише 1409 годин. Інакше кажучи, тут існує чотиритижнева відпустка, а робочий день при п'ятиденному робочому тижні складає 5 годин 52 хвилини. Ці показники для середньостатистичного американця значно вищі, та й він продовжує працювати 1945 годин на рік.

Тим самим соціальна політика в країнах — членах ЄС сприяє зрештою підвищенню економічної ефективності, разом з тим забезпечуючи поліпшення рівня життя населення. Саме в Європі ми знаходимо передумови становлення не тільки еко­номіки, але й суспільства, що відповідає викликам нового XXI ст., і за таким суспільством майбутнє геополітичне утвер­дження.

З вищенаведеного напрошується висновок про те, що для України постає виправданим як економічно, так і геополітич- но завдання щодо ведення державної лінії на євроінтеграцію. Адже політика на якомога тіснішу співпрацю України з ЄС вже сьогодні виправдана з усіх поглядів. Виходячи з того, що це такий могутній і привабливий соціально-економічний гі­гант, потужний геополітичний гравець — саме таким постає нині Європейський союз. I тут необхідний не разовий порив чи стандартне заклинання, а планомірна і систематична наполег­лива робота. Досить важливою складовою діяльності України на цьому шляху може бути широка структуризація відносин, формування належної суспільної думки, адекватних уявлень про завдання і наслідки розв'язання тих чи інших задач що­до інтеграційних перспектив нашої держави. Саме такий під­хід, послідовна робота будуть мати сенс із позицій національ­них інтересів України і геополітичних глобальних вимірів роз­витку континенту.

КОНТРОЛЬНІ ПИТАННЯ

1. Визначте складові прогресу об'єднаної Європи на сучас­ному етапі розвитку.

2. В чому виявляється інноваційний тип розвитку інтег­раційного об'єднання ЄС?

3. Які шляхи подальшого геополітичного сходження спові­дує Європейський союз?

РОЗДІЛ

ГЕОПОЛІТИЧНЕ СТАНОВИЩЕ ОБ'ЄДНАНОЇ НІМЕЧЧИНИ

Вже понад десять років Європа і світ живуть у новому ви­мірі: існування об'єднаної Німеччини. Сучасна ФРН — про­відна економічно розвинена країна, яка розташована прак­тично в географічному центрі Європейського континенту. Варто з'ясувати нові геополітичні виміри, яких набуває об'єднана Німеччина.