Під передумовою зазвичай розуміють об’єктивний або суб’єктивний фактор, який забезпечує виникнення соціальних, економічних, правових та інших явищ у суспільному житті людей. Взаємодія суспільства й природи – об’єктивно існуюче явище. Відтоді як з'явилося людство, виникає й постійно існує взаємозв'язок людини і природи, забезпечується сприятливе для її існування навколишнє середовище. Суспільство не може існувати без природи, оскільки природні блага забезпечують життєдіяльність людини. У свою чергу й природа потребує людської діяльності, зокрема використані суспільством природні ресурси повинні відтворюватися й відновлюватися. Ці процеси відбуваються як природним шляхом, так і штучними заходами з активною діяльністю людини, при якій виникають певні суспільні екологічні відносини, що регулюються правовими приписами. Однак поступово такі негативні явища в цій взаємодії, як вичерпання природних ресурсів, забруднення навколишнього середовища, порушення екологічних зв'язків у екосистемах починають призводити до екологічної кризи та інших катастрофічних явищ. Одним із прикладів таких явищ можна назвати Чорнобильську катастрофу, внаслідок якої проживання людей на великих територіях не тільки України, а й інших країн, зокрема Білорусі, Російської Федерації, стало неможливим або й небезпечним. Тому при втручанні людини в природні процеси вона повинна максимально враховувати закони розвитку як окремих природних об’єктів, так і в цілому закони функціонування довкілля, адже усі екологічні об’єкти перебувають у постійному і нерозривному об’єктивному природному зв’язку, який в інтересах тієї ж людини не можна порушувати.

Поняття екологічного права.

Термін „екологія" походить від грецьких слів „йокос" -будинок, житло і „логос" - наука, тобто наука про місце проживання. Цей термін був запропонований ще в 1866 р. німецьким біологом Геккелем для значення науки про взаємодію живих організмів, у тому числі й людини, між собою і середовищем проживання.

Поряд з економічними, біологічними, технічними та іншими напрямами розвитку екології виникають і розвиваються правові питання в екологічній сфері, тобто в галузі екології. На державному рівні приймаються нормативно-правові акти, які регулюють раціональне використання природних ресурсів, охорону навколишнього середовища від забруднення і спрямовані на захист життя та здоров'я населення від небезпечних природних явищ, тобто на забезпечення екологічної безпеки для людини і середовища, що її оточує. Так поступово складається система однорідних правових норм і правових інститутів, яка дістала назву екологічного права.

Екологічне право – самостійна галузь права, що регулює відносини у сфері взаємодії суспільства та людини з навколишнім природним середовищем з метою охорони життя та здоров'я громадян, захисту їх екологічних прав і свобод, раціонального природокористування й забезпечення якості навколишнього природного середовища (НПС) на користь теперішнього часу та майбутнього поколінь людей.

Роль і значення екологічного права в правовій системі України визначається його місцем і зв'язками з іншими галузями права. Основними підставами для визначення екологічного права як самостійної комплексної галузі українського права вважається:

- самостійний предмет правового регулювання, яким є охорона навколишнього середовища, раціональне використання природних ресурсів, забезпечення екологічної безпеки та особливих завдань, які не можуть бути вирішені іншими галузями права (забезпечення права людини на безпечне довкілля, збереження біологічного різноманіття тощо);

- особлива суспільна значущість екологічних правовідносин;

- специфіка об'єктів екологічних відносин, якими є такі найважливіші об'єкти, як земля, надра тощо;

- наявність великої кількості спеціальних законодавчих та інших нормативно-правових актів.

Екологічне право є самостійною але комплексною галуззю права, оскільки складається з трьох частин: природноресурсового, природоохоронного й антропоохоронного права, а так само екологізованих норм інших галузей законодавства.

Отже, екологічне право як галузь права - це сукупність встановлених державою правових норм і правовідносин, спрямованих на охорону навколишнього природного середовища та природних комплексів, використання і відтворення природних ресурсів, забезпечення екологічної безпеки людини та її оточення.

1. Предмет та метод екологічного права.

Предметом екологічного права є відносини, які складаються між суб’єктами з приводу приналежності, використання, забезпечення екологічної безпеки, відтворення природних об’єктів та охорони навколишнього природного середовища з метою задоволення екологічних та інших інтересів.

Екологічні правовідносини –це суспільні відносини, що врегульовані нормами екологічного права, які виникають, існують і припиняються відповідно до вимог і на підставах, передбачених законодавством.

Екологічні відносини за своїм змістом є різноманітними, але взаємопов’язаними та єдиними. Ці суспільні відносини включають в себе:

1) відносини, що виникають з приводу приналежності природних об’єктів певним суб’єктам на праві власності або на праві користування;

2) відносини, що виникають у сфері експлуатації екологічних об’єктів конкретними суб’єктами з метою задоволення своїх інтересів;

3) віносини, що виникають із приводу забезпечення екологічної безпеки довкілля, суспільства та громадян;

4) відносини, що складаються у галузі відтворення, відновлення природних об’єктів, поліпшення їх якості;

5) відносини, що виникають у сфері охорони НПС.

Найголовнішою відмінною ознакою екологічних правовідносин від інших правовідносин виступає екологічний фактор, який виявляється у різних аспектах.

1. Екологічні правовідносини існують лише при наявності природних об’єктів без відриву їх від єдиного природного середовища.

2. На екологічні відносини, зміст яких складають природні об’єкти, що розвиваються за законами природи, впливають ці закони, тому вплив людей і права на дані відносини є обмеженим.

3. Суб’єкти екологічних правовідносин зобов’язані дотримуватися екологічних стандартів, нормативів і вимог, а токож лімітів при використанні природних ресурсів, займатися відтворенням природних об’єктів, що обумовлено снуванням єдиної екологічної системи.

4. В екологічних відносинах правовий режим містить значну кількість імперативних приписів. Причому їх виконання здійснюється незалежно від того, вигідні або невигідні вони з економічної точки зору. Тут діє приоритет екологічних вимог.

Підставою виникнення екологічних правовідносин є юридичні факти, що виступають як події, або дії. Дії виявляють себе як правомірні або як правопорушення. Правопорушення, як правило є підставою для припинення екологічних правовідносин. Також, до них відносяться відповідні адміністративні акти, припинення існування чи діяльності юридичної особи, відмова від природокористування, закінчення строку договору, ліцензії, судове рішення тощо.

Методи правового регулювання екологічних правовідносин – способи, засоби і прийоми, які передбачені еколого-правовими нормами, спрямовані на ефективне регулювання екологічних правовідносин, забезпечення реалізації прав і дотримання обов'язків суб'єктами цих відносин у сфері використання природних ресурсів, охорони НПС і забезпечення екологічної безпеки громадян.

Методи екологічного права поділяються на дві групи:

1) імперативний (адміністративно-правовий метод, або авторитарний (примусовий)) - виходить з нерівного положення сторін - із відношення влади та підлеглості: дозволяючи; санкціонуючи; погоджувальні; обмежувальні; упереджувальні;заборонні норми.

2) диспозитивний (цивільно-правовий метод, або заохочувальний (мотиваційний)) - заснований на рівності сторін: альтернативні дії; автономні; рекомендаційні; стимуляційні; ініціативні, еколого-експертних оцінок.

Диспозитивний метод використовується частіше за все при регулюванні відносин власності на природні об’єкти, договірних відносин, відносин щодо сумісного використання природних об’єктів, при відшкодуванні збитків різних видів тощо.

Диспозитивний підхід не передбачає жорстокої регламентації поведінки суб’єктів відповідних відносин. Він залишає свободу дій, але в рамках, визначених правовими нормами.

Імперативний підхід здійснюється шляхом встановлення обов’язкових для виконання приписів, заборон і обмежень щодо видів діяльності небезпечних для довкілля, пов’язаних із споживанням природних ресурсів.

Логика викладення.

1 Поняття екологічних прав громадян.

2 Види екологічних прав громадян.

3 Обов'язки громадян в галузі екології.

4 Гарантії реалізації екологічних прав громадян.

5 Захист екологічних прав громадян.

Логика викладення.

1. Поняття і особливості права власності на природні ресурси.

2. Форми права власності на природні ресурси.

3. Зміст права власності на природні ресурси.

4. Припинення права власності на природні ресурси.

Логіка викладення.

1. Право природокористування: поняття, види.

2. Права і обов'язки природокористувачів.

3. Підстави виникнення та припинення права природокористування.

Логіка викладення.

1. Загальна характеристика економіко – правового механізму.

2. Збір за спеціальне використання природних ресурсів.

3.Збори за забруднення навколишнього природного середовища і погіршення якості природних ресурсів.

Логіка викладення.

1. Поняття екологічної безпеки та правова основа її забезпечення.

2. Юридичні ознаки та види екологічної безпеки.

3. Правові заходи забезпечення екологічної безпеки.

4. Юридична відповідальність за правопорушення в галузі екологічної безпеки.

Державний моніторинг НПС.

Функція нагляду (моніторингу) за використанням ПР та охороною довкілля являє собою діяльність уповноважених державних органів виконавчої влади з питань екології, по нагляду, збору, обробці, передачі, збереженні та аналізу інформації про стан НПС, прогнозування його зміни та розробці науково обґрунтованих рекомендацій для прийняття управлінських рішень.

Правові засади екологічного моніторингу в Україні закріплені в ЗУ «Про охорону НПС» (ст.22) та поресурсовому законодавстві.

Порядок проведення державного моніторингу НПС регулюється Положенням про державну систему моніторингу довкілля, затвердженим постановою КМУ від 30 березня 1998р (з наступними змінами), а також нормативно – правовими актами, що регулюють порядок здійснення моніторингу окремих природних ресурсів і певних типів об’єктів. Це, зокрема, Положення про моніторинг земель, Положення про моніторинг ґрунтів на землях сільськогосподарського призначення, Порядок здійснення державного моніторингу вод та інше.

Розрізняють різні типи, види, рівні екологічного моніторингу, а також стадії його здійснення.

Залежно від функціонального призначення розрізняють три основних типи моніторингу: 1)загальний (стандартний), 2) оперативний (кризовий), 3)фоновий (науковий). (Положення про державну систему моніторингу довкілля).

Загальний (стандартний) моніторинг – це система систематичних спостережень за стандартними параметрами НПС, що здійснюється на базовій мережі спостережень з метою виявлення фактичного екологічного стану, вироблення та прийняття рішень з ефективного використання, охорони та відтворення природних ресурсів.

Діюча сьогодні в Україні система загального моніторингу дає змогу отримати понад 70 різних видів даних, зокрема метеорологічних, аерологічних, радіолокаційних, гідрологічних, інформацію про стан забруднення повітря, вод, ґрунтів у пунктах базової мережі спостережень.

Так, метеорологічні наземні спостереження проводяться безперервно, цілодобово і синхронно на 221 станції. Якість води Чорного і Азовського морів і гирлових ділянок Дніпра, Дунаю,Південного Бугу контролюється у 154 пунктах.

Оперативний (кризовий) моніторинг – це система додаткових спостережень за кількісними та якісними параметрами НПС у зонах підвищеного ризику, що здійснюється як через державну мережу пунктів спостережень, так і через тимчасову мережу, під час виникнення несанкціонованих чи аварійних забруднень і стихійного лиха, з метою оповіщення та розроблення оперативних заходів щодо ліквідації їх наслідків та захисту населення, екосистем, власності.

Моніторинг цього типу здійснюється відповідно до Положення про єдину державну систему запобігання і реагування на надзвичайні ситуації техногенного і природного характеру, затверджене постановою КМУ від 3 серпня 1998р., та Положення про моніторинг потенціально небезпечних об’єктів, затвердженого наказом МНС від 6 листопада 2003р.

Фоновий (науковий) моніторинг – це систематичні спостереження за природними ресурсами, природними об’єктами та природними системами, які не зазнають прямого антропогенного впливу, з метою одержання інформації для оцінок і прогнозування змін стану природних об’єктів внаслідок промислової та господарської діяльності, що здійснюються через мережу біосферних і природних заповідників, спеціальних наукових станцій.

Фоновий моніторинг здійснюється передусім у наукових цілях і є підсистемою глобального екологічного моніторингу.

Залежно від об’єктів моніторингу розрізняються: моніторинг довкілля, моніторинг земель (і їх складової – ґрунтів), моніторинг лісів ті інші.

Можна розглядати види моніторингу залежно від суб’єктів, що його здійснюють: державний (здійснює Мінприроди України, Держкомприродресурсів, МНС, МОЗ та інші) та внутрішній (здійснюють суб’єкти господарювання).

Залежно від рівня здійснення і узагальнення отриманої моніторингової інформації розрізняють: локальний моніторинг (здійснюється на території окремих об’єктів (підприємств, населених пунктів, ділянок ландшафту); регіональний (у межах адміністративно – територіальних одиниць, на території економічних і природних регіонів); національний або загальнодержавний (на території країни в цілому).

Логіка викладення.

1. Поняття, мета та функції юридичної відповідальності в екологічному праві.

2. Правопорушення як підстава для притягнення до юридичної відповідальності.

3. Види юридичної відповідальності за екологічні правопорушення.

Тема№1: Екологічне право – комплексна галузь права.

Логика викладення.

1.Об'єктивні передумови розвитку еколого-правових норм.

2. Поняття екологічного права.

3. Предмет та метод екологічного права.

4. Об’єкти та джерела екологічного права.

5.Принципи, функції та норми екологічного права.

6.Місце екологічного права в системі екологічних і правових наук.

12 3 4 5 6