Кейнсіанська функція споживання

Переважна частина (приблизно 2/3) виробленої продукції йде на спо­живання (С). Пригадаємо, що та частина доходу, яка залишилася після сплати всіх податків (Y-T), називається використовуваним доходом. Люди поділяють свій використовуваний доход на споживання (С) та заощадження (S) , тобто

Заощадження — це частина використовуваного доходу, яка не спожива­ється.

Залежність між обсягом споживання і використовуваним доходом має назву функції споживання:

C=C(Y-T).

Це поняття, запроваджене Кейнсом, ґрунтується на припущенні, що доход є основним, визначальним фактором споживання, а процентна ставка не відіграє в цьому значної ролі.

Детальніше функцію споживання Дж.Кейнса можна показати у вигляді:

де: а — автономне споживання, тобто обсяг споживання, який не залежить від використовуваного доходу (наприклад, проживання в борг, за рахунок заощаджень, субсидій. У довгостроковому періоді для економіки в цілому автономне споживання має тенденцію наближатися до нуля); b — гранична схильність до споживання (МРС) — це величина, яка показує, наскільки зміниться обсяг споживання при зміні використовуваного доходу на одну одиницю, і визначається за формулою:

де: . — приріст споживчих витрат;

— приріст використовуваного доходу.

набуває значення в інтервалі від 0 до 1, тобто одна додаткова оди­ниця використовуваного доходу збільшує обсяг споживання, але на величину меншу від 1. Це пояснюється тим, що кожна гривня доходу, яка не спожи­вається, — заощаджується. І кожна гривня додаткового доходу витрачається або на додаткове споживання, або на додаткове заощадження. З геометрич­ної точки зору гранична схильність до споживання (МРС) — це кут нахилу кривої споживання (мал. 5.1).

Існує поняття середньої схильності до споживання (АРС) — це від­ношення обсягу споживання до величини використовуваного доходу:

Найпростіша функція заощад­ження має вигляд:

де 3' - величина заощаджень у при­ватному секторі; а - автономне спо­живання; (1-Ь) — гранична схиль­ність до заощадження; F - доход; Т - податкові відрахування.

Гранична схильність до за-ощадрсення (MPS) - величина до­даткового заощадження, яке вини­кає із додаткової гривні використо­вуваного доходу:

де приріст заощаджень;

— приріст використовуваного доходу. Оскільки частина кожної гривні, яка не споживається, обов'язково за­ощаджується, то гранична схильність до споживання і гранична схильність до заощадження в сумі дорівнюють одиниці:

Середня схильність до заощадження (APS) - це частина використову­ваного доходу, яку домогосподарства заощаджують, тобто

У короткостроковій перспективі із збільшенням доходу зростає частка споживання так званих "люксових благ", серед яких найбільшим "люксо­вим благом" є заощадження (про це стверджують закони, або "якісні схеми поведінки", Ернста Енґеля), а тому середня схильність до споживання має тенденцію до зменшення, а середня схильність до заощадження зростає. Проте в довгостроковій перспективі середня схильність до споживання стабілізу­ється.

На відміну від Дж.Кейнса, сучасні дослідники показали, що споживання — функція не лише від поточного використовуваного доходу (хоча цей фактор і є основним!). На його обсяги впливають також рівень нагромадженого багатства, процентна ставка, розвинена система соціального захисту (яка спричиняє зменшення особистих заощаджень), раціональні очікування споживачів тощо.

Інвестиційна функція

Другим основним компонентом сукупних витрат є інвестиції (Г). Вони відіграють подвійну роль в макроекономіці, оскільки в короткостроковому періоді, впливаючи на сукупний попит, визначають обсяг виробництва, а в довгостроковому періоді впливають на економічне зростання через капітало-утворення, на потенційний обсяг випуску та сукупну пропозицію.

Нагадаємо, що інвестиційні товари набувають як фірми, так і домогос­подарства, і діляться вони на три групи:

• інвестиції в житлове будівництво;

• виробничі інвестиції, тобто інвестиції в машини, обладнання, устатку­вання;

• інвестиції в товарно-матеріальні запаси.

Кількість інвестиційних товарів, на які з'являється попит, залежить від величини процентної ставки. Для того щоб інвестиційний проект був при­бутковим, доход від його реалізації має перевищувати витрати на його впровадження. Підвищення ставки процента призводить до того, що змен-

шується кількість прибуткових інве­стиційних проектів і, відповідно, скорочується попит на інвестиційні товари.

Інвестиції залежать від реальної (г), а не від номінальної процентної ставки. Найпростіша функція інве­стицій має вигляд:

I=e-dr,

де / - інвестиційні витрати; е - ав­тономні інвестиції (не залежать від процентної ставки, а визначаються зовнішніми економічними фактора­ми, наприклад, запасами корисних копалин тощо);r— реальна про­центна ставка (вартість запозичен­ня); d — емпіричний коефіцієнт чутливості інвестицій до динаміки про­центної ставки.

Графік інвестиційного попиту нахилений донизу (мал. 5.2): чим вища ставка процента, тим менша кіль-кість інвестиційних проектів буде прибут­ковою. Іншими словами, прибутковість інвестицій перебуває в оберненій залежності від ціни капіталу, і вища процентна ставка змушує фірми ану­лювати певні інвестиційні проекти.

Окрім процентної ставки, на інвестиції також впливають і інші сили. Наприклад:

а) зростання ВВП переміщує криву інвестиційного попиту праворуч;

б) зростання податків на прибутки чинитиме депресивний вплив на інвестиції, і крива інвестиційного попиту зсуватиметься ліворуч;

в) песимістичні очікування інвесторів переміщують криву інвестиційно­го попиту ліворуч, а оптимістичні, навпаки, — праворуч.

Інвестиції — це найнестабільніший компонент сукупних витрат. Поведінку інвестицій важко передбачити, оскільки вони залежать від таких мінливих факторів, як успіх або невдача нових, невипробуваних виробів, зміни у податкових та процентних ставках, політичних відносинах, підходах до стабілізації економіки, та інших змінних елементів економічного життя.

Варто також пам'ятати, що макроекономісти застосовують поняття "ін­вестиції" лише тоді, коли створюється новий реальний капітал. Перероз­поділ існуючих активів між різними агентами не є інвестиціями для еко­номіки.

Державні закупки та податки

Державні закупки (G) — це третій компонент попиту на товари та по­слуги. Держава закуповує зброю, послуги державних службовців, книжки для бібліотек, наймає вчителів, будує школи і дороги тощо. Всі ці та їм подібні операції складають компонент державних закупок товарів і послуг, на який припадає десь п'ята частина виробленого ВВП.

Ці купівлі є лише одним із видів державних витрат. До іншого виду належать трансфертні платежі домогосподарствам. Проте, на відміну від державних закупок, трансфертні платежі не є частиною попиту на вироб­лені економікою товари і послуги, а отже, не є компонентом змінної G. Збільшення трансфертних платежів за рахунок зростання податків не змінює використовуваний доход. Тому будемо вважати у даній моделі, що показник Т— це чисті податки, тобто

Т=Податки—Трансфертні платежі.

Коли обсяг державних закупок дорівнює величині чистих податків (G=T), то уряд має збалансований бюджет. Коли G>T, уряд зводить бюджет з дефіцитом, який фінансується через позики на фінансових ринках за рахунок зростання державного боргу. Якщо ж G<T, — утворюється надлишок державного бюджету, який може бути використаний для погашення забор­гованості.

У нашій моделі ми припускаємо, що обсяг державних закупок (G) і розмір податкових надходжень (Т) є екзогенними змінними, тобто змінни­ми, визначеними за рамками моделі:

Прийнявши це припущення, розглянемо, як впливають бюджетні та податкові заходи на ендогенні економічні змінні споживчих витрат (С), інве­стиційних витрат (І) та реальну процентну ставку (г).