Проблему прояву емпатії у дітей молодшого дошкільного віку досліджували такі вчені як А.В. Запорожець, Я.З. Неверович, Л.В. Мерфі, Мальр'є та інші. Розвиток емпатії дуже важливий як в психологічному, так і в педагогічному аспектах. [15; 22].

Природу емпатії не всі розуміють однаково. Деякі вчені вважають, що емпатія є природженою властивістю людини, яку вона успадкувала в дуже послабленому вигляді від первісних пращурів або навіть від тварин (Р.Шовен). Інші вчені вважають, що перші емпатійні реакції дитини на психічні стани матері ― тривогу, страх, сум ― можна простежити вже у дітей у віці 2-3 місяців. Згадані реакції носять характер плачу, рухливого збудження, відмови від їжі. З розвитком зорового та слухового аналізаторів реакції дитини на дорослого стають більш інтенсивними та різноманітнішими [13].

Ще не народившись, дитина живе в колі материнських емоцій, що дуже важливо для її розвитку. Це ще знали в давньому Китаї. Майбутню матір наставляли, щоб вона не відчувала страху, не гнівалась, не сумувала, перебувала в ясному та спокійному стані. Все це називалося вихованням плоду [12, с 66].

Емоційне життя дитини періодів новонародженості та немовляти вивчалося багатьма психологами: Л.Галігузовою, О.Запорожцем, Т.Землянухіною, М.Лісіною, С.Мещеряковою, Д. Ельконіним.

Дослідження показали, що посмішкою, комплексом пожвавлення дитина не тільки спілкується з дорослим, але й активно привертає його до спілкування.

Спілкування ― початкова форма суто людської активності, в якій розвивається психіка дитини ― пізнавальні чи емоційні процеси. В спілкуванні дитини з дорослим розвивається, соціалізується емпатійна здатність, яка в свою чергу полегшує спілкування дитини з дорослим.

В першому півріччі у дітей виникають стійкі емоційні зв'язки з дорослим. Переживаючи емпатійні емоції, дитина намагається поділитись з ними своїми переживаннями, а в другому півріччі вона шукає підтримки дорослого, якщо відчуває негативні емоції [14; 30].

Первинні емпатійні реакції спостерігаються у немовлят в кінці періоду новонародженості. Природа цих реакцій, так як і перших реакцій співчуття до цих пір ще не вивчена. В ході розвитку рухової активності і розвитку мови прояви співчуття у дітей на другому і третьому році життя стають вже більш різноманітними і незалежними від дорослого (Н.І. Лисенко, Л.Б. Мерфі, Бек).

У немовлячому віці починають формуватися любов, симпатія до близьких людей (мами, тата, братика, сестрички, бабусі, дідуся), які часто виявляють до них піклування, співчуття. Чим більше дитина відчуває любов, тим швидше навчиться любити, тим легше у неї формуватиметься почуття довіри до людей, тим щиріше співпереживатиме іншим [37 с. 109].

У дослідженні С.Мещерякової доведено, що в дітей у віці від 1 до 6 місяців активно формується прагнення до співпереживання з дорослим. Природній контакт з дорослим призводить до розвитку в дитини повної емоційної ідентифікації з ним.

Н.І.Лисенко вивчала генезис здатності співчувати у дітей від 6 місяців до 3 років. Було, зокрема, встановлено, що розвиток мовлення та рухливості дитини сприяє розвитку емпатії. Уже у два роки діти співчувають не лише близьким їм людині, але й дітям-одноліткам. Вони активно співпереживають не тільки у випадках безпосереднього задоволення прохання дорослих, але й за власною ініціативою [14; 27].

Приблизно із середини другого року життя, якщо вона спілкується з іншими дітьми, з'являється почуття симпатії, яке виявляється у співчутті, допомозі бажанні поділитися солодощами, іграшками. Діти легко переймаються почуттями інших: якщо заплакала одна дитина, цей плач підхоплює й решта дітей.

Дитина вчиться оцінювати свої і чужі вчинки, однак свідомо управляти поведінкою їй ще важко. Особливо нелегко втриматися від негайного задоволення бажання (з'їсти цукерку), виконати непривабливу дію на пропозицію дорослого (прибрати іграшки). Дво-трирічні діти вже вибірково ставляться одне до одного: частіше граються з одним і тим самим однолітком, помічають, якщо хтось із них не прийшов до дошкільного закладу. Свої емоції вони проявляють не лише щодо людей, а й щодо іграшок, тварин [37 с. 145-146].

До трьох років у дитини починає формуватись уявлення про себе та інших як об'єктах спілкування та суб'єктах переживання (А. Валлон). З моменту виділення дитиною себе із ситуації спілкування починається формування особистісних форм емпатії. Особистісними формами емпатії ми будемо називати такий рівень розвитку емпатії, коли емпатійні переживання в достатній мірі диференційовані, вибіркові, осмисленні, незважаючи на часті випадки співчуття у дітей 2-3 років найчастіше воно носить амбівалентний характер[5;15].

Дослідники емпатії у дітей показали, що в молодшому дошкільному віці спадає співчуття до неживих предметів і зростає співчуття до тварин. Співчуття до членів сім'ї переважає над іншими видами співчуття.

Американська дослідниця Л.В. Мерфі вивчала емпатійні прояви дітей трьох-чотирьох років. Вона виявила, що діти цього віку більш за все співчувають дитині, яка втратила матір, пухнастим курчатам і тваринам більше, ніж рибам і черепахам, а у випадку вибору більше співчувають дітям, ніж тваринам [43].

За даними Борк у дітей трьох-чотирьох років спостерігаються випадки емоційного відгуку та альтруїзму, які передбачають вміння прийняти точку зору іншого, що властиво для цього віку. Можливо таке вміння розвивається у маленьких дітей під впливом формування мотивацій на користь іншої людини.

Французький психолог А.Валлон звернув увагу на те нове, що з'являється в емоційній сфері дитини на третьому році життя. Цей період дуже важливий тому, що у дитини інтенсивно розвивається уявлення про себе як про істоту, яка спілкується і переживає. Дитина впізнає себе в дзеркалі, називає себе займенником «я», хоче виділитись від дорослого, проявляє самотність. Останнє часто приймає характер впертості: дитина настоює на своєму тим сильніше, чим менше дорослий відчуває, як необхідно дитині зробити по-своєму [31; 50].

О.Запорожець та Я. Неверович у своїх дослідженнях показали, що при переході від раннього до дошкільного віку, з виникненням найпростіших видів продуктивної діяльності відбуваються зміни емоційних процесів, які здійснюють регуляцію такої діяльності. Так, виникають зміни змісту афектів (емоцій), які виявляються в першу чергу у виникненні особливих форм співпереживання, співчуття до інших людей, задля яких здійснюються дії [25].

За М. Кистяковською, перше почуття симпатії до близького дорослого виникає на основі довгого накопичення актів ситуативно-особистісного спілкування, які задовольняють дитину.

Як стверджує Г.Бреслав, «з розвитком первинної симпатії у дитини виникає синтонія ― здатність відповідати на емоційний стан іншої людини (насамперед «близької, «симпатичної»). Синтонія, у свою чергу, є основою співпереживання. Уже наприкінці першого року життя з'являється сингонія як «зараження» відповідним емоційним станом у безпосередній взаємодії. Саме у формі сингонії проявляються перші досить нестійкі симпатії, які складаються на основі насиченості та частоти ситуативно-особистісного спілкування» [12, с.69-70].

Автор зазначає, що в порівнянні з віком немовляти, у ранньому дитинстві сингонія перетворюється на активний процес пошуку оптимальної співпраці з дорослим, де дитина певним чином провокує емоційний відгук. У дошкільному дитинстві сингонія втрачає своє значення, тому що дитина вже достатньо незалежна від безпосереднього впливу ситуації.

Так, Г. Бреслав наголошує, що «стан іншої людини зачіпає дитину лише за умови її активного включення в ситуацію породження цього стану, коли вона достатньо безпосередньо знайомиться з причинами цього стану. Мово йде про здатність поставити себе на місце іншого та пережити його успіхи та невдачі як свої, яка поступово з'являється у дошкільника» [12, с.73].

І.Бех наголошує на тому, що джерелом емоційної енергії для виникнення процесу співпереживання може бути емоційно збагачений рухливий образ Процес співпереживання з'являється достатньо легко на ранніх етапах розвитку дитини, бо сила емоційного компонента рухливого образу досить велика. Стосунки, що складаються між суб'єктом переживання, входять до психологічної структури співпереживання.

І.Бех зазначає, що у деяких дослідників складається ілюзія про співпереживання як уроджену якість особистості. З віком простежується тенденція до зменшення емоційної сили рухливих образів суб'єкта, що неминуче ускладнює процес виникнення співпереживання. Дослідник вважає, що з часом психологічна структура процесу співпереживання зазнає певної трансформації, через те що до цієї структури включається додатковий компонент ― виховний вплив іншої людини. Метою такого впливу є пошук психологічних засобів, що дозволяють оптимізувати емоційний компонент рухливого образу й таким чином викликати процес співпереживання. Так, коли психологічний засіб (виховний вплив) включається до психологічної структури процесу співпереживання, то останній здійснюється на основі мислення (розуміння), але не на основі сприйняття та пам'яті як відтворення емоційного переживання за допомогою подібної асоціації [9 с.12-16].

С.Максименко вивчає емпатію як «індивідуально-психологічну властивість, що характеризує здатність людини до співпереживання й співчуття», та як «важливий компонент у спілкуванні, який сприяє збалансованості між особистих стосунків, робить поведінку соціально обумовленою» [33, с.60]. Психолог пише, що з віком значна кількість дітей уже може відрізняти погані та добрі вчинки. «Зріле моральне судження передбачає не просто механічне заучування соціальних правил ― воно є прийняттям рішень проте, що є справедливим, а що ні, і виникає із взаємодії між мислитель ними структурами, що розвиваються, та соціальним досвідом, що розширюється» [33,с.61].

Отже, вираження емпатії та її форм залежить як від природних особливостей особистості, так від умов виховання, життєдіяльності людини, її емоційного досвіду та соціальних настанов. Емпатія виникає й формується у певній взаємодії людей. Особливо велике значення має емпатія у відносинах з рідними, близькими, друзями.

Аналіз досліджень емпатії, проведений О.Кайріс, показав, що розвиток останньої зумовлений соціальним впливом та системою виховних заходів. Численні вітчизняні та зарубіжні дослідження впливу сімейних стосунків на розвиток емпатії у дітей (А.Валантінас, Т.Гаврилова, М.Гофман, С.Ірвич, Л.Мерфі, Х. Рош та ін.) показують, що емпатія проявляється в адекватних формах у адаптованих до соціального життя дітей, які отримали в сім'ї максимум довіри й тепла. Порушення емпатійних стосунків в колі сім'ї призводить до утворення таких властивостей особистості, як тривожність, невпевненість, відчуженість, які стають на заваді прояву емпатії в поведінці.

Дослідник А.Валантінас стверджував, що в родині з суворим, директивним контролем за поведінкою дитини розвивається егоцентрична емпатія, коли головним мотивом дотримання норм стає власне благополуччя. Джерелом розвитку альтруїстичної форми емпатії є родина з демократичною формою взаємовідносин між її членами. Емпатія у відносинах батьків та дітей можлива лише в тому випадку, коли батьки розуміють почуття дітей та дозволяють їм деяку самостійність [3; 13 с. 64].

За І.Юсуповим, «загострене співпереживання залежить від культурних традицій того регіону, в якуму виросла людина». Він зауважує на необхідності виховання емоційної культури: «Ось чому найбільш емпатійні діти ― такі, що зростали в родині з культурним спадком» [20; 24].

У дослідженнях відзначається, що з розвитком індивідуальності людини відбувається поступовий процес становлення емпатійності. Це довгий процес переходу від нижчих, інстинктивних форм емпатійного реагування до вищих, моральних норм. У своїх розвинутих формах емпатія стає психологічним механізмом розуміння особистості іншої людини і в цьому сенсі стає підґрунтям формування певної програми взаємодії з іншими [19].

Отже, ми бачимо, що молодший дошкільний вік дуже важливий для розвитку емпатії. Адже саме в цьому віці у дітей починає розвиватися співчуття, формується здатність до співпереживання.

1 234 5 6