Індоєвропе́йські мо́ви — найпоширеніша сім’я споріднених мов. Представлена на всіх населених континентах Землі, число носіїв перевищує 2,5 млрд. За гіпотезами деяких сучасних лінгвістів, є частиною макросім'ї ностратичних мов[1]. Належність окремих мов і мовних груп до сім’ї індоєвропейських мов визначається на підставі подібності їхньої структури, досліджуваної за допомогою порівняльно-історичного методу і пояснюваної як результат їх походження від єдиної у минулому індоєвропейської прамови.

За ознаками ближчої спорідненості індоєвропейські мови поділяються на групи мов і окремі мови на рівні груп.

Існує 7 груп живих індоєвропейських мов і 3 окремі мови, до яких належать також відомі з історії близькоспоріднені з ними мертві мови, що були попередніми етапами розвитку сучасних мов або належали до відповідних груп як самостійні мови.

Найбільшу групу живих індоєвропейських мов становлять індійські мови — 96, якими розмовляє понад 770 млн чол. До них належать мови гінді та урду (2 різновиди єдиної літературної мови в Індії і Пакистані), бенгалі, панджабі, маратхі, гуджараті, орія,ассамі, синдхі, циганська та ін., а також мови шастр (священних текстів) — ведійська і санскрит, на яких збереглося багато письмових пам’яток. До групи германських мов (бл. 550 млн носіїв) належать живі мови: англійська — друга (після китайської) за поширеністю у світі,німецька, нідерландська, фризька, люксембурзька, африкаанс, їдиш, шведська, данська, норвезька, ісландська, фарерська і мертві — готська, бургундська, вандальська, гепідська, герульська.

Германські мови — група споріднених мов індоєвропейської мовної родини. Мови германської групи у спілкуванні використовують понад 550 мільйонів людей. Найпоширеніші з них — англійська та німецька.Романські мови — група мов і діалектів, що входять до індоевропейської мовної родини і генетично висхідних до спільного предка — латини. Наука, що вивчає романські мови, їх походження, розвиток, класифікацію, тощо називається романістика і є одним з підрозділів мовознавства (лінгвістика).

Романська група мов (576 млн чол.) представлена живими мовами — французькою, провансальською (окситанською),італійською, сардинською (сардською), іспанською, каталанською, португальською, румунською (мова румунів і молдован),аромунською, ретороманською, рядом креольських мов. Усі романські мови розвинулися на основі латинської мови, літературна форма якої відома тепер за численними писемними пам’ятками і застосовується досі як мова католицької літургії та (обмежено) як міжнародна мова науки. Латинська мова разом з мертвими мовами оскською й умбрською утворювали групу італьських мов.

Слов’янська група мов (див. Слов'янські мови) поділяється на 3 підгрупи (понад 290 млн носіїв): східну (українська, російська, білоруська; див. Східнослов'янські мови), західну (польська, чеська, словацька,верхньолужицька, нижньолужицька) і південну (болгарська, македонська, сербська, хорватська, словенська); до західної підгрупи належала також полабська мова, яка зникла на початку XVIII ст.

Синтетичні та аналітичні способи вираження граматичних значень.

В українській мові є три способи вираження граматичних значень, а отже, і творення граматичної форми слова: синтетичний, аналітичний та аналітично-синтетичний.

За с и н т е т и ч н и м способом граматичні значення виражаються в єдності з лексичним значенням у межах того самого слова афіксальними засобами, наприклад, в іменнику хатою значення роду, числа і відмінка виражається флексією. Крім афіксів, граматичні значення можуть виражатися також у межах того самого слова чергуванням звуків і перенесенням наголосу. Порівняйте, наприклад: забрати — забирати, весни. — весни.

Граматична форма, утворена синтетичним способом, називаєтьс я с и н т е т и ч н о ю .

А н а л і т и ч н и й спосіб вираження граматичних значень виступає тоді, коли формальним показником є службове слово,наприклад: співав би, співала б, співало б, співали б; вдалий —більш вдалий, найбільш вдалий.

Граматична форма, в якій граматичне значення знаходить своє вираження поза основним словом у формалізованому службовому слові, називається а н а л і т и ч н о ю Аналітичні форми майбутнього часу (буду читати, будеш читати …) так само, як і наказового способу (хай пише, хай пишуть), виступають поряд із синтетичними в єдиній, послідовно витриманій системі дієслівних форм. Хоча формальні показники винесені поза основне слово, граматичне значення в аналітичній формі сприймається невід’ємно від лексичного, як і в синтетичній формі слова (пор.: завзятіший і більш завзятий; найуважніший і найбільш уважний).Службове слово в аналітичній формі настільки формалізується, що прирівнюється за своїм призначенням до стандартизова-

ного (формалізованого) афікса (пор.: частки хай, нехай та інші службові слова в аналітичних формах з формотворчими суфіксами -їй-, -іш- у формах ступенів порівняння прикметників і прислівників).

Граматичні значення можуть також виражатися а н а л і т и ч н о — с и н т е т и ч н и м способом. Наприклад, у сучасній українській літературній мові значення місцевого відмінка виражається флексією і прийменником. Без прийменника форма місцевого відмінка не вживається, а формальний показник його збігається з показником давального відмінка (у класі, при дорозі, по полю).

Лексема та її алолекси.Типи варіантів лексем.

Лексема — це окреме слово з усією сукупністю властивих йому форм словозміни й значень у різних контекстах. Наприклад, форми голова, голови, голові, голову і т. д. з усіма значеннями («частина тіла», «керівник установи», «передня частина колони» і т. п.) становлять одну лексему — голова. Лексема — це узагальнене, абстрактне поняття.

Наприклад, можна, як вважають деякі, вважати, що українське "фонема", англійське phoneme, французьке phoneme, німецьке Phonem -- це не різні слова, а аллолекси однієї і тієї ж лексеми, різні фонетичні варіанти одного і того ж слова як частини усесвітньої мови лінгвістики. Так, зокрема, підходить до питання Г.Глісон. Проте не менш авторитетні учені висувають абсолютно протилежну точку зору, справедливо указуючи на те, що формальний збіг термінів різних мов нерідко не тільки не полегшує міжнародне спілкування, але, навпаки, утрудняє його, оскільки створює для тих, що користуються ними видимість рівності, відповідності, яка насправді виявляється ілюзорною.

Алфавіт,графіка, орфографія

Графіка (гр. graphіke від graphd "пишу, креслю, малюю") - 1) сукупність усіх засобів письма (всіх букв і допоміжних знаків);2) розділ мовознавства, який вивчає співвідношення між графемами і звуками.

Букви певної мови складають її алфавіт. Алфавіт - сукупність букв якогось фонографічного письма, розташованих у історично усталеному порядку.Майже 75 відсотків населення Землі користується бук-вено-звуковим письмом. Нині існує чотири сім'ї алфавітів: латинська (30 відсотків), слов'янська (10 відсотків), арабська (10 відсотків) та індійська (20 відсотків). До латинської сім'ї належать 70 алфавітів: 30 європейських, 20 азіатських і 20 африканських.Ідеальний алфавіт повинен мати стільки букв, скільки є звуків у мові, причому кожна графема (буква) повинна позначати тільки один звук, а кожен звук - мати одну графему. Однак ідеальних алфавітів немає. Це пояснюється тим, що, по-перше, 24 буквами грецького і 25 латинського алфавітів неможливо передати усі звуки сучасних мов; по-друге, в усіх мовах відбуваються фонетичні зміни, а орфографія залишається традиційною (в англійській мові, скажімо, 46 фонем, а 26 букв). Цю суперечність якоюсь мірою усуває складовий принцип графіки. Так, зокрема, в українській мові немає спеціальних букв для м'яких приголосних, однак вони позначаються голосними я, ю, є, і, які йдуть після них. І все одно в жодній мові світу немає повної відповідності між звуками і буквами, тоді як невідповідність може бути значною.

за співвідношенням зі звуками букви бувають: 1) однозначні: рос. ц, ш (вони завжди позначають тверді звуки [ц] і [ш]); 2) двозначні: укр. п, б, в, т, д, н, с, з, л, р (позначають тверді й м'які звуки); 3) які позначають два звуки: я, ю, є, ї (яр, юний, єдиний, їм), їх можна назвати силабографемами; 4) які не позначають жодного звука: укр. ь, рос. т>, ь.

Орфографія. Принципи орфографії Орфографія - 1) система однакових написань, що історично склалася, яку використовують в писемному мовленні; 2) розділ мовознавства, який вивчає й опрацьовує систему правил, що забезпечують однакові написання.Орфографія будь-якої мови ґрунтується на певних принципах. Орфографічні принципи визначають вибір одного написання там, де є орфограми, тобто там, де можливі два чи більше різних написань. На основі цих принципів установлюються орфографічні правила.Залежно від того, який принцип є провідним при позначенні звукового складу слів у тій чи іншій національній орфографії, говорять про основний принцип цієї орфографічної системи загалом.Існує чотири принципи орфографії: фонетичний, морфологічний, історико-традиційний та ідеографічний.Фонетичний принцип.Суть його полягає в тому, що слова пишуть так, як вимовляють.За цим принципом в українській мові пишуться префікси з- і с- (зробити, здерти, зняти, але спитати, стихати, схопити),Фонетичний принцип характерний для білоруської, сербської та хорватської орфографій. Пор. білор. воды, але вада, голавы, але голова, стол, але сталы, лес, але лясы, вёсны, але вясна, сестры, але сястра; серб, отац "батько", оца "батька", оче "батьку" (кличний відмінок).

Онтологічно фонетичний принцип є першим для всіх мов.

Морфологічний принцип.Для нього характерне однакове написання однієї й тієї самої морфеми незалежно від її вимови в тій чи іншій позиції. За морфологічним принципом пишуться слова боротьба, сміється, братський, пісня, агентство, де однакове написання морфем зберігається, незважаючи на вимову [бо-род'ба], [с'м'Уец'а], [брац'киі], [п'їс'н'а], [агенство]. У російській мові за цим принципом, який, до речі, є в ній основним, пишуться слова, що закінчуються на приголосний, як, наприклад, лад, род, друг, дуб, раж (вимовляються [лат], [рот], [друк], [дул], [раш]), На відміну від російської орфографії, де переважає морфологічний принцип написання, українська орфографія ґрунтується на двох принципах - фонетичному і морфологічному.

Історико-традиційний принцип. Він полягає в тому, що зберігаються такі написання, які на сучасному етапі втратили свою мотивованість, тобто слова пишуться так, як вони писалися колись, хоч таке написання не відповідає ні звучанню слова, ні його морфемній структурі.До традиційних написань в українській мові належать написання я, ю, є, ї, щ на позначення двох звуків, збереження подвоєння приголосних в іншомовних власних назвах (Голландія, Руссо, Уатт) і написання без подвоєння іншомовних загальних назв (каса, клас, колектив), а також написання е та и в ненаголошених позиціях таких слів, як левада, леміш, лиман, кишеня тощо.Значно більше традиційних написань у російській мові. До них належать написання и після твердих шиплячих (жизнь, ширь, цирк).Дуже багато традиційних написань у французькій мові, а для англійської орфографії історико-традиційний принцип є основним. Так, скажімо, тепер такі слова, як knight "лицар" і night "ніч" вимовляються однаково [naît], однак пишуться по-різному, і саме так, як вимовлялися і писалися в XIV ст.

Ідеографічний, або символічний, принцип (Його ще називають диференційними написаннями). Опирається на смислові відмінності подібних написань. Так, наприклад, в українській мові є слова компанія і кампанія. За ідеографічним принципом пишуться різні закінчення для різних значень у деяких словах. Наприклад: звука (в музиці, в лінгвістиці) і звуку (в інших значеннях), Цим принципом обґрунтовується також різне написання прийменника з іменником і ононімічних прислівників (до дому і додому, на зустріч і назустріч, з боку і збоку), написання малої букви в загальних назвах і великої у власних (віра і Віра, любов і Любов) а також написання займенників ви і Ви (з великої букви Ви пишеться у випадку підкресленої шанобливості). У російській мові диференційним принципом визначаються написання ожёг (дієслово) й ожог (іменник), плачь (наказова форма дієслова) і плач (іменник).У німецькій мові на цьому принципі ґрунтується написання з великої букви всіх іменників (пор.: leben "жити" і das Leben "життя", lesen "читати" і das Lesen "читання", gut "добрий" і das Gut "маєток, товар"). Як приклади диференційного написання можна навести Іа (артикль) і їй "там, туди" у французькій мові, di "скажи" і "я дав" - в іспанській.

Деякі вчені як окремий принцип виділяють написання запозичених слів, які відображають іншомовні правила орфографії, тобто ті випадки, які ґрунтуються на практичній транскрипції і транслітерації: фойє, рос. йод, йогурт, майор, батальон, йеменский тощо.Підсумовуючи все сказане, наголосимо на тому, що орфографія має особливе соціальне значення. Вона торкається інтересів усього суспільства і тому є предметом постійної уваги і турботи мовознавців, які займаються питаннями культури мовлення.

Мова як система систем.

Система — це певна впорядкованість взаємопов'язаних елементів, які становлять єдине ціле.

За своїм складом системи бувають однорідні {гомогенні) й неоднорідні {гетерогенні). Мова в цілому — це неоднорідна система: у ній поєднуються взаємозалежні елементи різного характеру, які утворюють підсистеми, що перебувають у різних ієрархічних стосунках (наприклад, слова як частини мови входять водночас і в лексичну, і в граматичну системи).За кількістю елементів системи бувають закриті (з точно визначеною кількістю елементів) і відкриті (з довільною кількістю елементів). Мова в цілому — відкрита система: вона дає змогу як вилучати зі свого складу окремі елементи, так і включати нові (наприклад, наявність архаїзмів і неологізмів, поява і зникнення деяких граматичних значень тощо). Проте окремі її підсистеми скоріше закриті, ніж відкриті (наприклад, в ук-раїнській мові три особи дієслова, сім відмінків, шість голосних фонем тощо).Щодо впорядкованості, то мова, будучи в цілому строго системною, допускає використання також несистемних елементів (винятки). Ступінь упорядкованості мови тим більший, чим довше вона розвивається, оскільки в процесі її функціонування людська пам'ять усуває з неї все, що не відповідає системі, порушує її. Українська мова належить до високо впорядкованих: у ній якщо й трапляються винятки, то вони стосуються переважно запозиченої лексики.Основні функціонально-структурні компоненти мови. Мову складають три основні компоненти: фонетика (звуковий склад), лексика (сукупність слів) і граматика (набір правил та засобів для реалізації їх). Кожен із цих складників виконує свою специфічну роль.Фонетика являє собою матеріальну оболонку мови. Завдяки звукам мова набуває відчутної форми: ми матеріалізуємо свої думки, чуємо свого співбесідника, а співбесідник чує нас. Зі звуків, по-різному поєднуючи їх, будуємо слова і форми слів.За допомогою лексики ми членуємо світ на окремі елементи й даємо їм назви. Слова позначають різні предмети, явища, властивості та деякі зв'язки між ними. Коли ми спілкуємося, коли передаємо іншій людині чи людям певну інформацію, то замість предметів і явиш як символи їх використовуємо відповідні слова. Граматика виражає зв'язки між предметами та явищами й деякі найважливіші властивості буття. За допомогою її засобів ми з окремих слів монтуємо моделі подій, явищ, станів тощо, тобто творимо осмислені речення і таким чином передаємо потрібну інформацію. Названі основні функціонально-структурні компоненти мови мають власну, певним чином організовану систему засобів, потрібних для виконання мовою своїх функцій.Рівні вираження змісту. Коли йдеться про побудову висловлювань для передавання певного змісту, то в цьому разі виділяються ієрархічні (від найнижчого до найвищого або навпаки) рівні вираження. Найнижчий рівень — фонемний. Фонеми (окремі типові звуки, або звукотипи) самі по собі змісту не виражають. Але з них будуються всі виші рівні мовлення.Наступний рівень, який виражає тільки найзагальніші елементи змісту, — морфемний. Морфеми — стандартизований, наділений певним значенням будівельний матеріал для слів. Вони призначені для побудови слів і існують лише в складі слів.Рівень слова передає вже конкретні елементи змісту. Однак саме по собі слово, якщо воно не оформлене як речення, змісту ще не виражає. А для того щоб увійти до складу конкретного речення, слово набуває певної форми, тобто стає словоформою.Рівень словосполучення уточнює значення окремих слів як виражальних засобів, готує їх до вираження конкретного змісту. У словосполученні всі значення слова, непотрібні для ви-раження саме цього змісту, відсікаються, залишається тільки актуальне значення.Зміст виражається реченням. Але часто одного речення буває недостатньо для вираження певної інформації. Тоді речення входить у текст як його складова частина, пов'язуючись певним чином з іншими реченнями.Така ієрархічна організація виражальних засобів (фонема -> морфема -> слово -» словоформа -»словосполучення -> речення -» текст) забезпечує економне й досить точне вираження змісту.Мовні засоби і мовлення. Мова як людський феномен існує у двох тісно взаємопов'язаних психічних процесах: в уяві як набір мовних засобів і схем та в мовленні під час творення речень і тексту. Оскільки ук-раїнське слово мова означає водночас і «набір мовних засобів», і «мовлення», то для розрізнення цих двох понять перший стан називатимемо мовними засобами, другий — мовленням.Мовні засоби — явище ідеальне (вони лише уявляються), мовлення — матеріальне (воно має чуттєву, звукову оболонку). Мовні засоби на письмі відображаються в словниках та граматиках (підручниках, посібниках, довідниках). Мовлення письмово фіксується у вигляді текстів (починаючи від записки, телеграми й закінчуючи кількатомовими романами).мовні засоби являють собою строго організовану ієрархічну організацію одиниць спілкування, де все існує в певній системі (система фонем, система морфем, система відмінків, система дієслівних форм, системи слів тощо); мовлення має лінійний характер, де кожен його елемент іде один за одним — звук за звуком, слово за словом і т. д.До мовних засобів належать передусім фонеми, морфеми, слова й словоформи, синтаксичні схеми словосполучень і речень. Проте всі ці елементи мови не мають самодостатнього значення — вони існують тільки заради мовлення, тобто заради речень і тексту. Усе це лише інвентар, розрізнені елементи, які, щоб за їхньою допомогою передати якесь повідомлення, інформацію, думку, треба ще певним чином організувати, поєднати, використовуючи їхні властивості.Мовні засоби — явище, незалежне від волі індивіда, вони належать усьому суспільству; мовлення — індивідуальне, його кожен може творити по-своєму, але в межах, визначених мовою. Мовні засоби — досить стабільні; мовлення — змінне, динамічне, кожного разу мовець використовує виражальні засоби по-іншому.Мовні засоби реалізуються в мовленні; мовлення формує і жлвить мовні засоби. Мовні засоби не існують без мовлення, і мовлення не існує без мовних засобів — одне без одного вони мертві.

Предыдущая 1 2 3 4 5 678 9 10 Следующая