Спробу підсумування звукозмін, що мали місце під давньоукраїнську добу, здійснено в таблиці на с. 495). Знак "+" позначає в ній спільні процеси, знак "+Д" — процеси, спільні з частиною діалектів відповідної мови; "+П" — ті самі результати, але досягнуті у відповідній мові пізніше, а отже й спричинені не спільним процесом, а двома окремими процесами; "+Р" — процеси, що у відповідній мові відбулися раніше й відтак не є спільними, попри тотожність вислідів; "±" — процеси, що були спільними частково; "-" — брак спільних процесів. Ця таблиця має дуже спрощений вигляд, оскільки ґлобальні зміни (наприклад, занепад єрів, перехід g > γ), як і дрібні (наприклад, čъto > što ’що’), у ній представлено без розрізнення їхньої питомої ваги й багато всіляких подробиць проіґноровано; тому образ подій вона відтворює тільки приблизно. На позначення звуків ужито звичайних символів: D — зубний, L — губний, Pd — середньопіднебінний, C — приголосний або скупчення приголосних, S — сонорний. Подані в дужках приклади взято з сучасної української мови.

Як і за протоукраїнської доби, кількість винятково українських змін є невеликою: лише три з двадцяти семи (20, 22, 27). Найбільше число спільних процесів українська мова поділяє з білоруською (19,5) ², далі йдуть східнословацькі діалекти (9), російська мова (8), польська (6,5)

² Звукозміни з позначками "П" та "Р" до уваги не беруться; "±" зараховується як 1/2.

й болгарська (6-6,5). Оскільки фактичні контакти зі словацьким і болгарським ареалами були радше незначні, в цих двох випадках ідеться скорше про паралельний, а не про спільний розвиток. Водночас це означає, що на підставі будь-яких цифр, нижчих від 10, висновки робити не варто. Таким чином, під давньоукраїнську добу, надто в її останній фазі, українська мова була досить добре відмежована від усіх сусідніх слов’янських мов, окрім білоруської, точніше — південнобілоруських діалектів. Хоча в цих останніх мали місце певні незалежні процеси, все ж доісторичні зв’язки з колишнім київсько-поліським наріччям надалі зберігалися.

Якщо сюди додати звукозміни, які, поширюючись із України, охопили білоруські та російські терени з істотним запізненням, число спільних українсько-білоруських процесів зросте до 22,5, а українсько-російських до 11. Показовим є той факт, що всі ці додаткові зміни припадають на початок давньоукраїнської доби. У цьому може віддзеркалюватися наявність політичної єдності Русі зі столицею в Києві. Такі запізнені впливи київського походження припинилися після занепаду цього міста та дедалі виразнішого розчленування Русі як політичного утворення. Це можна було б іще дужче вияскравити, взявши до уваги самостійні білоруські й особливо російські процеси (вміщена вище таблиця базується лише на українських), які, втім, не є предметом дослідження в цій книзі.

Давньоукраїнські звукозміни можуть також бути поціновані з погляду діалектних процесів усередині самої української мови, що не знайшло відбиття в поданій таблиці. Хоча наявні відомості щодо ізоглос, які перетинали українську територію, залишаються досить куцими, все ж у порівнянні з протоукраїнським періодом реконструкція може бути зроблена значно повніше. З нових явищ можна виокремити поширення спільних процесів: такі кардинальні зміни, як потрактування єрів (і слабких, і сильних — за винятком прилеглих до j), постання γ, варіювання v- ~ u-та ствердіння губних у позиції перед приголосними й наприкінці слова, мали всі один і той самий вектор в усіх реґіонах, і значення цього факту для викшталтування української мовної єдності ледве чи можна переоцінити. Традиційна відмінність між київсько-поліським і галицько-подільським наріччями зберігалася. Вони різнилися потрактуванням сполук ky, gy, ху, звука епісля jj (типу суч. півд. укр. зíлля проти півн. зíллє), у рефлексації і (півд. у·проти півн. ý),у потрактуванні кореневих скупчень приголосних, що містили сонорний (півн. кривáвий проти півд. крвавий), закінченням ґен. мн. -yjна півдні та -ejна півночі (ночий проти ночей) і — найголовніше — рефлексацією eта o перед складами з первісними слабкими єрами (монофтонги типу e·, o·на півдні, дифтонги типу _іе, _иона півночі). Однак почали формуватися й нові діалєктні межі, що найчіткіше відокремлювали групу карпатських говірок (збереження протоукр.ув цілому й після g, k, xзокрема; збереження, як і на Посянні, суфікса -sk-зтвердим s; збереження і- в словах типу ігрá), навіч консервативнішу, хоча й не закриту повністю для загальноукраїнських та деяких галицько-подільських інновацій. Можливо, вперше (як не рахувати протоукраїнського розщеплення _еана ота е) південноукраїнська діалектна зона була поділена ізоглосою, спрямованою з півночі на південь, що стосувалася потрактування е (в усіх позиціях, окрім як під відтягненим наголосом, типу мед) перед складом із первісним слабким ъ. Нарешті, були й усілякі процеси (здебільшого дрібні), які, здається, виринали то тут, то там, у розпорошених місцевостях, — своєрідні мовні блудила, як, приміром, поява протетичного голосного перед скупченнями приголосних на початку слова, якщо до них належав сонорний (тип іржá).

Для деяких процесів, що розповсюдилися на всі українські терени (принаймні південні), можна простежити їх ступневе географічне поширення, звідки випливає, що первісний "центр випромінювання" має бути зідентифікований як крайній захід: Перемищина, частково Холмщина та Мараморощина, тобто, головним чином, — смуга, розташована на схід від Карпатських гір, з північною відногою (для прикладу можна назвати постання u₂ < o·, ’u·< ’ö).Це могло статися у зв’язку з загальним зміщенням суспільного життя на північні та західні околиці етнічної території після татарської навали та подальших подій; під час зворотного відпливу населення на південь і схід на початку середньоукраїнської доби ці західні інновації потрапили на відзискані землі, ставши в такий спосіб загальноукраїнським надбанням.

Предыдущая 3 4 5 6 7 8 91011 12 13 14 15 16 17 18 Следующая