Стилістичне використання архаїзмів, історизмів

Лексика мови кожного народу, який розвивається (економічно, політично і т. ін., отже, й духовно), пере­буває в стані більш чи менш суттєвих змін, не тільки со­ціально прогресивних, а й регресивних. На позначення тих явищ, реалій, предметів, які вже застаріли, станов­лять пережиток минулого, використовують архаїзми.

Архаїзми (грец. агсґіаіоз — старий, давній) — застарілі слова, сполучення слів, морфологічні форми слів і синтаксичні конструк­ції, які належать до пасивної лексики, використовуються зрідка з певною стилістичною, функціонально-виражальною метою.

У минулому теперішні архаїзми (серед них і істориз­ми) сприймались як неологізми, вживалися більш чи менш активно. З часом певні колишні реалії та їх назви вийшли з активного вжитку, почали забуватись. Однак здебільшого вони збереглися. На позначення цих реалій з’явились нові, сучасні назви. Часто вони співіснують з колишніми, власне архаїзмами, які використову­ють зі стилістичною метою — для створення історично­го мовного колориту.

Найчастіше виділяють такі групи архаїзмів (власне архаїзмів):

— лексичні архаїзми. Це різнокореневі застарілі слова-синоніми, які вже витіснено з ужитку: ланіти — щоки, десниця — права рука, грядущий — майбутній, ректи — говорити.

— словотвірні архаїзми: вой — воїн, велій — вели­кий, миса — миска, пребути — бути.

— морфологічні архаїзми: гортанію — гортанню, паде — впаде.

— фонетичні архаїзми: вольний — вільний, глас — голос, піїт — поет, вражий — ворожий, сей — цей.

Крім власне архаїзмів, розрізняють ще архаїзми-іс- торизми (історизми).

Історизми — слова застарілі або ті, що старіють, які перейшли чи

переходять до пасивної лексики через дуже обмежене викорис­тання їх у мові у зв’язку з припиненням існування предметів,

явищ, понять, які вони позначають.

Ці лексеми не мають синонімів, слів-замінників. Наприклад, у реченні Йшли списники, …мечники, …лучники, сховавши в колчани рій бистрих стріл — ра­зючий дощ війни (М. Бажан) виділені слова — давні й су­часні найменування певних колишніх груп воїнів, озбро­єних по-різному і з неоднаковою, суто військовою метою.

Майже вийшли з ужитку лексеми раби і рабовласни­ки, патриції і плебеї; урядники, становий, десяцький, соцький, тисяцький, волосний, писар, барон, граф, князь, цар, гетьман (виборний ватажок козацького вій­ська Запорозької Січі); боярин, холоп, поміщик, кріпак, феодал, забуваються назви старовинної зброї: меч, лук, рогатина, сагайдак; назви одягу: жупан, намітка, за­паска, очіпок. У 20-ті роки XX ст. широко вживалися лексеми продрозверстка, продподаток, комнезами, ком- біди, неп, непман та ін., що на короткий час з’являлися як породження тодішнього режиму, а пізніше зникли, особливо в розмовно-побутовому мовленні. Історизмами стали слова і словосполучення Радянський Союз, Союз Радянських Соціалістичних Республік, колгосп, колгосп­ний лад, радгосп, Радянська Армія, Комуністична партія Радянського Союзу (КПРС), УРСР, обком, райком та ін.

Особливу групу архаїзмів становлять старосло­в’янізми (церковнослов’янізми) — лексичні, фразеологічні або фонетичні запозичення із старосло­в’янської мови: …як бувало во дні они, возвисили свій Божий глас; Німим отверзуться уста… (Т. Шевчен­ко); Фашизм звірячий ввергніть у бездну! (П. Тичина).

Власне архаїзми та історизми належать до слів і ви­разів із виразною стилістичною функцією. До них вда­ються в художньому мовленні, щоб відтворити колорит минулого життя, типізувати та індивідуалізувати певні риси характеру персонажів, надати зображуваним поді­ям відтінку певної експресії, іронії, зневаги, викликати в реципієнтів жартівливо-гумористичний ефект або й, навпаки, сповнити вислів пафосом урочистості, справ­жньої чи удаваної поваги: Тур тяжку боль одоліва, к Енею руки простягає і мову слезную рече (І. Котлярев­ський); Жупан на ньому синій і китаєва юпка, пояс із аглицької каламайки підперезаний (Г. Квітка-Ос- нов’яненко); Атомне ядро в трави прощення просить (А. Малишко); (Возний, звертаючись до Наталки): Рци одно слово: «Люблю Вас, пане Возний», і аз, вище упом’янутий, виконую присягу о вірнім і вічнім союзі з тобою (І. Котляревський).

Надання мовленню архаїчних рис, вживання старо­давніх лексем, граматичних форм і фонетичних одиниць має бути розважливим, стилістично вмотивованим, мак­симально обмеженим — навіть у тих випадках, коли йдеться про минуле.

Стилістичні функції неологізмів

Рушійною силою всіх змін у лексиці мови є навко­лишня дійсність, діяльність, номінативно-мовленнєва творчість людини від часів родового й племінного буття до національного, міжнаціонального. Людина завжди називала все пізнаване, пізнане, усвідомлене чи тільки усвідомлюване, уявлюване нею: явища природи, сус­пільні та індивідуальні реалії. Так у мовній системі ви­никли слова і сполучення слів, які на перших порах бу­ли новими, тобто неологізмами.

Неологізми (грец. neos — новий і logos — слово, вчення) — нові

слова, які з’являються в мові для того, щоб позначити, назвати но­ві поняття, явища, процеси.

Виникають неологізми внаслідок розвитку, змін у суспільному житті, особливо в науці, техніці, мистецтві

і т. ін. На думку А. Грищенка, «…статус неологізмів від­повідні слова зберігають доти, доки вони не стають узу­альними, тобто загальновживаними, властивими усно­му і писемному мовленню якнайширших кіл носіїв лі­тературної мови».

Кожне окреме слово, сполучення слів, фразеологізм, навіть наголос у слові вперше з’являється в устах і сві­домості окремої особи, однак слова з багатьох причин конкретного автора не мають. Виняток становлять сло- ва-терміни. Наприклад, з іменем російського вченого Михайла Ломоносова (1711—1765) пов’язане вживання слів-термінів кислота, маятник, насос, сузір’я (калька із созвездие), словосполучення земна вісь. Це приклади лексичних новотворів (неологізмів). Крім них, з’явля­ються й семантичні неологізми, пор.: 1) бригадир — у Ро­сії XVIII ст. — військовий чин, середній між полковни­ком і генералом (нині це історизм); 2) бригадир — пере­важно керівник якогось колективу осіб на виробництві, заводі. Наприкінці XIX — на початку XX ст. слова вина­хідник, дослідник, представник, письменник, прихиль­ник, видавець, промовець, гуртківець, читач, перекладач, дописувач, споживач, гуморист, прогресист, україніст, експериментатор, співачка та інші вважались неологіз­мами. У 50—60-ті роки XX ст. до неологізмів належали слова цілинник і космонавт, тепер перше з них стало істо­ризмом, а друге сприймається як загальновживане слово.

З’являючись разом з новим поняттям про предмет, явище та ін., неологізм не відразу входить до активної лексики, часто і не сягає її меж. Тільки ставши загаль­новживаним і загальнозрозумілим, він перестає бути неологізмом, усвідомлюється як слово звичайне, що­денне або ж як одиниця пасивної, суто спеціальної, га­лузевої тощо лексики.

Крім нових слів, які з часом стають загальномовни- ми, є також слова, створені письменниками, громад­ськими діячами з певною функціональною метою, напр.: яблуневоцвітно, розкрилено (росту), пустун-лі- тун, майбуття, сонцебризний, вітровіння, акорди- тись, ясносоколово; Стоїть сторозтерзаний Київ і двістір о зіп’ятий я (П. Тичина). Або: підхмар’я цвіт (А. Малишко), шумливі хвилі (Ю. Смолич), крайсвіт- ній (Ю. Яновський), зореносець, залізнотіла, сталево- серда, ширококрилий (М. Бажан), фальшак, безвірко, без- бровко, плюндрач (О. Гончар) та ін. Такі неологізми прийнято називати індивідуально-авторськи­ми ( контекс ту ально-мо в леннє ви ми, ока­зіональними). Вони використовуються тільки в певному авторовому контексті, іншими мовцями вжи­ваються лише епізодично.

Авторські неологізми своєрідно увиразнюють мов­лення, набувають цілком очевидного стилістично-функ­ціонального забарвлення, напр.: Той, хто безпомильно б’є ковадлом по ковадлу, як по голові, …хто вміло вик­ручує залізо, як руки, — крутизалізенко, той, хто вправно хапає кліщами деталі, як язика, — хапай- кленко (В. Голобородько). Деякі лексеми-неологізми письменники запозичують з народного мовлення. Так, О. Гончар творчо використав слова терпень, холодень, голодень, які з’явились у роки голодомору.

Отже, неологізми в мові — це завжди її оновлення, в більшості випадків логічно й стилістично вмотивоване збагачення, мовленнєво-лексична динаміка в мові, вияв її розвитку.

…………………..

Старослов'яні́зм, у множині старослов'яні́зми — лексичні, фонетичні, фразеологічні запозичення зі старослов'янської мови^[1]. Старослов'янізми, головним чином, поширені у слов'янських мовах, які зазнали впливу старослов'янської. Передусім маються на увазі такі мови, як російська таболгарська. Щодо української мови, то старослов'янізми були досить поширені в давній українській літературній мові. У сучасній же українській літературній мові вони менш поширені, і вживають їх переважно зі стилістичною метою.

Характерні ознаки старослов'янізмів [ред.]

Старослов'янізми мають характерні ознаки, що відрізняють їх від інших слів. Це, як правило, специфічні сполуки звуків, префікси, суфікси тощо.

· Сполуки -ра-, -ре-, -ла-, -ле- між приголосними в коренях слів або у префіксах: благо, блаженство, область, храм;

· Початкові сполуки -ра-, -ла-: раб, рабство;

· Сполука -жд-: страждати;

· Щ у прикметниках на зразок підходящий, сущий тощо.

Старослов'янізми в українській мові [ред.]

В українській мові старослов'янізми поширені менше, ніж, скажімо, у російській . Це пов'язано з тим, що українська мова на відміну від російської розвивалася на народнорозмовній основі. Як приклад можна навести такі старослов'янізми: благодать, священик, страждати, учитель^[2]. Старослов'янізми в українській мові найчастіше вживають зі стилістичною метою.

Старослов'янізми в художній літературі [ред.]

Старослов'янізми в українській мові найчастіше вживають з певною стилістичною метою в художній літературі. Порівняйте старослов'янізм, ужитий зачинателем нової української літератури Котляревським, у таких рядках: «Де общеє добро в упадку, Забудь отця, забудь і матку, Летиповинность ісправлять».
Використання зі стилістичною метою старослов'янізмів дає змогу увиразнити текст, зробити його урочистим, піднесеним. Вони, зокрема, служать засобом сатири. Старослов'янізми досить часто використовував у своїй творчості класик української літератури Тарас Шевченко.