Предмет мовознавства: природа й сутність мови, її будова, структура, встановлення системи мови, походження мови, зміни в мові, фактори цих змін, виникнення та розвитку письма, його види, встановлення зв’язку між мовою та письмом, виникнення алфавітного проблеми графіки і орфографії, класифікація мов, типологія мов, встановлення близькості мов, їх контрастності, виділення мовних сімей, родин.

Мовознавство досліджує людську мову загалом і всі існуючі конкретні мови як різноманітні її вияви, індивідуальні втілення.

Нині мовознавство є не просто єдиною наукою, а сукупністю споріднених наук, які мають спільний предмет вивчення – мову, але розглядають цей предмет з різних точок зору або вивчають різні його компоненти.

Мовознавство як наука – це підсумки вивчення як умога більшої кількості мов. Мовознавство встановлює закономірності розвитку мови і формує мовні закони. Мовознавство це теоретичне а не практичне знання мов.

Хоча мовознавство виникло дуже давно й досягло величезних успіхів, велика кількість мов і досі науково вивчені досить побіжно або зовсім не вивчено. Наступним поколінням мовознавців залишилось ще багато нерозв’язаних завдань та проблем вивчення мовознавства.

Білет: Розділи мовознавства. Проблеми мовознавства.

Мовознавство це наука про мову як суспільне явище, наука про суспільну природу, функції, внутрішню структуру, закономірності функціонування та історичного розвитку.

Мовознавство ділиться на конкретне і загальне, прикладне і теоретичне.

Конкретне мовознавство займається вивченням конкретної мови. До конкретного мовознавства належить також і вивчення груп та сімей споріднених мов. ( наприклад славістика вивчає слов’янські мови, а індоєвропеїстика вивчає індоєвропейські мови).

Загальне мовознавство присвячене не окремих мовам, а людській мові взагалі. Воно вивчає загальні риси, властивості, закономірності мови і прояви, реалізації цих рис і закономірностей в окремих мовах. Загальне мовознавство вивчається на базі рідної мови.

Прикладне мовознавство займається практичними питаннями: створеннями словників, встановлення співвідношень між звуками і буквами, граматичним опрацюванням текстів тощо.

Теоретичне мовознавство досліджує мовні закони і закономірності.

Предмет вивчення мовознавства це мова, як феномен як абстрактна категорія.

Мова - це найважливіший засіб людського спілкування. Це головна ознака, найістотніша прикмета мови, яка виділяє її з-поміж інших.

Завдання мовознавства є вирішення актуальних проблем. А саме:

- Природа та сутність мови ( є 100 визначень поняття мова, але сутність мови не встановлена)

- Походження та історичний розвиток ( чи мова виникла в одному місці чи в багатьох відразу)

- Система та структура мови (мова - складна сист. Має багато одиниць, завданням мовознавства є з’ясувати їхню сутність та встановити їхні функції)

- Класифікація мов світу( Групування великої кількості мов є нелегкою проблемою. У наш час найкраще розроблене і має найбільше наукове значення групування мов за спорідненістю (генеологічна класифікація) та за будовою (типологічна(морфологічна)) класифікація мов, до кінця не визначена ареальна, функціональна, та інші.)

- Виникнення і розвиток письма( якщо говорити про конкретну мову то можна встановити коли приблизно з’явилось письмо завдяки історичним пам’яткам , якщо ж говорити про виникнення письма загалом, то сказати коли саме і де саме неможливо.)

- Методи вивчення мови( мовознавство розробило чималу кількість методів наукового вивчення мови проте який найкращий для вивчення явища мови поки не встановлено. Серед них можна назвати, наприклад, порівняльно-історичний метод, метод внутрішньої реконструкції, що розраховані на дослідження історії мови, також описовий і експериментальний методи, що розраховані на вивчення певного стану функціонування мови)

- Зв'язок мови з іншими науками

Висновок: Хоч мовознавство виникло дуже давно й досягло величезних успіхів, ні в укр., ні рос, ні у будь-якій іншій мові світу наука не встановила всіх без винятку закономірностей розвитку та існування. Навіть більше,велика кількість мов і досі науково вивчена досить побіжно або зовсім не вивчена. Наступним поколінням мовознавців залишилось ще багато нерозв’язаних завдань.

Білет: Взаємозв’язок мови і мислення.

Мова і мислення явища співвідносні, взаємопов’язані але не тотожні. Мова - засіб спілкування, мислення – активний процес відображення об’єктивної дійсності. Мова є знаряддям інструментом мислення. Мова і мислення становлять єдність, яка ніколи не порушується.

Мислення– ідеальне, мова матеріальна (звуки слова, речення) і ідеальна водночас (зміст слів, речень).

Мова і мислення оперують різними одиницями: мова – фонема,морфема,слово, а мислення – поняття, судження, умовивід.

Не співпадає і їх виникнення: мислення виникло значно раніше ніж мова.

Мова і мовлення різні поняття. Мова сукупність одиниць та типів зв’язку між ними, сукупність правил поєднання мовних одиниць. Мовлення – це конкретне говоріння сприйняття.

Не існує слів, речень, які б не виражали б якихось елементів мислення і , ширше, взагалі психічної діяльності людини.

Мова об’єктивно існує, реалізовується, виявляє себе тільки в мовленні. Розмежування мови і мовлення теоретично обґрунтував лінгвіст Ф. де Сюсюр. До мовлення належать говоріння (мовленнєвий акт) і результати говоріння (текст)Щоб розрізнити мову і мовлення, Сюсюр наводив аналогію з шахами: шахова дошка, фігури і правила гри – це мова, конкретне розігрування партії – це мовлення.

Мова — явище психічне, а мовлення — психофізичне. Мова існує в індивідуальних мозках, у душах, у психіці людей, які становлять певну мовну спільність. Мовлення, крім психічного, має ще фізичний (фізіологічний) аспект, пов'язаний із його породженням і сприйманням.

Мовлення — лінійне, мова — нелінійна. Мовлення розгортається в часі. Для того щоб вимовити якусь фразу, потрібен певний часовий проміжок, бо слова вимовляються послідовно одне за одним. А в мові всі звуки, слова, словоформи тощо існують одночасно. На відміну від мовлення, мова має ієрархічну будову

Білет: Функції мови.

Найголовніша функція – комунікативна. Низка інших підпорядковується головній:

А) мисле творча – функція формування і формулювання думки.

Б) репрезентативна – функція позначення світу

В) прагматична – (спонукальна)- вираження волі, бажань.

Г) фатична - установлювання контакту

Д) когнітивна (пізнавальна) – пізнання світу

Е) акумулятивна – накопичення досвіду

Ж)інформативна– передача інформації.

З)емотивна – функція вираження почуттів.

К) експресивна – функція самовираження.

Л) естетична – функція вираження прекрасного.

М) метамовна – функція використання мови для опису іншої мови.

Отже, мова виконує різні функції, але провідною є комунікативна.

Функції мови у суспільстві вивчає соціолінгвістика.

Соціолінгвістика – це вивчення мови як суспільного явища, це вивчення впливу суспільства на мову і мови на суспільство.

Білет: Контакти мов.

Мовні контакти – взаємодія двох або більше мов внаслідок спілкування її носіїв.

Найбільшому впливові піддається мова в умовах контактування з близькоспорідненою мовою. Коли ж мови характеризуються глибокими структурними відмінностями, то можливість впливати одна на одну незначна.

Серйозні контактно зумовлені зрушення починаються з двомовності, тобто з функціонування двох мов на одній території, в одному й тому ж етнічному середовищі. У двомовних групах людей дві мовні системи вступають у контакт, впливають одна на одну, внаслідок чого з’являються контактно зумовлені відхилення від мовної норми, які називають інтерференцією.

Наслідком мовних запозичень може бути білінгвізм, що може спричинити інтерференцію - мимовільне перенесення, накладання ознак однієї мови на іншу, внаслідок чого з’являються відхилення від мовної норми. Найб. інтерференція проявляється на фонетичному рівні, в укр. Мові часто вживають конь (рос) замість укр. Кінь.

Субстрат - мова-підоснова, елементи якої розчинилися в мові, що нашарувалася на неї; сліди мови корінних жителів у мові-переможниці чужинців; сліди витісненої місцевої мови.

Наприклад, кельтський (галльський) субстрат для французької мови, фракійський субстрат для румунської мови, іберійський субстрат для іспанської мови, дравідський субстрат для індійських мов, фінський субстрат для російських говірок півночі європейської частини Росії.

Адстрат - сукупність рис мовної системи, які з'явилися внаслідок впливу однієї мови на іншу в умовах тривалого співіснування і контактів сусідніх народів.

На відміну від субстрату і суперстрату цей тип мов-ної взаємодії є нейтральним: при ньому не відбуваєть-ся асиміляції етносу і розчинення однієї мови в іншій; це своєрідний прошарок між двома мовами. Як прик-лад можна навести білорусько-литовський, словенсь-ко-італійський та інші адстрати.

Суперстрат – залишки прийшлої мови. Розрізняють матеріальні запозичення і калькування.
Матеріальне (лексичне) запозичення - запозичення, за якого з іноземної в рідну мову входить лексична одиниця повністю (значення й експонент). Наприклад: лазер (англ. laser, що є скороченням, яке складається з перших букв виразу light application by stimulatedemission of radiation - "підсилення світла за допомогою індукованого випромінювання"), мітинг (англ. mееting), тінайджер (англ. tееnаger "підліток від 13 до 19 років"), кіднепінг (англ. kidnapping "викрадання дітей") тощо.

Іншим видом запозичення є калькулювання. Калькуванню (від фр. "копія") - копіювання іншомовного слова за допомогою свого, незапозиченого матеріалу; поморфемний переклад іншомовного слова.

За калькування переймаються лише значення іншомовного слова та його структура, але не його матеріальний експонент. Так, наприклад, українське слово недолік є калькою російського недочет, самовизначення — калькою самоопределение, займенник — калькою лат. рrопотеп, хмарочос— калькою німецького Wolkenkratzer (Wolke "хмара", kratzer "чесати"); російське слово небоскреб є кількою англійського skyscraper (sky "небо", scraper "скребти"), російське представление — калькою нім. Vorstellung (vor "перед"» stellen "ставити"), нім. Selbstbidung (Selbst "сам", bidung "освіта") — калькою російського слова самообразование.

Крім кальок, існують ще напівкальки, коли одна частина слова запозичена, а інша калькується. Наприклад: телебачення (ангд. television із гр. tele "далеко" й англ. Vision "бачення"), інтербачення (англ. intervision із лат. іпter "між і англ. vision "бачення), антитіло (фр. Апticorps із грец. anti "проти" і фран. corps "тіло»).

14.Білет: Винекнення писемності. Предметне письмо.

За довго до того, як люди придумали літери, вони відчули потребу щось сказати, передати свої думки тим, хто знаходився далеко. Ні телеграфу, ні телефону, ні радіо, ні телебачення в ті часи не було. Людина могла користуватися лише конкретними предметами .

Першим кроком на далекому і важкому шляху до сучасного письма було використання предметів - спочатку як мнемонічних засобів. Вони не передавали думку, а тільки нагадували про неї. До цих збереглася в нас звичка зав'язувати вузлики на пам'ять.

Потім за предметами стали закріплювати конкретне значення. Вони були свого роду сигналами, умовними знаками, що позначали те, про що було заздалегідь обумовлено. Такими умовними знаками служили карби на деревах, вузли, шнури, стріли для оголошення війни та інші предмети. Цей спосіб закріплення значень зветься "предметне письмо".

Людина брала гілочку дерева чи ремінець і до нього прив’язувала тоненькі мотузочки різної довжини й різних кольорів. Кожен мотузок зав’язувався різноманітними способами для різних цілей, і кожен колір мав своє власне значення .

У деяких народів вузлики замінювались намистинами з різноманітних кольорових морських мушель. Ці мушлі розпилювали на маленькі пластинки і нанизували на нитки. З цих ниток робилися цілі пояси.

Щоб не виникло плутанини той, хто склав з мушель листа, повинен був сам прочитати його послу, а посол, прийшовши в потрібне місце, дивлячись на мушлі і згадуючи, що вони означають, повинен був у голос повторити лист.

Певне значення присвоювались і деяким предметам. Приміром, у індіанців люлька була знаком миру. Натягнутий лук – знаком ворожості.

Повідомлення числового характеру, наприклад, відзначали умовними карбами на бирках. Їх використовували для різних договорів.

Давні китайці також використовували для рахунка і запам'ятовування вузлики на шнурах. Вузлики часто застосовувалися древніми народами і для обліку часу. Прикладом може служити календар Дарія, про яку розповідає Геродот.

Англійська мова.

Ми маємо 20 голосних. Голосні звуки в англійській мові – це ті, при вимові яких струмінь повітря не зустрічає на своєму шляху перешкоди, яка виробляє шум. А приголосні якраз і відрізняються наявністю шуму, коли ми долаємо цю перешкоду.

Всі звуки англійської мови вивчають у відповідності з їх класифікаціями. Голосні звуки в англійській мові прийнято ділити залежно від становища мови: яка частина мови піднята до неба (голосні переднього, середнього, змішаного і заднього рядів), мова просунута вперед або назад (голосні відсунутого тому, глибокого, просунутого вперед рядів), яка ступінь підйому тієї чи іншої частини мови (голосні високого, середнього та низького підйомів). Другий класифікацією є поділ голосних у залежності від положення губ: лабиализованного і нелабіалізованні голосні, тобто, вимовляються з округленими губами чи ні. Про стислість і довготу англійських голосних теж не варто забувати. Варто згадати і монофтонги, дифтонги, діфтонгоіди, які відрізняються стабільністю вимови.

Німецька мова

Фонетика німецької мови налічує 44 звуку, серед яких розрізняють 16 голосних, 3 дифтонга, 22 приголосних та 3 африката.

Залежно від положення мови німецькі голосні поділяються на голосні переднього (i, e,) та заднього рядів (a, o, u). Голосні бувають довгими і короткими (8 голосних букв дають 16 голосних звуків). Їх тривалість зв'язується з якістю складу, який вони утворюють

Дифтонгів називається злите проголошення в одному складі двох голосних.

За акустичним вираженням

-свистячі (ц, с, з, дз)

-шиплячі (ш, ч, ж, дж)

За твердістю і м'якістю

М'які приголосні: [д'], [т'], [н'], [дз'], [ц'], [з'], [с'], [й], [л'], [р']

Теорії про природу складу

Мовознавці висунули декілька теорій щодо природи складу: експіраторна, акустична, фонологічна, комплексна.

· За експіраторною теорією склад утворюється в результаті м'язового напруження голосових зв'язок, тож видихуваний струмінь повітря утворює своєрідні поштовхи - тобто склади. Проте експериментального підтвердження ця теорія не мала.

· За артикуляторною теорією, яку висунув російський мовознавець Лев Щерба, склад утворюється завдяки артикуляторному м'язовому напруженню, яке зростає у напрямі до вершини складу (тобто голосного), а потім спадає на його межі. Цю теорію поділяли українські мовознавці М. Наконечний, В. Лобода та ін.

· За акустичною теорією, яку ще називають теорією сонорності або гучності, склад є сполученням звуків з більшим чи меншим ступенем гучності. Складотворчий голосний, як гучніший звук, приєднує до себе нескладотворчі приголосні. Кожен склад має два мінімуми гучності, які є його межами. Акустичну теорію розробив данський мовознавець Отто Єсперсен. Її поділяли Р. Аванесов та деякі українські мовознавці.

· За комплексною теорією, яку підтримують українські мовознавці М. Жовтобрюх, В. Брахнов, Н. Тоцька, склад розглядається як комплексне явище, що є наслідком дії низки чинників: акустично-артикуляторних, просодичних та фонологічних.

Білет: Наголос і його види.

Наголос — виділення в мовленні певної одиниці в ряду однорідних одиниць за допомогою фонетичних засобів.

Наголос — виділення складу чи слова посиленням голосу, підвищенням тону, тривалістю звучання.

За акустичною ознакою виокремлюють такі типи наголосу:

—музичний. Він виділяється висотою тону.;

—кількісний. Характеризується кількістю, тривалістю наголошеного звука.

—постійний, або фіксований. Він завжди займає ту саму позицію в слові.

—змінний, або вільний. Зміна його місця виконує розрізнювальну функцію, оскільки забезпечує розрізнення слів з однаковим фонемним складом, а також граматичних форм одного слова.

У мовознавчій науці дослідженням наголосу займається акцентологія — розділ мовознавства, що вивчає природу, типи і функції наголосу

Залежно від того, з якою сегментною одиницею функціонально співвідноситься наголос, розрізняють словесний(тактовий), фразовий, логічний і емфатичний наголос.

Словесний наголос "буває динамічним, музикальним і кількісним.

Динамічний (силовий, експіраторний) наголос — виділення (вимова) одного із складів слова (такту) більшою силою, тобто сильнішим видихом струменя повітря. Він характерний для української, англійської, чеської,, французької, італійської, іспанської та багатьох Інших мов.

Динамічний наголос може бути фіксованим (зв'язаним), тобто в усіх словах падає на певний склад (перший, останній тощо) і вільним (нефіксованим), тобто може падати на будь-який склад. Фіксований наголос характерний для польської, чеської, французької, естонської та інших мов.

Наголос на першому складі притаманний чеській, словацькій, латиській, угорській, естонській, фінській, чеченській, монгольській, дравідським мовам, на другому — лезгинській, на передостанньому — польській, гірській марійській, більшості індонезійських мов, на останньому — французькій, вірменській, удмуртській, нанайській, тюркським мовам.

Вільний (нефіксований) наголос характерний для української, російської, білоруської, сербської, хорватської, литовської, мордовської абхазької та інших мов.

У мовах з фіксованим і з нефіксованим наголосом наголос може бути нерухомим (постійним) і рухомим.

Нерухомий наголос у будь яких формах слова падає на один і той самий склад. Рухомий наголос у формах одного й того ж слова падає на різні склади.

Музикальний (мелодійний, тонічний) наголос — виділення наголошеного складу інтонаційно, підвищенням основного тону. Він властивий норвезькій, шведській, литовській;, латиській, словенській, сербській, хорватській, японській мовам.

Кількісний наголос — виділення складу більшою тривалістю звучання. Такий наголос можливий у тих мовах де нема розрізнення довгих і коротких голосних. У чистому вигляді трапляється рідко (новогрецька мова). Переважає в індонезійській мові за наявності в ній динамічного і музикального наголосів.

Фразовий наголос — виділення певного слова у фразі

Фразовий наголос — посилення словесного наголосу в певній синтаксичній позиції.

Логічний наголос — особливе виділення якогось слова, чи кількох слів у всьому висловлюванні.

Емфатичний наголос — емоційне виділення тих чи інших слів у висловлюванні напруженою вимовою певних звуків.

Білет: Евфемізми і табу.

Збагаченню мови лексичними синонімами сприяють такі мовні явища, як табу та евфемізми.

Табу — слово, вживання якого заборонено з різних причин: через забобони, вірування, з цензурних і етичних міркувань. У такому разі той самий предмет починають називати іншим словом, з іншим конотативним відтінком: чорт — дідько, лихий, куций, люципер, нечиста сила; брехня — неправда, вигадка, плітка, дезінформація, інсинуація; смерть — кончина, летальний кінець.

Евфемізми — слова або вислови, що вживаються замість слів із грубим чи неприємним змістом: брехати — говорити неправду, вигадувати, фантазувати; смердіти — погано пахнути, відгонити; старий — похилого віку, літній; дурний — недалекий, наївний.

Функції

Неологізми служать, з одного боку, для номінації нових чи ще не названих понять, реалій, а з іншого — для заміни попередніх найменувань новими, зумовленої різними чинниками наприклад: касетник замість касетний магнітофон, маг замість магнітофон, комплексувати, відфутболити кого-небудь, оператор машинного доїння замість назви малопрестижної професії доярка, доглядач будинку замість двірник.

Потреба у власне номінативних неологізмах постає особливо гостро в час формування літературної мови народу або її окремих стилів, коли, зокрема, зростає роль свідомого, цілеспрямованого їх творення окремими особами Номінативно-експресивні неологізми особливо швидко виникають (так само й зникають) у розмовній мові, передусім у жаргонах.

Формування

Неологізми з'являються в мові, по-перше, як власне новотворення — шляхом словотворення на основі наявних у даній мові морфем (це основний шлях: роздержавлення, доленосний), переосмислення слова та лексикалізації словосполучення, по-друге, як відносні новотворення — внаслідок запозичення мовних одиниць з інших мов (шоу, спонсор, аеробіка, ламбада, в тому числі словотворного та семантичного калькування: євробачення, команда президента, зоряні війни, п'ятдесят на п'ятдесят) та переходу їх до загальнонародної мови з вужчих стильових сфер або територіальних різновидів (мутант, радіаційне забруднення; назви видів риб у міру їх промислового освоєння: нототенія, простипома та інші), а також актуалізації застарілих слів (наприклад, соборність, акт злуки — про возз'єднання східних і західних земель України 1919; щоправда, ці слова вживалися в мові української діаспори).

ДЖЕРЕЛА ФРАЗЕОЛОГІЇ

Фразеологізми, що вживаються в сучасній українській мові, різні за походженням і часом виникнення. Різними були і залишаються їхні джерела.

Переважна більшість фразеологізмів походить з усної народної творчості. Це передусім прислів'я, приказки, примовки на зразок: Аби вмів робити, навчишся жити; Набрид гірше гіркої редьки. З народними звичаями пов'язані фразеологізми типу замовляти зуби, дати гарбуза, виносити сміття з хати.

Чимало влучних висловів з мовлення людей різних спеціальностей стали фразеологізмами внаслідок образного переосмислення: грати першу скрипку, з іншої опери (з мовлення артистів); куди голка туди й нитка (з мовлення шевців); де тонко, там і рветься (з мовлення ткачів); на ловця і звір біжить (з мовлення мисливців) тощо.

Фразеологізмами стали вислови античних часів (ахіллесова п ята, альфа і омега, берегти як зіницю ока, авгієві стайні). До фразеологізмів належать також вислови з церковної літератури (випити чашу до дна, блудний син, стати притчею во язицех).

45. Білет: Класифікація фразеологізмів.

Фразеологізм — семантично пов’язане сполучення слів, яке, на відміну від подібних до нього за формою синтаксичних структур (висловів або речень), не виникає в процесі мовлення відповідно до загальних граматичних і значеннєвих закономірностей поєднання лексем, а відтворюється у вигляді усталеної, неподільної, цілісної конструкції.

Інше визначення: фразеологізми — (фразеологічні звороти) стійкі словосполучення, які сприймаються як єдине ціле і вживаються носіями мови в усталеному оформленні.

Розрізняють три типи фразеологізмів:

§ Фразеологічні зрощення.

§ Фразеологічні єдності.

§ Фразеологічні сполучення.

Підсистеми

Як будова мови, граматика — це складна за свєю організацією сукупність підсистем: морфології, синтаксису і словотвору.

Морфологія мови — це розділ граматики, до якого належать всі явища пов'язані зі словом, його формами (парадигмами), його абстрактними граматичними значеннями. Морфологія класифікує слова за морфологічними категоріями й лексико-граматичними розрядами.

Мінімальною одиницею мови, яка має значення, є морфема. Два основних типи морфем — корені та афікси. На основі морфем утворюються слова й словоформи. Окрема сфера граматики слова, морфеміка охоплює словозмінні та словотвірні морфеми разом із явищами їх утворення та функціонування. Традиційно ці явища розглядають як у морфології, так і в словотворі, де вони входять до підрозділів словозмінної морфеміки та словотворної морфеміки, відповідно.

Синтаксис мови визначає те, як окремі слова об'єднуються в словосполучення і речення, зв'язки між окремими членами речень, види речень, їхню будову та правила утворення.

Cловотворення — розділ морфології, присвячений мовним засобам творення похідних слів. В кожній мові це відбувається відповідно до певних зразків та моделей, за допомогою афіксів та іншими способами. В сучасному мовознавстві існує тенденція виносити словотвір за межі граматики в окрему підсистему мови.

Класифікація

В українській мові виділяються десять частин мови; 6 самостійних, 3 – службових і вигук:

· самостійні(повнозначні), оскільки слова з цих частин мови можуть виконувати синтаксичні ролі членів речення (підмет, присудок, додаток, означення та обставини)

· іменник — хто? що? Змінювана за відмінками.

· прикметник — який? чий? котрий? Змінювана за відмінками.

· числівник — скільки? Змінювана за відмінками.

· займенник — хто? що? кий? чий? котрий? скільки? Змінювана за відмінками.

· дієслово — що робити? що зробити? Змінювана за особами.

· прислівник — де? коли? чому? як? Незмінювана.

· службові (неповнозначні) слова не виконують синтаксичних ролей у реченні, до них не можна поставити питань, є незмінюваними

· сполучник

· прийменник

· частка;

· Окремо стоїть вигук.

П’ять частин мови об’єднують змінювані слова (ті, що відмінюються і дієвідмінюються) – це іменник, прикметник, числівник, займенник і дієслово. Усі інші частини мови є классами незмінюваних слів.

Частини мови, слова яких відмінюються, називаються іменними. Це – іменник, прикметник, числівник і займенник

55. Білет: Синтаксис. Словосполучення їхня класифікація.

Синтаксис — це розділ мовознавства, який вивчає будову і граматичне значення словосполучень і речень. Одиниці синтаксису: словоформа, словосполучення, речення.

Словосполучення — це синтаксична одиниця, утворена поєднанням двох і більше повнозначних слів, пов’язаних між собою за змістом і граматично. У словосполученні виділяють головне і залежнеслова. Від головного слова до залежного ставиться питання, за допомогою якого встановлюється змістовий зв’язок(годувати (чим?)борщем).Граматичний зв’язок здійснюється за допомогою закінчення залежного слова або закінчення і прийменника.

Словосполучення за будовою поділяються на прості і складні.Прості словосполучення складаються з одного головного і одного залежного слова, не поширені (сміливий вчинок). У складних словосполученнях головне слово поширене іншим словом (героїчний подвиг народу).

Види словосполучень:1)вільні — обидва слова у словосполученні виступають різними членами речення (усправжнійдружбі (означення і додаток)); 2) синтаксично нероздільні —головне і залежне слова виступають одним членом речення (Три учні відстали в поході (три учні — підмет)); 3)фразеологічні — словосполучення виражене фразеологізмом і виступає одним членом речення (Я почувався, наче не в своїй тарілці(не в своїй тарілці — обставина)).

Типи зв’язку слів у словосполученні: 1) узгодження — слова в словосполученні узгоджуються в роді, числі й відмінку; головним словом виступає іменник або будь-яка інша частина мови у значенні іменника, а залежними словами можуть бути прикметники, дієприкметники, займенники, числівники (їстівні гриби, зрубане дерево, сьомий день); 2) керування — головне слово (дієслово) вимагає від залежного (іменник або інші частини мови у значенні іменника) форми певного відмінка (підійти до столу, берег моря); 3) прилягання — залежне слово має незмінну форму і поєднується з головним тільки за змістом. Найчастіше прилягають прислівники, дієприслівники, інфінітиви (зібралися вранці, йшли співаючи, звелів атакувати).

Типи словосполучень за значенням головного слова: 1)дієслівні — головним словом виступає дієслово (читати швидко, плакати слізьми); 2) іменні — головне слово виражене іменником, прикметником, займенником, числівником (твір учня, п’ять книг). 3)прислівникові — головним словом є прислівник (дуже добре, пізно вночі).

Речення

Одиницею повідомлення у мові виступає речення. Речення складається зі слів разом із інтонацією. Реченню властиві: предикативність як найабстрактніша граматична категорія, до складу якої входять категорія об'єктивної модальності з грамемами реальності та ірреальності, й категорія синтаксичного часу. Модальність виражає відношення речення до реальності, тобто, чи є воно фактом, чимось уявним, бажаним або небажаним тощо. За домомогою системи синтаксичних часів граматика надає змогу розповідати про події теперішнього, майбутнього і минулого. Реченням також властиві категорії семантичної структури — предиката, суб'єкта, об'єкта, адресата і подібні. Тема і рема є двома частинами актуального членування речення. Тема — це те, про що повідомляє речення, рема — що саме воно повідомляє.

Речення можуть бути простими або складними. Сукупність простих і складних речень утворює текст.

1. За будовою:
• двоскладні (граматична основа складається з підмета і присудка):
Йшов невеликий дощ.
• односкладні (граматична основа має або підмет, або присудок):
Дощило.
2. За метою висловлювання:
• розповідні (передають повідомлення):
Сьогодні холодно.
• питальні (передають запитання):
Сьогодні холодно?
• спонукальні (виражають спонукання до дії):
Одягайся тепліше!
3. За емоційним забарвленням:
• неокличні (думка виражена спокійно):
Ходи-но сюди.
• окличні (думка виражена з сильним емоційним забарвленням):
Ходи-но сюди!
4. За кількістю граматичних основ:
• прості (мають одну граматичну основу):
Вечір.
• складні (мають дві або більше граматичних основ):
Вечір, надворі швидко темнішає.
5. За наявністю другорядних членів речення:
• непоширені (не мають другорядних членів): Холодно.
• поширені (мають один та більше другорядних членів):
Надворі було холодно.

Кореневі мови

У кореневих мовах слова не розпадаються на морфеми: корені й афікси. Слова таких мов являють собою морфологічно неоформлені одиниці типу невідмінюваних слів української мови там, тут, звідки, куди.

Кореневими є мови в'єтнамська, бірманська, старокитайська, значною мірою сучасна китайська.

Граматичні відношення між словами в цих мовах передаються інтонацією, службовими словами, порядком слів.

Аглютинативні мови

До аглютинативних мов належать тюркські й фінно-угорські мови

У їх будові крім кореня, виділяють афікси (і словозмінні, і словотворчі). Своєрідність афіксів у цих мовах у тому, що кожен афікс однозначний, тобто кожен з них служить для вираження лише одного граматичного значення, з яким би коренем він не сполучався. Цим вони відрізняються від флективних мов, у яких афікс виступає носієм одразу кількох граматичних значень.

Наприклад, в українській мові, яка належить до типу флективних мов. одна флексія -єй у формі слова (від) людей передає і значення множини, і значення родового відмінка. Зовсім інше спостерігається у турецькій мові, яка має аглютинативний тип граматичної будови. У цій мові для кожного з перелічених граматичних значень існує окремий афікс: -лар- — суфікс множини (і тільки множини), -дай — суфікс родового відмінка (без вираження ознак числа — однини чи множини). Отже, для передачі всіх тих граматичних ознак, що їх виражає флексія -ей в українській мові, у турецькій мові до кореня додаються кілька афіксів з відповідними граматичними значеннями, а саме: адам-лар-дан (від людей), де адам — людина, -лар- — суфікс множини, -дай — суфікс родового відмінка. Для вираження лише множини до кореня додається суфікс -лар- (адам-лар), для передачі родового відмінка — суфікс -дай (адам-оан).

Флективні мови

Виділяти тип флективних мов почали на початку XIX ст. Усі флективні мови поділяються на:

· синтетичні — мови, у яких відношення між словами виражаються завдяки формам слів, оскільки словоформа у них передає і лексичне, і граматичне значення, зокрема значення відмінків, форми яких відтворюють граматичні відношення слів. Синтетичні мови: українська, російська, польська, литовська, мертві: латинська, готська, давньогрецька.

· аналітичні — мови, у яких відношення між словами у реченні виражаються з допомогою службових слів і порядком розташування повнозначних слів. В аналітичних мовах або зовсім немає відмінкових форм, або вони слабко виражені. До аналітичних мов належать англійська, французька, болгарська і деякі інші індоєвропейські мови.

Полісинтетичні мови

Полісинтетичні, або інкорпоруючі — мови, у яких різні частини речення у вигляді аморфних слів-основ об'єднуються в єдині складні комплекси, схожі на складні слова. Так, у мовіацтеків (індіанської народності, що живе в Мексиці) слово-речення пинакапілква, яке означає «Я їм м'ясо», утворилося від складання слів пи — я, накатл— м'ясо і квя — їсти. Таке слово відповідає нашому реченню. Пояснюється це тим, що в полісинтетичних мовах різні об'єкти дії і обставини, в яких відбувається дія, можуть виражатися не окремими членами речення (додатками, обставинами), а різними афіксами, які входять до дієслівних форм. Почасти до складу дієслівних форм входить підмет.

Короткий опис

В основі досліджень порівняльно-історичного мовознавства лежить порівняльно-історичний метод, тобто сукупність прийомів дослідження мовного матеріалу для встановлення спорідненості мов і вивчення історичного розвитку споріднених мов. Позаісторичне порівняння мов, яке, на відміну від історичного порівняння, назагал ж зіставленням споріднених і неспоріднених мов, застосовували певною мірою ще за античних часів у Європі наприклад зіставлення давньогрецької і латинської мов, у Стародавній Індії — зіставлення санскриту йпракриті) тощо. Особливо розвинулось воно в XVII—XVIII стол

12 3 4 5 6