Історія демографічної політики сягає часів глибокої давнини. Вона знайшла відображення в багатьох правових і законодавчих актах стародавності, особливо у випадках перенаселення країн або, навпаки, великих людських утрат. За середньовіччя, в умовах підвищеної смертності через війни й епідемії, деякі демографічні заходи, здебільшого стихійні, були спрямовані на збереження високого рівня народжуваності. У нові часи першою країною, де демографічна політика, що стимулювала народжуваність і одержала цілком виразне оформлення, була Франція. Потім таку політику стали практикувати й деякі інші країни Європи. Далі її почасти заступила політика, спрямована на стримування темпів приросту населення. Така ж зміна пріоритетів — залежно від фази демографічного переходу — була характерна і для новітнього часу. Найбільший розвиток і поширення демографічної політики маємо у другій половині XX ст., що зумовлене, з одного боку, настанням демографічного вибуху, а з іншого боку — демографічної кризи. Багато політиків і вчених побачили в ній чи не головний засіб стримування зростання населення в першому і його прискорення — у другому випадку.

Багато уваги питанням демографічної політики приділяє й Організація Об'єднаних Націй. Під її егідою відбулися Всесвітні конференції з народонаселення: у 1954 р. (Рим), у 1965 р. (Белград), у 1974 р. (Бухарест), у 1984р. (Мехіко), у 1994р. (Каїр). У 1967 р. було створено Фонд ООН із заохочення діяльності у сфері народонаселення (ЮНФПА). З 60-х років ООН проводить систематичні опитування урядів із проблем політики стосовно народонаселення. їх обговорюють також на сесіях Генеральної Асамблеї ООН. У 1992 р. вони ввійшли в порядок денний Всесвітньої конференції з навколишнього середовища і розвитку. З окремих документів особливе значення має прийнятий у Бухаресті в 1974 р. «Всесвітній план дій у сфері народонаселення», який містить багато конкретних рекомендацій щодо здійснення демографічної політики. Потім на конференціях у Мехіко й особливо в Каїрі він одержав подальший розвиток із внесенням ряду принципових змін.

Однак для того, щоб зробити демографічну політику по-справжньому ефективною і діючою, усіх цих постанов було недостатньо. Необхідні були і нові засоби її здійснення. Перший великий прорив тут відбувся на рубежі 50-х і 60-х років, коли вдалося одержати комбіновані контрацептивні засоби для внутрішнього вживання — гормональні таблетки, пігулки й ін., у подальшому все більш удосконалювані. Усе це призвело до того, що в 60-х pp. у світі відбулася справжня сексуальна революція, яка викликала найгостріші протиріччя в поглядах і відповідно полеміку і боротьбу думок. У першу чергу, вони торкнулися питання абортів. У християнському світі проти штучного переривання вагітності категорично виступила католицька церква. Ще в 1987 р. Ватикан видав спеціальну «Інструкцію» з цього приводу, а на Каїрській конференції 1994 р. знову висловився настільки ж різко. Проти абортів і взагалі планування родини виступає і більшість мусульманських країн. Усього ж у світі щорічно здійснюють приблизно 60 млн. абортів.

Інформації про поширення демографічної політики в сучасному світі не завжди можуть бути зіставлюваними. Так, за одними даними, у розвинутих країнах різні форми контролю народжуваності застосовують близько 70% жінок репродуктивного віку, у країнах, що розвиваються, — 50%. За іншими даними, більш-менш активну демографічну політику здійснює приблизно половина всіх країн світу. За третіми, — лише з 1970 до 1993 р. число подружніх пар у країнах, що розвиваються, які використовували різні форми планування родини, збільшилося в 10 разів (з 40 млн. до 400 млн.), а число самих цих країн зросло до 130. За четвертими даними, кількість учасників планування родини до 2000 р. у Східній і Південно-Східній Азії перевищила вже 300 млн., у Південній Азії — 100 млн., у Латинській Америці — 75 млн. родин. Як бачимо, важко визначити, якою мірою ці відомості відповідають або суперечать одна одній; але в цілому вони свідчать про те, що поширення демографічної політики набуває усе більшого розмаху.

У країнах, що розвиваються, які ще перебувають на стадії демографічного вибуху, основна мета демографічної політики полягає в зниженні коефіцієнтів народжуваності і природного приросту населення. Народжуваність зменшується в результаті популяризації і поширення контрацептивів, санітарної освіти, консультування з питань планування родини, пропаганди переваг малодітної родини, а також стимулювання малодітності за допомогою різного роду економічних і адміністративних заходів. Деякі країни не тільки дозволяють, але й усіляко вітають добровільну стерилізацію чоловіків і жінок.

Найбільш яскравий приклад здійснення демографічної політики являють собою країни Азії, що розвиваються. Там вона охоплює переважну більшість жителів. У першу чергу це стосується країн з найбільшою чисельністю населення — Китаю, Індії, а також Індонезії, Пакистану, Бангладеш, Малайзії, Таїланду, Філіппін. Досить активну демографічну політику здійснюють також у країнах Латинської Америки та в деяких країнах Північної Африки. Однак в інших частинах світу, особливо в мусульманських країнах, вона поки що не одержала поширення. Про це можна судити, зокрема, за показниками застосування засобів контрацепції. За статистикою ООН, середній показник застосування контрацептивів для всіх країн, що розвиваються, дещо перевищує 1/2 (мова йде про кількість тих родин, які застосовують контрацептиви), а для найменш розвинутих— 1/5. Першим за цим показником є Китай (майже 85%). У Таїланді, В'єтнамі й Шрі-Ланці він сягає 65—75%, у Малайзії й Індії — 50—60%, у більшості країн Латинської Америки — 50—75%. На іншому полюсі перебувають країни Західної Центральної Африки і деякі країни Південно-Західної Азії, де частка таких родин звичайно не перевищує 10%; в Афганістані вона складає всього 2%, а в Ємені — 7%.

Одним з дійових заходів демографічної політики є законодавче підвищення віку одруження. Наприклад, у Китаї він був підвищений до 22 років для чоловіків і 20 років для жінок, в Індії — відповідно до 21 року і 18 років. Реально ж спостерігається ще більше «старіння» шлюбу, зумовлене тим, що значна частина молодих людей прагне одержати освіту, а потім здійснити професійну підготовку, сполучаючи її з трудовою діяльністю. Ще 15—20 років тому середній вік наречених у країнах, що розвиваються , складав 16— 18 років, а до початку XXI ст. навіть в Африці він став перевищувати 20 років, в Азії ж і особливо в Латинській Америці «постарів» ще більше.

Серед країн Азії, Африки і Латинської Америки є десятки невеликих за чисельністю населення (карликових) держав, демографічна політика в яких спрямована в першу чергу не на зниження, а на збільшення природного приросту населення.

У більшості економічно розвинутих країн, що вступили в стан демографічної кризи, демографічна політика має на меті підвищення коефіцієнтів народжуваності і природного приросту. У першу чергу це стосується країн Європи.

Особливо активну демографічну політику до кінця 80-х pp. здійснювали країни Східної Європи. До числа основних її заходів належать: одноразові позички молодятам, допомоги у зв'язку з народженням кожної дитини — за прогресивно зростаючою шкалою, щомісячні допомоги на дітей, тривалі відпустки у зв'язку з вагітністю та пологами, переважне право на придбання квартири, на утримання дітей у дитячих установах.

У країнах Західної Європи система заходів демографічної політики в цілому подібна, хоча, різниться розмірами різного роду виплат та інших пільг. Наприклад, одноразова допомога при народженні дитини у Великобританії на початку 90-х pp. складала— 25 фунтів стерлінгів, у Франції — 2600 франків, в Іспанії — 3000 песет. Щомісячні допомоги , що сплачують у Нідерландах — від 90 гульденів на першу і до 215 гульденів на восьму дитину. У Франції подібні щомісячні допомоги зростають з 500 франків на двох дітей до 3000 франків на шістьох дітей, причому їх виплачують аж до досягнення дітьми 16 років. У Швеції, приміром, держава збільшила оплачувану відпустку (з розрахунку 90% заробітної плати) з догляду за дитиною з 12 до 13 місяців (2 з них бере на себе батько) та місячну допомогу на дитину, що вже зараз складає 102 долари, запровадила безкоштовне дошкільне навчання для дітей 4-х і 5-літнього віку.

Ефективність додаткового фінансування шведи довели на власному прикладі. Коли наприкінці 1980-х збільшили допомогу на дитину, рівень народжуваності в країні зріс до 14,5 %о, і Швеція піднялася на друге — після Ірландії — місце за цим показником серед членів ЄС. На початку 1990-х внаслідок економічної рецесії допомогу довелося урізати, і рівень народжуваності різко упав. У результаті Швеція закінчила десятиліття на останньому місці таблиці народжуваності ЄС — на 1 000 чоловік припадало лише 10 немовлят.

Демографи вважають, що політику заохочення народжуваності і підвищення природного приросту найбільше ефективно проводять Франція і Швеція.

Нині середній вік одруження у Європі складає 26,4 роки для чоловіків і 23,4 роки для жінок. В Італії, Швейцарії, Швеції для чоловіків він перевищує 27, а в Німеччині навіть 28 років. Для жінок у Франції і Швеції він перевищує 24, а в Німеччині, Швейцарії і Данії — 25 років.

У США державна демографічна політика майже відсутня. Громадянам у цій сфері надана повна воля вибору. Допомога родині, як правило, має непрямий характер, у вигляді різних податкових пільг. У США, на батьківщині сексуальної революції 60-х років, особливо значне поширення одержали різні види контрацептивів. Однак «реабілітація» сексу спричинила за собою такі бурхливі дискусії, що буквально розкололи суспільство на ворогуючі угруповання. У першу чергу це стосується суперечки про заборону або легалізацію абортів, що у США то забороняли, то дозволяли — залежно від співвідношення сил лібералів і консерваторів.

1 2 3 45