Стилізація – імітація, наслідування, підробка стилю – літературний стилістичний прийом навмисної імітації характерних особливостей чужої мовної манери для досягнення певної художньої мети.

Стилізацію варто відрізняти від ілюзій (натяк, відсилання до певного літературного твору, сюжету чи образу), перекладу, ремінісценції (неявна цитата, цитування без лапок), переробки, адаптації, наслідування, впливу, колажу, епігонства (творчо неоригінальне наслідування якого-небудь діяча), монтажу тощо.

Класифікація стилізацій:

1. За повнотою стилізації

- Повна

- Часткова

2. За художньо-ідейною метою

- Епігонські (наслідування жанру і стилю)

- Зумські

3. За стилізованим об’єктом

- Під Біблію

- Під народну творчість

- Під давню літературу

- Під стиль письменника

- Під мову

- Під конкретний твір

- Під певні жанри

Основні завдання стилізації:

- Автономність

- Створення стильового враження у читача

Функції:

- Літературного узагальнення

- Зіставно-порівняльна

- Ретроспективна

- Характеристична

- Умовно-фантастична

- Мовної маски

- Комічна

- Розважальна

- Орнаментальна

- Колористична

Виклад та способи викладу.

Виклад-письмова чи усна розповідь про щось; стиль, манера розповіді, опису.

За способом викладу тексту можна виділити:

- Розповідь про події, явища, факти в хронологічній послідовності - в автобіографіях, протоколах, звітах та ін.

- Опис - це принцип характеристики явища через перелік ознак, властивостей. Звичайно опис включає загальну характеристику явища, елементи опису лише обґрунтовують і конкретизують її. Використовується у актах, наказах, постановах.

- Міркування - спосіб викладу, при якому логічно послідовний ряд визначень, суджень і висновків розкриває внутрішній зв'язок явищ. Як правило, доводить певні положення через зіставлення, порівняння, розкриття цих зв'язків. Тут знаходить втілення така логічна форма думки, як доказ.

Матеріал можна викладати різними способами:

- Індуктивний

- Дедуктивний

- Хронологічний

- Ретроспективний

- Детальний

- Популярний

Модальність. Різновиди модальності.

Модальність — це функціонально-семантична категорія, яка виражає відношення змісту висловлювання до дійсності і мовця до змісту висловлювання.

Зміст висловлюваного може трактуватись як реальне чи нереальне, можливе чи неможливе, бажане чи небажане і т. д. Серед комунікативних завдань, котрі ставить перед собою той, хто говорить (пише), є такі, як повідомлення про те, що мовець вважає, безумовно реальним, бажаним, реальним або нереальним за певної умови і т. ін. Отже,модальність притаманна будь-якому висловлюванню.
У граматиці модальність трактується як морфологічне явище і розглядається в сукупності з категорією способу.
У дослідженні мови модальність виявляється на всіх її рівнях.

Модальність є істотною ознакою речення. Вона може бути виражена інтонацією, морфологічними, лексико-граматичними та іншими засобами. До модальних слів і часток належать «треба», «може», «навряд» тощо.

У мові категорію модальності репрезентують

- модальні дієслова

(Спосіб дієслова є основним засобом оформлення об'єктивної модальності — граматичної ознаки будь-якого речення, що виражає відношення висловлення до дійсності у плані реальності-нереальності. Разом з тим на об'єктивну модальність часто нашаровується суб'єктивна, що виражає впевненість, сумнів, недовіру, іронію мовця тощо. Граматично модальність виражається поєднанням дієслова (чи іншого предиката) з модальними частками, прислівниками, дієсловами, а також словосполученнями та реченнями. Порівняйте також різну модальність у прикладі: піди-но, піди, ти б пішов, нехай би ти пішов, бодай би ти пішов.,

- модальні слова

Модальні слова містять оцінку явищ дійсності та їхніх зв'язків з погляду ймовірності, можливості тощо. В реченні основною синтаксичною функцією є функція вставного слова з модальним значенням. За значенням М. с поділяють на дві групи:

1) ті, що передають значення реальності, достовірності, ствердження: безперечно, безумовно, дійсно, звичайно, зрозуміло, природно, справді, щоправда і подібні.

2) ті, що виражають знач, можливості, імовірності, припущення: видно, вірогідно, здається, ймовірно, мабуть, може, можливо, очевидно, напевно, певно.

- словосполучення,

- модальні частки (носять різні смислові відтінки в речення, а також виражають почуття і ставлення того, хто говорить до висловленого) .Вони бувають: вказівні (ось, осьде, он, от, ото, це, оце), означальні (якраз, ледве, просто, прямо, власне, майже, саме), заперечні (не, ні, ані), обмежувально — вказівні (тільки, лише, хоч, хоч би, виключно), підсилювально — видільні (і, й, та, таки, аж, навіть, вже, ж, же, бо), наказові (хай, нехай, бодай, давай), умовні (би, б, ну). стверджувальні (так, отак, еге, авжеж, отож, гаразд), питальні (чи, невже, хіба, та ну, що за), порівняльні (мов, мовби, немов, наче, неначе, начебто, ніби, нібито), окличні (як, що за)

- модальні прислівники (мабуть, можливо, напевно, безперечно, по-перше й т.ін.)

Синтаксична омонімія. Причини виникнення. Види синтаксичної омонімії.

Омоніми — це слова, які мають однакову звукову форму, але зовсім різні значення.

Синтаксичні омоніми - звукові комплекси, однин з яких є словом, а другий словосполученням. Наприклад: потри - по три.

Омонімія утворюється внаслідок:

§ звукових змін у слові у процесі розвитку мови;

§ смислових змін у слові у процесі розвитку мови;

§ випадкового збігу звучання слова рідної мови та запозиченого з іншої мови;

§ випадкового збігу звучання форми різних слів.

Синтаксична омонімія утворюється завдяки властивості граматичних форм передавати кілька граматичних значень.

Види синтаксичної омонімії:

- лексико-синтаксична омонімія (Лексико-синтаксичний омонім – слово, утворене поєднанням службового слова з іншим, і синтаксична конструкція з таким же складом, між якими, проте, існує семантичний розрив: назустріч і на зустріч, немає і не має, аякже і а як же?)

- морфолого-синтаксична омонімія (виникає, коли омонімами є слова з різними морфемними частками, наприклад, префіксами)

- власне синтаксична омонімія.

Визначення стилістичних прийомів: перифраз, ампліфікація, тавтологія. Їхня стилістичні можливості у функціональних стилях сучасної української літературної мови.

1. Перифраз троп, що описово виражає одне поняття за допомогою декількох.

У перифразах назви предметів і людей замінюються вказівками на їх ознаки, наприклад, «зануритися в сон» замість «заснути», «цар звірів» — «лев», «однорукий бандит» — «гральний автомат», «чорне золото» — «вугілля» чи «нафта», «легені планети» — «ліси». Розрізняють логічні перифрази («автор „Мертвих душ“») і образні перифрази («сонце російської поезії»).

Окремим випадком перифрази є евфемізм — описовий вираз «низьких» або «заборонених» понять («нечистий» замість «чорт», «обійтися допомогою носової хустки» замість «висякатися»).

2. Ампліфікація — стилістична фігура, нагромадження однорідних елементів мови (сполучників, прийменників, порівнянь, епітетів тощо) для підсилення виразності та емоційності мови. Ампліфікація є стилістичним різновидом перелічення.

3. Тавтологія - використання повторювання або надлишковості у мові, коли одна частина висловлювання повністю або частково дублює зміст іншої.

Функції і стилістичні можливості:

- Ефект усного (народного) мовлення

- Особливого наголосу на чомусь (вік вічний)

- Ідейно-змістове та художньо-образне навантаження

- Нагнітання емоцій- взаємопідсилюють зміст та емоційно-експресивне забарвлення

- є національно-забарвленими

ці стилістичні фігури є найбільш поширеними у розмовному, художньому та публіцистичному мовленні.

Вони з’являються у науковому стилі лише у термінологічних назвах.