|
Елементи та структура релігії
Що таке релігія? На яких підставах ті або інші погляди, ідеї, дії можна вважати релігійними? Різні мислителі по — різному виділяють пріоритетні сфери в релігії. Одні вважають, що фундаментальним ядром релігії є релігійна свідомість із її основною складовою — вірою, інші як пріоритет виділяють релігійні культи, треті — релігійні організації або релігійну діяльність, причому багато дослідників наполягають на синтезі усіх складових. ->* Розглянемо релігійну свідомість. Багато дослідників з необхідністю пов'язують релігійну свідомість з вірою (часто релігійна людина — віруюча людина). Однак у цьому міститься така проблема: і нерелігійні люди можуть бути віруючими (наприклад, комуністи). Будь — яка віра має свій предмет. Віра — активне емоційне та оцінне ставлення до свого предмету, неодмінно охоплює і вольовий процес та виявляється в тій чи інший поведінці особистості. Віра як складовий елемент вольового вибору виражає стверджувальну силу духу. Вона необхідна людині для мобілізації її духовних та фізичних сил у певній проблематичній ситуації: при нестачі інформації, відсутності достатніх логічних доведень, при наявності сумнівів тощо. Розум обмежений. Вже при вивченні природи ми часто стикаємося з тим, що можна назвати ірраціональним. В. Гьоте зауважував, що «природа не поділяється без остачі на розум», наприклад, в фізиці «індетермінізм» розуміється як відхилення від принципу суворої причинності в так званому мікросвіті. Обмеженість розуму виступає з особливою ясністю по відношенню до людини. В людині є дуже багато позараціонального знання, тобто знання, яке не визначається раціональним знанням і не залежить від нього, тобто не є справжнім знанням, яке має велике значення в нашому житті. Сюди відноситься все те, що підказує нам наше серце, відчуття, інтуїція. Б. Паскаль: «Серце надає нам знання, про підстави якого нічого не знає наш розум». Предметом релігійної віри є надприродне. Згідно з основними релігійними концепціями надприродне не підлягає законам оточуючого світу, знаходиться по той їх бік та руйнує природний перебіг подій. До надприродного не можна застосувати звичайні критерії емпіричної вірогідності. Це яскраво постулював Тертулліан в тезі: «Вірую, оскільки неймовірно». Віра — це особливий психологічний стан впевненості в досягненні мети, в істинності ідеї за умови дефіциту точної інформації про досяжність поставленої мети, про кінцевий результат події. В ній міститься очікування здійснення бажаного. Даний психологічний стан виникає в ситуації ймовірності, коли існує можливість для успішної дії, її успішного результату і знання про цю можливість. Якщо подія відбулася або стало ясно, що вона неможлива, якщо щось реалізоване або виявлено, що воно буде здійснено, якщо істинність або хибність ідеї доведена, віра вгасає. Віра виникає з приводу тих процесів, подій, ідей, що мають для людей істотно значущий зміст, і являє собою сплав когнітивного, емоційного і вольового моментів. Оскільки віра з'являється в ситуації ймовірності, дія людини в ній пов'язана з ризиком. Незважаючи на це, вона виступає важливим фактом інтеграції особистості, групи, маси, стимулом рішучості й активності людей. Що, власне кажучи, розуміється під релігійною вірою? Насамперед, внутрішня впевненість в існування вищої істоти, вищої сили, всемогутнього Бога (або богів), бога, який створив світ, такого, який надав норми моралі, який карає та врятовує. Релігія надає детальні норми поведінки в основних сферах життя, аж до гігієнічних. Вона містить в собі конкретні твердження про побудову або походження світу. Релігійні догми та норми, які викладені в будь-якому священому зібранні догм (Старий Заповіт, Євангеліє, Коран), вважаються наданими Богом. В основі релігійної віри міститься саме це ствердження про існування Божества, якому притаманні означенні властивості, та про істиність його догм. Це твердження, яке розглядається з гносеологічної точки зору, є судженням інтуїтивним, яке неможно перевірити шляхом досвіду. Істиність будь-якого твердження, яке не міститься в священій збірці догм, доводиться дискурсивним зведенням до цього джерела. Таке твердження, канонізоване церквою, стає догматом. І вже тут виникають ускладнення: серед тверджень, релігійного вчення, які визнаються безумовно істинними, зустрічаються такі, які містять логічні (або хоча б дискурсивні) неузгодженості і також внутрішні суперечності, які не вирішуються раціонально. Найбільш відомою є така антиномія: чи може всемогутній Бог утворити каміння, яке не в змозі потім підняти? Будь — яка відповідь «так» чи «ні» — означає, що він не всемогутній в тому чи іншому відношенні. В релігійній свідомості питання, яке обговорюється, залишається серед тих, відносно яких неможна вимагати раціональної відповіді. Єдиною відповіддю залишається відсилашія до ірріціональної сутності релігії. Іншою рисою догм, які приймаються, є їх протиріччя із такими, що поступово розкриваються, людиною властивостями фізичного світу, тобто із позитивним знанням. Віра в диво є необхідним елементом релігійності. Б. Паскаль в «Думках» писав: Де твій Бог? Дива його визначають та суть сяяння його. До того ж Паскаль приводить слова св. Августіна: "Я не був би християнином, якщо б не існувало див", — і зауважує: «Не можна розумно міркувати проти див». Це, ймовірно, треба розуміти так, що потрібно повірити в дива всупереч розуму, або ж відмовитися від релігійності. Віра всуперіч розуму надається зверху, як одкровення. Ще порівняно недавно безумовна релігійність саме такого характеру, віра в кожну букву вчення, яка зневажає східними колізіями й суперечностями із позитивним знанням, була для людей загальною, безперечною та обов'язковою. Релігійна віра — це віра: а) в об'єктивне існування істот, властивостей, зв'язків, перетворень, які є продуктом процесу гіпостазування; б) у можливість спілкування з об'єктивними істотами, впливаючи на які, є шанс отримати від них допомогу; в) у реальне здійснення якихось міфологічних подій, в їхню повторюваність, у здійснення очікуваної міфологічної події, у причетність до неї; г) в істинність відповідних уявлень, поглядів, догматів, текстів і т. ін.; д) у релігійні авторитети — «батьків», «вчителів», «святих», «пророків», служителів культу тощо. Релігійній свідомості також притаманні символістика, сильна емоційна насиченість, функціонування за допомогою релігійної лексики (і інших спеціальних знаків). Наявність віри зумовлює символічний аспект релігійної свідомості. У символах предмети, дії, слова, тексти наділяються релігійними значеннями і смислами. Сукупність носіїв цих значень і смислів утворить релігійно-символічне середовище формування і функціонування відповідної свідомості. З вірою пов'язана діалогічність релігійної свідомості. Віра в об'єктивне існування істот включає віру в спілкування з ними, а таке спілкування припускає діалог. Діалог реалізується в богослужінні, молитві, медитації, за допомогою промови вголос або внутрішньої промови. Завдяки мові релігійна свідомість стає практичною, діючою, стає груповою і суспільною і, таким чином, такою, яка існує і для індивіда. На ранніх стадіях мова існувала в усній формі, тому релігійна свідомість виражалася і передавалася за допомогою усного мовлення. Поява письма дозволила фіксувати релігійні значення і смисли також і в письмовому вигляді, укладати сакральні тексти. Сила слова, дієвість, насамперед промови в слові відбилися в релігії. Наприклад, добре відомо християнське вчення про Логос: «Спочатку було Слово, і Слово було у Бога, і Словом був Бог...» (Іоанн 1:1,3). Виникала віра в те, що саме знання і проголошення імені впливають на предмет, особу, істоту. З цим пов'язана поява мовної магії, а також словесних табу: у багатьох племен цілком або в більшості випадків заборонялося вимовляти імена вождів, тотемів, духів, богів. Такі табу відбиті в Старому Завіті — ім'я Бога «Яхве» заборонено вимовляти, воно замінюється іншим. Релігійна свідомість містить в собі звичайні людські почуття кохання, страху, радості, надії. Особливості цій свідомості надає її особлива направленість на об'єкт її віри. Наприклад, релігійна любов — це притаманне всім людям почуття любові, звернене на релігійний об'єкт. Релігійний страх — це звичайний трепет серця, але пов'язано з ідеєю божої кари (У. Джеме). В принципі всі релігієзнавці погоджуються з тим, що релігійна свідомість відрізняється від інших форм її інтенціональністю. Розбіжності починаються при тлумаченні джерел цієї свідомості. Представники богословсько-теологічної думки вважають витоками релігійної свідомості надприродне, представники філософської думки — природне, В різних релігійних системах виділяють два рівні релігійної свідомості: перший рівень — повсякденна свідомість, другий — теоретично оформлена концептуальна свідомість. На повсякденному рівні релігійна свідомість постає у вигляді уявлень, стереотипів, настанов, містерій, ілюзій, настроїв і почуттів, потягів, сподівань, спрямованості волі, навичок і традицій, що є безпосереднім відбитком умов буття людей. Вона виступає не як щось суцільне, систематизоване, а у фрагментарному вигляді — розрізнених уяв, поглядів або окремих вузлів таких уяв і поглядів. На цьому рівні є раціональні, емоційні і вольові елементи, проте домінуючу роль відіграють емоції — почуття і настрої, свідомость існує в наочно-образній формі. Серед компонентів повсякденної свідомості виділяються стійкі, консервативні і рухливі, динамічні; до перших можна віднести традиції, звичаї, стереотипи, до других — настрої. Варто підкреслити також, що на цьому рівні переважають традиційні засоби передачі уявлень, думок, почуттів, ілюзій, релігія завжди безпосередньо пов'язана з індивідом, завжди виступає в особистісній формі. Релігійна свідомість на концептуальному рівні — концептуа-лізована свідомість — це спеціально розроблювана свідомість, свідомість, систематизована у вигляді сукупності понять, ідей, принципів, міркувань, аргументацій, концепцій. До її складу входять: 1) більш-менш упорядковане вчення про Бога (богів), світ, природу, суспільство, людину, цілеспрямовано розроблюване фахівцями (віровчення, теологія, богослов'я, символи віри і т. ін.); 2) здійснювана відповідно до принципів релігійного світогляду інтерпретація економіки, політики, права, моралі, мистецтва, тобто релігійно-економічні, релігійно-політичні, релігійно-правові, релігійно-етичні, релігійно — естетичні та інші концепції (теологія праці, політична теологія, церковне право, моральне богослов'я тощо); 3) релігійна філософія, що знаходиться на стику богослов'я і філософії (неотомізм, персоналізм, християнський екзистенціалізм, християнська антропологія, метафізика всеєдності та ін.). Релігійна діяльність.Наступним структурним елементом релігії є релігійна діяльність. Варто розрізняти нерелігійну і релігійну діяльність релігійних індивідів, груп, інститутів і організацій. Нерелігійна діяльність здійснюється у позарелігійних галузях: економічній, виробничій, фаховій: політичній, державній, художній, науковій. Вона може бути релігійно забарвлена, в якості одного з її мотивів може виступати релігійний мотив. Але за об'єктивним змістом, предметом і результатам — це позарелігій-на діяльність. Релігійна діяльність посідає своєрідне місце в системі суспільної діяльності. Визначають два види релігійної діяльності: по-закультова і культова. Позакультова здійснюється в духовній і практичній сферах. Духовну позакультову діяльність становить розробка релігійних ідей, систематизація й інтерпретація догматів теології, богословських творів тощо. Різновидами практичної позакультової діяльності є виробництво засобів релігійного культу, місіонерство, участь у роботі соборів, викладання богословських дисциплін у навчальних закладах (школах, університетах, духовних навчальних закладах), управлінська діяльність у релігійних організаціях і інститутах, пропаганда релігійних поглядів через пресу, радіо, телебачення, релігійна пропаганда в сім'ї та в інших контактних групах. Варто підкреслити, що, як правило, у позакультову діяльність у більшій або меншій мірі проникають і елементи культу. Найважливішим видом релігійної діяльності є культ. Його існування визначається відповідними релігійними уявленнями, ідеями, догматами. Релігійна свідомість постає у культі, насамперед, у вигляді культового тексту, до якого відносяться тексти Священного Писання, Священного Переказу, молитов, псалмів тощо. Відтворення цих текстів під час відправлення культу актуалізує у свідомості учасників релігійні уявлення і міфи. Проаналізований з погляду існування культ може бути охарактеризований як «драматизація релігійного міфу». У мистецтві (наприклад у театрі) відтворення художнього тексту, яким би точним і майстерним воно не було, не усуває умовності ситуації дії. А драматизація тексту в релігійному культі пов'язана з вірою в дійсне вчинення описаних у міфі подій, у повторюваність цих подій, у присутність міфологічних персонажів, в одержання відповіді від визнаних об'єктивними істот, у ідентифікацію з ними. Предметом культової діяльності стають різноманітні об'єкти і сили, що усвідомлюються у формі релігійних уявлень. У якості предметів культу в релігіях різних типів, у різних релігійних напрямках і конфесіях
виступали матеріальні речі, тварини, рослини, ліси, гори, ріки, Сонце, Місяць та ін. з відповідними властивостями і зв'язками. Різноманітні процеси і явища можуть поставати у якості предмета культу й у вигляді гіпостазованих духовних істот-духів, богів, єдиного всемогутнього Бога. Різновидами культу, зокрема, є ритуальні танці навколо зображень тварин — предметів полювання, заклинання духів тощо (на ранніх стадіях розвитку релігії); богослужіння, релігійні обряди, проповідь, молитва, релігійні свята, паломництва (у розвинених релігіях). Суб'єктом культу може бути релігійна група або віруючий індивід. Мотивом участі в цій діяльності є релігійні стимули: релігійна віра, релігійні почуття, потреби, прагнення, сподівання. Водночас мотивом може бути задоволення в культовій діяльності і нерелігійної потреби — естетичної, потреби в спілкуванні тощо. На основі релігійних поглядів складаються певні норми, розпорядження про те, що і як потрібно робити. Ці розпорядження стосуються як елементарних культових актів (хресний знак, поклони, колінопреклоніння, падіння ниц), так і більш складних (жертвопринесення, обряди, проповіді, молитви, богослужіння, свята). Засоби діяльності мають символічне значення. Символ являє собою єдність двох сторін — наявного предмета, дії, слова і значення. Наявний предмет, дія, слово подають значення, відмінне від їх безпосереднього значення. Хрест, наприклад, — це не просто предмет із перехресними планками, він є символом, який виражає певне значення (розп'яття Христа, його воскресіння). Трьохперстя під час хресного знака православних, представляючи собою деяку фігуру, утворену трьома складеними пальцями, у той же час позначає сповідання триєдності Бога. Результатом культової діяльності є, насамперед, задоволення релігійних потреб, пожвавлення релігійної свідомості. У свідомості віруючих за допомогою культових дій відтворюються релігійні уявлення, символи, міфи, збуджуються відповідні емоції. Культ може стати чинником динаміки психологічних станів віруючих, відбувається перехід від стану пригніченості (занепокоєння, незадоволеності, внутрішньої розірваності, скорботи, туги) до стану полегшення (задоволеності, заспокоєності, гармонії, радості, припливу сил). У культовій діяльності відбувається реальне спілкування віруючих один з одним, вона є засобом замкнення релігійної групи. Під час відправлення культу задовольняються і естетичні потреби. Ікона, що має художню цінність, архітектура й оздоблення храму, читання молитов і псалмів — усе це може приносити естетичну насолоду. Релігійні відносини. Відповідно до різноманітних видів діяльності укладаються відносини позарелігійні і релігійні. Протягом виконання економічної, політичної, державної, просвітницької й іншої діяльності релігійні індивіди, групи, інститути вступають у відповідні цим видам активності зв'язки. У цього роду зв'язках можливий релігійний смисл, проте за об'єктивним змістом вони позарелігійні. Релігійні відносини — це відносини в духовній сфері, які складаються на підставі релігійної свідомості, реалізуються й існують за допомогою релігійної діяльності. їх носіями можуть бути індивіди, групи, інститути, організації. Релігійні відносини відбуваються, насамперед, в свідомості, проте виявляються в дійсних відносинах між людьми, наприклад, між мирянином і священнослужителем. Контакти віруючих один з одним, хоча і мають спрямованість до названих істот, властивостей, зв'язків, являють собою дійсні взаємовідносини. З іншого боку, релігійна свідомість, відображаючи і висловлюючи дійсні відносини, за їх образом і подобою конституює схеми релігійних відносин. Відповідно до цих схем рекомендуються відносини гіпостазованих істот один з одним і з людьми, людей із цими істотами і між собою. Схеми моделюють відносини панування-підпорядкування (за типом «Господь і раб Господень»), державно-правові структури (Бог — «Цар небесний», патріарх-«вла-дика», папа-»монарх», «канонічне право»), зв'язку судочинства («суд» над Христом, Бог — «суддя», грішники — «суджені», «Судний день»), сімейні відносини («Бог Батько», «Бог Син», «брат», «сестра»). Особливе значення має відтворення моральних відносин, по істоті, усім релігійним відносинам надається моральне значення. Є різноманітні засоби фіксації й опосередкування релігійних відношень. У якості посередників можуть виступати: 1) предмети неживої і живої природи — храм, ікона, хрест, розп'яття, ступа, «чорний камінь», корова, крокодил, голуб і т. ін., — і тоді релігійні відносини приймають предметну, речову форму; 2) індивід або група осіб — служитель культу, глава релігійної організації, функціонер общини, володар «дарунка» й ін.; у цьому випадку можна говорити про персоніфікований засіб фіксації взаємних зв'язків віруючих; 3) образи Бога, духів, душ, Богоматері, Хрис-та, Будди, бодхисаттви, Мухаммеда, святих і т д ; це ідеалізована, образна форма опосередкування (І сказав Ісус: «...де двоє або троє зібрані в ім'я Моє, там Я посеред них» — Мф. 18:20); 4) мова — окреме слово і цілі пропозиції, що містять настанови про те, тштіятттітшттшштттт,.. з ким і як треба спілкуватися; цей засіб фіксації відносин називаються мовним. Предмети, речі, персони, уявлення, слова мають символічні властивості, є знаками, що виражають релігійні значення і смисли, що вступають у зв'язок індивідами. Носіями релігійних відносин у залежності від ступеня впливу релігії могли бути етнос, сім'я, стан, клас, фахова група або частини зазначених груп, тобто такі соціальні й політичні об'єднання, представники яких відносять себе також до одного загального віросповідання. Особливо велику роль у зберіганні і відтворенні релігійних відношень фали соціальні групи, що виділялися за релігійною ознакою, — варна брахманів у давньоіндійському суспільстві, жерці в рабовласницьких державах Європи, стан духівництва в середньовічних феодальних монархіях тощо. Релігійні відносини можуть мати різний характер — солідарності, толерантності і нейтралітету, конкуренції, конфлікту і боротьби, нерідко із сильною тенденцією релігійного фанатизму. Проте навіть при «мирному співіснуванні», як правило, є уявлення про перевагу даного об'єднання, конфесії, напрямки, релігії. Релігійні організації.В якості інстанцій, які регламентують релігійну діяльність, виступають інститути й організації. Для «орієнтації» у позарелігійних галузях створюються економічні інститути (наприклад, «Банк святого духу» у Ватикані), політичні партії (християнські, ісламські й ін.), профспілки, жіночі, молодіжні та інші формування. Складаються організації й у релігії. У первісній спільноті релігійних організацій не було. Керували релігійними церемоніями спочатку старійшини роду і племені. Поступово з'являлися виконавці культу: шамани, знахарі й ін. Укладалися релігійні групи — «таємні спілки», що не збігалися з етнічними спільностями. В міру диференціації суспільства, поділу праці поступово утворився стан жерців, а разом із ним релігійні організації. Послідовники певного віросповідання складають релігійну спільність. У рамках спільності на основі різноманітних видів діяльності — культової і позакультової — виділяється ціла система релігійних субгруп. Існування і функціонування спільності як єдиного цілого забезпечуються організацією. Побудова релігійної організації зумовлюється традицією і звичаєм, церковним правом або статутом, апостольськими правилами, конституціями тощо. Організаційні принципи визначають її складові частини, сукупність позицій і ролей, правила субординації і координації діяльності індивідів і окремих ланок організації, вузли діяльності і, відповідно, групи діячів, поклика- ні забезпечити єдність об'єднання. У залежності від умов виникнення й існування релігійні організації набувають монархічного (католицизм, православ'я), парламентсько-королівського (англіканство), республікансько-демократичного (кальвінізм, баптизм) та іншого вигляду. Спільнота з усіма своїми організаційними елементами являє собою релігійне об'єднання. Первинним осередком об'єднання є релігійна община, над общинами будується комплекс ланок аж до вищої ланки — центру об'єднання. У об'єднанні існує і цілий ряд інших складових елементів, що мають специфічні організаційні зв'язки, але в той же час включених у загальну структуру (наприклад, духівництво, чернецтво). Окремі складові частини мають власну інфраструктуру. Всі ланки стають взаємозалежними органами цілого. Механізмами контролю за діяльністю індивідів і різноманітних елементів організації є норми релігійного права і моралі, санкції і зразки, авторитети. На основі вивчення християнства виділені такі типи релігійних об'єднань: церква, секта, деномінація, установлена секта, містерія й ін. Найбільшу єдність дослідників одержало визнання трьох перших типів. Церква являє собою порівняно широке об'єднання, приналежність до якого визначається, як правило, не вільним вибором індивіда, а традицією. Звідси визнання можливості кожної людини стати членом церкви. У багатьох церквах члени діляться на духівництво і мирян. Позиції і ролі, ступені і градації упорядковані за ієрархічним й авторитарним принципами. Секта виникає як опозиція стосовно тих або інших релігійних напрямків. Для неї характерна претензія на винятковість своєї ролі, доктрини, ідейних принципів, цінностей, настанов. З цим пов'язані настрої виключності, а нерідко і тенденція до ізоляціонізму. Різко виражене прагнення до духовного відродження. Інститут священства відсутніх, лідерство вважаються харизматич-ним. Підкреслюється рівність усіх членів, оголошується принцип добровільності об'єднання, робиться акцент на «обертанні», що передує членству. Історична доля сект неоднакова. Одні з них через певний проміжок часу припиняють своє існування. Інші з часом перетворюються в інші типи. Деномінація може розвиватися з інших типів об'єднань або укладатися із самого початку в такій якості. її ідейні, культові й організаційні принципи формуються в опозиції до церкви і секти. Зберігаючи акцент на «обраності» членів, вона визнає можливість духовного відродження для будь-якого віруючого. Ізоляція
від «світу» і замкнутість усередині релігійної групи не вважається обов'язковою ознакою «щирої» релігійності. Хоча і висувається принцип постійного і суворо контрольованого членства, відповідно до яких наказується активність, насамперед, у релігійній діяльності, спостерігається тенденція до з'єднання з «світом», послідовники закликаються до активної участі в житті суспільства. Деномінації властива чітка організація як по горизонталі, так і по вертикалі. |
|
|