РЕЛІГІЯ І ЦЕРКВА В УКРАЇНІ СЬОГОДНІ

1. Загальна релігійна ситуація в Україні.

2. Канонічна церква в Україні — різні гілки право­
слав'я та католицизму.

1. Загальна релігійна ситуація в Україні

Наступ партійно-державного апарату на релігію під стя­гом войовничого атеїзму не обійшов і Радянську Україну. При­близно протягом ЗО — 33 років, починаючи з 1954 р., Україна була примушена виконувати вказівку союзних урядових структур про зняття з реєстрації релігійних громад. Новий закон про релі­гійні культи значно спрощував процедуру закриття релігійних конфесій, але ускладнював можливості реєстрації або відкриття нових парафій. Найгірша ситуація склалася наприкінці 60-х рр.

Розгортання демократичних процесів, зменшення тиску з боку партійно-державного апарату на початку 80-х років, а також під­готовка до ювілею тисячоліття прийняття християнства сприяли релігійно-духовному відродженню в Україні. У 1988 р. почала легально діяти Українська греко-католицька церква, а на початку 1989 р. замовила своє слово і Українська автокефальна церква.

За роки існування незалежної України відбувся бурхливий процес відродження релігійно-церковних організацій. Він сприяв тому, що Україна, як багатонаціональна держава, на початку 3-го тисячоліття стала багатоконфесійною державою, де офіційно ді­ють понад 22718 релігійних громад, 21281 священнослужителів, відновлено 250 монастирів, 121 навчальний заклад, 194 релігій­них періодичних видань. У порівнянні з 1960 р., коли виходив лише один духовний журнал «Православний вісник», зміни не­ймовірні.

У новітній період релігійна ситуація в Україні дуже складна. Це поняття фіксує явище, яке локалізоване в часі й просторі. «Ре­лігійна ситуація» також має конкретний сенс у змісті характерис­тики діяльності релігійних організацій і віруючих. Ми будемо мати на увазі обидва явища разом.

Релігія в Україні за часів комуністичного тоталітаризму зна­ходилась у ситуації виживання. Цьому сприяло гоніння й заборо­ни з боку політичної влади. Штучний процес секуляризації вів до поступового витіснення релігії і церкви з громадського життя. Це послабляло вплив релігії на суспільство.

За роки незалежності релігійна ситуація в нашій країні доко­рінно змінилася. Держава повернула церкві значну частину вилу­чених у неї храмів, монастирів, церковний інвентар. Відбувалась нормалізація державно-церковних відносин. У правовому полі було, прийнято ряд законодавчих актів. Релігійні організації оде­ржали статус юридичної особи. Вони мали право володіння влас­ністю, а також повну свободу пропаганди своїх віровчень.

В українській державі свобода совісті стала конституційним принципом, нормою державного права: кожному громадянину надано право і забезпечена можливість вільно визначати своє ставлення до релігії. Свобода совісті оберігається цивільним, кримінальним, адміністративним та сімейним правом; питання, що стосується забезпечення свободи совісті, вміщено в законах про працю, народну освіту, інших законодавчих актах.

Для правильного розуміння положень Закону України «Про свободу совісті та Релігійні організації» від 23 квітня 1991 р. з наступними доповненнями й внесеннями доцільно зафіксувати ряд істотних суспільних моментів. Релігія насамперед визнається особистою справою тоді, коли вона не завдає шкоди інтересам держави і суспільства.

Центральною у законодавстві України є ст. 3. Вона визначає поняття гарантованої для кожного громадянина свободи совісті: Це право включає свободу мати, приймати і зміцнювати релігію або переконання за своїм вибором і свободу одноосібно чи разом з іншими сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої, відправляти релігійні культи, відкрито виражати і вільно поши­рювати свої релігійні або атеїстичні переконання. Таке розшире­не розуміння паритетності релігії і атеїзму спричинило до вне­сення змін і доповнень до ст. 50 попередньої Конституції України.

Конституційно-правовий зміст свободи совісті має багато ас­пектів. Насамперед свобода совісті вивчається як сукупність пра-

вових норм і реальних гарантій, що регулюють і визначають роз­виток зв'язаних з релігією суспільних відносин. Тобто свобода совісті є правовою категорією, а держава виступає її гарантом.

Стаття 35 Конституції України закріплює відокремлення цер­кви від держави. Дана стаття є вирішальною передумовою для досягнення юридичної рівноваги в релігійній сфері, усунення дискримінації щодо віруючих або невіруючих; вилучення релігії зі сфери державно-правового життя звільнило церкву від вико­нання невластивих їй функцій.

Відокремлення церкви від держави не означає того, що закони не регулюють відносини між церковними організаціями і держа­вними органами. Суспільство складається з релігійних і нерелі-гійних груп населення, тому держава через законодавство також регулює відносини між цими категоріями громадян.

Надання з боку держави можливості сповідати будь-яку релі­гію займає перше місце, але здійснення певного релігійного куль­ту не повинне порушувати законів та посягати на права інших громадян, а також не зашкоджувати здоров'ю людей.

Держава встановлює обсяг прав і обов'язків будь-яких органі­зацій, у тому числі релігійних, визначаючи їхні функції. Як бачи­мо, релігійні організації не виключено зі сфери дії державних за­конів.

Забезпечуючи свободу совісті, держава дозволяє діяльність релігійних організацій за умов, що вони дотримуються чинного законодавства, здійснення культів не приводить до порушення громадського порядку й не супроводжується посяганням на права віруючих.

Реалізація права віруючих на здійснення релігійних культів забезпечується спеціальними законами і контролем їх з боку держави та її органів. Існує зокрема Державний Комітет України з питань релігій.

У нашій країні існують інші законодавчі акти до закону про свободу совісті та релігійні організації.

Надзвичайно вагому частину проблем охоплено ст. 6 Закону, який стосується відокремлення школи від церкви (релігійних ор­ганізацій). Відповідно до нового закону переглянуто програми навчання в усіх ланках державної системи народної освіти. Закон передбачає, що релігійні організації створюють навчальні закла­ди і групи згідно з власними внутрішніми настановами, а викла­дачі і проповідники зобов'язані виховувати своїх слухачів у дусі терпимості й поваги до громадян, які не сповідують релігії, та до віруючих інших віросповідань.

Закон України «Про освіту» деталізує принципи наукового, світського характеру освіти у державних навчально-виховних за­кладах. Доступ до різних форм і рівнів освіти надається громадя­нам незалежно від їхнього ставлення до релігії. Священнослужи­телі нарівні з іншими працівниками науки, культури, інших сфер життя суспільства за рішенням ради навчально-виховного закла­ду можуть брати участь у навчально-виховному процесі, керів­ництві учнівськими, студентськими об'єднаннями за інтересами, сприяти інтелектуальному, культурному розвитку учнівської, сту­дентської молоді, надавати консультаційну допомогу педагогам.

Рішучі зміни в законодавстві сприяли тому, що сучасна релі­гійна ситуація в Україні має таки риси:

— всі релігійні конфесії відновлюють і широко використо­
вують права на дійсне та істине наслідування свободи совісті;

— громадський престиж релігії та церкви серед населення
значно зріс;

— інтерес до релігійних вірувань, будучи швидше виявом
моди, також різко зріс, що сприяло проникненню в сутність релі­
гійного вчення;

— релігійні свята, ритуали, народні звичаї та традиції актив­
но відроджуються;

— видання релігійної літератури одержало небувалого розмаху;

— у суспільстві широко розповсюджуються нетрадиційні ре­
лігії від містики і окультизму до різного роду марновірства;

— між різними конфесіями і віровченнями спостерігається
тенденція досягнення глибшого співробітництва і взаєморозу­
міння, але їх прагнення до екуменізму нерідко супроводжується
міжрелігійними конфліктами.

У питаннях влади має місце також внутрішньоцерковний конфлікт.

КОНФЕСІЙНА КАРТА УКРАЇНИ.Починаючи з часів Ки­ївської Русі, від офіційного хрещення Володимиром (988 р.), на українських землях приживається також іудаїзм, а з XIV ст. — іслам. Наприкінці XVIII ст. починається вкорінення різних про­тестантських течій. Уданий період конфесійна карта України до­сить різнобарвна. Зараз у нашій країні діє досить велика кількість релігійних організацій, напрямів та рухів, які були об'єднані більш, ніж в 22718 релігійних громадах. Найбільш представниць­кою в державі серед інших релігійних організацій є православ'я. Воно об'єднує 11979 громад, має Духовну Академію, а також теологічний факультет Чернівецького університету. Розглянемо більш докладно діяльність православ'я в нашій країні.