Релігія і політика: трансформації співвідношення

Українське суспільство поступово стає відкритим — відбувається індивідуалізація (приватизація) духовно-практичних його компонентів. Прикладом цього є й приватизація релігії. Як у політичних, так і в релігійних сферах пріоритетними є свобода вибору та принципи консенсусу. Але саме вони є умовами існу­вання та ефективного функціонування демократичного держав­ного режиму. В усіх сферах суспільного життя, в тому числі і в релігійній, колективні форми історичного розвитку, колективний історичний суб'єкт втрачає свої позиції й спостерігається активі­зація індивідуального суб'єкта (громадянина, віруючого тощо), особисті інтереси, цілі, потреби якого домінують над груповими, колективними.

Посилення когнітивного компонента психологічної структури особистості (приватизація, індивідуалізація, домінування «Я» над «Ми», перенесення протистояння «Ми» — «Вони» в площину «Я» — «Вони») підштовхує процес експансії масової культури, яку в цілому сприйняло Християнство (й використовує її досяг-

нення для власних модифікацій, трансформацій, а зрештою, з ме­тою самозбереження чи мімікрії до зовнішніх обставин) й яка знаходить серйозний спротив Ісламу, який характеризує масову культуру як повернення до язичництва. Україна традиційно є християнським суспільством з чіткими православною і греко-католицькою домінантами. Водночас вона знаходиться під ваго­мим впливом ісламського ареалу. Зважаючи на зниження рівня народжуваності і збільшення смертності, які відбуваються з гео­метричною прогресією, що є наслідком сексуальної революції, переможну ходу фемінізму і руйнування основ традиційної мо­ралі, відзначаючи, що в ісламському середовищі (в якому панує дух традиційних цінностей і буква закону, що їм відповідає) спо­стерігається підвищення рівня народжуваності, та враховуючи вище визначені аспекти суспільного поступу, можна припустити­ся думки, що ісламський чинник з часом відіграватиме політичну роль в суспільно-політичному житті України.

Оскільки український національний характер, в силу своєї ме­нтальної та соцієтально-психологічної специфіки, інтровертний з наголосом на емоційній компоненті і жіночому началі, то суспі­льство з метою самозбереження, намагаючись попередити ісламі­зацію духовного простору ймовірно стане більше відкритим до тих християнських конфесій, які апелюють передусім до збере­ження сімейних і моральних цінностей не тільки на словах, а й у справах (маються на увазі баптисти, адвентисти, п'ятдесятники та ін. конфесії протестантського спрямування). Бо «Церква ви­явилася не готовою дати відповідь на моральну кризу суспільст­ва, за візантійською традицією, вона вступила в союз із владою»( Афоній Б. А., Бандурка О. М., Мартинов А. Ю. Велика розтока (глобальні проблеми сучасності: соціально-історичний аналіз). — К.,2002. — С. 74).

В Україні православ'я в силу політичних причин взагалі поді­лене на ворогуючі конфесії. Власне всі соціальні інститути, які за своїми функціями повинні забезпечувати нормальний рівень практично-духовного життя суспільства, — школа, Церква, нау­ка, армія, виконавча та законодавча влада, засоби масової інфор­мації, «опинилися в глибокій політичній кризі» (там само). Від­так відсутні дієві структури громадянського суспільства.

В таких умовах наростатимуть автократичні тенденції, не тільки як чинник збереження влади за елітою, але й як спроба су­спільної стабілізації. Але авторитаризм виключає плюральність, тому він змушений іти на союз (причому відкритий) з Церквою, яка в свою чергу претендуватиме на переваги в площині як між-

конфесійних так і державно-церковних відносин, що є неприпус­тимим в демократичній державі.

Важливими регуляторами соціальних відносин, що пронизу­ють усе українське суспільство, є політика і релігія. Політика як галузь відносин між соціальними суб'єктами (класами, соціаль­ними групами, окремими особами, національними спільнотами тощо) щодо здійснення (використання, розподілу, завоювання) влади виявляється практично у всіх сферах сучасного суспільно­го життя: економічній, соціальній, національній, культурній, нау­ково-технічній, екологічній, військовій та ін. На часі все більше помітним стає вплив на ці сфери і релігійного чинника. Крім того спостерігається не тільки наявність, а й активізація релігійних компонентів в діяльності суб'єктів політики як соціальних (нація, соціальні верстви, корпоративні групи, особи), так і інституціо-нальних (держава, політичні партії, ЗМІ). Це свідчить про те, що відбувається зміна у співвідношенні релігії і політики. Якщо упо­довж усієї історії українського державотворення релігія була за­лежною від політики, то наразі ці два суспільні феномени у від-ношувальному тандемі перебувають здебільшого на паритетних засадах.

Значущим є релігійний вплив на політику опосередковано че­рез особу (індивідуальний суб'єкт політики), яка залежно від конкретних обставин включається в політичну діяльність і яка уособлює певний ступінь політичної волі суспільства, а це визна­чає і зворотний вплив — політики на релігію, яка, в свою чергу, претендує на роль своєрідної «докси» — спонтанної згоди, що об'єднала б окремі групи людей у політичні спільноти, що б по­слідовно використовували сприйняту доксу як інструмент полі­тичної боротьби.

Все більше позначається релігійний чинник на виборчій пове­дінці електорату, який поступово у своїй масі стає більше залеж­ним не від політичних чи ідеологічних програм або платформ, а від належності виборців до великих соціальних груп, таких як конфесія чи етнос які забезпечують конкретній партії більш-менш стійку виборчу базу. Необхідно відзначити, що симпатії до певних партій та ідеологій можуть бути і наслідками ранньої со­ціалізації (в сім'ї, під впливом найближчого оточення). Проте, як свідчать реалії сьогодення, релігія все більше вторгається і в цю сферу.

Ріст значення релігійного чинника в політиці підтверджує і той факт, що партії, які ігнорували чи заперечували суспільну значущість релігії, кардинально змінили погляди щодо неї і на-

и²⁵⁴ 161

магаються будувати відносини у конфесійних вимірах на умовах діалогу і порозуміння.

І політичні і релігійні зміни є результатом дії людей. Але не всі індивіди а однаковій мірі беруть участь у широкомасштабних політичних і релігійних перетвореннях. Одні займаються звич­ною, буденною діяльністю, а є й інші, які завдяки своїм особли­вим якостям (знанням, компетенції, таланту, майстерності, силі, хитрощам і навіть «харизмі») діють в ім'я чи в інтересах інших, або ж маніпулюють іншими, пригнічують інших. Це політичні лідери, пророки, ідеологи, державні діячі, диктатори та ін. У ре­лігії й політиці загальним критерієм є персональна харизма. «Під харизмою можна розуміти якість чи стан буття, що проявляється в носії і діях окремих особистостей і яка (якість) властива певним ролям і колективам» (Шілз). Відомо, що поняття харизми в релі­гійному контексті теоретично розробив М. Вебер. Він розглядав його як одну з засад легітимної влади і впливу який одні люди здійснюють на інших в політичній, релігійній й інтелектуальній сферах. Альтернативними засадами харизми для легітимності є легально-раціональне і традиційне. Традиційні і легально-раціо­нальні авторитети здатні до рутинної чи конформної поведінки, харизматичні авторитети здатні знищити існуючий порядок і створити на його місці новий. Вони спрямовані до кардинальних перетворень. Харизматичні особистості розвивають в собі певні риси, що здатні підсилювати їх образ як посланців Бога, втілення долі, передвісників історії, вождів тощо.

В періоди соціальних криз, коли руйнуються звичні норми, правила і закони, дискредитується правляча еліта (а саме в такій ситуації перебуває Україна) зростає значення харизматичної легі­тимації* Однак для сучасного українського релігійного і політич­ного поля характерна відсутність такої особи, яка б володіла си­льним динамічним потенціалом, необхідним для здійснення кардинальних змін у цих сферах. Відтак звичними стали явища «узурпації харизми» та «вигаданої харизми», що сприяють еска­лації релігійних і політичних конфліктів, загостренню суспільної ситуації.

Сучасне українське суспільство являє собою нестабільну соці­альну систему, яка щойно вийшла на шлях моделювання ринко­вої економіки і практичного втілення політичної демократії. В даній ситуації йому загрожує плутократія, яка викликає процеси трансформації і політики, і релігії в «професію», «бізнес», у засіб заробляння грошей, детермінує виродження первісного призна­чення і функціональності релігії і політики, що таїть в собі загро-

зу державній і національній безпеці, та слугує умовою існування корупції, в яку можуть включатися вже не тільки політичні суб'єкти, а й релігійні агенти дії.

Таким чином, політика і релігія — важливі підсистеми україн­ського суспільства, що перебувають у функціональних взаємо­зв'язках між собою та з іншими суспільними підсистемами і сус­пільством в цілому. Політика може зумовлювати релігійні зміни, концентровано виявлятися в релігії, але й остання справляє вели­кий зворотний вплив на першу. Політичні ідеї можуть формулю­ватися у відповідь на потреби релігійної сфери суспільного життя.