Сучасна метанаукова парадигма

Про те, що емоції перетворюються в суспільний інсти­тут, що існує система міжособистісного збудження, що різнома­нітить почуття і реакції кожного члена групи, передаючи їх через властивості заразливості, говорив ще Л. Февр. Отже, раціональне — не єдиний вимір людського буття. Припускаючи, що «члено­роздільна» мова виникла на основі тієї ж органічної і тонічної ак­тивності, що й емоції, і відзначаючи дестабілізуючий (порушую­чий формування) вплив емоцій на інтелектуальну діяльність, історик називає своїх сучасників свідками драми цивілізації — поступового придушення емоцій інтелектом унаслідок тенденції оцінювати їх як перешкоду людській діяльності.

А. Я.Гуревич у роботі «Категорії середньовічної культури» до­сліджував процес зародження особистості в європейській культурі. Зовнішня личина лицаря, дами, феодала поступово інтерналізува-лася, привівши в підсумку до індивідуалізації. Отже, особистість людини нераціональна і не може бути осягнута суто раціональни­ми шляхами. XIX—XX ст.ст. стали періодом домінування уявлен­ня про одну людину як особистість. Починаючи з екзистенціалізму («сутність передує існуванню»), з'являється тенденція атомізувати саму особистість, не сприймаючи її як щось визначене. Поряд з неотомізмом, що оперує категоріями сутності (внутрішні, незмінні властивості особистості) і акциденції (проявлені, слабкі, минущі властивості), з'являються буддійськи орієнтовані концепції, що розкладають суб'єкта на потік дхарм, скандх, у яких утрачає зміст саме поняття «особистість»; трансперсоналістські концепції, що вбачають за індивідуальним прояв трансцендентного.

Наукова психологія йде в розвитку теорії свідомості тими ж шляхами, що і релігія тисячоріччя тому, бо використовує ті самі

інструменти. Природа дала людині досить інструментів у її тілі, а розвиток зовнішніх інструментів (відмінна ознака нашої цивілі­зації) не вносить істотно нового в незмінне, абсолют (відповідно до теорії сучасної фізики, що одержала назву «катастрофа не­скінченного регресу фон Неймана», ми можемо додавати нескін­ченне число інструментів до вже існуючих, але у відносному сві­ті не позбудемося від деякого ступеня невизначеності).

Отже, у XVIII і особливо в XIX ст.ст. наука вважала, що вона відкрила всі закони Всесвіту, матерії і природи, зробивши тим самим неспроможнім все, чому дотепер вчили релігії. Проте нау­ково-технічна революція, розвиток науки і нагромадження знань про матерії не наблизили людство до розуміння сенсу життя і по­ходження розуму, тому сьогодні першорядним стає не нагрома­дження знань, а їхнє осмислення. У 90-і р. минулого сторіччя фі­зика, наприклад, залишала враження практично цілком розроб­леної наукової дисципліни, однак вже в перші десятиліття два­дцятого століття, з появою теорії відносності і квантової механі­ки, вона ввійшла в область парадоксального і містичного. І в на­ші дні глибинні постулати квантової механіки спонукають вчених міркувати над питаннями, що на межі дев'ятнадцятого і двадцятого століть могли б показатися ненауковими і стосовни­ми до сфери релігії. Автори теорій про походження і будівлю всесвіту поступово починають усвідомлювати, що їхні теорії не можуть бути належним способом експериментально перевірені. А експериментальна виводимість є одним зі стовпів науковості!

У середині XX ст* вчені були переконані, що вони от-от дове­дуть, що мислення є механічним процесом, і тим самим підтвер­дять правоту Ламетрі (XVIII ст.), що уподібнив людину машині. Однак ми бачимо, як в останні роки, незважаючи на стрімке зро­стання потенціалу комп'ютерів, здійснення мрії про створення штучного інтелекту відсувається усе далі в майбутнє.

Після відкриття спіральної структури ДНК, зробленого в 1953 р. Уотсоном і Лементом, багато учених вирішили, що го­ловна таємниця життя нарешті розкрита. З тих пір молекулярна біологія досягла величезних успіхів у поясненні клітинних мо­лекулярних механізмів. Але неймовірна складність цих механі­змів, що відкрилася біологам, ще далі відсунула вирішення про­блеми пояснення походження життя. Наприкінці XX ст. меха­ністичний редукціонізм позбавився всяких перспектив. Можли­во, завдяки цим змінам багато вчених почали звертатися до тих теорій і сфер досліджень, на які до цього в ученому світі було накладено певне табу.

13*

Зараз, приміром, існують цілі колективи вчених, що відкрито досліджують явища, які лежать на межі фізичної науки і сфер мі­стичного й надприродного. Прикладами можуть служити Міжна­родна асоціація нової науки (ІАК8), Суспільство наукових дослі­джень (85Е), Інститут духовних наук (КЖ8), Міжнародне су­спільство по вивченню тонких енергій і енергетичної медицини (І888ЕЕМ). Усі ці організації регулярно проводять наукові кон­ференції і симпозіуми. Деякі з феноменів, досліджуваних цими групами, досить сильно нагадують «міфічні» явища, які згаду­ються часто в древніх релігійних текстах і в сучасних повідом­леннях про релігійні одкровення. Співробітництво між вченими — теологами і цими новими науковими організаціями може стати цінним джерелом нових досягнень для обох сторін.

Й. С. Шкловський наприкінці життя прийшов до висновку про те, що парадокс Фермі, тобто відсутність явно видимих «косміч­них чудес», означає нашу самітність у Всесвіт, і це (зовсім непояс-нене з позицій еволюціонізму) мовчання космосу являє собою найважливіший науковий факт. Це тим більше дивно, що виявлено вже чимало зірок, які мають планетні системи, схожі із Сонячною, а із загального числа приблизно секстильйона (мільярд мільярдів) зірок у Всесвіту не менш, ніж в одного мільярда є планети, за всі­ма параметрами близькі до нашої рідної планети Земля).

Наш час характеризується появою метанаук у результаті інтег­рації філософії, релігії й інших наук, перетворенням парадигми, що лежить у їхній основі, у результаті мовних переформувань мо­вних систем. Загальнопоширеним явищем сучасності стали випад­ки, коли для розширення поля дослідження чи статусу самої науки вона повертається, знову апелює до безпосередності, відмовляю­чись від чистої рефлексії. Науки не описують світ прямо, вони описують тільки можливості, що людські дії мають щодо світу. Звертання в безпосередність — це форма інструменталізації, авто­матизації знань, редукування їх у техніку як вираження оволодін­ня. Отже й наука використовує ті самі методи, що й релігія — коли стає неможливою далі тільки раціональна методологія.