Хоча переважна більшість віруючих в нашій країні вважають себе православними, Україна історично сформувалася як країна багатоконфесійна. Згідно з дослідженнями, здійсненими у другій половині 90-х pp., 6-7 % опитаних дорослих вважають себе греко-католиками (у Галичині вони становлять від 59 до 70 %% опитаних у віці старше 16 років); 0,58-0,79 %% опитаних належать до визнавців ісламу. Відповідно до церковної статистики 875 тисяч вірних налічує Римо-католицька церква (щоправда, соціологічні дослідження дають помітно менший показник - 400-500 тис). Приблизно в 500 тисяч можна оцінити загальну кількість протестантів в Україні. Теоретично таку ж чисельність має іудейська громада, бо ж єврейського населення в Україні приблизно 0,5 мільйону. Але такий спосіб підрахунку, коли до визнавців іудаїзму зараховуються всі євреї (а саме таку модель використовують дуже часто різні міжнародні організації'), не є вповні коректним. Єврейське населення України є досить зсекуляризованим і ми можемо радше говорити про його історичний зв'язок з іудаїзмом та зв'язок за походженням, ніж про те, що більшість українських євреїв є ортодоксальними визнавцями іудейської релігії. Проте реальність відродження цієї релігії серед євреїв колишнього СРСР лишається для них скоріше засобом етнічної ідентифікації, ніж релігійною реальністю.

Майже половина релігійних громад зосереджена в семи західних областях країни. На 10 тис. населення у цьому регіоні припадає 9,6 громад, що значно більше, ніж у південно-східних областях, де цей показник - 2,9. Такий стан реально відбиває названі відмінності у релігійній культурі регіонів, які існували в Україні й до того часу, коли політика щодо церкви на західних землях і у Великій Україні стала принципово відмінною.

Однак для осягнення етноконфесійної ситуації в Україні кінця XX ст. особливе значення має розгляд конфігурації й структури православ'я України. За різними дослідженнями від 55 до 65 %% опитаних віком понад 16 років у нас вважають себе православними. Що стосується юрисдикційної належності православних, то соціологічні дослідження демонструють тут такий розкид результатів, який змушує поставити на порядок денний питання про вірогідність цих досліджень. За офіційною статистикою статутів релігійних організацій, зареєстрованих у відповідності з чинним законодавством про свободу совісті, біля 71 % православних парафій належать Українській православній церкві в єдності з Московським патріархатом (УПЦ), 21 % - Українській православній

Розділ V. Релігія і сучасність

церкві Київський патріархат (УПЦ КП), 8 % - Українській Автокефальній православній церкві (УАПЦ).

Але опитування, в тому числі й ті, що здійснюються систематично, не завжди підтверджують сталість такого розподілу. Так, згідно з даними Соціс Гелапп під час одного опитування про свою належність до УПЦ КП заявило 22,4% респондентів, до УПЦ - 17% і до УАПЦ - 0,58%. Під час іншого опитування про належність до УПЦ заявили 43,3 % респондентів, до УПЦ КП -6,6 %, до УАПЦ - 2,8 %.

Чим пояснюється така принциповість? Виявляється, що саме згадка про належність УПЦ до Московського патріархату здатна кардинально змінити налаштування респондентів. Адже більшість з них є номінальними християнами (що з очевидністю випливає з їхньої вкрай послідовної релігійної поведінки). Декларація власної православності є для них актом етнічної, культурної і навіть політичної ідентичності, а не усвідомленим релігійним вибором.

Характерно, що в Криму ситуація дзеркально протилежна: згадка про Московський патріархат істотно додає УПЦ голосів респондентів. Так, за даними дослідження центру "Демократичні ініціативи" понад 35 % опитаних мешканців Сімферополя заявили про свою належність до Російської православної церкви, парафій якої в центрі Кримської Автономії взагалі не було. В свою чергу 34,3 % киян заявили про свою належність до УПЦ КП і тільки 4 % - до УПЦ, хоч остання й має в Києві в півтора рази більше громад, ніж Київський патріархат.

Те, що для більшості проголошення належності до православ'я є етнополітично й культурно обгрунтованим кроком, свідчить виокремлення соціологами чималого прошарку просто православних. Так, за деякими опитуваннями питома вага осіб, які вважають себе православними, але не можуть визначитися з належністю до конкретної інституції, сягає 15-16 %%. Це, безумовно, водночас і маніфестація власної самототожності, і вияв недорозвинутості власної ідентичності, нездатності виокремитися з "православного суперетносу", і визнання номінальності своєї православності (бо бути православним поза тілом Церкви неможливо), і реакція на міжправославний конфлікт в Україні.

Міжправославний конфлікт в Україні є більш-менш адекватним віддзеркаленням суспільно-політичного контексту, культурних відмінностей, зіткненням різних рівнів національного самоусвідомлення, різних типів історичної пам'яті і поглядів на майбутнє України. Міжправославний конфлікт в Україні є водночас віддзеркаленням і тих складнощів, які наявні в російсько-українських та українсько-російських відносинах, а також не меншою мірою -нинішнього етапу кризи в повноті православ'я, де етнічний принцип створення автокефалій домінує над помісним, найбільш адекватним суті православ'я і -ширше - християнства принципом.

Тема 30. Релігія і Церква в незалежній Україні

Таким чином, оздоровлення ситуації навколо православ'я в Україні здатне відбуватися принаймні у двох напрямках. Перший - це розвиток, внаслідок якого православ'я в Україні стає дедалі більш органічним національному, культурному (в широкому сенсі) контекстові. Другий - це повсюдне утвердження православ'ям сутнісного ядра власного розуміння церкви. Для православного розуміння жодна помісна Церква не може бути вищою за іншу; взаємини між Церквами не можуть будуватися на принципі васалітету-сюзеренітету, а первочестя є не чим іншим, як першістю серед рівних, першістю відповідальності й любові. При цьому утвердження самостійності церкви не означає самодостойності в управлінні, ні в якому разі не означає самостійності у віровченні, яке є одне й те ж саме. Зберігається воно Вселенською Церквою.

Іншим вузлом протистояння, який виник в Україні на релігійному грунті у другій половині 80-х pp., є православно-греко-католицький конфлікт. Цей конфлікт, який також має глибоке історичне коріння, був переведений у надзвичайно гостру фазу розгромом в повоєнні роки Греко-Католицької церкви сталінським режимом і спробою розчинити греко-католицький анклав у тілі Російської православної церкви. Очевидно, що православні галичани (регіону, де зосереджено понад 90 % всіх громад УГКЦ) довго не могли визнати реальності виходу з катакомб греко-католиків, які понад 40 років діяли в підпіллі. УГКЦ від часу своєї легалізації (листопад 1989 р.) відновила свої структури і з багатьох показників вийшла на довоєнний рівень. Вона має в 2000 році вже 3240 громад (16% всіх релігійних громад країни), 78 монастирів, 12 духовних навчальних закладів. Водночас після виходу з підпілля греко-католикам не завжди вдавалося уникнути тріумфалізму і головне - визнати зі свого боку іншу реальність, а саме те, що в Галичині, яка до Другої світової війни була практично суцільно греко-католицькою, сформувалася потужна й чисельна православна громада. Православні і греко-католики претендували на одні й ті ж самі храми; греко-католики вимагали офіційної реабілітації своєї церкви. Спалах конфлікту відбувся в умовах надзвичайно гострої політичної боротьби і послаблення владної вертикалі, що не дозволило локалізувати конфлікт. Вже на ранній стадії розвитку цього конфлікту не вдалося застосувати практично жоден з ефективних підходів до урегулювання міжконфесійних і міжетнічних конфліктів: відмова від опертя виключно на інститут більшості, відмова від досягнення у стислий термін етнічної (конфесійної") ідентичності, необхідність безумовної деполітизації конфлікту, запровадження обопільного права вето для сторін. Найбільш гостра фаза православно-греко-католицького конфлікту вже залишилося позаду, але навіть на початку 2000 р. приблизно 300 населених пунктів Галичини й Закарпаття були охоплені більш-менш серйозними протистояннями між суб'єктами конфлікту. Але це практично втричі менше, ніж на початок 90-х pp. Однак для врегулювання конфлікту необхідне вже не лише задоволення майнових претензій сторін, налагодження ефективного механізму взаємодії між

Розділ V. Релігія і сучасність

ієрархіями конфліктуючих сторін, сприятлива міжнародна ситуація, а й зміни у свідомості. Соціально-психологічний аналіз конфліктів на території колишнього СРСР свідчить про необхідність пройти шлях нагнітання атмосфери від вертикальних дуелей до відкритого зіткнення у зворотньому напрямку як передумову зняття конфліктної ситуації на рівні групи і окремої особистості. А це, зрозуміло, досить складний шлях.

Не безпроблемним є також відтворення на території України інституцій Римо-католицької церкви (РКЦ). Впродовж останнього десятиліття ця Церква збільшила кількість своїх громад в Україні вдесятеро (збільшення загалом всіх релігійних громад в Україні за цей період склало 3,2 рази).

Православні часто витлумачують таке стрімке поширення як "експансію", аргументуючи це тим, що майже 70% римсько-католицьких священнослужителів в Україні - іноземні громадяни. Римо-католики, однак, заперечують те, що їхні структури переважають реальні потреби своїх вірних, а відтак скеровані на прозелітизм. Вони зазначають, що навіть на тих землях, які входили до складу Російської імперії, їм належало більше культових споруд, аніж зараз в Україні, включно з Галичиною, Закарпаттям, Волинню й західним Поділлям.

Водночас римо-католицькі громади мають відчутне етноконфесійне забарвлення: більшість їх зосереджено в областях, де мешкає дві третини польського населення України, приблизно десята частина - на Закарпатті, де католицизм латинського обряду сповідує частина угорців, а також словаки та німці. Досить складна історія українсько-польських взаємин та католицько-православних відносин обертається сьогоденними підозрами, які здатні розвіятися лише в процесі розвитку нормальних і зрештою міждержавних відносин між Україною та Польщею, а також прямих, а не опосередкованих відносин між РКЦ й УГКЦ, між РКЦ та Українськими православними церквами.

Протестантизм стає дедалі більш помітним елементом конфесійної картини України. Але попри часом дуже гострі виступи православних і греко-католицьких ієрархів навряд чи протестантизм здатний буде у найближчій перспективі змінити релігійну конфігурацію країни. Протестантські громадяни дійсно становлять чверть всіх релігійних громад України. Однак ці громади не є чисельними. Так, у найбільшій протестантській спільноті - Всеукраїнському союзі об'єднань Євангельських Християн-Баптистів кожна громада на початок 2000 р. об'єднувала в середньому 65-67 членів. Лише 100 членів об'єднує в середньому одна громада Української уніонної конференції Церкви Адвентистів сьомого дня. Протестантські громади розвиваються доволі динамічно, але цей динамізм часом перебільшується. Масового потягу до протестантських громад, "протестантського буму", як, наприклад, в Латинській Америці, де впродовж десятиліття протестантські громади збільшилися на десятки мільйонів осіб, в Україні немає. Кількість протестантських громад зростала у нас протягом останніх десяти років у 2,4 рази, а православних - у 2,5 рази. Разом з тим в

Тема 30. Релігія і Церква в незалежній Україні

протестантському середовищі дедалі активнішими стають "нові протестанти", тобто протестантські спільноти, які не пов'язані з євангельським рухом, що виник на півдні України в другій половині XIX ст., а також історично не пов'язані із протестантськими течіями Західної України, що з'явилися там у першій чверті XX ст. Найбільш помітним явищем з-поміж таких спільнот стали харизматичні громади (понад 50 тис. вірних). Практикуючи більш емоційні і менш стереотипізовані, менш ритористичні обрядові дійства, ніж традиційні для України протестанти, вони успішно конкурують з ними, особливо щодо впливу на молодь.

Водночас традиційні для України протестантські спільноти не вичерпали своєї здатності подальшого висхідного поступу. Вони продемонстрували вже власну здатність успішно розв'язувати чисельні внутрішні проблеми і зараз відпрацьовують нову для вітчизняного протестантизму модель релігійної громади, яка б поєднала традиційну високу дисципліну, релігійну домінанту в свідомості членів, закритість щодо секулярних впливів із високою соціальною активністю, відкритістю до суспільства, посиленням впливу на його життя.

Власне етноконфесійні спільноти в Україні, тобто громади, де етнічні та конфесійні рамки повністю співпадають, не є надто чисельними. Це - іудейські громади (близько 100), реформати-угорці Закарпаття (понад 90), німці-лютерани (близько ЗО), вірмени-вірні Апостольської і Католицької вірменських церков (15), а також протестантські громади шведів, корейців тощо. До таких спільнот слід віднести й мусульманські громади кримських татар (понад 200), а також караїмів та кримчаків, які є дуже специфічними і самобутніми етноконфесійними лінгвістичними групами.

Питома вага новітніх релігійних рухів орієнталістського, сцієнтистського, неязичницького, теософського, психотерапевтичного та інших напрямів, чиї статути зареєстровано відповідно з чинним законодавством, не дає уявлення про рівень присутності цих течій у релігійному просторі України. Причини їхнього розвитку є такими ж, як і в інших країнах Центрально-Східної Європи і навіть ширше - як в більшості країн, чия культура сформувалася у лоні іудео-християнської цивілізації.

Водночас очевидно, що етноконфесійна структура українського суспільства і на початку XXI століття зберігатиме традиційну конфігурацію, де динамічний розвиток протестантських спільнот і нових релігійних рухів становитиме виклик для постійного оновлення конфесій, які складають ядро цієї структури - Православ'я та Греко-католицизму.

834 Розділ V. Релігія і сучасність

Предыдущая 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101102103 104 105 106 107 Следующая