РЕЛІГІЙНІ ВИТОКИ ХРИСТИЯНСТВА

Християнство- найпоширеніша світова релігія, що налічує у своїх лавах понад 2 млрд людей (мінімальні дані - 1,4—1,5 млрд). Воно сформувалося на початку І ст. н.е. у Палестині — історичній області в Західній Азії, на території якої розташову­ються сучасні держави Ізраїль, Ліван, Сирія і Йорданія. В пері­од, що ми розглядаємо, Палестина являла собою об'єднання кількох державних утворень, найбільшими з яких були Галілея, Самарія та Іудея. Ці держави були пов'язані між собою спіль­ністю релігії, почасти мови і культури. Вони керувалися призна­ченими римлянами царками, владу яких обмежував римський намісник — прокуратор (у часи Ісуса цю посаду займав Понтій Пілат).

Палестина (точніше, невелика її частина — Іудея із столи­цею в Ієрусалимі) була офіційним центром іудаїзму — єдиної на той моменту світі релігії, яка досягла рівня монотеїзму. Всі інші

Розділ 6. Виникнення християнства

сучасні йому національно-державні релігії (олімпійська релігія греків і римлян) залишалися на рівні політеїзму. Крім того, не можна нехтувати й тією обставиною, що Палестина займала про­міжне геополітичне положення «між Заходом і Сходом». Тому будь-які оригінальні ідеї, які виникали в цьому середовищі, де сплавилися воєдино культури багатьох народів і цивілізацій, не здавалися настільки різко ворожими сутності якого-небудь із двох великих історичних полюсів світу, а навпаки, майже гаран­товано могли зустріти терпиме до себе ставлення протягом того проміжку часу, коли вони були найбільш уразливі для ідеологіч­них і політичних переслідувань.

Крім того, на думку багатьох учених, християнство виник­ло в той момент, коли воно могло бути затребуване суспільством і державою - наприклад, у вигляді ідеологічної опори Римської імперії. Це величезне державне утворення, що вступило на мо­мент появи християнства у період свого найвищого розквіту, могло зберігати свою єдність не тільки (і не стільки) силою зброї, скільки єдністю віри різноманітних народів, що його заселяли. Проте Рим йшов іншим, хибним шляхом: замість того, щоб ство­рити єдину релігію, яка базувалася б на принципі: «Один Бог на небі, один цар на Землі», навпаки, включив у свій пантеон таку безліч богів підкорених ним народів, що врешті-решт пропагу­вав серед своїх підданих невір'я.

Релігійним витоком християнствабуло іудейське сектантство. Слово «сектантство» не повинне вводити в оману. Його можна вважати сектантством у тому розумінні, шо воно являло собою опозиційний офіційному іудаїзму рух. Проте це була не течія з кількох замкнутих, нечисленних угруповань. Навпаки, це був напрямок, що спирався на широкі народні маси і черпав свій авторитет у тому пророчому русі, що зіграв вирішальну роль в оформленні іудаїзму як монотеїстичної релігії, забезпечив його виживання після втрати Ізраїлем державності і залишив після себе священну традицію у вигляді Книг Пророків Старого За­повіту. Його учасники поділяли іудейську віру в єдиного Бога, що опікував народ Ізраїлю. Більше того, саме себе вони вважали представниками справжнього іудаїзму, покликаного оновити старий союз (заповіт) між Богом і народами Ізраїлю.

Ідеології іудейського сектантства були властиві дві основні риси:

Кислюк К.В., Кучер P.M. Релігієзнавство

а) есхатологізм (гречок, єохатос; — кінець) — вчення про «кінець світу» і його наступне відновлення разом з останнім Су­дом над усіма, що коли-небудь жили;

б) месіанізм (месія — від давньоєвр. машиах, букв. Помаза­ник, Посланник Божий, Спаситель) — віра в божественного Спасителя, що здійснить цей переворот. У цьому Месії народна фантазія бачила «царя», «сина Давидового», засновника Іудейсь­ко-ізраїльського царства. Про прихід посланця Божого неодно­разово сповіщали й старозаповітні пророки, голосніше за інших — пророк Ісая. Відтоді «... замешкає вовк із вівцею, і буде лежа­ти пантера з козлям, і будуть разом телятко й левчук, та теля відго­доване, а дитина мала їх водитиме! А корова й ведмідь будуть па­стися разом, разом будуть лежати їхні діти, і лев буде їсти соло­му, немов та худоба! І буде бавитися немовлятко над діркою гада» (Іс. 11:2-9).

V помітному пожвавленні ідеї Месії і месіанських очікувань на межі старої і нової ер у Палестині немає нічого дивного. Євреї в цей час практично були позбавлені своєї державності і страж­дали від іноземного гніту більше за інші народи через глибоке внутрішнє переконання у своєї богообраності, очікували на Спа­сителя як на диво, шо змінить на краще їхнє життя, що вони хо­тіли, але так і не могли зробити кращим самостійно. Однак не­обхідно відзначити, що в месіанізмі проповідується ідея заміни колективної богообраності індивідуальною, в чому сектантство розходилося з офіційним іудаїзмом.

Після Другої світової війни на узбережжі Мертвого моря були знайдені житла, цвинтарі, а головне — непогано збережена бібліотека секти єссеїв, на прикладі яких можна наочніше уяви­ти іудейське сектантство в цілому. Єссеїжили невеликими гро­мадами, щоб не обтяжувати себе новими гріхами, вели аскетич­ний спосіб життя, проповідували спільність майна, без­шлюбність, не допускали рабства, практикували спільну працю. Основним культовим обрядом у них була колективна трапеза. Крім того, значна частина ночі в єсеїв відводилася для читання й вивчення власних «священних текстів». У громаді існували ритуальні омовіння; причому важливою особливістю була ви­мога попереднього духовного покаяння. Оскільки Євангелія простежують життя Ісуса тільки до 12 років (єврейського повно­ліття), а потім відновлюють свою розповідь про його служіння,

Розділ 6. Виникнення християнства

яке почалося, коли йому виповнилося ЗО років, деякі релігієз-навпі вважають, шо реальний Ісус значну частину життя провів саме в секті єссеїв.

Треба сказати, шо іудейське сектантство з'явилося не саме собою, а мало глибокі соціальні корені. Ці корені — розкол в іудейському суспільстві після розпаду єдиної єврейської держа­ви, протиріччя між вузькою верхівкою — саддукеями й фарисе­ями — і широкими народними низами.

Саддукеї— іудейська аристократія, що посідала всі жрецькі посади в Ієрусалимському храмі й володіла значною часткою політичної влади в Іудеї після втрати нею державної незалеж­ності. Саддукеї закликали підтримувати зовнішні ритуальні фор­ми поклоніння Ягве (насамперед приносити жертви в Ієруса­лимському храмі), однак своєю повсякденною поведінкою по­рушували всі заборони Тори: ходили в грецьких хітонах, голили бороду або коротко підстригали її на грецький манер, спілкува­лися між собою грецькою.

Фарисеї являли собою щось подібне на творчу еліту, оскіль­ки займали посади рабинів і вчителів шкіл при синагогах. Бага­то з них займалися торгівлею і як багаті та шановані члени єврейської громади мали право релігійної проповіді. Як прави­ло, фарисеї гарно вдягалися, носили довгі бороди і прекрасно розчесане волосся, перехоплене на чолі золотим обручем. Прик­метною рисою фарисейства була вимога найсуворішого дотри­мання Закону (не тільки 10 заповідей, а й усіх інших релігійно-культових і морально-етичних розпоряджень), адже вони віри­ли в зв'язок земного поводження людини з його посмертною долею¹.

Саддукеїв ненавиділи за те, що вони обертали на свою ко­ристь обов'язкову десятину на користь храму, не рахуючи пас­хальних та інших святкових жертвопринесень. Вони перетвори­ли Ієрусалимський храм на щось середнє між ринком, де прода­валися тварини й птахи для жертвопринесень сотням тисяч

¹ У храмовий період віровчення іудаїзму визнавало існування загробного світу — Шеола, однак уявлення про нього були дуже невизначеними, оск­ільки великі надії покладалися на духовну гегемонію Ізраїлю в цьому світі. Поглиблення і розвиток вчення про загробний світ здійснюється в Тал­муді: остаточно ж воно стверджується у своєрідному «символі віри» іудаї­зму, складеному рабі Маймонідом (1135-1204). — Авт.

Кислюк К.В., Кучер P.M. Релігієзнавство

прочан, ідо сходилися до Ієрусалиму з усіх куточків світу на ве­ликі храмові свята, і міняльною конторою для обміну грошових пожертв на місцеву монету. Недарма в середині І ст. до н.е. римський полководець Марк Ліціній Красс, переможець Спар­така, пограбувавши храм, вивіз звідти близько 300 т золота (хра­мова й громадська скарбниця, дорогоцінне богослужбове начин­ня) (Й. Флавій Іудейські старожитності, кн.14, гл. 7:1).

Фарисеїв же в народі зневажали за їхню показну чесноту, за лицемірство, оскільки усім було відомо, що їхнє благочестя йде не від чистого серця, вони охоче головують у синагогах, займа­ють почесні місця на святкових трапезах, зборах і церемоніях і прихильно відгукуються на шанобливе звертання «рабі» — «учи­тель» (Лк. 20:46). За це їх викривав Ісус Христос: «Горе ж-вам, книжники та фарисеї, лицеміри, що вдовині хати поїдаєте, і на­показ молитесь довго, через те осуд тяжчий ви приймете! Горе вам, книжники та фарисеї, лицеміри, що даєте десятину із м'я­ти, і ганусу й кмину, але найважливіше в Законі покинули? суд, милосердя та віру; це треба робити, і того не кидати» (Мт. 23:14— 28). Прості люди, які не володіли подібним красномовством, обсипали фарисеїв градом насмішок, а іноді й камінням.

Утім, зростаюче політичне й соціальне гноблення, і як на­слідок — поширення серед євреїв месіанських очікувань про настання нових, щасливих часів, були лише свого роду сприят­ливим грунтом, який міг дати сходи тільки тоді, якщо в нього кинути зерно. У ролі такого сівача і виступив Ісус Христос, а зер­ном стали його євангельські проповіді.