ІСТОРІЯ ПРАВОСЛАВНОЇ ЦЕРКВИ В УКРАЇНІ

Історія Православної Церкви на Русі має тисячолітню істо­рію і поділяється на кілька етапів.

Перший етап — існування єдиної Київської митрополії — охоп­лює період із середини X — до середини XIII ст.

Історія Православної Церкви на Русі починається з форму­вання власної церковної організації — Київської митрополії на чолі з митрополитом. Досить правдоподібним виглядає припу­щення, шо основи церковної організації на Русі були закладені ще в IX ст., хоча в роки правління князів-язичників вона змуше­на була функціонувати на напівлегальному становищі. Князі Во­лодимир І Святославич і Ярослав Мудрий (1019—1054) тільки додали їй завершеності і розширили її межі. Під владу митропо­лита Київського потрапила величезна територія від Чорного моря на півдні до Білого моря на півночі.

У канонічному відношенні Православна Церква в Древній Русі довгий час перебувала в заіежності від Константинопольсь­кої патріархії. В той час влада константинопольського патріарха на землях давньоруської держави обмежувалася тільки:

1. Правом благословляти й поставляти митрополитів на ка­федру.

2. Правом змін щодо перенесення кафедри митрополита в інше місто або заснування іншої митрополичої кафедри.

3. Правом суду над митрополитом внаслідок скарг і звину­вачень, правом перегляду рішень митрополичого суду.

4. Правом розв'язання релігійно-обрядових розбіжностей й видання патріарших послань до Церкви.

5. Правом надання ставропігії (монастирям та братствам), тобто безпосереднього підпорядкування патріарху.

6. Правом архіпастирської візитації Київської митрополії особисто патріархом або делегування чи призначення патріар­хом своїх екзархів¹.

Київська Церква була розділена в 992 р. на єпархії. Спочат­ку єпархій було шість: у Києві, Новгороді, Чернігові, Ростові, Володимирі-Волинському і Білгороді. До середини XIII ст.

¹ Власовський І. Нарис історії Української Православної Церкви . — Нью-Йорк. К... Саут Бавнд Брук. 1990. — Т. 1. - С 37.

Кислюк К.В., Кучер P.M. Релігієзнавство

єпархій стало 15. їхні межі збігалися з кордонами удільних князівств.

Піднесення землі захищало і її єпархію: у 1165 р. Великий Новгород виклопотав своєму єпископу титул архієпископа — тоді ще перший і єдиний на Русі.

Єпархіальні єпископи залежачи від митрополита часто про­сто номінально, влада митрополита обмежувалася майже тільки поставленням єпископів на єпархії, і митрополит практично не втручався в їхні справи. Але удільні князі вважали й цю номі­нальну залежність важкою. Князі і жителі уділів намагалися об­межити владу митрополита в призначенні своїх єпископів. І якщо митрополит не запитував згоди князя і народу на канди­датуру нового єпископа, князь міг його і не прийняти.⁴ \

Вже у XI1 ст. стало загальним звичаєм поставляти.єгіископів тільки після обрання князями і народом. У князівських містах вирішальний голос при обранні єпископа належав князям. У Новгороді єпископ обирався на вічі. У виборах брали участь: князь, духівництво і народ. У спірних випадках вдавалися до жеребкування. Обранця посилали до Києва для висвячення. Воля князя і народу (або віча в Новгороді) могла бути й причи­ною вигнання єпископа навіть без церковного суду.

Київські митрополити, як уже говорилося, призначалися з Константинополя, і так тривало до монголо-татарської навали. З більш як 20 київських митрополитів з 988 по 1240 p.p. тільки двоє були русичами, поставленими без благословення констан­тинопольського патріарха. Як видно, уже тоді руські князі ду­мали про можливість мати незалежну від Константинополя Цер­кву.

Першим був митрополит Іларіон, обраний на київську ка­федру в 1051 р. при князі Ярославі Мудрому. До свого обрання він був настоятелем церкви св. Апостолів у князівському селі Берестові поблизу Києва. Ще будучи священиком, він написав «Слово про Закон і Благодать», що стало класи кою давньорусь­кої літератури. Дуже скупо розповідають письмові джерела про його спосіб життя: «Іларіон, муж благий, і книжник, і пісник. І ходив він із Берестового на Дніпро, на пагорб, де нині старий монастир Печерський, і тут молитву діяв... і викопав він тут пе­черку малу, двохсаженну, і, приходячи з Берестового, одспіву-вав [церковні] часи і молився тут Богу потай» («Повість мину-

Розділ 9. Історія і сучасний стан релігії в Україні

л их літ», 1051 р.)- Про те, як він керував Церквою, відомостей не збереглося, але саме при ньому був заснований Києво-Печерсь­кий монастир. Існує церковний переказ про те, що після поз­бавлення кафедри він прийняв чернечу схиму.

Другий після Іларіона випадок поставлення митрополита з русичів відбувся в 1147 р. за великого київського князя Ізяслава Мстиславовича. У 1145 р. київський митрополит Михайло відда­лився на спокій у Візантію, втомившись від міжусобних князівсь­ких чвар. Поставлення нового київського митрополита затри­мувалося, очевидно, через безлад у Константинопольській Церкві. Два роки Київ лишався без глави Церкви. Тоді князь Ізяслав Мстиславич у 1147 р. скликав собор єпископів Київсь­кої Церкви (були присутні 9 архієреїв) і запропонував свого кан­дидата— К/іимента (Клима) Смолятича. Кращого вибору не мож­на було зробити. Високого духу чернець, схимник-затворник, людина величезного розуму й освіченості, філософ, яких, за сло­вами літопису, «у Руській землі не було». Троє єпископів-греків виступили проти його обрання, але Климентусе-таки більшістю голосів був обраний.

У цей час у Київській Русі йшла запекла міжусобна бороть­ба за київський престол, оскільки великий київський князь вва­жався верховним правителем Русі. І весь цей час константино­польський патріарх не затверджував Климента. Кілька разів при черговій зміні князівської влади митрополит Климент видаляв­ся з київської митрополичої кафедри і повертався на неї знову.

Нарешті, після прибуття на Русь з Константинополя ново-поставленого митрополита Іоанна IV, Клименту Смолятичу до­велося обмежитися єпархіальним архієрейством. Після цього з Константинопольською патріархією відновилися нормальні відносини. Проте відтоді патріархи почали рахуватися здумкою великого київського князя при поставленні митрополитів.

Позаяк на Русі християнство було введено за допомогою держави, то самостійно воно себе утримати не могло. Тим-то вище духівництво Київської Церкви спочатку утримувалося за рахунок державного забезпечення — десятини від князівських доходів.

У «Повісті минулих літ» розповідається, як князь Володи­мир дарував десятину київському Богородичному храму: «Осе даю церкві сій, святій Богородиці, од маєтності своєї і од моїх

Киспюк К.В., Кучер P.M. Релігієзнавство

городі в десяту частину» (996 р.). Безперечно, що десяти ну одер­жували і всі інші єпархії древньої руської Церкви.

Крім десятини, митрополити й єпископи мали й інші дже­рела доходів: мита з торговельних мірі вагів, судні мита — з цер­ковного суду; «ставленні» — за поставлення в клір; прибутки з нерухомого майна (землі). Князівські устави надавали духівниц­тву різні права, звільнення від мирського суду, служби і податків. Скарбниця архієреїв, монастирів і церков мала важливе гро­мадське значення. Навколо соборів, церков і монастирів зосе­реджувалася суспільна доброчинність, за їхній рахунок утриму­валися лікарні, богадільні, школи (див. текст 9.5).

Кожен єпископ справами своєї єпархії керував цілком са­мостійно, за допомогою своїх намісників з духовних осіб,, свого «кліросу», або соборних священиків, шо утворювали при ньому постійну кафедральну раду, і світських десятильниківпо'різних єпархіальних округах, що завідували головним чином архіє­рейськими зборами з округів. Єпископ вже через свою ви­борність змушений був брати участь і в цивільному керуванні, і в політичних інтригах. Він приймав нового князя і робив обряд його посадження на «стіл» (престол) того або іншого князівства; у князівській думі єпископ вважався першим радником.

Нижче духівництво мало менш привілейоване і забезпече­не становище. Утримання своє воно одержувало переважно від доходів із проведення служб на прохання мирян. Іноді про ма­теріальне утримання духівництва піклувалися торговельні і ре­місничі професійні союзи (братства).

Осередком християнського життя були монастирі. Спочат­ку монастирі будувалися в самих містах або на їх околицях. Ста­вили монастирі князі, будували і бояри. Першим таким монас­тирем з'явився Києво-Печерський, заснований святими Ан-тонієм (пом. 1073 р.) і Феодосіє.» (1074 p.). Преподобний Феодосій є засновником монастирського життя на Русі.

І пізніше за висотою й чистотою чернечого життя Києво-Печерський монастир залишався першим серед руських монас­тирів. Уже в останній чверті XI ст., затвердженням «Києво-Пе­черського патерика», число монахів у ньому досягло 180, надалі зросло ше більше. Він був невичерпним джерелом для постав­лення ігуменів і справжньою школою архієреїв. За 150 років більше як 50 його ченців прийняли єпископський сан. Києво-

Розділ 9. історія і сучасний стан релігії

Печерських ченців можна було зустріти у всіх куточках руської землі. Слідом за Києво-Печерським монастирем виникли нові обителі. У Києві до кінця XII ст. їх налічувалося не менше 17. у Смоленську — 5, у Чернігові — 4, у Галицькому князівстві — З монастирі¹ (див. текст 9.6).

Другий етап в історії Православної Церкви в Україні (XIV — середина XV ст.) — період розпаду єдиної Київської митрополії.Він пов'язаний з роздрібненістю колись єдиної держави — Київсь­кої Русі — на окремі самостійні князівства. Ці князівства вияви­лися неспроможними протистояти монголо-татарській навалі (серединаХПІ ст.), були сплюндровані й упродовждвох з поло­виною століть сплачувати важку данину монголо-татарам. 3XIV ст. на території колишньої Київської Русі новим центром, який стрімко зміцнював свою могутність, стало Московське князів­ство. Українські ж землі ввійшли до складу сусідів — Польсько­го королівства та Великого князівства Литовського.

У цей період в межах колишньої митрополії фактично діяли одразу три митрополити — у Москві, Галичі й Києві. Кілька разів з'являвся й окремий литовський митрополит, який також титу­лував себе Київським. Поділ єдиної митрополії пояснювався виключно політичними мотивами — кожна з держав, шо не зав­жди перебувала одна з одною в дружніх стосунках, прагнула зо­середити в своїх руках духовну владу над місцевим населенням. Вони здійснювали тиск на константинопольського патріарха з вимогою створити окрему митрополію або поставити на чолі вже існуючої власного кандидата.

Митрополича кафедра (резиденція) у Москві з'явилася з 1325 p., після її перенесення з Києва, що так й не оправився після розорення. Офіційної згоди на це з боку константинопольсько­го патріарха не було. Глава московської кафедри мав титул «мит­рополита Київського і всієї Русі», хоча Київ належав до Литовсь­кого князівства.

Близько 1303 р. утворилася Галицька митрополія у складі п'яти єпархій в західноукраїнських землях. Кілька разів вона скасовувалася і відновлювалася, доки в 1415 р. офіційно не ста­ла намісництвом Київського митрополита, який з того часу став титулуватися митрополитом Києва і Галича.

¹ Грушевський М С Історія Українн-Руси: В 11 т., 12 кн. — К.. 1993. — Т. 3. — С. 420-421.

Киспюк К.В., Кучер P.M. Релігієзнавство

Власне Київський митрополит Феолорит був проголошений 1352 р., хоча в Москві сидів митрополит Феогност (також з ти­тулом «Київський»). Кілька разів влада над усіма частинами Київської митрополії зосереджувалася в одних руках (наприк­лад, за митрополита Фотія у 1420—1431 pp.)

Впродовж усього часу поділу єдиної Київської митрополії Москва прагнула з одного боку, не допустити існування окремої митрополії в Литві, а з другого, — до розриву з Константинопо­лем і отримання повної автокефалії (самостійності). У 1448 р. со­бор єпископів у Москві поставив свого першого власного митро­полита, зробивши це без дозволу константинопольського патрі­арха. Цей митрополит був останнім, хтоносивтитул «Київський і всієї Русі», наступний митрополит уже називався «Московським і всієї Русі». Фактично це означало проголошення московською митрополією своєї автокефалії. Канонічне оформлення її статусу відбулося майже через півтора століття. У 1589 р. Московська Церква оголосила про свій патріарший устрій, обрала власного патріарха, примусивши прибулого з візитом константинопольсь­кого патріарха Єремію П дати на це свою формальну згоду.'

На противагу автокефалії московської митрополії з 1458 р. відновлюється й значення митрополичої кафедри в Києві, де з'являється митрополит Григорій Болгарин (1458—1473"), визна­ний і константинопольським патріархом, і Папою Римським, і сеймом Великого князівства Литовського. Під його юрисдик­цією опинилися 9 єпархій на власне українсько-білоруських зем­лях — Чернігівська, Смоленська, Полоцька, Пінська і Турівсь-ка, Володимиро-Брестська, Луцько-Острозька, Холмська, Га­лицька, Перемиська.

Так відбувся поділ давньої Київської Церкви й утворення двох незалежних Церков — Московської (Руської) і Київської (Української).

Третій етап в історії Православної Церкви в Україні (1468— 1596) — період становлення самобутньої Української Православ­ної Церкви.

Характерною особливістю Української Православної Цер­кви була соборноправність — участь мирян у церковних справах. Вона виявлялася:

• В обов'язковій виборності всіх церковних ієрархів за участі світських представників: митрополита обирав помісний собор,

Розділ 9. Історія і сучасний стан релігії в Україні

єпископа — собор єпископів (архієрейський собор), священика — парафія. Такий порядок формально зберігався до кінця XVIІ ст., але вже з середини XVI ст. соборне обрання митрополитів і архієреїв почало поступово замінюватися великокнязівським і королівським призначенням, а іноді й простою купівлею вищих церковних посад.

• В колегіальності прийняття важливих рішень на помісних та особливо архієрейських соборах, що мали збиратися раз на рік —у першу неділю Великого посту. Участь світських делегаті в на таких соборах, передусім знатних і впливових шляхтичів, на­давало рішенням таких соборів значимості й авторитету як в очах простих віруючих, так і в очах державної влади.

• У діяльності своєрідних органів єпархіального управлін­ня Української Православної Церкви — крилосів (від грецьк. кЛгірос; — духівництво) — рад при єпископах і митрополиті із свя­щеників кафедр&іьного міста й найповажніших представників нижчого єпархіального духовенства. Представники крилосів та­кож брали участь в адміністративному управлінні єпархією й ви­конували функції єпархіального суду, до компетенції якого вхо­дили справи про розлучення, перелюб, заповіти, образи нижчо­го духовенства тощо. Ані єпископ, ані сам митрополит не мали права втручатися в фінансові справи і прибутки крилошан.

В останню чверть XVI ст. помітну роль у церковному житті стали відігравати братства, релігійні, суспільно-політичні і куль­турно-освітні організації українських міщан, деякі з них мали право ставропігії.

Київська митрополія в цей час перебувала в юрисдикції кон­стантинопольського патріарха. Залежність була номінальною: патріарх надсилав своє благословення обраному митрополиту. Місцем перебування київського митрополита були Новогрудок і тодішня столиця Великого князівства Литовського — місто Вільно (Вільнюс). У богослужінні Українська Православна Цер­ква використовувала церковнослов'янську мову з українською вимовою.

Сила й впливовість Православної Церкви в Литовсько-Руській державі були дуже вагомі, оскільки переважна більшість її населення сповідала православ'я з моменту хрещення Русі, а решта прийняли християнську віру через кілька століть. Правлячі кола Великого князівства Литовського проводили політику релі-

Киспкж К.В., Кучер P.M. Релігієзнавство

гійноїтолерантності до різних вір. Виші керівники Православної Церкви запрошувалися до великокнязівських рад і сеймів.

Четвертий період (1596—1620) можна назвати періодом гли­бокої кризи і розколу Православної Церкви в Україні.

Занепад Православної Церкви був обумовлений остаточним об'єднанням Великого князівства Литовського й Польського королівства за Люблінською унією 1569 р. в єди ну державу — Річ Посполиту, де панівні позиції належали Римсько-Католицькій Церкві. Всупереч тому, шо в країні законодавчо декларувалася свобода й рівність віросповідань, під тиском католицизму, зок­рема впливового чернечого ордену ієзуїтів, Православна Церк­ва почала швидко втрачати свої позиції.

Криза Української Православної Церкви поглиблювалася двома причинами. З одного боку, Українська Церква не мала зовнішньої підтримки: влада Константинополя була номіналь­ною, крім того, в цей час Константинополь був столицею ісламської держави — Османської імперії, в якій патріарх як ду­ховний наставник усіх православних християн перебував в жа­люгідному становищі. З другого боку, в Речі Посполитій безза­перечне право на державні посади мали тільки католики. Це при­звело до масового переходу української шляхти до католицизму та її полонізації. Еліта народу, який не мав власної державності, замість боротьби за незалежність обрала служіння завойовни­кам. У зв'язку з цим, можна згадати нащадків Рюриковичів і Ге-деміновичів: князів Вишневецьких, Збаразьких, Корятовичів, Немировичів, Потоцьких, Ходкевичів, Чарторийських, Шеп-тицьких, десятки інших.

У такій ситуації українське православне духівництво поста­ло перед складним вибором: як врятувати національно-релігій­ну самобутність народу, як припинити латинізацію і полоніза­цію? У принципі, вибір міг бути лише один, і саме його зробила ініціативна група в складі єпископів Кирила Терлецького, Іпа-тія Потія і митрополита Михайла Рогози. Вони вирішили зак­ликати духівництво і віруючих до унії з Римом за умов збережен­ня східного (православного) обряду і зрівняння в правах з като­лицьким духівництвом. Папа Римський підтримав цю ідею і лав свою згоду на цс. Але унію не прийняли народ і рядове духів­ництво. Противників унії очолив князь Костянтин Острозький, який назвав уніатів зрадниками і закликав до боротьби з ними.

Розділ 9. Історія і сучасний стан релігії в Україні

Щоб офіційно впровадити унію і припинити багаторічні суперечки, було вирішено скликати Помісний Собор. У жовтні 1596 р. у Бресті зібралися представники Католицької Церкви, уніати й православні. Єдиного Собору не відбулося. Католики й уніати зібралися разом, а православні — окремо від них. Один Собор проголосив утворення Української Греко-Католицької Церкви й наклав анафему на Собор православних, а другий — не визнав унії і наклав анафему на католиків і уніатів.

За умовами унії, Українська Православна Церква визнавала верховну владу Папи Римського, натомість зберігала особливості віровчення, культу й богослужіння; католицьке й уніатське дух­івництво урівнювалися в правах.

У таких драматичних умовах 6 жовтня 1596 р. виникла Ук­раїнська Греко- Католицька Церква, що діє на українських зем­ля дотепер.

Українська Православна Церква після Брестської унії зали­шилася без своїх ієрархів, які перейшли на унію, і почала швид­ко занепадати. На боці православ'я залишились єпископи Львівський і Перемиський, найбільші монастирі, в тому числі Києво-Печерська лавра, а також братства.