ВІКІСТОРІНКА
Навигация:
Інформатика
Історія
Автоматизація
Адміністрування
Антропологія
Архітектура
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Військова наука
Виробництво
Географія
Геологія
Господарство
Демографія
Екологія
Економіка
Електроніка
Енергетика
Журналістика
Кінематографія
Комп'ютеризація
Креслення
Кулінарія
Культура
Культура
Лінгвістика
Література
Лексикологія
Логіка
Маркетинг
Математика
Медицина
Менеджмент
Металургія
Метрологія
Мистецтво
Музика
Наукознавство
Освіта
Охорона Праці
Підприємництво
Педагогіка
Поліграфія
Право
Приладобудування
Програмування
Психологія
Радіозв'язок
Релігія
Риторика
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Статистика
Технології
Торгівля
Транспорт
Фізіологія
Фізика
Філософія
Фінанси
Фармакологія


ТЕМА 1. МОВОЗНАВСТВО ЯК НАУКА ПРО МОВУ

ТЕМА 1. МОВОЗНАВСТВО ЯК НАУКА ПРО МОВУ

Мова як об’єкт дослідження лінгвістики.

Мова —це природна система комунікативних знаків і правил їхнього функціонування. Мова - це найважливіший засіб спілкування і пізнання.

На земній кулі існує понад 5 тис. мов. Кожен етнос розмовляє власною мовою. Однак, можна стверджувати, що люди світу розмовляють єдиною мовою, бо всі мови мають дуже багато спільного. Так, зокрема, у всіх мовах для вираження думки використовують звуки, зі звуків будують слова, а зі слів – речення. Спільні ознаки, властиві всім мовам світу, називають універсаліями.

Кожна мова є надбання певного народу. Вона не тільки, найпотужніший засіб спілкування, знаряддя думки (мислення), а й дух народу, його історія і водночас необхідна умова існування не лише культури народу, а і його самого. Мова є засобом духовного формування особистості. У ній зафіксовано історичний досвід попередніх поколінь, неповторний менталітет етносу. Крім того, мова є важливим державотворчим чинником, засобом консолідації народу.

Розрізняють людські (є предметом вивчення лінгвістики: природні, штучні, для спілкування людей, жестові мови глухих), формальні (комп’ютерні мови) і тваринні мови.

Усі мови поділяють на три групи: живі мови ( на них відбуваються навчання в школі); мови, що зникають (мають носіїв, але не відбувається навчання в школі) – у Європі зникаючих мов близько 50, у світі – 400 мов, що можуть зникнути; мертві мови (не мають носіїв).

Мовознавство як наука, його види.

Мовознавство – це наука про мову, її природу і функції, внутрішню структуру, про закономірності її функціонування, історичного розвитку та класифікацію мов. Виникнення мовознавства зумовили практичні потреби (навчання грамоти, оволодіння культурою усного та писемного мовлення, вивчення іноземних мов тощо). Розрізняють конкретне (часткове) та загальне (теоретичне) мовознавство. Конкретне мовознавство вивчає окремі мови або групу споріднених мов. Окремі мови різняться ступенем унормованості, стилістичною диференціацією мовних засобів, багатством словника тощо, що зумовлено різними історичними й суспільними чинниками. Загальне мовознавство вивчає загальні особливості мови абстраговано від конкретних мов. До них належать суть мови, її природа, походження, закони розвитку тощо. Загальне мовознавство створює лінгвістичну теорію, тому його називають теоретичним. Теоретичне мовознавство протиставляється прикладному. Прикладне мовознавство вивчає застосування мовознавчої теорії на практиці (у практиці перекладу, при створенні алфавітів). У межах загального мовознавства виділяють зіставне (типологічне) мовознавство, яке шляхом зіставного вивчення мов виявляє в їх структурі спільні і відмінні риси. Мовознавство буває синхронічне або описове – вивчає мову на певному етапі розвитку, та діахронічне або історичне – розглядає мову в її розвитку, вивчає історію розвитку мовних явищ.

Розділи мовознавства.

Фонетика — вивчає звуковий склад мови. Фонологія — вивчає структуру звукового складу мови (мовленнєві одиниці та засоби) і їхнє функціонування в мовній системі. Словотвір (також деривація) —вивчає структуру слів і способи їх творення. Граматика — вивчає будову мови. Морфологія — вивчає явища, що характеризують граматичну природу слова як граматичної одиниці мови. Синтаксис — вивчає словосполучення та речення, їх будову, типи й об'єднання в надфразні одиниці. Лексикологія — вивчає лексику (словниковий склад мови). Фразеологія — вивчає лексично неподільні поєднання слів. Лексикографія — наука про укладання словників. Ономастика — наука про власні назви. Етимологія — вивчає походження і історію слів мови. Семантика — вивчає значення слів і їх складових частин, словосполук і фразеологізмів. Прикладна лінгвістика — вивчає застосування мовознавчої теорії на практиці. Психолінгвістика — вивчає процеси мовної діяльності, сприймання й творення мови, наміри мовця в процесі здійснення мовного акту.

Порівняльна лінгвістика — комплекс лінгвістичних дисциплін, які використовують зіставлення, порівняння. Стилістика — вивчає стиль в усіх мовознавчих значеннях цього терміна (індивідуальна манера виконання мовленнєвих актів, функціональний стиль мовлення, стиль мови тощо). Діалектологія —вивчає діал. мову, її просторову варіативність і тер. диференціацію.

Зв’язок мовознавства з іншими дисциплінами.

Мовознавство, як і інші науки, перебуває у близьких або віддалених зв’язках з багатьма суспільними і природничими науками, беручи від них та даючи їм цінні відомості для розв’язання важливих наукових проблем. Мовознавство тісно пов’язано з філософією, яка становить основу світогляду і допомагає у принциповому розв’язанні таких головних лінгвістичних проблем, як суть мови, її роль у суспільстві, походження і характер розвитку. Нерозривним є зв’язок мовознавства з логікою — наукою по закони і форми мислення. Для мовознавця і логіка мова — один об’єкт дослідження: логік через мову розкриває закони мислення, мовознавець — мовні закони. Процес мовного спілкування не можна пояснити без допомоги психології, яка аналізує процеси відображення в мозку людини об’єктивної дійсності, людські відчуття і сприймання, уявлення і думки, бажання, риси характеру, темпераменту. Взаємозбагачуючим є зв’язок науки про мову з історією суспільства. Щоб встановити походження та розвиток конкретної мови, необхідно спиратись на дані історичного розвитку носія цієї мови — народу. Для усвідомлення процесу говоріння (вимовлення звуків) треба розуміти анатомію й фізіологію органів мови. Тут стають у пригоді природничі науки — анатомія і фізіологія. З фізикою, зокрема її розділом — акустикою, пов’язане вивчення звуків людської мови, їхніх фізичних властивостей. Математичні методи широко застосовуються у вивченні мовних явищ, як наслідок цього, виникає окрема галузь — математична лінгвістика. Математичний підхід можна використовувати також до вивчення конкретних мовних одиниць, наприклад, встановити частоту повторюваності одних і тих же синтаксичних конструкцій, подати кількісну характеристику вживання тих чи інших класів слів, звуків тощо. Мовознавство співпрацює з медициною (мовознавчі факти виявилися корисними у психіатрії , логопедії) та географією (мовні явища наносять на географічну карту для показу зон їх поширення).

Основні завдання дисципліни «Вступ до мовознавства»:

Вступ до мовознавства – початковий курс загального мовознавства. Він містить основні відомості із загального мовознавства, без яких неможливо вивчати жодну лінгвістичну дисципліну, і посідає важливе місце в системі підготовки філологів. Цей курс охоплює такі основні завдання:

- познайомитися із загальними питаннями мовознавства: природа і сутність мови, її функції та будова, генеалогічна та типологічна класифікація мов;

- походження мови та закономірності розвитку мов (виникнення людської мови, мовні зміни та фактори, які спричинюють їх тощо);

- виникнення й розвиток письма;

- шляхи й методи вивчення мовного матеріалу;

- вивчення граматики: граматичне значення, категорія, морфема і словоформа, словосполучення і речення;

- познайомитися з фонетикою та графікою;

- з’ясувати зв’язок мовознавства з іншими дисциплінами.

Цими проблемами не вичерпується коло питань, які розглядає курс «Вступ до мовознавства», але й вони засвідчують, яким важливим він є у підготовці філолога.

Методи дослідження мови.

Основними методами дослідження мови є описовий, порівняльно-історичний, зіставний і структурний. Також застосовуються дослідні методи до вивчення двох «зрізів» мови: синхронії і діахронії. Синхронія — горизонтальний зріз мови, тобто умовне виділення певного історичного етапу в її розвитку, який береться як об'єкт лінгвістичного дослідження. На противагу — діахронія — умовно вертикальний зріз мови, при якому об'єктом лінгвістичного аналізу стає весь історичний розвиток мови.

Мета описового методу — дати точний і повний опис мовних одиниць. Суть методу полягає в інвентаризації та систематизації мовних одиниць. Цей метод має велике практичне значення, позаяк пов'язує лінгвістику з суспільними потребами. На його основі створено описові граматики різних мов, тлумачні, орфографічні, орфоепічні та інші нормативні словники.

Об'єктом дослідження порівняльно-історичного методу є генетично споріднені мови. Головне його завдання — розкриття закономірностей і законів, за якими розвивалися споріднені мови в минулому. За його допомогою можна реконструювати давні не зафіксовані в пам'ятках писемності мовні одиниці — звуки, слова, їх форми і значення. На основі порівняльно-історичного методу створені історичні і порівняльно-історичні граматики мов і етимологічні словники.

Мета зіставного методу — шляхом зіставлення виявити спільні, однакові й відмінні, специфічні риси зіставних мов у звуковій, словниковій і граматичній системах. На його основі створюють зіставні граматики мов, порівняльні типології мов та двомовні перекладні та диференційні словники.

Структурний метод застосовується при дослідженні структури мови, а його метою є пізнання мови як цілісної функціональної структури, елементи якої співвіднесені строгою системою зв'язків і відношень. Структурний метод реалізується в 4-х методиках лінгвістичного аналізу: дистрибутивний аналіз, аналіз за безпосередніми складниками, трансформаційний аналіз, компонентний аналіз.

 

 

Функції мови в суспільстві.

Основна, визначальна функція мови — комунікативна. Мова виникла з потреб комунікації, і вся її організація підпорядкована цим потребам. Комунікативна функція є важливим чинником розвитку мови. Напр., фонетичні процеси уподібнення і розподібнення відбуваються не безвідносно до будь-яких умов, а тому, що полегшують вимову слова (асиміляція) або його сприйняття (дисиміляція), тобто діють на користь мовця або його слухача — учасників комунікації. Комунікативна функція реалізується у спілкуванні, розмовах, діалогах, полеміці. Вона створює суспільство як соціум. Комунікативна функція може виступати як самовираження особистості. Щоб спілкуватись, треба мати думку: мовленнєвий акт невідривно пов’язаний з актом мисленнєвим. І мова бере найактивнішу участь у процесі формування та формулювання думки. Мова, таким чином, виконує функцію оформлення думки — мислетворчу функцію. Ця функція якнайтісніше пов’язана з комунікативною, обидві вони становлять єдність. Надзвичайно важливою для розвитку людства є пізнавальна функція мови. Мова служить дуже важливим інструментом пізнання. Шукаючи назву для речі, людина її пізнає. Пізнавальна функція активно діє як у філогенезі — розвитку народу — всіх носіїв даної мови, так і в онтогенезі — розвитку окремої людини, що пізнає світ значною мірою шляхом засвоєння мови. Пізнавальну функцію мови ще називають пізнавально-відображальною, гносеологічною, а також акумулятивною. Імпресивна функція полягає у дії мовлення на адресата незалежно від того, як адресат її сприймає. Яскравий вияв такої функції — військові команди. Інформаційна функція мови полягає у передаванні в процесі спілкування одне одному певної інформації про позамовну дійсність, у відображенні об’єктивної реальності. В цьому основний сенс спілкування. Емотивна функція охоплює величезний діапазон у мовленнєвій поведінці людини. Ця функція мови реалізується в художній літературі, ораторському мистецтві, у дискусійному мовленні — суперечці, полеміці, пісні, опері тощо. Когнітивна функція – це і спогади, роздуми у хвилини відпочинку, підготовка до усних висловлювань і формування письмового тексту, творча діяльність та ін.

Мова і мислення.

Оскільки мова є засобом оформлення людської думки, то цілком природно постає питання про співвідношення між мовою і мисленням. Мова і мислення виникли одночасно в процесі розвитку пізнавальної діяльності людини і становлять діалектичну єдність. Це виявляється в тому, що мова можлива тільки в єдності з мисленням. Без неї не може бути оформлена, закріплена й збережена думка. Саме вираження думки, як і розчленування відповідного змісту думки на певні елементи, здійснюється за допомогою слів і мови. Отже, не буває мислення без мови, так само як і мова не може існувати без мислення, а лише в безпосередній єдності з ним.

Мова і мислення хоча й перебувають у діалектичній єдності, проте не є тотожними. Метою мислення є отримання нових знань, їх систематизація, тоді як мова лише обслуговує пізнавальну діяльність людини, допомагаючи їй оформити думки і закріпити знання, передати їх, тобто людина мислить, щоб дізнатись і зрозуміти, а говорить для того, щоб передати думки,почуття, побажання. Розрізняючи одиниці мислення і мови, треба зауважити, що елементи мислення (поняття, судження) – це образи, копії предметів дійсності. Їм відповідають елементи мови: поняття знаходять свій вияв у слові, а судження – у реченні, проте не кожному слову відповідає певне поняття (наприклад, службові слова, займенники, що не виражають поняття) і не кожне речення виражає судження (наприклад, питальні речення).

Мова (власне, мовлення) – явище матеріальне. Всі її одиниці зрештою втілюються у матеріально виражених мовних елементах – звуках. Мислення як властивість особливо організованої матерії – мозку, реалізуючись у поняттях, судженнях, висновках, навпаки, не матеріальне, а ідеальне,воно не має властивостей матерії.

І мова, і мислення характеризуються специфічними ознаками. Ці ознаки досить істотні, на них неможна не зважати при докладній характеристиці як мови, так і мислення, бо саме врахування їх вказує, що мова й мислення не є тотожними, хоча й перебувають у діалектичній єдності, в нерозривному зв’язку. Розуміння специфіки мови і мислення не суперечить положенню про їх єдність і взаємозумовленість, жодною мірою не свідчить про відрив мови від мислення. Єдність, нерозривність мови і мислення, їх взаємозумовленість – незаперечний факт.

Мова і мовлення.

Мова — система одиниць спілкування і правил їх функціонування. Іншими словами, мова — це інвентар (словник) і граматика, які існують у потенції, в можливості. Мовлення — конкретно застосована мова, засоби спілкування в їх реалізації. До мовлення належать говоріння (мовленнєвий акт) і результати говоріння (текст). Правомірно говорити про мовлення окремої людини, про мовлення молоді, усне побутове мовлення, художнє мовлення тощо. Усе це — різне використання можливостей мови. Загалом мову і мовлення розрізняють за такими параметрами:

1. Мова — явище загальне, абстрактне; мовлення — конкретне. Конкретність мовлення виявляється в тому, що його можна чути, записати на магнітну стрічку, бачити і прочитати (якщо йдеться про текст). Мову безпосередньо спостерігати неможливо.

2. Мова — явище відносно стабільне, довговічне, загальноприйняте; мовлення — динамічне (рухливе), випадкове й унікальне. Так, наприклад, сучасна українська літературна мова охоплює період від І. Котляревського до наших днів, її норми (орфоепічні, орфографічні, лексичні та граматичні) є відносно стабільними й загальноприйнятими. У мові немає помилок, у ній усе правильно. У мовленні люди можуть припускатися помилок. Унікальність же мовлення полягає у своєрідному використанні мовних засобів, у вживанні оказіональних (випадкових) слів, словоформ, словосполучень тощо.

3. Мова — явище психічне, а мовлення — психофізичне. Мова існує в індивідуальних мозках, у душах, у психіці людей, які становлять певну мовну спільність. Мовлення, крім психічного, має ще фізичний (фізіологічний) аспект, пов'язаний із його породженням і сприйманням. Мовлення можна характеризувати за темпом, тембром, тривалістю, гучністю, артикуляційною чіткістю, акцентом тощо.

4. Мовлення — лінійне, мова — нелінійна. Мовлення розгортається в часі. Для того щоб вимовити якусь фразу, потрібен певний часовий проміжок, бо слова вимовляються послідовно одне за одним. А в мові всі звуки, слова, словоформи тощо існують одночасно. На відміну від мовлення, мова має ієрархічну будову.

З історичного погляду мовлення первинне, а мова вторинна. Спершу виникали в мовленні окремі слова, фрази тощо, а згодом із фактів мовлення склалася мова. З погляду сучасності, навпаки, мовлення твориться з фактів мови: для вираження думки мовець відбирає з мови необхідні мовні одиниці й оформляє їх у фразу за наявними в мові граматичними правилами. Однак слід пам'ятати, що мова і мовлення тісно пов'язані між собою: мова не тільки породжує мовлення, стримує його неспинну стихію, а й живиться ним, змінюється, розвивається під його впливом. У мовленні з'являється нове, оказіональне, яке з часом може проникнути в мову, стати фактом мови.

 

 

ТЕМА 4. ФОНЕТИКА.

Три аспекти вивчення звука.

Звуки мови вивчаються з різних поглядів: фізичного; анатомо-фізіологічного; функціонального.

Фізичний або акустичний аспект вивчення мовних звуків. За акустичними ознаками: тони і шуми. У чистому вигляді тони і шуми зустрічаються рідко. Як правило, до тону завжди прилучається шум, а до шуму – незначний елемент тону. Голосні – це звуки, в основі яких лежить тон. Приголосні – звуки, в основі яких – шум. З акустичного погляду звуки (тони і шуми) розділяються за: 1.Силою 2.Висотою 3.Тривалістю 4.Тембром Сила залежить від амплітуди коливань голосових зв’язок, яка в свою чергу, зумовлюється силою, з якою тисне на голосові зв’язки чи інші перепони видихуваний струмінь повітря. Чим більша амплітуда коливання, тим більша сила звука. Так, найбільшу інтенсивність мають [а] , [е], найменшу [у], [і] у позиції, коли легко переходять в [в], [j]: ішов – йшов, учора – вчора. Висота звука визначається частотою коливань за одиницю часу. Тривалість звука визначається його протяжністю в часі, яка вимірюється мілісекундами. Тембр. У звуках людської мови розрізняють основні тони і додаткові. Сукупність усіх додаткових тонів, їх характер та взаємозв’язок з основним тоном надають мовному звуку певного забарвлення, утворюють тембр звучання. Найбільшу роль відіграє ротова порожнина.

Анатомо-фізіологічний аспект. Мовний звук досліджується з анатомо-фізіологічного погляду, тому що він твориться мовними органами людини і сприймається її органами чуттів. Анатомо-фізіологічний аналіз мовних звуків передбачає насамперед виявлення ступеня і характеру участі тих чи інших мовних органів у процесі їх творення. Звуки людської мови утворюються мовними органами, або мовним апаратом. Мовні органи з погляду їх значення у творенні звуків поділяються на дихальний апарат і органи вимовлення.

Артикуляція звука складається з 3 частин: 1) Екскурсії, яка полягає у тому, що мовні органи займають позицію, необхідну для творення звуків і починають їх творення; 2) Витримки – це центральна частина артикуляції; 3)Рекурсії – під час якої мовні органи повертаються у своє вихідне положення.

У мовному потоці між вимовленням звуків існує тісний зв’язок, тому рекурсія попереднього звука може переходити в екскурсію наступного (асиміляція, акомодація).

Лінгвістичний аспект мовних звуків. Лінгвістичний аспект мовних звуків ще називається фонологічним, іноді – соціальним. У процесі спілкування звуки виконують певні функції, отже, вони становлять функціональні одиниці мови. Аналіз звуків як функціональних одиниць – найважливіше завдання лінгвістичного аспекту. Для назви звука як функціональної одиниці існує термін фонема, а наука, що досліджує систему фонем, називається фонологією. Фонема – мінімальна одиниці звукової будови мови, функція якої полягає в розрізненні і розпізнаванні значущих одиниць морфем і слів.

Акустичні ознаки звуків.

За акустичними ознаками: тони і шуми. У чистому вигляді тони і шуми зустрічаються рідко. Як правило, до тону завжди прилучається шум, а до шуму – незначний елемент тону.

Голосні – це звуки, в основі яких лежить тон.

Приголосні – звуки, в основі яких – шум.

Як уже зазначалося, з акустичного погляду звуки (тони і шуми) розділяються за:1.Силою 2.Висотою 3.Тривалістю 4.Тембром

Сила залежить від амплітуди коливань голосових зв’язок, яка в свою чергу, зумовлюється силою, з якою тисне на голосові зв’язки чи інші перепони видихуваний струмінь повітря. Чим більша амплітуда коливання, тим більша сила звука. Так, найбільшу інтенсивність мають [а] , [е], найменшу [у], [і] у позиції, коли легко переходять в [в], [j]: ішов – йшов, учора – вчора.

Висота звука визначається частотою коливань за одиницю часу. Одиницею висоти є Герц (Гц), який дорівнює 1 коливанню за секунду. Чим більша кількість коливань за одиницю часу, тим вищий звук. Вухо людини сприймає звуки в діапазоні від 16 до 20 тис. герц.

Тривалість звука визначається його протяжністю в часі, яка вимірюється мілісекундами.

Тембр. У звуках людської мови розрізняють основні тони і додаткові. Сукупність усіх додаткових тонів, їх характер та взаємозв’язок з основним тоном надають мовному звуку певного забарвлення, утворюють тембр звучання. Найбільшу роль відіграє ротова порожнина.

Артикуляція, її етапи.

Артикуляція — це утворення звука, тобто робота апарата мовлення, необхідна для одержання даного звука. Іншими словами — рухи та відповідні позиції органів мовлення, пов'язані з вимовою того або іншого звука (лат. articulare — членоподільно вимовляти).

В артикуляції звука прийнято розрізняти три фази:

Приступ, або екскурсію, яка полягає в підготовці апарата мовлення для вимови звука.

Витримку, тобто саму вимову звука і збереження того положення органів мовлення, яке потрібне для вимови.

Відступ, або рекурсію, тобто закінчення звука, при якому органи мовлення перебудовуються для вимови наступного звука або ж переводяться в стан спокою.

Артикуляційна база.

Артикуляція у кожній мові має свої особливості. Так, для англійської мови характерне напружене положення губ і розслаблення передньої частини язика. В укр. мові більшість приголосних утворюється зближенням передніх частин органів мовлення (губи, передня частина язика, верхні зуби). Французьке [r] твориться вібрацією маленького язичка, тоді як українське [р] є передньоязиковим. У грузинській мові приголосні [n],[m],[k] вимовляються напружено і з придихом. Сукупність артикуляційних навичок, характерних для певної мови, називається артикуляційною базою. Артикуляційна база рідної мови часто перешкоджає людині оволодіти вимовою звуків іншої мови, що виявляється в акценті. Так, представникам неслов’янських мов важко оволодіти вимовою м’яких приголосних, а в українців виникають певні труднощі у вимові французького увулярного [r] тощо.

 

 

Опозиції голосних.

За положенням губ під час артикуляції звуків розрізняють лабіалізовані та не лабіалізовані голосні. Лабіалізовані вимовляються з участю витягнених і заокруглених губ. До них належать [у],[о], німецькі [ö], [ü]. Лабіалізовані звуки є також в уральських і алтайських мовах. За положенням м’якого піднебіння при артикуляції голосні поділяються на ротові й носові. Носові голосні є в польській, португальській та інших мовах. Особливо багато носових у мові гінді, де кожному чистому голосному відповідає носовий: наприклад, [а] – [ã]. Залежно від ступеня розкриття рота розрізняють відкриті та закриті голосні. Так, наприклад, у французькій мові є відкритий [ε] і закритий [е], а в німецькій відкритий і закритий [о]. За тривалістю звучання розрізняють довгі і короткі голосні. Довгі голосні були в латинській мові, а зараз існують в англійській (ship «судно» – sheep «вівця») та німецькій.

Опозиції приголосних.

Існують такі опозиції приголосних: глухі і дзвінкі, м’які та тверді, довгі та короткі.

Шумні приголосні поділяються на дзвінкі й глухі. У дзвінких шум переважає над голосом. До них належать: б, г, д, ж, з, дж, анг. [ð]. Глухі приголосні творяться тільки шумом. До них належать к, п, с, т, ф, х, ц, ч, ш; нім. [h].

М’які або палаталізовані звуки відрізняються від твердих тим, що при їх творенні відбувається артикуляційний зсув у напрямку до середнього піднебіння. Саме тому всі середньоязикові є м’якими: т', с', л', н', та інші. М’які приголосні, що утворюють із твердими пари, є тільки у слов’янських, японській та ще деяких мовах. В інших мовах кожен із приголосних є або м’який, або твердий. Так. У французькій мові приголосні ж, ш – м’які.

За тривалістю вимовлення (артикуляції) приголосні, як і голосні, бувають довгими і короткими. Наприклад, в українських словах знання і життя довгими є приголосні [н:'], [т:'], які звичайно називають подвоєними, але в транскрипції записують як довгі звуки. У російській мові довгим є [ж:] – изжога. В арабській мові довгота приголосних широко використовується для розрізнення слів.

 

Типи звукових змін.

Зміни, спричинені впливом загальних умов вимови, називають позиційними, а зміни, зумовлені впливом одного звука на інший, - комбінаторними.

Позиційні зміни.

До позиційних змін належать редукція голосних, оглушення дзвінких приголосних в кінці слова та протеза.

Редукція голосних – ослаблення артикуляції ненаголошених звуків і зміна їхнього звучання.(кленок-клинок). Редукція голосних буває кількісною та якісною.

Кількісна – редукція, за якої голосні ненаголошених складів утрачають силу і довготу, але зберігають хар-ний для них тембр.(дуб-дубок-дубовик).

Якісна – редукція, за якої голосні ненаголошених складів стають не тільки слабшими і коротшими, але й утрачають деякі ознаки свого тембру,тобто свою якість.(воді (о),вода (а), водяной (ы)).

Якісна редукція є тільки в мовах з динамічним наголосом. Для СУМ не характерна.

Позиційні зміни приголосних зумовлені їх положенням в кінці слова.

Протеза – поява перед голосним, що стоїть на початку слова, приголосного для полегшення вимови.

(острий-гострий, улица-вулиця).

Комбінаторні зміни.

До комбінаторних змін звуків належать акомодація, асиміляція, дисиміляція, діереза, епентеза, метатеза.

Акомодація(пристосування) – зміна одного звука під впливом іншого, сусіднього; часткове пристосування сусідніх звуків.

В укр.. та в інших словянських мовах голосні змінюють свою артикуляцію під впливом мяких приголосних. Акомодація може бути двобічною: няня.

На акомодації приголосних голосними ґрунтується перехід г,к,х у ж,ч,ш і з,ц,с перед голосними переднього ряду в праслов’янській мові, а на акомодації голосних приголосними – перехід е в о після шиплячих у давньоукр.

Асиміляція(уподібнення) – артикуляційне уподібнення одного звука до іншого в мовленнєвому потоці в межах слова або словосполучення.(боротьба-дзвінкий б впливає на т і уподібнює його собі, тобто одзвінчує).

Приголосні звуки можуть асимілюватися за дзвінкістю/глухістю, за місцем і способом творення, за мякістю/твердістю.

Різновиди асиміляції: 1)за результатами – повна і неповна; 2) за спрямуванням – прогресивну і регресивну; 3) за розташуванням звуків. які взаємодіють – контактну і дискантну.

При повній асиміляції звук цілком уподібнюється сусідньому (напр., розсіяти вимовляється як россіяти).

при неповній — звук уподібнюється сусідньому частково, напр. за дзвінкістю (слово молотьба вимовляється як молодьба) або за глухістю (слово нігті — як ніхті).

прогресивна - якщо, попередній звук впливає на наступний (пор. укр. бджола із давнім бъчела).

регресивна - коли наступний звук впливає на попередній (пишемо — змагаєшся, вимовляємо —змагаєсся).

контактна – за якої взаємодіють сусідні звуки.

дискантна – асиміляція звуків на відстані.(сочевиця-чечевиця).

Дисиміляція(розподібнення) – розподібнення артикуляції двох однакових або подібних звуків у межах слова, втрата ними спільних фонетичних ознак.

прогресивна дисиміляція — зміна другого приголосного звука у сполученні двох. Напр.: близ-ш-ий → ближ-ший -→ ближчий.

регресивна дисиміляція — на противагу прогресивній — зміна першого приголосного звука у сполученні двох. Напр.: хто ← кто ← къто, вед-ти — вет-ти — вести, сердешний ← сердечний.

дистантна дисиміляція — розподібнення звуків, розділених іншими.

контактна дисиміляція — на противагу дистантній дисиміляції — розподібнення суміжних звуків.

Гаплологія – випадіння внаслідок дисиміляції одного з двох сусідніх однакових або подібних складів.

(мінералологія-мінералогія,трагікокомедія-трагікомедія).

Діереза – викидання звука чи складу в слові для зручності вимови.(корисний-корисний, згибнути-згинути).

Епентеза – поява у словах додаткового звука.(страм і срам «сором».пощирене в говірках – радійо, окіян).

Метатеза – взаємна перестановка звуків або складів у межах слова.(суворий виникло із суровий, намисто із монисто).

Історичні зміни.

Фонетичні процеси не є стабільними, вони час від часу змінюються, одні припиняють своє існування, інші з`являються. Тому потрібно розрізняти живі та історичні фонетичні зміни.

Живі, або актуальні фонетичні зміни є наслідком діючих у мові фонетичних процесів. Прикладом таких змін є асиміляція і дисиміляція в укр. та інших сучасних мовах, акання в білоруській, редукція ненаголошених голосних і оглушення дзвінких приголосних в кінці слова в російській мові.

Історичні, або традиційні зміни не пов’язані з діючими в сучасній мові фонетичними процесами. До таких змін належить чергування задньоязикових г,к,х з шиплячими ж,ч,ш і свистячими з,с,ц. Також історичними є чергування о,е з і в закритому складі(стола-стіл),чергування о,е з нулем звука(сон-сну), перехід е в о після шиплячих(чотири) та ин.

Часто історичні чергування використовуються у мові для розрізнення граматичних форм.

Спонтанні зміни.

Крім фонетичних змін, причини яких можна пояснити, оскільки вони зумовлені позицією звуків у слові або їх сусідством із іншими звуками, трапляються звукові зміни, причини яких виявити неможливо, оскільки вони позиційно і комбінаторно не зумовлені. Такі зміни називаються спонтанними. Наприклад звук, який колись позначав буквою ъ(ять) в укр. мові перейшов в і, а в рос – в е.(лъс-ліс,лес).

До спонтанних також відносять чергування типу носити-нести, бреду-брод.

Різні звукові зміни можуть супроводжуватися явищами конвергенції та дивергенції.

Конвергенція – збіг у процесф фонетичних змін двох звуків у олному.

Дивергенція – розщеплення звука на два різні звуки.

Іншими словами, в одній позиції звук може залишатися, а в іншій – перейти в інший звук. В укр. мові звуки о та е у відкритому складі збереглися, а в закритому – перейшли в і: вола-віл.

 

 

ТЕМА 8: ФОНОЛОГІЯ.

Історія формування науки.

Фонологія- це функціональне, власне лінгвістичне вивчення тих же звуків. Це один з наймолодших його розділів. Фонології не виповнилося ще й 150 років- вона виникла в Росії в 70 роках ХІХ століття, будучи заснованою видатним польським мовознавцем І.О. Бодуеном де Кутерне, що в умовах відсутності незалежної Польщі жив і працював у Росії , багато зробивши для розвитку російського мовознавства . Термін фонологія– теж , можна сказати , грецьке слово , оскільки він утворений від давньо грецьких слів “ звук , голос “ і “ слово , вчення” . Але давні греки цього слова не знали , бо воно народилось у ХІХ ст. в Росії . І для звука , що розглядається з точки зору фонологіїї , згодом було запроваджено окремий термін фонема (гр.- звук , голос ) .

З часів виникнення фонології і до сьогоднішнього дня не вщухають дискусії про те , що є частиною чого – фонологія є розділом фонетики чи фонетика є розділом фонології . У 20 – 60 рр. ХХ ст., у період значних успіхів фонології , представники цієї лінгвістичної науки взагалі гордовито виводили фонетику за межі мовознавства : це мовляв, фізика (акустика є розділом фізики) й фізіологія, але ніяк не мовознавство. Фонетисти, в свою чергу, спочатку взагалі заперечували фонологію як таку, а потім усіляко применшували її роль. Деякі лінгвісти і досі сперечаються, що важливіше - фонетика чи фонологія.

А між тим ці два розділи мовознавства дуже добре працюють у парі, дуже багато допомагають один одному, і ніяких прогтиріч між ними не існує.І краще не вирішувати дещо схоластичне питання, що є частинолю, а що – цілим. Хоч і фонетика, і фонологія вивчають одну і ту ж річ - звук, але вивчають її з різхних точок зору. І настільки різних, що річ ця навіть термінологічно розрізняється. Те, що вивчається фонетикою, зберігає назву звук, а об’єкт фонології іменується вже фонемою.І це не просто різні терміни, різні назви одної речі. Різний підхід до звуків фонетики й фонології призводить до того, що звуки як одиниці цих двох лінгвістичних наук виявляються дуже різними величинами.

Оскільки зміст терміна «фонема» неоднаковий у представників різних фонологічних шкіл, то дальший виклад основних теоретичних положень про фонеми української мови та зміни їх у мовному потоці буде здійснюватися в світлі щербівської фонологічної школи.

Функції фонем.

Фонема виконує дистинктивну – тобто смисло- і форморозрізнювальну функції.

Так, у словах як [jак] так, пак, фонеми [т],[н] виконуються смислорозрізнювальну функцію, а в словах рука, руки фонеми [а], [и] мають форморозрізнювальну функцію, оскільки розрізняють іменникові форми називного і родового відмінків. Додатковою є делімітативна функція, яка вказує на межі слів чи морфем. Так в англ. мові фонема [n](н с хвостиком) не може знаходитись на початку слова чи морфеми. У японській мові фонема [g] трапляється тільки на початку слова, а в інших позиціях вона реалізується в звуці [n] .

Фонема і звук.

Фонема як функціональна одиниця матеріалізується в звуках. Однак фонема і звук — це різні величини. Відмінність між ними полягає в тому, що:

1)фонема — явище соціальне, фонема є впізнаваною не залежно від особливостей її вимови окремими людьми

звук — явище індивідуальне.

2)фонема — мовна одиниця

звук — мовленнєва одиниця.

3)фонема — абстрактна одиниця

звук — конкретна одиниця.

4)фонема — величина стала

звук — величина залежна.

Про те, що звук і фонема – різні речі, засвідчують також такі факти:

1)у ролі однієї фонеми можуть виступати різні звуки.(у словах просити і просьба фонему с представлено звуками с і з.)

2)у ролі однієї фонеми можуть виступати два звуки разом (за умови коли дифтонги трактувати як поєднання двох голосних у межах одного складу, а не один складний голосний звук).

3)в одному звукові можуть збігатися дві фонеми.(у слові сміється звук [ц] представляє фонеми [т] [с].)

4)крім сегментних фонем зокрема теорією фонем американської фонологічної школи, існують суперсегментні фонеми – фонеми тону і наголосу. У словах мука* і му*ка, сегментні фонеми одні й ті самі, однак ці слова різняться значенням, і єдиним засобом розрізнення є наголос, що дає підставу інтерпретувати його як фонему.

Ознаки ф

© 2013 wikipage.com.ua - Дякуємо за посилання на wikipage.com.ua | Контакти