|
ТЕМА 2. МОВА, ЇЇ ПРИРОДА Й ФУНКЦІЇ.
Погляди на природу мови в мовознавстві. У науці відомі три погляди на природу мови. Одні вчені розглядали її як біологічне явище, другі – як психічне, а треті – як суспільне. 1. Натуралістичний (біологічний) підхід до мови. Розвиток натуралістичного підходу до мови пов'язане з ім'ям видатного німецького дослідника Августа Шлейхера (1821-1868). Шлейхер вважав, що мова – природний організм, який народжується, розвивається, старіє і вмирає. Цінним слід вважати прагнення представників цього напряму, зокрема Шлейхера, застосовувати до вивчення мови точні методи природних наук. Помилковим в концепції Шлейхера. і його послідовників стало занадто прямолінійний перенесення на мову законів, властивим біологічним організмам, які, дійсно ростуть, розвиваються, а потім старіють і вмирають. Мови, звичайно, теж виникають, розвиваються і іноді вмирають. Але смерть ця носить не біологічний, а соціально-історичний характер. Мова вмирає лише зі зникненням говорить на ньому суспільства, колективу людей. 2. Психічний підхід до мови. Інша відома точка зору на природу і сутність мови - це те, що мова - явище психічне. Одним з найвизначніших представників, який представляв психологічну точку зору на мову був Гейман Штейнталь (1823-1899). Науковець вважав мову явищем психічним, яке розвивається на основі законів психології. Він виключав роль мислення в становленні мови, надаючи значення психіці. Таким чином, Штейталь категорично заперечував участь мислення у розвитку мови. Всю увага Штенталь зосереджував на індивідуальному акті мовлення, розглядаючи мову як явище психічного порядку. 3. Мова - явище соціальне.Нарешті, існує точка зору, що мова явище соціальне. Мова окремої людини залежить від навколишнього середовища і перебуває під впливом мови колективу. Якщо малі діти потрапляють в умови життя звірів, то вони набувають навички тваринного життя і втрачають безповоротно все людське. Про те, що мова не є біологічним явищем, свідчить і той факт, що межі мов і рас не збігаються. Мову не можна розглядати і як психічне явище, оскільки психіка в кожної людини своя, неповторна, то за умови психічної природи мови на світі було б стільки мов, скільки і людей. Мова – явище суспільне. Вона виникла у суспільстві, обслуговує суспільство, є однією з найважливіших ознак суспільства і поза ним існувати не може. Функції мови в суспільстві. Основна, визначальна функція мови — комунікативна. Мова виникла з потреб комунікації, і вся її організація підпорядкована цим потребам. Комунікативна функція є важливим чинником розвитку мови. Напр., фонетичні процеси уподібнення і розподібнення відбуваються не безвідносно до будь-яких умов, а тому, що полегшують вимову слова (асиміляція) або його сприйняття (дисиміляція), тобто діють на користь мовця або його слухача — учасників комунікації. Комунікативна функція реалізується у спілкуванні, розмовах, діалогах, полеміці. Вона створює суспільство як соціум. Комунікативна функція може виступати як самовираження особистості. Щоб спілкуватись, треба мати думку: мовленнєвий акт невідривно пов’язаний з актом мисленнєвим. І мова бере найактивнішу участь у процесі формування та формулювання думки. Мова, таким чином, виконує функцію оформлення думки — мислетворчу функцію. Ця функція якнайтісніше пов’язана з комунікативною, обидві вони становлять єдність. Надзвичайно важливою для розвитку людства є пізнавальна функція мови. Мова служить дуже важливим інструментом пізнання. Шукаючи назву для речі, людина її пізнає. Пізнавальна функція активно діє як у філогенезі — розвитку народу — всіх носіїв даної мови, так і в онтогенезі — розвитку окремої людини, що пізнає світ значною мірою шляхом засвоєння мови. Пізнавальну функцію мови ще називають пізнавально-відображальною, гносеологічною, а також акумулятивною. Імпресивна функція полягає у дії мовлення на адресата незалежно від того, як адресат її сприймає. Яскравий вияв такої функції — військові команди. Інформаційна функція мови полягає у передаванні в процесі спілкування одне одному певної інформації про позамовну дійсність, у відображенні об’єктивної реальності. В цьому основний сенс спілкування. Емотивна функція охоплює величезний діапазон у мовленнєвій поведінці людини. Ця функція мови реалізується в художній літературі, ораторському мистецтві, у дискусійному мовленні — суперечці, полеміці, пісні, опері тощо. Когнітивна функція – це і спогади, роздуми у хвилини відпочинку, підготовка до усних висловлювань і формування письмового тексту, творча діяльність та ін. Загальнонародний характер мови, її диференціація. Мова — загальнонародне явище. Народ — творець і носій мови. Одна особа безсильна будь-що змінити в мові, бо мова розвивається і змінюється за своїми об'єктивними законами. Так, наприклад, Тарас Шевченко є основоположником сучасної української літературної мови. Однак він створив не більше десятка слів і то переважно складних із уже наявних у мові простих слів (широкополий, хребетносилий, синємундирний тощо). Навіть геніальна особистість не здатна змінити мову, а може лише виявити приховані потенції мови, показати, як ефективно можна використати те, що в мові існує. Оскільки мова є загальнонародним явищем, вона не може бути класовою (про класовість мови говорив академік М.Я. Марр). Якщо б кожен клас у суспільстві користувався своєю мовою, то таке суспільство перестало б існувати, бо неможливо було б налагодити механізм його функціонування. Саме тому в будь-якому класовому суспільстві засобом спілкування між різними класами є єдина загальнонародна мова. Заперечуючи класовий характер мови, не можна заперечувати класовий підхід до використання мови. Він виявляється, по-перше, у використанні чужої ("престижної") мови в повсякденному житті вищих класів. Так, скажімо, російська буржуазія XVIII— XIX ст. користувалася французькою мовою; українська партійна номенклатура радянського періоду переходила на "панську" російську мову, таким чином дистанціюючись від "колхозного языка". По-друге, класовий підхід до використання мови полягає і в надмірному вживанні іншомовних слів, штучно створених мовних зворотів, у вимові слів на іноземний лад, тобто у виробленні соціального діалекту. По-третє, класовий підхід до використання мови полягає у виділенні певних слів і затемненні інших або їх усуненні з мовлення, часом навіть у вкладанні в слово іншого змісту, ніж воно має в загальнонародній мові. Диференціацією суспільства зумовлена особлива мова декласованих елементів — жебраків, злодіїв, бомжів тощо. Це своєрідні засекречені таємні мови, створені з метою "зашифрування" від посторонніх передаваного повідомлення. Із суспільним розшаруванням пов'язана професійна диференціація мови. Існують різні професійні субмови (підмови), які, як правило, відрізняються від загальнонародної мови лише спеціальними словами. Мова і мислення. Оскільки мова є засобом оформлення людської думки, то цілком природно постає питання про співвідношення між мовою і мисленням. Мова і мислення виникли одночасно в процесі розвитку пізнавальної діяльності людини і становлять діалектичну єдність. Це виявляється в тому, що мова можлива тільки в єдності з мисленням. Без неї не може бути оформлена, закріплена й збережена думка. Саме вираження думки, як і розчленування відповідного змісту думки на певні елементи, здійснюється за допомогою слів і мови. Отже, не буває мислення без мови, так само як і мова не може існувати без мислення, а лише в безпосередній єдності з ним. Мова і мислення хоча й перебувають у діалектичній єдності, проте не є тотожними. Метою мислення є отримання нових знань, їх систематизація, тоді як мова лише обслуговує пізнавальну діяльність людини, допомагаючи їй оформити думки і закріпити знання, передати їх, тобто людина мислить, щоб дізнатись і зрозуміти, а говорить для того, щоб передати думки,почуття, побажання. Розрізняючи одиниці мислення і мови, треба зауважити, що елементи мислення (поняття, судження) – це образи, копії предметів дійсності. Їм відповідають елементи мови: поняття знаходять свій вияв у слові, а судження – у реченні, проте не кожному слову відповідає певне поняття (наприклад, службові слова, займенники, що не виражають поняття) і не кожне речення виражає судження (наприклад, питальні речення). Мова (власне, мовлення) – явище матеріальне. Всі її одиниці зрештою втілюються у матеріально виражених мовних елементах – звуках. Мислення як властивість особливо організованої матерії – мозку, реалізуючись у поняттях, судженнях, висновках, навпаки, не матеріальне, а ідеальне,воно не має властивостей матерії. І мова, і мислення характеризуються специфічними ознаками. Ці ознаки досить істотні, на них неможна не зважати при докладній характеристиці як мови, так і мислення, бо саме врахування їх вказує, що мова й мислення не є тотожними, хоча й перебувають у діалектичній єдності, в нерозривному зв’язку. Розуміння специфіки мови і мислення не суперечить положенню про їх єдність і взаємозумовленість, жодною мірою не свідчить про відрив мови від мислення. Єдність, нерозривність мови і мислення, їх взаємозумовленість – незаперечний факт. Мова і мовлення. Мова — система одиниць спілкування і правил їх функціонування. Іншими словами, мова — це інвентар (словник) і граматика, які існують у потенції, в можливості. Мовлення — конкретно застосована мова, засоби спілкування в їх реалізації. До мовлення належать говоріння (мовленнєвий акт) і результати говоріння (текст). Правомірно говорити про мовлення окремої людини, про мовлення молоді, усне побутове мовлення, художнє мовлення тощо. Усе це — різне використання можливостей мови. Загалом мову і мовлення розрізняють за такими параметрами: 1. Мова — явище загальне, абстрактне; мовлення — конкретне. Конкретність мовлення виявляється в тому, що його можна чути, записати на магнітну стрічку, бачити і прочитати (якщо йдеться про текст). Мову безпосередньо спостерігати неможливо. 2. Мова — явище відносно стабільне, довговічне, загальноприйняте; мовлення — динамічне (рухливе), випадкове й унікальне. Так, наприклад, сучасна українська літературна мова охоплює період від І. Котляревського до наших днів, її норми (орфоепічні, орфографічні, лексичні та граматичні) є відносно стабільними й загальноприйнятими. У мові немає помилок, у ній усе правильно. У мовленні люди можуть припускатися помилок. Унікальність же мовлення полягає у своєрідному використанні мовних засобів, у вживанні оказіональних (випадкових) слів, словоформ, словосполучень тощо. 3. Мова — явище психічне, а мовлення — психофізичне. Мова існує в індивідуальних мозках, у душах, у психіці людей, які становлять певну мовну спільність. Мовлення, крім психічного, має ще фізичний (фізіологічний) аспект, пов'язаний із його породженням і сприйманням. Мовлення можна характеризувати за темпом, тембром, тривалістю, гучністю, артикуляційною чіткістю, акцентом тощо. 4. Мовлення — лінійне, мова — нелінійна. Мовлення розгортається в часі. Для того щоб вимовити якусь фразу, потрібен певний часовий проміжок, бо слова вимовляються послідовно одне за одним. А в мові всі звуки, слова, словоформи тощо існують одночасно. На відміну від мовлення, мова має ієрархічну будову. З історичного погляду мовлення первинне, а мова вторинна. Спершу виникали в мовленні окремі слова, фрази тощо, а згодом із фактів мовлення склалася мова. З погляду сучасності, навпаки, мовлення твориться з фактів мови: для вираження думки мовець відбирає з мови необхідні мовні одиниці й оформляє їх у фразу за наявними в мові граматичними правилами. Однак слід пам'ятати, що мова і мовлення тісно пов'язані між собою: мова не тільки породжує мовлення, стримує його неспинну стихію, а й живиться ним, змінюється, розвивається під його впливом. У мовленні з'являється нове, оказіональне, яке з часом може проникнути в мову, стати фактом мови.
|
|
|