Шкільництво в підросійській Україні у другій пол. XIX – поч. XX ст. розвивалося під впливом ряду російських освітніх реформ. Зміни відбулися у початковій, середній, вищій освіті.

Початкова освіта з 1864 р. регламентувалась "Положенням про початкові народні училища". До початкових народних училищ відносились елементарні школи всіх відомств (церковнопарафіяльні, міністерські, земські, залізничні і ін.), міські і сільські, ті, що утримувались казною, товариствами або приватними особами).

Новим, згідно положення, було те, що початкові училища дозволялось відкривати органам місцевого самоврядування (земствам, містам), товариствам і приватним особам. Запроваджувались колегіальні органи керівництва школами – повітові і губернські училищні ради. Де не було належних умов для відкриття окремих шкіл для хлопчиків і дівчаток, дозволялось їх спільне навчання.

Вчителями могли бути або церковники (священики, дяки), або світські особи. На відміну від церковників світські особи для вчительської діяльності повинні були мати спеціальний дозвіл училищної ради у вигляді посвідчення про добру моральність і благонадійність. Новим було й те, що вчителями початкових народних шкіл могли бути і жінки.

На кінець XIX ст. у порівнянні з його серединою початкових шкіл на Україні стало в 12 разів більше. Але потреби народу в початковій освіті вони не задовольняли. Рівень елементарної грамотності в кінці XIX ст. у різних губерніях України коливався 15-20%.

Якість навчання у народних школах була низькою. Особливо примітивну освіту давали церковнопарафіяльні школи, які становили на 1900 р. 80% усіх початкових шкіл. Вони існували на пожертвування парафіян. Навчання тут обмежувалося читанням слов’янською і російською мовами, початками арифметики та вивченням молитов.

Із всіх існуючих початкових шкіл найкращими були земські школи, де вчителі використовували більш прогресивні методи навчання, а зміст навчання у них був дещо ширшим, що передбачав ознайомлення дітей з відомостями з географії, історії, природознавства.

Реформа середньої освіти регламентувалась прийнятим у 1864 р. "Статутом гімназій і прогімназій". Встановлювались класичні і реальні гімназії, обидві із 7-річним терміном навчання, а також класичні і реальні прогімназії (замість повітових училищ) – неповні середні заклади, програма навчання яких дорівнювала першим чотирьом класам гімназій. Гімназії і прогімназії були окремо чоловічими і жіночими. Перша жіноча гімназія (Фундукліївська) в Україні почала роботу 1859 року в Києві. 1872 року реальні гімназії були замінені рельними училищами, 1873 року в Україні такі училища було створено в шістьох містах – Києві, Кременчуці, Миколаєві, Одесі, Сумах, Харкові.

Право вступу до університету давали лише класичні гімназії, а реальні відкривали шлях тільки в технічні і сільськогосподарські вузи. У гімназіях були відмінені тілесні покарання. Для всіх учнів запроваджувалась єдина форма одежі.

Реформувалась і вища освіта. 1863 року було видано "Статут університетів", який виявився найбільш прогресивним із всіх університетських статутів дореволюційної Росії. Університетам дозволялась певна автономія: право вибору вченою радою ректора; вибирання на конкурсній основі професорів тощо. Крім університетів існували вищі технічні, сільськогосподарські, економічні учбові заклади. Стан вищої освіти в Україні був вкрай незадовільним, на початок XX ст. тут всі вузи зосереджувалися тільки в чотирьох великих містах: Києві, Харкові, Одесі і Катеринославі.

Поширення гімназій на Україні йшло повільно, їх не вистачало, щоб задовольнити навіть половини бажаючих у них навчатися. У гімназії поступали переважно діти дворян і високооплачуваних чиновників. Для трудящих мас середні школи були майже недоступні. Не тільки через малу їх кількість, але й через відповідну політику царського уряду.

Щоб обмежити середню освіту серед простого народу, у 70-х роках за міністра освіти Дєлянова було збільшено платню за навчання. Цей міністр відзначився і тим, що видав циркуляр, відомий в історії як "Циркуляр про кухарчиних дітей", за яким заборонялося приймати до гімназій дітей простого народу. Також створюються початкові школи, у яких усувалася наступність змісту освіти стосовно середніх навчальних закладів. До таких шкіл-тупиків відносилися міські училища, які постали 1872 року замість повітових, а 1912 року були реорганізовані у вищі початкові училища. У них навчалися діти дрібних службовців, ремісників, торговців. До шкіл-тупиків належали і двокласні початкові училища. До речі сказати, що тупиковою в Росії була й педагогічна освіта, адже вчительські інститути давали середню освіту і не давали виходу в університет.

В підросійській Україні у всіх початкових і середніх школах навчання велося російською мовою за навчальними планами й програмами, що діяли по всій Росії. На розвиток освіти на цих територіях значною мірою впливала русифікаторська політика російського царизму.

1863 року міністр внутрішніх справ Валуєв видав циркуляр, де вказувалося, що ніякої особливої малоросійської мови не було, нема і бути не може, а та мова, яку використовують малороси є російською, але дуже зіпсованою через вплив Польщі. Циркуляр забороняв видавати українською мовою навчальні книги для шкіл. Вихід циркуляра відобразився на "Положенні про початкові народні училища" 1864 р., де вказувалось, що навчання у всіх школах має проводитись лише російською мовою.

1876 року було видано Закон про повну заборону української мови не тільки в школах, але і в суспільному житті взагалі. Наприклад, в Миргородській гімназії (Полтавщина) висіла табличка: "В стенах гимназии воспрещается воспитанникам говорить на молорусском языке".

У другій половині ХIХ ст. у всіх початкових і середніх учбових закладах навчання проводилось лише російською мовою. Українська мова не вивчалася навіть як навчальний предмет. Для російського уряду українського народу ніби й не існувало взагалі. Будь-які спроби відкрити українські школи, чи бодай запровадити українську мову у народні школи зразу ж присікалися. За найменший прояв симпатій до української культури і мови учителів звільняли з роботи.

Однак, репресії не могли придушити прагнення передових педагогів і простих людей до рідної мови і навчання дітей рідною мовою. Наприкінці 50-х років виникають недільні школи для дорослих і підлітків. Ініціаторами їх відкриття були демократично настроєні студенти і професори Київського університету. У жовтні 1859 р. у Києві на Подолі почала роботу перша недільна школа. У період 1862-1870 рр. недільні школи були заборонені і тільки деякі з них існували нелегально. Відомою є жіноча недільна школа Х.Алчевської у Харкові. Починаючи з 70-х років кількість недільних шкіл зростає, на кінець XIX ст. вони нараховували більше 3-х тисяч слухачів.

У другій половині XIX виникає багато нових типів навчальних закладів, як державних, так і приватних. Досить поширеними в кін. ХIХ- поч. ХХ ст. були приватні освітні заклади. Серед них найбільш відома колегія Павла Галагана, відкрита у Києві в 1871 р. Вона проіснувала до 1920 р.

На початку XX ст. в Росії і на територіях підросійської України склалася досить строката і заплутана система народної освіти: існувало понад 20 типів різних шкіл (державні і приватні, платні і безплатні, конфесійні і світські, чоловічі і жіночі). Ця система характеризувалася неузгодженістю навчальних планів початкових і середніх шкіл, наявністю шкіл-тупиків.

Вихід в університет давали лише чоловічі класичні гімназії, а всі інші середні школи (реальні, комерційні училища, кадетські корпуси) дозволяли випускникам поступати до вищих технічних, сільськогосподарських, економічних і ін. учбових закладів.

Обмеженою була середня і вища освіта для жінок. Рівень освіти у всіх середніх жіночих закладах (жіночі гімназії, єпархіальні училища, інститути шляхетних дівчат) був набагато нижчим, ніж у чоловічих. Жінки практично не мали доступу в університети і вищі технічні школи, для них організовувалися лише Вищі жіночі курси.

Початкова освіта для народних мас була відсталою, у той час, коли діти панівних станів отримували покращену початкову освіту в спеціальних підготовчих класах гімназій або в домашніх умовах.

В середині XIX ст. структура початкових шкіл залишалася такою ж, як і раніше: парафіяльні, тривіальні і головні. Середня освіта представлена гімназіями та реальними школами.

1848 року всю Австро-Угорщину охопила революція. Австрійський уряд змушений був запровадити конституцію і дати ряд полегшень народам, що населяли монархію. Народ Галичини одержав політичні і громадянські права. 1848 року створено у Львові Головну Руську Раду, яку було проголошено офіційним представником українського населення Галичини у Відні. Серед головних напрямків роботи Ради виступав розвиток української мови й шкільництва. Було проголошено ряд законів, що передбачали певні зміни у шкільництві Галичини, Буковини і Закарпаття. 1848 року відкрито кафедру української мови у Львівському університеті, її першим професором став Я. Головацький. З 1848 р. переведено на українську мову парафіяльні та тривіальні школи міст і сіл, де мешкає більшість українців. У гімназіях українська мова вводилася як обов’язковий предмет вивчення.

Після 1849 р. у Галичині наступає реакція, 1851 року розпущено Головну Руську Раду. Українські прогресивні сили, не маючи досвіду політичної боротьби, почали поступово втрачати завойоване. Створюються нові польські гімназії, скасовується обов’язкове вивчення української мови у гімназіях (1856), обмежується вступ українців до Львівського університету.

Важливу роль у розвитку шкільництва та визначенні змісту освіти відіграв конкордат 1855 р., за яким школа підпадала під повне підпорядкування церкві. У всіх державних і приватних школах вводилося релігійне виховання, все навчання повинно було узгоджуватись з католицькою вірою. Всі вчителі підлягали наглядові церкви, а ті, що "зійшли з праведної дороги", звільнялися з посади.

Певні зміни у розвитку шкільництва в Західній Україні відбулися в 60~х роках. 1867 року Австрія прийняла нову конституцію, яка проголошувала рівноправність всіх народів. Окремими законами школа визнавалася незалежною від церкви і вводилося право визначати мову навчання у приватних закладах їх власникам, а в державних – місцевим органам влади (гмінам). Вважалося, що у народних школах, де є діти і поляків, і українців, та мова, що не є викладовою, стає обов’язковим предметом вивчення. Обов’язковою з третього класу залишалася німецька мова.

1867 року в Галичині створюються шкільні ради. Спочатку галицький сейм прийняв закон про створення краєвої шкільної Ради, а в 1873 р. було створено окружні і місцеві шкільні ради. Шкільні ради брали на себе управління всіма навчальними закладами, які знаходились на їх терені. Введення шкільних рад різних рівнів було кроком до демократизації освіти, але сподівань українців вони не виправдали. У них в основному засіли поляки, які як могли проводили у школах польську мову і придушували українську.

1873 року було прийнято кілька краєвих шкільних законів, за якими в Галичині вводилося обов’язкове і безплатне навчання дітей віком від 6 до 12 років, а також створювалися виділові школи у містах, які давали можливість отримувати підвищену початкову освіту учням, що не ходили до середньої школи. Ці закони були прийняті на основі затвердженого в Австрії 1867 року відповідного закону про шкільництво.

Було проведено реформу педагогічної освіти. Замість препаранд, що існували при головних початкових школах, створювалися учительські семінарії. З 1871 р. починають діяти чоловічі учительські семінарії у Львові, Тернополі, Станіславі, жіночі – у Львові, Перемишлі.

Реформи 60-70-х років були несприятливі для українців і повністю поставили їх під владу поляків. У законі про викладову мову в середніх і народних школах від 1867 р. польська мова ставала обов’язковою у всіх навчальних закладах Галичини. Вся адміністрація краю і Львівський університет були полонізовані, всі керівні посади займали поляки. У 60-х роках в краї діяла лише одна українська гімназія у Львові. Не на краще ситуація змінилася і під кінець XIX ст. Хоч реалізація законів 60-70-х років привела до поступового зростання числа шкіл і учнів в них, Галичина з розвитку освіти залишалася однією з найвідсталіших провінцій Австрії.

У другій половині XIX ст. на західноукраїнських землях виник новий тип школи – утраквістична (двомовна). Рішення про введення утраквізму в школі було прийняте польським сеймом 1886 року. За цим рішенням основні предмети у школах викладалися польською мовою, а всі інші – рідною. Зовні це ніби забезпечувало рівноправність мов, але по суті було прикритою формою шовінізму.

З метою обмеження освіти серед сільського населення і закріплення його на селі у 1893 р. всі початкові школи були поділені на сільські і міські (на Закарпатті – горожанські). Програма навчання у сільських школах була скорочена і не давала жодних прав на продовження освіти в середніх навчальних закладах.

У цілому українська освіта в Східній Галичині, Буковині і Закарпатті у другій пол. XIX і на початку XX ст. розвивалася вкрай незадовільно. Галичину називали краєм одно- і двокласних шкіл, у міських початкових школах взагалі не практикувалася українська мова. На початок XX ст. у краї діяло всього кілька українських гімназій у Львові, Перемишлі, Тернополі (відкр. 1898 р.) і інших містах.

У боротьбі за освіту українці засновують 1908 року чотири приватні гімназії в Копичинцях, Яворові, Городенці, Рогатині. На противагу українським закладаються і польські приватні гімназії, які стали оплотом полонізації молоді.

Жіноча середня освіта була представлена приватними жіночими гімназіями та жіночими ліцеями.

На початку XX ст. продовжувала розширюватись і мережа фахових шкіл (столярські школи, школи будівельних ремесел, слюсарства, котлярства, млинарські тощо). У них вдосконалювався зміст освіти, збільшувалися терміни навчання учнів.

Швидкий розвиток шкільництва на початку XX ст. викликав потребу збільшення числа учителів. Влада не хотіла збільшувати кількість учительських семінарій і, щоб якось зарадити нестачі вчителів, почала вводити до народних шкіл т. з. "панчішкових учительок" (зверхня назва для молодих учительок, які мали малу дуже скорочену кваліфікацію). Та вирішити таким способом проблему забезпечення всіх шкіл учителями було неможливо. Тому влада була вимушена давати дозвіл на відкриття нових учительських семінарій.

Для об’єднання зусиль у боротьбі за українську школу 1910 року було створено Краєвий Шкільний Союз, який складався з представників від "Просвіти", "Учительської громади", Наукового Товариства ім. Шевченка та інших громадських і політичних організацій краю.

Українська свідома інтелігенція вела наполегливу боротьбу проти існуючого режиму за рівноправність української мови з мовами інших народів, за українське шкільництво.

В цій боротьбі особливо активні були «Громади», що створювались в різних містах України. Особливо виділялась Київська «Стара Громада», в якій були об’єднані найвизначніші українські діячі (І.Нечуй-Левицький, М. Старицький, М. Лисенко, Й. Косач, О. Русов, І. Стешенко та інші).

В 1897 р. у Києві створено «Загальну Українську Демократичну Організацію», яка об’єднувала 18 українських громад на території України, а також українські громади в Петербурзі та Москві. Керівництво здійснювала Рада Організації, яка мала такі функції:

1) видавнича справа, яку провадив видавничий гурток;

2) відкриття книгарень;

3) підшукування посад для свідомих українців і українців на вакантні посади;

4) пропаганда української свідомості;

5) агітація по земствах за відкриття української школи;

6) організація ювілеїв українських діячів.

«ЗУДО» і демократична партія, що виникла на її базі, ідейні засади для себе перейняли від Кирило-Мефодіївського товариства, але в своїх організаційних формах були обережніші і справніші, ніж Братство. Їхня діяльність значно піднесла в той час розвиток української національної свідомості — завдяки науковій і видавничій діяльності, якій присвячували багато уваги, часу і грошей.

Після 1908 р. діячі Київської Старої Громади відновили загальну безпартійну українську організацію під назвою «Товариство Українських Поступовців» (ТУП).

Велику активність в ці роки проявляли громадські культурно-освітні товариства «Просвіти», основною метою яких було допомагати розвиткові української культури і першим чином просвіті українського народу його рідною мовою..

Першу «Просвіту» засновано у Львові 1868 р. з метою поширення освіти серед народу. За статутом Львівська «Просвіта» організовувала в повітах філії, а в селах — читання і бібліотеки. Філії були створені в Бережанах, Дрогобичі, Коломиї, Станіславі (Івано-Франківськ), Тернополі.

Свою діяльність Львівська Просвіта почала з видання українського букваря. Українською мовою друкувалася популярна література, шкільні підручники, наукові альманахи. У світ випускалися твори Шевченка, Франка, Марка Вовчка, Руданського, Федьковича. Для реалізації своїх завдань товариство мало чотири комісії: Видавничу, Бібліотечну, Шкільно-лекційну та Літературно-артистичну. Ці комісії організовували роботу «Просвіти» і керували нею.

З 1905 р. почали створюватись "Просвіти" у східній Україні, а саме — в Києві, Полтаві, Катеринославі, Одесі, Чернігові, а після 1-ї світової війни — на Закарпатті.

Товариства Просвіти боролися за реформу школи, за докорінні зміни усієї системи освіти, за поширення культури і знань серед народу.

Завданнями Просвіти були:

а) видавати книжки, журнали, часописи українською мовою;

б) заводити бібліотеки, музеї, читальні, книгарні;

в) проводити публічні лекції, звіти, загальнопросвітні курси, літературно-музичні вечори, спектаклі, концерти, вистави;

г) заводити школи, стипендії, бюро праці, інші просвітні заклади;

д) оповіщати премії і конкурси за найкращі твори письменства та умілості.

Рух за народну школу України не був однорідним. У Просвітах частими були зіткнення протилежних поглядів на шляхи розвитку українського народу: буржуазно-ліберальний, революційно-демократичний.

Під Росією діяльність товариств Просвіти не могла бути довготривалою. В часи Столипіна царський уряд заборонив діяльність майже всіх Просвіт: у Києві, Одесі, Чернігові, Катеринославі та ін. містах і селах.

Велику активність у цьому відношенні проявляли так звані "Громади". Вони були розповсюджені в різних містах України.

Відрадним явищем у галузі народної освіти була поява першого українського педагогічного журналу «Світло», який виходив у період 1910-1914 рр. Видавав його гурток патріотів-ентузіастів, великих прихильників українського відродження: Г.Шерстюк (засновник), С.Русова, Я.Чепіга, В.Прокопович, М.Грінченко, С.Васильченко, С.Сірополко та ін. Завдання журналу:

а) допомагати усім заходам у справі народної освіти;

б) розробляти теоретичні й практичні питання шкільного, позашкільного й сімейного виховання;

в) спеціально .висвітлювати й розробляти питання про освітні потреби українського народу;

г) обслуговування потреб українського учительства;

д) приділяти увагу шкільній хроніці;

е) давати критику, бібліографію та огляд журналів.

Журнал «Світло» став протягом 4-х років авангардом боротьби за рідну школу, оформив і визначив основні напрямки розбудови і розвитку народної освіти в Україні та стимулював розбудження національної свідомості широких кіл пригнобленого українського вчительства і його об’єднання. «Світло» широко й глибоко пустило в обіг серед українського громадянства ідею рідної школи та згуртувало навколо себе все свідоме українське вчительство, яке в час революції 1917 р. заснувало Всеукраїнську Учительську Спілку та за її посередництвом енергійно приступило до реалізації в життя національних здобутків революції.

На території російської України створюються в різних місцях товариства грамотності з ініціативи інтелігенції. Серед них такі: Харківське товариство грамотності (1869 р.); Київське товариство грамотності; Волинське товариство грамотності (1901 р.).

Свої зусилля товариства грамотності спрямовували як на шкільну, так і на позашкільну справу. Відкривали школи, бібліотеки, читали лекції, літературно-музичні вечори проводили, видавали літературу українською мовою.

На захист національної школи виступали українські педагогічні товариства. З 1899 р. в Києві діяло педагогічне товариство ім. Ушинського. В 1897 р. в Одесі виникло Слов’янське педагогічне товариство. Невеликий гурток українців утворив у 1881 р. у Львові «Руське Педагогічне Товариство», яке згодом було перейменоване на «Українське товариство педагогічне» (з 1926 р. воно набуло сталої назви «Рідна школа»). «Українське педагогічне товариство» ставило перед собою такі завдання:

а) займатися заснуванням українських шкіл;

б) підтримувати виховання, як в школі, так і в сім’ї на основі рідної мови;

в) подавати членам товариства як моральну, так і матеріальну допомогу;

г) виступати з рекомендаціями по видавництву книжок і часописів;

д) підтримувати контакти з подібними товариствами австрійськими та зарубіжними.

Існували ще такі педагогічні товариства як «Руська школа» (1887 р.), Товариство ім. Сковороди (1908 р.), «Учительська громада» (1908 р.). Всі ці товариства відігравали позитивну роль у консолідації укр. вчительства, у формуванні його національної свідомості, у залученні до боротьби за школу з рідною мовою навчання. Вони об’єднували інтелігенцію різних ідейних і педагогічних напрямів — від демократичних до ліберально-буржуазних і клерикальних.

Серед культурно-освітніх закладів, що діяли на поч. ХХ ст. на Україні, великого поширення здобули народні будинки.

Одним із перших був народний будинок ім. Гоголя у Полтаві (1901 р), відкритий за участю Коцюбинського.

У наступні роки народні будинки почали діяти у Харкові, Києві, Кременчуці та інших містах. Організаторами цих будинків виступали освітні організації, земства, кооперативи. Головне їх завдання: влаштування лекцій для населення, спектаклів, концертів, літературних вечорів, кіносеансів. Народні будинки ставали в центрі позашкільної освітньої роботи. Вони використовували різні форми роботи освіти й виховання.

Київський народний будинок мав свою їдальню, чайну, нічний притулок для приїжджих, амбулаторію, бібліотеку. В Харківському народному будинку була безплатна бібліотека, книжкова лавка, глядацький зал. Основне завдання визначалося так: надання відвідувачам розумних розваг. Ставились спектаклі відомих акторів українських і зарубіжних.

Досить активною була боротьба за українську школу рідну мову в Галичині і на Буковині кін. ХIХ- поч. ХХ ст. У 1873 р. у Львові було засноване тов. ім. Шевченка, яке з 1892 р. стає науковим товариством ім. Шевченка. Воно стало великим українським осередком і гуртувало всіх українських вчених до спільної праці й готувало молоді кадри українських науковців.

Серед громадських установ, які існували в кін. ХIХ поч. ХХ ст. і мали вплив на розвиток Українського національного життя, виділялись і громадсько-спортивні товариства «Сокіл», «Січ», «Пласт».

Організація «Сокіл» була створена у 1894 р. у Львові. Головною своєю метою вона взяла фізичне відродження нації. Представники «Соколу» пропагують здоровий спосіб життя, видають спеціальну літературу з питань фізичного виховання і спорту, проводять спортивні вечори для української молоді (вперше такий вечір був проведений у 1901 р.). В цей період батько українського тіловиховання Іван Боберський готує до друку і видає серію праць з питань гігієни, теорії і методики фізичного виховання, спорту. Українська шкільна молодь засновує перші спортивні клуби.

У 1901 р. Сокільницька організація започатковує учительський гурток гімнастів для підготовки педагогічних кадрів з фізичного виховання. Сокільські осередки («гнізда») розповсюджуються по всій Галичині, а Львівська організація стає їх центром.

У 1906 р. було засновано спортивний гурток «Поділля» у Тернополі. З цього часу тут починається піднесення спортивного руху, проводяться змагання серед учнівської і студентської молоді.

У 1900 р. один з лідерів Української радикальної партії Кирило Трильовський створив організацію «Січ», основу якої становила молодь і здебільшого сільська. Це була досить чисельна організація і вона об’єднувала близько 60 тисяч осіб.

Національне піднесення, яке, насамперед, пов’язане з активізацією діяльності просвітницьких Громадських організацій Галичини сприяло тому, що у 1911 р. почали утворюватися скаутські гуртки молоді, які дотримувались традицій славної козацької минувшини. Іван Франко запропонував називати українських скаутів — пластунами. Засновуються перші пластові гуртки (Ї. Чмола, П.Франко, О.Тисовський).

В українському пластовому русі формуються різні напрямки виховання юнацтва. О.Тисовський був найближче до традиційного пластового (скаутського) напрямку виховання. Він дав початок українському пластовому уряду. У гуртку під керівництвом I.Чмоли головну увагу звертали на військово-фізичну підготовку. У І.Чмоли зароджується ідея створення Українського Січового Стрілецтва.

Складна міжнародна ситуація, постійна дискримінація українців збоку властей і спричинили появу українських військових товариств. Перше таке товариство під назвою «Січові стрільці» виникло в 1913 р. у Львові. Його головою був В.Старосольський. До утворення військових товариств активно включилися й вже існуючі спортивні та спортивно-пожежні організації («Соколи»» «Січі» та ін.). Незабаром по цілому галицькому краю повстають численні спортивно-військові «гнізда».

Хоч українське населення в Галичині становило більшість, але якоїсь переваги в організації українських шкіл воно не мало. Мало того, їх права постійно урізувались. Поодинокі протести громад не доходили до уряду, а ті, що доходили, залишались поза його увагою. Вагомішими були протести української інтелігенції, число якої на самому початку .XX ст. почало зростати.

Перед першою світовою війною українці добилися в Галичині добрих успіхів, бо мали 6 українських державних гімназій та 2510 народних шкіл, ,до яких ходило 440000 дітей. Гімназії існували в таких містах: 2 у Львові, в Перемишлі, Коломиї, Тернополі і Станіславі.

Крім державних шкіл в Галичині засновувались громадські гімназії та учительські семінарії. Робив це Крайовий Шкільний Союз (8 гімназій, 2 учительські семінарії, інститут для дівчат). Коли до того додати ще школи українського педагогічного товариства, навчальні заклади сестер Василіянок, то можна зробити висновок, що боротьба українців за українське шкільництво увінчалася в Галичині гарними успіхами.

Хоч до початку війни українці не здобули свого власного університету у Львові, все-таки здобули 8 кафедр, що були обсаджені українцями.

Під час окупації Східної Галичини російськими військами почалось планове знищення українських установ і надбань. Припинено українські часописи, позакривано книгарні, просвітні, а далі всякі українські товариства. Почалися арешти і висилки до Росії «небезпечних» і «підозрілих» українських діячів. Урядування українською мовою і навчання нею припинено. Почали робитися спроби для заміни унії православ’ям.

Російські власті припинили діяльність Просвіти, а установи товариства, не виключаючи друкарні й книгарні, опломбували. Найбільше потерпіла бібліотека товариства ім. Шевченка, а також архів Етнографічної Комісії й Канцелярії, де пропали рукописи українських письменників. Російське вояцтво понищило там інвентарі й каталоги, річники українських часописів.

Про шкільництво в Галичині під російською окупацією пишуть так: «Всі українські школи, середні й нижчі, було замкнено. Почалася наново організація шкільництва на російський зразок і з російською мовою навчання. Але тому, що майже ніхто з місцевих учителів російської мови не знав, то довелося почати з організації спеціальних курсів для майбутніх вчителів, де б вони мали вивчати російську мову. Було видано і спеціальні підручники для галицьких шкіл російською мовою. Таким чином, радянська влада з перших же днів окупації Галичини приступила до негайної русифікації краю.

Предыдущая 8 9 10 11 12 13 141516 17 18 19 20 21 22 23 Следующая