світової війни. Колабораціонізм

На архівних, а також зарубіжних джерелах у статті розкривається маловивчена тема, пов'язана з геноцидом нацистів щодо єврейського населення та поданням йому до­помоги і підтримки з боку українців у різних районах республіки.

Серед незліченних моторошних військових злочинів нацистів найстра-хітливішою за жорстокістю, розмахом і наслідками була кампанія по винищенню єврейського населення. На превеликий жаль, засилля при­мусово насаджуваних фальшивих концепцій та ідеологічних стереоти­пів, заложниками котрих стали історики України, як і взагалі СРСР, не дало свого часу можливості приділити належну увагу цій, одній з найбільш «хворих» тем історіографії другої світової війни. Апаратні ідеологи, вилучивши з обігу поняття «єврейське питання», «єврейська культура», «єврейська історія», часто-густо замінюючи навіть саму на­зву народу — «євреї», що бере початок у глибині віків, на штучний новотвір «радянські люди», тим самим вивели тему холокауста з по­ля зору дослідників. Діставши, нарешті, можливість вийти з болота догматизму та по­літичної кон'юнктурщини на «чисті води» наукової думки, українські історики зразу ж побачили, що вивчення проблеми масового геноциду євреїв на Україні у 1941 —1944 pp. їм треба розпочинати, по суті, «з нуля». При цьому розкриваючи питання єврейського геноцизму. На час вторгнення до СРСР у фашистській Німеччині було вже ви­роблено необхідні пропагандистські кліше, за якими єврейство ототож­нювалося з комунізмом, а «більшовицька

радянська держава» розгля­далася, відповідно до постулатів «Майн кампф», як «здійснена з боку євреїв у двадцятому столітті спроба... встановити світове панування» . Найповніше настанови Гітлера відбито в директиві верховного головнокомандування вермахту від 12 вересня 1941 р. «Боротьба проти більшовизму, — зазначалося в ній, — вимагає нещадних та енергійних дій на­самперед... проти євреїв, котрі є головними носіями більшовизму»².

І березня 1942 р. Гітлер віддав наказ спеціально створеному ; штабу особливого призначення під керівництвом Розенберга «збирати всі матеріали, які можуть бути використані для планомірного духовного знищення наших противників, передусім євреїв, масонів більшовизму» ³.

З перших же днів окупації республіки нацистська пропагандист­ська машина впливу на українське населення запрацювала на повну потужність. А потенціал її був чималий більшовизму Так, ця тема фігурувала у 576 із 700 номерів київської газети «Нове українське слово» У такий спосіб німці, поставивши єврейське населення поза законом, окреслювали навколо нього ще й своєрідну «сму­гу відчуження».

Залякування звичайно супроводжувалося заходами провокаційно­го характеру. Ось типовий приклад цього.

Адже наприкінці 1941 —на початку 1942 pp. якась частина євреїв тут ще залишалася навіть після проведення щодо них масових винищувальних акцій, і окупанти поспішали з довершенням своєї чорної справи. Осо­бливу увагу вони приділили півдню республіки. У цих акціях брали участь як спеціальні підрозділи айнзатцгруп, так і частини вермахту. В одному з документів військової комендатури Миколаєва повідомля­лося, що на вересень 1941 р. з 250—З00 євреїв, котрі проживали у міс­течку Снігурівка, не лишилося в живих жодного. У тому ж документі згадується про «виселення» (нацистський евфемізм слова «страта») з цього району 26 серпня трьох євреїв, які начебто поширювали «непра­вильні чутки про вермахт», 1 вересня — чотирьох «за саботаж і кому­ністичну пропаганду», 10 вересня — одного, 5 жовтня — трьох єв­реїв тощо.

І от уже 1 червня 1942 р. командуючий тиловим районом групи армій «Південь» констатує: «Район, підпорядкований командуючому, можна вважати вільним від євреїв»⁸.

Та й ставлення людей до неї було зневажливим і гостро .
критичним. Радянські євреї, частіше всього розстрілювалися не німцями, а зрадниками з місцевого поселення в основному прибалтами.

Ю.Мухін наводить мемуари Ю.А.Нефедова, якому доводилося підлітком пережити окупацію Дніпропетровська. Він написав цікаві спогади про порядки, встановлені німцями, і про їх відношення до союзників, про супротивників, про зрадництво.

« По місту ходили поліцаї, дядьки, що звідкись приїхали, в костюмах явно з чужого плеча з гвинтівками і білими пов‘язками на лівому рукаві, на яких чорними літерами було надруковано по-німецьки і на українській: УКРАЇНСЬКА ДОПОМІЖНА ПОЛІЦІЯ», з німецького печаткою, з орлом і свастикою. Вони відшукували євреїв. Трохи пізніше їх одягли в чорну форму з сірими рукавами. Вони ж розповсюджували слух, що регістрація відбувається для переселення євреїв в села німців-колоністів Сталіндорф, Каліндорф і Ямбург, а німців, чи як їх стали називати фольксдойче в місто. Також автор пригадує, що речі які згодом були відібрані в євреїв перед розстрілом діставалися поліцаям. Слідуючий випадок:”В цей момент з підвалу вийшов поліцай, волочучи по землі одну з бабусь. Підтягнув, без зусиль закинув її на воза, спокійно витягнув з кобури пістолета і вистрілив у голову. По-хазяйськи спокійно повернувся і пішов до підвалу ”[с.73] Що ж до факту причасності розстрілів поліцаями євреїв то в цих же спогадах зазначається: ”Кирпами довбали мерзлу вже трохи розталу зверху землю, нашпиговану стріляними гільзами всіх калібрів, серед яких траплялися й гільзи вітчизняного зразка. Це стріляли поліцаї .” [с.73]

Про їхню реакцію на ці звірства можна судити, наприклад зі слів викладача Київського педагогічного інституту В. М. Тверського: «Ніколи б не повірив цьому, якби це хтось розповів, або десь надруковано. Але ми бачили і не вірити своїм очам не могли. Гадаю, що ніякий відщепенець роду люд­ського усіх часів і народів не може бути порівняний з цими чудовись­ками І невже на цій крові (в Бабиному Яру. — М. К.) вони хотіли побудувати щастя німецького народу?» ^І2 Вересневі розстріли у Києві киян, незалежно від їх національностей, сприйняли як намір залякати, деморалізувати їх, примусити скоритися «новому порядку». В усякому разі з того пам'ятного вересня кожна чесна людина відчувала за своїми плечима примару Бабиного Яру .

Нова хвиля проти єврейського терору знялася влітку—(восени 1942 р. Вона котилася зі східних та південних районів на західно - українські землі. На цей час у Галичині залишалося 278 тис. чол. єврейського населення, тобто третина його довоєнної кількості. Воно було загнане у приблизно 50 міських гетто. Решта галицьких євреїв. була знищена або вимерла через нелюдські умови існування в гетто. Продовольчі норми для євреїв були меншими, ніж для людей інших національностей. До того ж частина їхнього заробітку відраховувалася у казну окупаційних органів.

Дуже мало відомо про ці гетто, або, як називає їх Геббельс, «сундуки смерті», про взаємовідносини між їх мешканцями та місцевим населенням. Наявні ж нечисленні відомості свідчать, що там, де місцеві жителі, незважаючи на суворі заборони, зважувалися на господарські зв'язки з мешканцями гетто, в останніх було більше шансів вижити, принаймні до проведення чергової винищувальної акції. Так було в Бучачі, Бориславі, Озерянах та інших гетто. Колишня мешканка чернівецького гетто X. Трайфлер згадує: «Допомогли вижити люди. Ті люди, до яких з гетто під страхом смерті бараболю заробляти ходила. Ті люди, українці з довколишніх сіл, які не боялись приходити до гет­то, допомагали, чим могли, жаліли нас, хоча їм за це й перепадало» .

Сьогодні з жалем доводиться констатувати, що в СРСР за піввіку після завершення другої світової війни було зроблено все можливе, аби повернути у небуття правду про єврейську трагедію, про тих, хто робив «чорну справу», і тих, хто виступив проти геноциду. Тому тепер не просто реконструювати у повному обсязі ці події чи бодай поіменно назвати всіх учасників їх. Але дещо за останній час зроблено. Та ось що впадає в очі. Незважаючи на те, що в Україні діяла досить розгалужена мережа нелегальних партійно-комуністичних організацій, у звітах про їхню діяльність майже не знайти згадок про допомогу єврейському населенню, хоча ті самі документи містять багато відомостей про допомогу підпільників радянським вій­ськовополоненим і тим, кого депортували до рейху. Можна, шукаючи І цьому пояснення, припустити, що комуністичне підпілля просто не бу­ло з якихось причин орієнтоване вищим керівництвом на допомогу жертвам холокауста.

У зв'язку з цим Гітлер збирався піддати Шептицького арештові, а гестапівці вчинили в соборі святого Юра трус тоді, коли там ішло богослужіння. Іншого ра­зу, шукаючи євреїв, вони відкривали навіть гробниці, що знаходилися у цьому славетному храмі.

Переховування жертв холокоста в містах було особливо склад­ною справою. У квартирах практично не існувало умов для нелегаль­ного проживання. Дуже сутужно було з продовольством. І все ж фак­тів рятування людей саме в містах чимало. Це можна бачити на при­кладі Одеси. У місцевій газеті під рубрикою «Судова хроніка» майже щодня друкувалися вироки тим. хто. смертельно ризикуючи, безкори­сливо рятував своїх співгромадян єврейської національності. Серед за­суджених — українці і росіяни, поляки і німці. Причому жорстоко карали не тільки за переховування людей, виготовлення для них фальшивих документів, а й за неповідомлення окупаційних властей про ці факти.

Дещо легшими були умови опору холокаусту в сільській місцево­сті, хоча ризик і тут був великий. Траплялося, що єврейські родини ря­тували всією громадою того чи того села. У Тульчинському районі ні Вінниччині їх переховували в селах Торків, Стадниця, Гриненки, Холо-дівка, Зарічне, Тарасівка, Михайлівка, Брацлав. Сотні селян знали, у яких сім'ях переховують євреїв, але жодного разу ніхто не зрадив.. Це — села, що мали традиційні господарські зв'язки із єврейськими, сусідами, які були для їх мешканців «своїми».

" Відомий ряд фактів, коли люди, що втікали з гетто або рятували­ся від розстрілів, переховувалися в хащах лісових масивів, у бункерах, і дотах колишньої оборонної смуги. Зрозуміло, що жити роками вони б там не змогли, коли б не сприяння жителів навколишніх сіл. Такі факти були в селах Гута Пеняцька і Ганачівка на Львівщині, Бородниця на Рівненщині, Битле і Хуси на Станіславщині. Щоправда, на цей час євреїв у західноукраїнському регіоні вже майже не було.

Радянська історіографія створила міф про те, що українська поліція підпорядковувалася ОУН-б, як перших так і других зі зрадництвом і приписують винищення євреїв. Зокрема в книзі П.П.Вершигори «Люди с чистой совестью» роль бійців УПА показана як така, що є вигідна і підконтрольна німцям. Це ми яскраво бачимо зі слів одного з випадкових героїв-польського хлопчика Фанека: «Чорний ворон. Він німецький есес..А зараз прикинувся партизаном. Бреше він все! Ви йому не вірте, він всіх євреїв перебив. Тепер за наших (поляків) узявся.»[ с 457 ]. Далі довідуємося, що Чорний ворон був начальником неуцполіції в Кремлянці. Потім пішов до лісу, але з фашистами підтримує зв‘язок [ c 458 ] і чомусь цим агентом і бандерівцями радянська історіографія поставила знак рівності:

«Степан Бендера-воював в околицях Берліну важке ремесло диверсанта, шпигуна, провокатора….»

Вбивство євреїв, поляків, відправка до Германії міліонів українських юнаків і дівчат, катування комсомольців і комуністів у Києві, Полтаві, Рівному, Львові, розстріли полонених в лагерях - це їх робота.[ с 465 ]

Якщо ж взяти спогади УПА, то там ми не знайдемо жодного натяку, про боротьбу з євреями, як національною меншиною, навпаки в основному йдеться про співпрацю.

Наприклад в праці П.Дужого «Роман Шухевмч - політик, воїн, громадянин », у розділі ’ До питань україно-польських взаємин ’ є такі рядки:

«Ніколи й ніде українські повстанці не брали участь в проти жидівській акції». В українській підпільній пресі, що появлялася цілими десятками органів під німецькою окупацією і сьогодні виходить в умовах більшовицької дійсності-нема слова, спрямованого проти жидів. Народ, що веде визвольну боротьбу, не може ставити до своєї ідеології шалені гітлерівські расистські теорії. Загальновідомий факт, що за німецької окупації в рядах УПА боролися поруч і жиди в більшості лікарі [ с. 121 ]. Зі спогадів дружини Головного командира УПА Наталі Шухевич дізнаємося, що під час війни вона переховувала єврейську дитину [ с. 148 ].

У книзі Євстахія Добро вольського «Боївка»’С’’ згадується про те як повстанці організували втечу із Заславського ГЕТО знаменитого будапештського хірурга доктора Самуіла Фрідмана та його доньки Регіни.[с26-31]. Зокрема є цікавими такі слова: «Я не дуже довіряю слов‘янам, а вони також нам; мабуть, ми зробили багато зла, що така ненависть панує в них до нас, - почав розмову доктор Фрідман,..., - але я повірив вам і пішов за вами» [ с.30 ].

Більш докладніше про україно-єврейські стосунки можна дізнатися з книги Т.Бульби-Боровця «Армія без держави» -«Повернувшись до Олевська десь коло 12 листопада 1941 року, ми застали там одного гавптштурмфюрера есес» з Житомира. Він…. Привіз наказ обласної команди СД з Житомира Поліській Січі негайно «ліквідувати всіх жидів »в Олевську та інших районах.

Я наказав сотникові С.Сиголенкові дати цьому ’фюрерові’ та гебітскомісарові таку відповідь:

1 Поліська Січ - це українська військова частина, яка не підлягає юрис дикції німецької цивільної влади і має своїм завданням боротися не з цивільним населенням, а лише з озброєним противником, в цьому разі з совєтсько військовою диверсією.

2 ’Гавптштурмфюрер’ розвів руками, що в такому випадку на ’ ліквідацію ’ жидів їм доведеться стягати їх мішану поліцію з кількох областей…

Сотник С.Сиголенко повернувся до мене дуже схвильований та обурений, що ті гітлерівські людорізи трактують масову ’ліквідацію’ безборонних людей як якусь зовсім нормальну річ. Цих людей не могла врятувати жодна сила.

Публічне видовище масового розстрілювання старців, жінок та дітей викликало в Олевську страшне враження та обурення. Старе та мале, відразу заговорило: «Це варварство: Сьогодні їх, а завтра нас »

З 485 душ, громадян Олевська жидівської національності, врятувалося втечею всього коло 25 людей та одна 16- літня дівчина Соня. Вона працювала в нашій їдальні для старшин…. Всі наші люди знали, що вона жидівка, але ніхто її не видав. Навпаки, в час загальної облави по всьому місті сотника С.Сиголенко з мого дозволу сховав її у своїй квартирі. Вночі відпровадив її з одним козаком до своєї нареченої в с. Борове Рокитнянського району її матір та сестру розстріляли….

Між іншим, я ніколи не припустив, що жидівський народ аж настільки фаталістичний. В Олевську вже давно було відомо, що сталося з жидами в Києві, Рівному та Житомирі. В наших казармах працювало багато жидів по всіх верстатах як швеці, гар барі та інші ремісники. Коли був виданий гебітскомісаром наказ про те, що 16 листопада 1941 року всі жиди повинні зібратися з своїми речами на на одній площі для переїзду в інше місце, ми зробили звечора так, що сотник С.Сиголенко ’ проговорився ’ перед головою жидівської громади, що цей ’ переїзд ’ означає. Він підказував, щоб жиди вночі втікали, поки ще є час. Голова громади, старша людина, подякувавши нам, сказав, що він про це повідомить всіх своїх людей, але чи хто з них буде тікати – він сумнівався. По-перше, тому, що нема куди тікати, їх половлять і постріляють, а по-друге, коли Бог допускає таку кару на Ізраіля за його гріхи, вони не мають права противитись Божій волі. [ с 134- 136 ]

Крім того Бульба-Боровець сам намагається проникнути у суть україно-єврейських стосунків і дати особисті коментарі:

« З уваги на те, що україно -жидівські відносини ще й далі залишаються натягнутими, незважаючи на зусилля певних українських та жидівських груп чи поодиноких людей Якось ці відносини упорядкувати, варто тут бодай в кількох словах кинути трохи світла на цю заплутану проблему України. »

Я вважаю, що жидівська проблема – світова проблема, і як вона буде розв’язана в усьому світі з усіма націями, то буде розв’язана і в Україні.

Зважаючи на те, що Україна століттями була об’єктом нападів, окупації та гніту з боку інших держав, ніхто і ніде не може мати до України та українців будь-яких претензій, що ми шовіністи чи агресори. Не можуть цього говорити й жидівські провідники. Якщо в Україні під впливом роздмухувального царським самодержавієм антисемітизму були випадки протижидівських виступів, то це не значить, що всі українці мають тотально відповідати за дії кількох одиниць, що допускалися актів антисемізму.

Так само українці, як і всі інші нації, не дати тотального обвинувачення в сторону жидівської нації, бо якщо є випадки жидівського втручання в життя інших націй, то знову не таке за це не можна обвинувачувати всіх жидів. Я вважаю, що в кожному народі є добрі і злі люди. Є вони серед нас, так само є вони серед жидів. І лише з такою міркою можна і треба підходити до питання унормування відносин між українцями та жидами. Та сама нація, що видала з себе Троцького, Кагановича, Марголіна, Красного та багатьох інших приятелів України. Отже, хто виступає з заявою, що всі жиди сякі і такі чи всі українці сякі чи такі – той є ворог і жидів і українців, бо таким чином українсько -жидівські взаємини ніколи не будуть внормовані.

Ми знаємо, і це є історичний факт, що сучасну совєтську імперію фінансували великі магнати жидівського роду, але в цей самий час серед жидівського суспільства є групи, які такої політики їх багачів не підтримують і засуджують.

Якщо певним жидівським групам здається, що наше органічне бажання бути господарями на своїй власній землі входить в колію з їх дивовижними планами світового панування, то ми мусимо категорично заявити, що від цих представників племені Ізраіля ми сподівалися і сподіваємося кращого розуміння і трактування нашої національної проблеми.

Відродженим явищем є, що й жиди сьогодні вже не такі, якими вони були вчора. На підставі їх героїчної боротьби за свою національну державу в Полестині вони зробилися державницькою нацією, яку український народ високо шанує, бо він сам проводить таку боротьбу вже понад 300 років. Треба думати, що маючи гірший досвід кривавої боротьби за свою державу, жиди також будуть спроможні зрозуміти і належно оцінити подібну боротьбу інших націй за свою національну незалежність, в тому числі і нашу визвольну боротьбу за свою суверену державу.

Боротьба за врятування жертв холокауста увійшла складовою час­тиною в рух Опору на Україні, який складався з різних, іноді проти­лежних сил. Учасники цієї боротьби своєю самовідданістю і самопо­жертвою прагнули врятувати честь українського народу, допомагали йому витримати моральний екзамен. І тут хотілося б навести висловлю­вання голови правління Товариства єврейсько-українських зв'язків в Ізраїлі Якова Сусленського: «Найяскравішим і найпереконливішим виявом людяності, дружнього ставлення і самовідданості в ім'я лю­бові до ближнього слід визнати подання українцями безкорисливої допомоги стражденним і беззахисним євреям, які зазнали небувалого геноциду в роки другої світової війни».

Вважаючи, що цей рух з боку українського народу не був масовим, президент держави Ізраїль X. Герцог у своєму зверненні до учас­ників траурного засідання у Бабиному Яру 5 жовтня 1991 р. писав: «Сумно що так мало їх (євреїв.— М. К-) неєврейських сусідів подали їм руку допомоги» Про особливі умови України, про те, що німецько-фашистський окупаційний режим тут був незрівнянно жорстокішим, ніж у Західній Європі, інколи забувають ті зарубіжні автори, котрі кількість учасників руху на допомогу євреям в країнах Західної Євро­пи— 6 тис. чол.—порівнюють з відомими на сьогодні аналогічними даними по Україні.

Визнаючи, що цей рух, справді, не був таким масовим, як хотіло­ся б, необхідно, все ж, зазначити, що український народ сам був об'єктом нацистського терору. Із загальної кількості його жертв — українці, росіяни, поляки та інші становили 2/3. Решта — припадає на євреїв. Звичайно, для порівняно мало чисельного єврейського етносу 1 млн. жертв геноциду є цифрою непомірно великою. Ці втрати єв­рейське населення України й досі відчуває досить гостро. Декого стримував від подання допомоги євреям страх перед жорстокими роз­правами нацистів, хоч симпатії цих людей були на боці «гнаних і голодних».

Цю цифру взято з повідомлень німецьких воєн­но-польових судів та з преси. Але вона, звичайно, далеко не .відобра­жає картину в Україні у цілому.

Тепер, через 50 років, ми повних даних не знаємо, та навряд чи й бу­демо знати їх у майбутньому. Але кожен значний факт порятунку євре­їв українцями гідний увічнення, його необхідно обнародувати. Приєм­но констатувати, що в державі Ізраїль, на відміну від держави Украї­на, гідно відзначено подвижництво таких людей. Принаймні 100 укра­їнців— рятівників євреїв тут удостоєно почесного звання «Праведни­ки світу»²⁸. А відкриває список цей проста українка, бездомна і самотня бабуся — поденниця Олена Григоришина. Ця благородна жінка наче уособлює інших подвижників, її земляків.

Закономірно виникає запитання: скільки ж громадян України єврейської національності вдалося врятувати? Узагальнюючих даних про це, на жаль, також немає. Хоча відомо, що в Галичині, наприклад, після вигнання гітлерівців залишилося тільки 2% передвоєнного єврей­ського населення.

І тут не можна не сказати про те, що найбільш вражає у цій сумній історії. Жахливе становище, в якому перебували за німецької окупації жалюгідні залишки єврейської общини, далеко не відразу змінилося на краще після повернення Радянської влади. Про це свідчить хоча б такий документ. 18 травня 1944 р. голова Єврейського антифашистського комітету СРСР відомий артист С Міхоелс звернувся з листом до заступника голови Раднаркому СРСР В. М. Молотова, у якому говорилося: «День у день ми отримуємо з визволених районів тривожні повідомлення про надзвичайно тяжкий моральний і матеріальний стан вцілілих від фашистського винищення євреїв, які залишилися там. У уряді місцевостей (Бердичів, Могилів-Подільський, Балта, Жмеринка, Вінниця, Хмельник, Рафалівка Рівенської області та інших) багато з урятованих продовжують залишатися на території колишніх гетто. Житло їм не повертається. Не повертається їм також впізнане пограбоване майно. Після пережитої вцілілими євреями катастрофи місцеві власті не тільки не приділяють їм належної уваги, але подеку­ди грубо порушують радянську законність... Не кращими є справи з
наданням їм роботи і матеріальної допомоги... Звертає на себе увагу і той факт, що отримувана Червоним Хрестом з різних країн допомога речами і продуктами... до «нужденних євреїв рідко доходить». С. Міхоелс висловлював прохання «вжити термінових заходів до усунення усіх ненормальних явищ щодо вцілілих євреїв у визволених районах». На листі стоїть резолюція В. М. Молотова синім олівцем:«Т. Хрущову. Прошу звернути увагу і вжити заходів. Т. Берія, якому я надіслав цей лист, зробив пропозції щодо України, котрі я надсилаю Вам. 4 червня». Тут же містяться виписки з листа Берія. «1. Да­ти вказівку ЦК і РНК України з трудового і побутового улаштувань у визволених районах євреїв, які зазнали особливих репресій з боку ні­мецьких окупантів (концтабори, гетто та ін.), зокрема, у першу чергу влаштовувати у дитячі будинки дітей-сиріт і дітей батьків, які гостро потребували. 2. Відрядити до Чернівців та Могилева-Подільського уповноваженого ЦК і РНК УРСР, доручивши йому перевірити причини скупчення великої групи єврейського населення і організувати допомогу їм у направленні до місць проживання»³¹. Як бачимо, нічого реаль­ного Берія також не запропонував. Отже, люди, про яких писав С. Міхоелс, були вже скинуті з рахівниці як непотріб, «відходи війни», до яких властям було байдуже.

Бабин Яр перший акт так званого «остаточного розв’язання» нацистами єврейського питання, яке передбачало не тільки знищення євреїв а й значне зменшення чисельності християнських народів: поляків, росіян, українців, литовців та інших. Бабин Яр- логічний взірець страшливої теорії і практики антисемітизму. Євреї СРСР стали першими жертвами масового винищення їх у масштабах всієї Європи. Бабин Яр у тисьочолітній історії став символом національної катастрофи. Радянської історіографії розглядала гітлерівський терор що до євреїв як частину загального терору проти громадян СРСР і не хотіла визнати унікальності долі євреїв за німецької окупації, хоч вони переслідувалися жорстокіше, ніж інші народи.

Єврейсько- українські взаємини, наголосив Т. Гунчак, ніколи не розвивалися самостійно. Завжди був третій чинник: у ранніх часах втручалися поляки, а в ХХ ст. – два тоталітарні монстри: нацистський і комуністичний. (Цікаво те, що останнього монстра створили самі євреї .)

Висновки

А йдіть Ви…

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

Джерела

1. Більшовицький уряд є уряд жидівський. // Голос Дніпра. – 1941. – 7 листопада.

2. Державний архів Херсонської області. Ф. Р – 321, 1 од. зб. 1918-1919рр. Тягинське сільське управління. Накази.

3. Жиди винні. // Голос Дніпра. – 1941. – 14, 16, 17 грудня.

4. З-ий О. Спогади. // Голос Дніпра. – 1941. - 10 жовтня.

5. Леонова В. Доля сімей репресованих. // Голос Дніпра. – 1941. – 13 листопада.

6. Ожидівлена більшовицька країна. // Голос Дніпра. – 1941. – 4 листопада.

7. Онежський Ф. “Золотуха” // Голос Дніпра. – 1941. - 24 жовтня.

8. Сапіга Ф. Жидівський кінець. // Голос Дніпра. – 1941. – 25, 28 вересня, 7 жовтня.

9. Сміх жидівства. // Голос Дніпра. – 1941. – 5 листопада.

10. Так нищать більшовики. // Голос Дніпра. – 1941. – 2 листопада.

11. Херсонський І. У пазурах ЧК. // Голос Дніпра. – 1941. – 5 жовтня.

Література

1. Бєлий Д. День за дньом: хроніка подій революції на Херсонщині (1917-1920) С.152-182

2. Брик О. Тернистий шлях Українського уряду 1918-1921рр. – Вінніпег, 1969.– 150с.

3. Брик О. Україно-жидівські взаємовідносини.– Вінніпег, 1971.– 320с.

4. Велика історія України // Опрацювали Крип’якевич І., Голубець М.. – Львів – Вінніпег, 1988.– 965с.

5. Великий жовтень і Громадянська війна на Україні: енциклопедичний довідник / за ред. Кураса І.Ф. – К.: Голов. ред. УРЕ, 1987.– 632с.

6. Винниченко В. Відродження нації: у трьох томах.– т.3 – К.: Видавництво політичної літератури України, 1990.– 542с.

7. Винниченко В. Заповіт борцям за визволення.– К.: Либідь, 1991.– 128с.

8. Гайдамаки // Краткая еврейская енциклопедия. Т.2. Еврейский Университет в Иерусалиме. – Иерусалим, 1982. С.6-7

9. Гирський Д. Дивні способи виправдання антидержавної політики. – Торонто: “Булава”, 1973. – 185с.

10. Гольдельман С. Листи жидівського соціал-демократа про Україну. Матеріали до історії україно-жидівських відносин за час революції.– Відень, 1922.– 310с.

11. Гольденвейзер А.А. Из киевских воспоминаний // Революция на Украине по мемуарах белых / Сост. С.А.Алексеев.– М.: Гос. издат., 1990.– С.1-63.

12. Гражданская война на Украине / под ред. Мельник Г.М.: в 3-х томах.– т.3.– К.: 1976.– 909с.

13. Грушевський М.С. Ілюстрована історія України / АН України, Інститут історії України.– К.: Наукова думка, 1998.– 689с.

14. Гунчак Т.С. Петлюра та євреї. К.: Либідь, 1993. – 48с.

15. Гунчак Т.С. Україна перша половина ХХ століття. Нариси політичної історії. / Головний ред. Головко С. – К.: Либідь, 1993. – 288с.

16. Гунчак Т.С. Чи був С.Петлюра ворогом євреїв? // Дзвін, 1991. №2 С.102-117

17. Гурко М. Политическое положение на Украине // Революция на Украине по мемуарах белых / Сост. С.А.Алексеев.– М.: Гос. издат., 1990.– С.212-221.

18. Деникин А.И. Гетьманство и Директория на Украине // Революция на Украине по мемуарах белых / Сост. С.А.Алексеев.– М.: Гос. издат., 1990.– С.136-185.

19. Доценко О. Зимовий похід.– К.: Вид-во ім. О.Теліги, 2001.– 374с.

20. З історії боротьби за встановлення Радянської влади на Україні.– К.: Вид-во АНУРСР, 1952.– 325с.

21. Збірник пам’яті Симона Петлюри (1879-1926) – К. 1992. – 259с.

22. Зінчук С.С. Іван Гонта (кайдани стереотипів): До 500-річчя козацької слави.– К.: тов-во “Знання України”.– 1991.– 32с.

23. Из истории Гражданской войны и интервенции 1917-1920 гг. / под ред. Минца И.И.– М.: 1974.– 480с.

24. Израиль: народ в диаспоре. // Краткая еврейская енциклопедия. Т.3. Еврейский Университет в Иерусалиме. - Иерусалим, 1986. – С.105-330

25. Іванис В. Симон Петлюра президент України.– Торонто: “На варті”, 1952.– 256с.

26. Ідеї і люди визвольних змагань / за ред. Коваля Л.– Нью-Йорк: Вид-во “Булава”, 1968.– 339с.

27. Кишеньов // Краткая еврейская енциклопедия. Т.4. Еврейский Университет в Иерусалиме. – Иерусалим, 1987. С.327-330

28. Колянчук О. Генералітет українських визвольних змагань.– Мюнхен – Львів, 1995.– 283с.

29. Косик В.С. Петлюра.– К.: 2000.– 60с.

30. Краснощок Ю. С.Петлюра. // Нація і Держава. – 2004. - №48 С.4

31. Липинський В. Релігія і церква в історії України.– Нью-Йорк, 1956.– 111с.

32. Лисяк-Рудницький І. Історичні есе в 2т. / Центр досліджень історії ім. П.Яцика.– К.: 1994.– 570с.

33. Литвин С.Х. Петлюра у 1917-1926 роках. Історіографія і джерела. – К., 2000. – 464с.

34. Лихолат А.В. Розгром націоналістичної контрреволюції на Україні: у 5-ти томах.– К.: 1955.– 633с.

35. Лук’яненко Л. У листопадові жалобні дні / Кому був вигідний голодомор? – К.: МАУП, 2004.– С.40-54.

36. Мазепа І. Україна в огні і бурі революції. 1917-1921. В трьох частинах. – Вінніпег: “Канадійський фармер”, 1950. – 678с.

37. Марголин А. Украина и политика Антанты // Революция на Украине по мемуарах белых / Сост. С.А.Алексеев.– М.: Гос. издат., 1990.– С.358-392.

38. Мироненко О.М. Репресії на Україні за доби Директорії і утворення радянської влади. (1919-1920рр.) – К. 1993. – 35с.

39. Мірчук П. Українська державність 1917-1920 рр.– Торонто: 1967.– 400с.

40. Могилянський Н.М. Трагедия Украины // Революция на Украине по мемуарах белых / Сост. С.А.Алексеев.– М.: Гос. издат., 1990.– С.115-135.

41. Мякотин В. Из недалекого прошлого // Революция на Украине по мемуарах белых / Сост. С.А.Алексеев.– М.: Гос. издат., 1990.– С.222-238.

42. Новітня історія України (1900-2000). 2-е видання. Слісаренко А.Г., К.: Вища школа, 2000.– 712с.

43. Павленко Ю.В. Українська державність у 1917-1919рр.(історико-генетичний аналіз) Центр досліджень науково-технічного потенціалу й історичної науки ім. Г.Доброва. – К.; “Манускрипт”, 1995. – 295с.

44. Петлюра С. Статті, листи, документи.– К., 1999.– т.3.– 614с.

45. Петлюра С. Статті.– К., 1993.– 341с.

46. Поезд Троцкого // Военно-исторический журнал.– М., 1990.– ч.12.– С.48.

47. Потарикіна Л.Л. Ревкоми в Україні в 1918-1920 рр. К.: вид-во Академії наук УРСР, 1957.– 212с.

48. Примаков В. Записки волонтера / Радянський письменник.– К., 1970.– 294с.

49. Сергійчук В. Погроми в Україні, 1914-1920. Від штучних стереотипів до гіркої правди в радянських архівах. / Інститут дослідження модерної історії України. – К.: Вид-во “Козаки”, 1998. – 543с.

50. Сергійчук В. Симон Петлюра і єврейство // Дніпро, 1999.– №5-6.– С.105-143.

51. Сергійчук В. Симон Петлюра і єврейство мовою документів // Вечірній Київ.– 1995.– 25 травня.– С.3.

52. Сергійчук С. Уся правда про єврейські погроми: мовою невідомих документів і матеріалів / Інститут дослідження модерної історії України. Фундація імені С.Петлюри.– Філадельфія – США.– К.: Козаки, 1996.– 122с.

53. Сіонізм // Большая советская энциклопедия / главный редактор А.М.Прохоров.– т.23.– 3-е изд.– М.: Изд. Советская энциклопедия, 1976.– С.445-446.

54. Солдатенко В.Ф. Нова книга про Симона Петлюру, міркування і роздуми. // УІЖ №6 С.135-146

55. Солдатенко В.Ф. Українська революція: історичний нарис. – К.: Либідь, 1999. – 976с.

56. Стахів М. Україна проти Больщовиків: нариси з історії советської Росії. – Тернопіль, 1992. – 175с.

57. Сторінки з історії України: ХХ століття. – К.: Освіта, 1992. – 333с.

58. Субтельний О. Україна: історія.– К.: Либідь, 1993.– 720с.

59. Супруненко Н.М. Очерки войны с иностранной военной интервенцией.– М.: Политиздат, 1966.– 455с.

60. Темко Г. Симон Петлюра і збройні сили України // Дніпро.– К., 1996.– №5.– С.122-127.

61. Тютюник Ю. З поляками проти Вкраїни. К.: Україна, 1990. – 100с.

62. У 70-річчя паризької трагедії 1926-1996.– К.: Вид-во О.Теліги, 1997.– 299с.

63. Удовиченко О. Україна у війні за державність. Історія, організація і бойові сили 1917-1921 рр.– Вінніпег, 1954.– 177с.

64. Українська державність у ХХ столітті. – К.: Політична думка, 1996. – 434с.

65. Феллер М. Украиноиудаика: правда об украино-еврейских отношонениях / М.Феллер // Зеркало недели. 2004. – (№36). – С.18

66. Фінберг Л.Н. Україно-єврейські взаємини в ХХ сторіччі // Філософська і соціологічна думка. – К., 1994. №1-2 С.15-16

67. Хижняк І. Національний вимір у передумові виникнення голодомору 1932-1933 років в Україні // Кому був вигідний голодомор?– К.: МАУП, 2004.– С.55-62

68. Ходос Е. Предчувствие Гражданской войны, или «о разжигании межнациональной любви» // Сільські вісті.– К., 2004.– 13 серпня.– С.3-4.

69. Чериковер И. Антисемитизм и погромы на Украине. // Революция на Украине по мемуарам белых / сост. С.А. Алексеев. – М.: Гос. издат., 1990. – С.239-276

70. Шехтман И.Б. Еврейская общественность (1917-1919) // Книга о русском еврействе 1917-1967.– Нью-Йорк: Союз русских евреев, 1968.– 318с.

71. Шкловський В. Сентиментальное путешествие. // Константи. Альманах соціальних досліджень., 1999. №2 С.101-113

72. Шульгін О. Україна і Червоний жах: погроми в Україні.– К.: Вид-во ім. О.Теліги, 2001.– 103с.