ВІКІСТОРІНКА
Навигация:
Інформатика
Історія
Автоматизація
Адміністрування
Антропологія
Архітектура
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Військова наука
Виробництво
Географія
Геологія
Господарство
Демографія
Екологія
Економіка
Електроніка
Енергетика
Журналістика
Кінематографія
Комп'ютеризація
Креслення
Кулінарія
Культура
Культура
Лінгвістика
Література
Лексикологія
Логіка
Маркетинг
Математика
Медицина
Менеджмент
Металургія
Метрологія
Мистецтво
Музика
Наукознавство
Освіта
Охорона Праці
Підприємництво
Педагогіка
Поліграфія
Право
Приладобудування
Програмування
Психологія
Радіозв'язок
Релігія
Риторика
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Статистика
Технології
Торгівля
Транспорт
Фізіологія
Фізика
Філософія
Фінанси
Фармакологія


Й Всеукраїнський Військовий З'їзд.

З цього вже випливало й відношення до заборони 2-го військового З'їзду, З'їзд повинен відбуватися, ніби ніякої заборони не було й не могло бути.

І треба зазначити, що як раз ця сама заборона як найкраще сприяла З'їздові. Керенський легковажно, як дитина дмухнув у підпалену солому, бажаючи загасити вогонь. А він через те тільки дужче спалахнув. По багатьох військових частях на фронті через труднощі комунікації, та завдяки заходам військової влади до українців-салдатів оповіщення Українського Військового Ґенерального Комітету про 2-й з'їзд не дійшли. Але Керенський своїм наказом по армії з забороною українцям їхати на таке-то число до Київу на з'їзд як найкраще поінформував усіх. Закоханий у себе, наївно вірячи в свій непереможний вплив у армії, він гадав, що цього буде досить, щоб ніхто не поїхав.

Але цей з'їзд як раз повинен був показати йому, що історія, історичні події не робляться впливами окремих осіб. Заборона не тільки поінформувала, а ще й підігріла нерішучих, освідомила несвідомих, викликала палке обурення й завзяття в свідомих і привернула сімпатії широких салдатських мас до українства. Ага, значить, українство є щось, дійсно, гарне, коли Правительство проти його.

Рідко яке Правительство має прихильність і щире довірря в широких мас. Тільки тоді воно може мати, коли маси не почувають ніякого невдоволення, принаймні гострого. Коли ж невдоволення є, то, чи винно в цьому Правительство чи ні, воно перше, на яке звертається нарікання мас. А коли до того ще прилучається політика Правительства, направлена не на інтереси народу, то нарікання переходять у глибоке недовірря й обурення, що й було з Російським Тимчасовим Урядом.

А особливо глибоко це недовірря пройшло в українські салдатські маси. Українці найменьче почували сімпатії до війни, вони найменьче мали підстав віддавати своє життя й здоров'я за невідомі, чужі й навіть ворожі їм цілі.

А до того ще це самодержавне розпоряження всіма народами, ця централістична псіхолоґія руських, це зневажливе й панське відпихання від активности.

Примушені Першим Військовим З'їздом згодитись на часткову українізацію деяких військових частин (до трьох корпусів), військові власти ту згоду свою не виконували, одмахувались од українців, дурили, затягали відповіді. Укр. Військ. Ґенеральний Комітет, спіраючись на цю згоду, розсилав відповідні накази, заклики, робив певні заходи до здійснення; а руське військове командування ставило всякі перешкоди, забороняло, не допускало. Українці-салдати, порушені закликами, хвилювались, засипали Ґенеральний Комітет телеґрамами, запитами, вимогами, докорами, погрозами. Ґенеральний Комітет кидався до Командування. Командування одсилало до Міністра. Міністр до Головнокомандування. Головне Командування до Командуючого Фронтом. І так без кінця.

В результаті такої політики військові части почали самі робити переформовування, самі стали давати собі назви. З'явились полки імени ріжних гетьманів і українських діячів: „Полк Сагайдачного”, „Полк Ґонти”, „Полк Дорошенка” і т. д. Ці полки, сформувавшись по своїй волі, діставши право буття самі від себе, вже до певної міри вважали себе самостійними, непідлеглими загальному розпорядку. Вони хотіли йти тільки в українські корпуси на фронт. Але тих знаменитих „трьох корпусів” у дійсности не було. Одмахнувшись ними з переляку, російське командування не мало щирого бажання, справді, утворювати їх. Через те не було куди й відсилати ті полки. Це вносило замішання й плутанину в справу пересування й ґрупування військ. Командування лютилось і обвинувачувало Ґенеральний Комітет у тому, що він вносив дезорґанізацію в армію, що вмішувався не в своє діло. Полки й салдати теж лютились і обвинувачували Ґенеральний Комітет у бездіяльности, в байдужости, в неумінню проводити справу. Ґенеральний Комітет також лютився, робив надлюдські усилля, переривався й намагався якось розплутати плутанину.

До цього прилучалась ще загальна дезорґанізація в армії. Часто Головний Штаб не знав, що робив Фронтовий Штаб. Один командуючий фронтом не вважав для себе обов'язковим знати, що робилося на другому фронті. Одні накази збивали другі. Зформовані українські части без пуття ганялись з місця на місце, нігде їм не було притулку. Часто вони не мали ні зброї, ні муніції, домагались цього, „хлопотали” по всіх штабах, канцеляріях, але нічого не діставали. Ґенеральний Комітет не мав ніякої фактичної сили й не міг розпорядитись ні одним патроном, ні одною парою чобіт. Його, взагалі, не визнавало Російське Командування, вважаючи цілком приватною, самочинною орґанізацією.

При таких умовах вийшла заборона з'їзду.

І цілком природно, що він з'їхався як найкраще. На самому з'їзді, коли було підраховано кількість учасників з'їзду (2300 представників від 1,600.000 салдат), жартом було запропоновано послати вдячну телеґраму Керенському за допомогу в скликанню такого численного, такого повного з'їзду.

А всьому Тимчасовому Російському Урядові та й усій руській демократії можна було б послати подяку за те, що вони своїм відношенням до відродження пригнобленої нації підняли дух її до ентузіазму, до героїчности, до самозабуття. Це — найкращий, орґанізуючий, усвідомлюючий засоб для широких мас.

І недурно київська руська демократія з такими напруженим побоюванням слідкувала за ходом засідань військового З'їзду. Не дурно військова київська влада так наструнчено ждала якихсь виступів і так легковажно повірила провокації начальника київської міліції поручика Лєпарського.6

Але цей факт найкраще ілюструє ту атмосферу, яка утворювалась тоді в Київі й у якій відбувалась робота З'їзду й Центральної Ради. Що дня виникали якісь нові чутки, поголоски, насичували повітря ворожостю, пристрастю, непримиримостю. Дрібні мітінґи на улицях і круг будинків, де засідали Ц. Рада й Військовий З'їзд, не спинялись, переходячи часом у запальні сварки між українцями й неукраїнцями.

І цілком натурально, що серед учасників з'їзду настрій був піднесений, розпалений, рішучий, який не раз вибухав у гострих пропозіціях, промовах і вигуках на адресу Уряду.

Але принята Центральною Радою лінія твердо й рішуче переводилась і на з'їзді. Не піддаватись ніяким провокаціям. Не постановляти нічого шкодливого для загальної справи революції й оборони краю. Провадити відродження нації неухильно, не зважаючи ні на які перепони.

І одноголосно приймається така резолюція:

„Другий Всеукраїнський Військовий З'їзд у складі 2308 делеґатів з фронтів, тилу й фльоти представників 1,600.000 озброєного українського народу, обміркувавши позіцію, яку заняв Центральний Тимчасовий Уряд щодо українського народу та Центральної Української Ради, визнає:

1. Тимчасовий Російський Уряд цілковито не розуміє національних відносин на Україні й не оцінює як слід великої зорґанізованої та стіхійної сили пробуженої української демократії.

2. Сим нерозумінням і сістематичним опором домаганням української демократії Тимчасове Центральне Правительство загострює національні конфлікти на Україні, перешкоджає великій орґанізаційній роботі українського народу й викликає анархістичні настрої серед населення ріжних національностей, на Україні сущих.

Зважаючи на це, Другий Військовий З'їзд постановляє:

1. Поставити на увагу Тимчасовому Російському Урядові, що коли він дорожить збереженням здобутків революції по всій Росії, а зокрема спокоєм і плановою орґанізацією народніх мас на Україні, то першим засобом для сього є одміна постанови уряду в справі домагань, які були представлені йому Центральною Українською Радою, й негайне признання тих домагань.

2. Пропонувати свому найвищому представницькому орґанові — Українській Раді — в сій справі до Уряду більше не звертатися й негайно приступити до твердої орґанізації краю в згоді з національними меншостями, —себто до фактичного переведення в життя підстав автономного ладу яко єдиного способу врятувати Україну й усю Росію від безладдя та загибелі.

З'їзд з свого боку забезпечує найактивнійшу й рішучу піддержку Центральній Раді в усіх її заходах і кличе весь зорґанізований український народ одностайно й неухильно виконувати всі її постанови”.

І далі:

„Всеукраїнський Військовий З'їзд у справі переведення підвалин автономії України в життя вважає необхідним пропонувати Центральній Раді яко мога скорше скликати теріторіальні збори для порозуміння з національними меншостями й розгляду проєкту статуту автономії України.

„Всеукраїнський Військовий З'їзд у земельнім питанню на Україні цілком приєднав свій голос до постанов про земельну справу Всеукраїнського Селянського З'їзду, що відбувся 28 травня — 2 червня сього року в Київі, й усіма засобами буде підтримувати його постанови.

„Підтримуючи постанови 1-го Українського Військового З'їзду про українізацію війська, З'їзд доручає Укр. Військ. Ґен. Ком. як найскорше розробити детальний план українізації війська й ужити всіх заходів для негайного проведення його в життя.

„Визнати заходи Українського Військового Ґенерального Комітету відповідними постановам 1-го Українського Військового З'їзду й працю для українського й загалом російського війська корисною, за що висловлює Ґен. Комітетові щиру подяку. „Щоб вища російська військова влада негайно провела по всіх приказах затвердження Українського Військового Ґенерального Комітету.

„Щоб усі звертання Українського Військового Ґенерального Комітету до вищої російської військової влади визнавались і виповнювались нею обов'язково.

„Щоб надалі всі постанови Укр. Військ. Ґен. Ком. переводити в життя негайно”.

І, нарешті:

„Всеукраїнський Військовий З'їзд, висловлюючи догану тим воякам-українцям, які не корились постановам Українського Військового Ґенерального Комітету й сим гальмували діло революції, вносили дезорґанізацію в українську справу, постановив: прикази Укр. В. Ґ. К. для всіх українців вояків і українських військових орґанізацій від сьогодня обов'язкові”.

І кожна постанова приймалась майже одноголосно, з ентузіазмом, з непохитною рішучостю здійснити ці постанови й примусити других здійснити їх.

Остання спроба.

З'їзд тягся вже п'ятий день. Ми ждали ще вістей з Петрограду. БУЛО зроблено ще одну останню спробу.

Центральна Рада вже не могла звертатись до Уряду. Але за її відомом київська ґубернська рада об'єднаних громадських орґанізацій на чолі з ґубернським комісаром послала Тимчасовому Правительству телеґраму, в якій, розповівши про настрій широких українських мас у зв'язку з відмовою Правительства, про селянський і військовий з'їзди, про орґанізуючу ролю українства, вкінці говорила:

„Для збереження на Україні й надалі спокійного життя й можности планової праці для потреб армії ґубернський виконавчий комітет уважав необхідним, щоб Тимчасове Правительство як найскорше вжило рішучих заходів, щоб заспокоїти населення України. Український рух набрав великої сили, яка безпереривно розвивається, через те його дальшого іґнорування цілком не можна допустити. Найкращим способом заспокоєння, що мав би забезпечувати також інтереси цілої держави, виконавчий комітет уважає потребу видання правительственного розпорядку про найскорше скликання до Київа осібної наради з представників Тимчасового Правительства, національних і політичних орґанізацій і партій при умові, що Українці дістануть відповідне представництво. Сій нараді треба поручити підготовлення для Установчих Зборів підстав автономії України та взаїмних відносин України до цілої держави.

„Виконавчий комітет ґубернської ради об'єднаних громадянських орґанізацій на своїм засіданню з дня 20 червня н. ст., яке відбулося під моїм проводом, постановив отсю свою одноголосну ухвалу довести до відома Тимчасового Правительства та просити найскоршої розв'язки порушеної тут справи”.

Але тої „найскоршої розв'язки” все не було та й не було.

Настрій старого Київа.

А старий Київ кипів, гомонів, хвилювався. Дозволю собі привести тут у виривках трохи завеликий для цеї праці, але досить вірний і об'єктивний малюнок тодішнього часу, зроблений не-українцем, співробітником „Кіевской Мысли”, (виразно неприхильної до українства) А. Бринським. Малюнок улиць Київа з передодня військового З'їзду, але характерний і правильний для всіх тих днів.

„Минулого тижня хвилі українського народнього руху піднеслися високо й круто. Тимчасове Правительство передає домагання Центральної Ради Установчим Зборам. Керенський не признає відповідним скликання в даній хвилі українського війського з'їзду. Сі два факти розхвилювали українство й викликали гучний і шумний приплив. У суботу до пізньої ночі в Педаґоґічнім Музею відбувалося тайне засідання Центральної Ради. Принято відому вже резолюцію. На неділю на 11 год. з ранку в Троїцькім Народнім Домі назначено відкриття українського з'їзду.

Був жаркий день. Хоч з ранку перейшов дощ, але він не освіжив атмосфери. Входу до Народнього Дому бережуть салдати й до середини поки-що нікого не пускають. Довкола — дуже величезні юрби салдатів-українців, матросів у білих сорочках і тут та там між тою юрбою, що комашиться мов муравлище, окремі постаті горожан. Виясняється, що відкриття з'їзду відкладається на 5 год. попол., бо не всі ще делеґати прибули до Київа. А народ усе підходить — і знов салдати, знов матроси. Багато офіцерства, делеґованого на з'їзд. Майже половина делеґатів — з бойовими нагородами на грудях, з ґеорґіями, з орденами; трапляються салдати, груди котрих прикрашені всіма ступнями ґеорґієвських хрестів. Мимоволі любуєшся рослими, поставними, вільними в рухах матросами. Засмалені молоді люди видаються вилитими з прегарної бронзи й загалом мимоволі піддаєшся, мимоволі заражаєшся настроєм, який тут панує.

Але настрій напружений. Навкруги — летючі імпровізовані віча майже на цілім просторі від Народнього Дому до Миколаївського парку. Всюди — розмови про українські справи, — гарячі, одушевлені, але ... — часто переходять у роздражнений крик, трохи що не взаїмні образи.

— Нас Московщина ранше душила! — чути з одної юрби, — триста літ душила. І тепер ваше правительство не позволяє нам зібратися, коли ми захотіли уладити своє життя...

А доброволець Українець посто рубає без надуми:

— Російська демократія проти нас!

— Позвольте, товаришу, — м'ягко пробує хтось полемізувати, — я розумію, коли ви ще говорите про буржуазію, але сором вам говорити так про російську демократію...

— А чогож ваша демократія мовчить? І московське правительство — чи не з демократії?

— Буржуазія скрізь є...

— У нас, на Україні, нема буржуазії. У нас — одна партія, один народ.

— Російська демократія зовсім не проти домагань Українців...

— А звідки ви це знаєте? — різко перебиває доброволець.

— А звідки ви знаєте, що демократія проти вас?

Уже почулося роздражнення й люди спішно або замовкають або розходяться. Українці говорять сміливо, вільно й часто різко. Ті, що з ними полемізують, почувають себе змішаними: бо справу ставится так, що їх обвинувачують трохи не в насильствах.

— Їм з'їзд став більмом в очах, а польський з'їзд дозволений? — говорить високий український салдат — Чому нам не можна?

Крізь юрбу протискується гарно одягнений, маленький повний пан. Витягнувши вперед руку з відтятим вказуючим пальцем, він гаряче говорить сильним польським наголосом:

— Я вам скажу дуже коротко: польський з'їзд скликується для того, щоб усадити ніж у груди німцеві. А український з'їзд — для того, щоб усадити ніж у спину великої російської революції... Більше я вам нічого не скажу!... — Він круто повертається на каблуках і швидко йде від натовпу.

В одній юрбі підстаркуватий жид-ремісник з Великої Васильківської пробує змагатись:

— Я так думаю, що всі називаються „русскіє”: і українці, й поляки, й жиди, й вірмени — я уважаю, що все „русскіє”...

Іроничний сміх.

— А ви історію знаєте? — сиплеться на його град питань.

— Ні, — змішано відповідає той, — історії не знаю...

— Ну, то вперед довідайтеся, а потім говоріть...

Той самий спір у другій юрбі. Обступили російського ремісника.

— Та що ви говорите? Корінь „русскаго” народу се українці, як хочете знати, а північні народи се галузі...

І знову:

— А історію знаєте, читали?

— Читав...

— Ну, й багато-ж знаєте! Прочитайте ще! Салдат великорос стоїть проти салдата українця. Спорять і зачинають сердитися:

— Що ж то буде, — говорить великорос, — всі зачнуть відокремлюватися, українці, Литва, Сибір... Ви хочете всіх звідси вигнати...

— Товаришу! Ви говорите дурниці! Ви не читали нашої проґрами.

— Які дурниці, коли я сам чув: і то наше й то наше... Вчора на станції кричать: „І станція наша!”. Чому ми від вас не відокремлюємося, а ви хочете від нас відокремитися?

— Що?! — дивується українець.

— Я говорю: чому ми вас не кидаємо, а ви хочете нас кинути? Українець вибухає:

— Та йдіть собі, куди хочете! Геть на всі чотирі! Ми вас не тримаємо! Ще з-заду дамо копняка!

Вибухає й великорос: важко дихаючи, обидва міряють одне одного недобрими поглядами.

— Та ви не хвилюйтеся, товаришу! — поволі відзивається великорос.

— Ну, й ви так само заспокойтеся! — з притиском говорить українець.

І цілий день бурилося це людське море розхвильованих пристрастей. І думалося: далеко ще до повної перемоги ідей соціалізму...

Перед Музеєм також салдатське море. Тут видаються карти вступу на з'їзд. Черга почалася від 1-ої ґімназії і тягнулася у діл давньої стіни з залізними ґратами.

— Ось тобі й заборонили з'їзд! Дивіться, як народ іде хмарою! — весело говорить добре збудований солдат, що обливається потом від палячих промінів сонця.

Народ прибуває. При вході до Музею зібралася величезна юрба й ніяк не може дістатися до середини. Величезний вестібюль Музею гуде. Гомін відбивається відгомоном десь нагорі від тисячі голосів, від тупоту тисяч ніг військових людей, що входять і виходять. Під стінами за столами писарі безпереривно пишуть сині членські карти й дають пояснення... А нагорі засідав Військовий Ґенеральний Комітет, куди приходять за розв'язкою ріжних орґанізаційних справ.

* * *

О 5-ій год. Народній Дім переповнений. Величезна густа юрба лишається на вулиці. Не всі делеґати з синіми картами попадають сюди, а тим, хто хотів би бути присутним яко публіка, відмовляють:

— Добродію! Нема ні одного місця. Ось повірте-ж.

І, дійсно, нема ні одного місця. Театр з низу до гори залитий народом—салдати, офіцерство, матроси. Одна суцільна маса, густо збита. Коли зі сцени глянеш на галерею й инші верхні місця, бачиш чорніючу купу народу. Коли глянеш у партер — одне солдатське людське обличчя. На сцені презідія. Голова Винниченко. Він досвідний, умілий голова, — спокійно й уміло проводить сим, незвичайним з огляду на скількість народу вічем. Послух голові, дісціпліна — взірцеві. Але й тут настрій напружений. Ухвалюють, що буде віче, а з'їзд відкриється в понеділок рано в городськім театрі.

— А дадуть театр? — питає хтось.

Його сусід усміхнувся й не відповів нічого.

На сцені один з перших ораторів віча — людина в салдатській формі. Оратор починає говорити, але не знає добре української мови. Чуються бурхливі протести. Від бесідника домагаються пояснень: хто він? Він пояснює: він почтово-телеґрафічний урядник, родом з катеринославської ґубернії; просить вибачення, що умови життя були такі, що він забув свою рідну мову. У відповідь несуться палкі оклики. Віче ухвалює: Хай говорить, як може, як уміє!...

Про що говорили на вічу? Про автономію.

— А чи буде з'їзд? — запитує бесідник. У відповідь — бурхливі оплески.

— Ось і відповідь! — закінчує бесідник.

— Керенський не міг заборонити з'їзду!

— Попросіть Керенського, — хай він сам прийде сюди, хай почує від нас, чого нам треба!...

— Ми вільний народ! І ні Керенському, ні Тимчасовому Правительству, себто російському народові й нікому иньшому не вдасться спинити вільний народ!...

— Як народ захоче, так і уладить своє життя!...

Один з делеґатів докладно оповідає, як трудно, було йому дістатися до Київа на з'їзд: усюди робили перепони, на кождій станції пропонували вернутися назад.

— Лекше було мені в Карпатах наступати, — говорить офіцер, — ніж приїхати зі Пскову до Київа.

А коли одну ґрупу спинили в однім місці й бесідник спитав їх, чи їдуть вони дальше, отримав відповідь:

— Часу не гаємо, їдемо в Київ!

— Отже з'їзд повинен відбутися. Се не буде дезорґанізацією. Дезорґанізація буде тоді, коли з'їзд не відбудеться!...

— Розв'яжім українську справу тепер; вони запихають її то сюди то туди в ріжні кутки. Коли не розв'яжемо, — скажуть, що боїмося!...

* * *

Сильно гудів з дзвіниці Софійського собору дзвін „Рафаїл” і сквапливо сипав звінкі дрібні звуки збір малих дзвонів. Уся площа, яка вже потонула в присмерках вечера, уявляла незвичайний вигляд. Десятки тисяч народу заповнили її — від Софійського собору до Михайлівського монастиря. У самого пам'ятника Хмельницького відслужено молебень. Український полк гетьмана Богдана, як один чоловік, упав на коліна. Стала навколюшки й публіка. У сумраці блискала щетина сталевих баґнетів над головами вояків, що стали навколюшки...

А потім почулися пристрасні промови.

— Брати — Українці! Ви вже присягли раз... Присягнемо-ж ще, що без автономії нашої Неньки-України не вернемося до своїх частей!...

— Прясягайте-ж!

— Присягаємо! — й повтіря затряслося від однодушного оклику, що вирвався із грудей...

Гучно встали на ноги. Почулася в темноті команда й гучно стало переходити вояцтво. Полилася пісня:

— ... „докажем, що ми браття козацького роду”!

— ... „ще нам браття-козаки, усміхнеться доля”...

— ... „душу, тіло ми положим за свою свободу”...

На темнім небі засвітилися великі ясні зорі. Виразно відбивався темною бронзовою купою Богдан на коні з піднесеною булавою...

І здавалося, що тисячолітні київські вулиці смутно згадують якийсь давній-давній сон”...

 

------------------------------------------------------------------

[6] Поручик Лєпарський, очевидно, мав на думці втягти київський ґарнізон у сутичку з Військовим З'їздом і таким способом ліквідувати це нове злочинство українців. Для того він після одного з засідань З'їзду вночі сповістив коменданта київської округи, що український Військовий З'їзд виніс тайну постанову захопити всі державні інстітуції в місті й зробити переворот. Комендант не одважився без докладної перевірки вжити рішучих заходів. А перевірка виявила безсумнівну провокацію п. Лєпарського.

РОЗДІЛ XI.

© 2013 wikipage.com.ua - Дякуємо за посилання на wikipage.com.ua | Контакти