Соціалізм малоросійського хуторянина.

Повторяю сказане мною в початку сієї праці: ми, всі українські керуючі партії, були не соціалістами, а тільки демократами, республіканцями й національними революціонерами.

Правда, ми всі називали себе соціалістами: соціальдемократи (ніби правовірні вже, давні соціалісти), соціалісти-революціонери, соціалісти - федералісти, соціалісти - самостійники. Все соціалісти. Але це все були не вірні назви. Одна тільки ґрупка, що створилася під час революції, цілком вірно, щиро й чесно назвала себе, а іменно: „національна революційна партія”. Члени сеї „партії” отверто називали себе не-соціалістами, але характерно те, що вони цілком погожувались з усіма постановами, з усією соціальною політикою керуючих соціалістичних партій Центральної Ради.

Що соціалізм був тоді в моді, що кожний протестант проти царських поліцаїв називав себе соціалістом, це відомо. Але через що ж усе таки іменно соціалістами себе називали? Чому не революціонерами? Чого назва тільки революціонер, демократ, республіканець не задовольняла й конче треба було ще „соціалістом” назватись?

Бо маси, мовляв, найбільше вірили тільки соціалістам. І через те бідні люди, які до революції ідейно ворогували з соціалістами, які все своє життя жили як добрі, спокійні буржуа, які ніколи ніякої революції ні в якій галузі буржуазного життя не допускали, раптом мусіли назвати себе соціалістами, коли хотіли брати активну участь у політичній чи національній революції. Бо маси инакше й слухати б їх не схотіли.

Так, дійсно, маси б їх инакше не схотіли слухати. Бо маси, коли не науково, то інтуіцією відчували суть соціалізму, вони своїм клясовим інстінктом угадували дійсний зміст цього учення. Коли б не було справжніх соціалістичних партій, які давали лозунґи масам, які їх вели по шляху соціалізму, то самі маси під час цеї революції витворили б такі лозунґи, як витворювали їх вони, наприклад, на Україні під час Хмельниччини, гайдамаччини, коли маси боролись за лозунґи соціального визволення: геть усяких соціальних експлуататорів! (А як такими експлуататорами були переважно кляси поміщицькі та торгові, а вони репрезентувались поляками й євреями, то звідси й клич „геть ляхів і жидів” був, більш соціального, ніж національного характеру.)

Бо з того часу, як одна частина людськости поневолена другою, як одна кляса визискує, топче другі й користується ними, як гноєм для своєї сили й росту, з того часу серед цих поневолених живе невгамоване, невтихомирене, вічно непокійне, вічно болюче прагнення до свого визволення, до скинення панування одних людей над другими, до соціальної справедливости, се-б-то до знищення поділу людей на кляси, на пануючих і поневолених.

Працюючі, соціально-поневолені, визискувані є з природи своєї соціалістами. Бо ще раз: соціалізм є визволення від усякого утиску, рабства, глуму й визиску. Але соціалізм поневолених є не той соціалізм, який розуміють і розуміли ті „соціалісти”, що для довірря мас підфарбувалися під його.

А також і не той, який розуміла українська демократія, не виключаючи й наших „марксістів” соціальдемократів. Ми, українські соціальдемократи, вихолостали марксізм. Ми вирізали в його життєву, творчу, активну частину й лишились безплодними, неактивними, гладкими кабанцями. Ми лишили собі з цього революційного, жагучого, повного протесту, гніву й великої волі вчення тільки одну половину: об'єктивний хід подій. Ми приняли з його тільки те, що нам може дати незалежний від нашої волі, від наших прагнень, механичний розвиток соціальних відносин.

О, ми з легким серцем, з великою охотою приняли такий марксізм. Коли, мовляв, людське громадянство розів'ється до свого лоґічного кінця, коли розвиток продукційних сил капіталістичного ладу дійде до свого необхідного, історичного довершення, коли назріють самі собою нові сили, новий лад, тоді царство капіталу само собою упаде, тоді настане соціалізм, рівність, вища соціальна справедливість.

А до того часу такий „соціаліст” міг бути й поміщиком, і фабрикантом, і активним визускувачем чужої праці, паразітом, дармоїдом, міг жити етикою пануючих, піддержувати всі установи буржуазного ладу, міг без протестів, без найменьчих усиль бути вірним прихильником несправедливого ладу, — бо що, мовляв, зробиш, коли такий об'єктивний хід річей, коли законів громадянства не перевернеш усиллями особи чи партії, поки в йому не визріє новий лад з новими законами.

Такий „марксізм” був подібний до того леґендарного малоросійського гладкого хуторянина, який лежав під деревом і ковтав вареники, що росли на тому дереві й падали йому в рот. Ще самі й у сметану вмочалися. Наш соціалізм був цілком подібний до цих вареників. Ми лежали собі, ситенькі, гладенькі, в буржуазному холодочку, тішились на м'ягенькій травичці, мугикали собі малоросійські пісенькі й ждали, що вареники соціалізму визріють на нашому хуторянському дереві й падатимуть нам у рот. Наше ж усилля буде тільки в тому, щоб роззявити свого малоросіянського ротика й ковтнути чудодійний плід об'єктивного розвитку річей.

Та й то ще коли те буде! Не за нашого віку, хіба що внукам упаде в рот.

І ми тим, по правді сказати, дуже й не клопотались і не журились. Виростуть на вербі вареники, чудесно, ми нічого не мали проти їх, навпаки, ми ж самі казали, що вони таки колись визріють. Не визріють? Ну, що ж, ми не винні.

А все ж таки ми соціалісти, марксісти, бо ми маємо проґраму соціалістичну, ми в своїх промовах і статтях завжди вживаємо такі вирази, як: „пролетаріат”, „буржуазія”, „розвиток продукційних сил”, „клясові протиріччя” й инчі хороші, учені марксістські слова, а дрібна буржуазія, оті всі есери, есефи, не люблять уживати цих слів, отже вони, значить, не чисті соціалісти.

Не маючи самі жагучого, одважного прагнення знищення в самих його основах, у самому його ґрунті капіталістичного ладу, ми й другим не вірили, не розуміли їх, не розуміли великої, могутньої простоти большевизму, тої простоти, яка є властивою всім щирим, послідовним, для блага великої більшости людськости напрямленим вченням. Не демаґоґія, а велика простота й щирість їхніх стремлінь, їхньої акції тягли до себе страждучі, експлуатовані маси. Наприклад.

Большевики оповіщають війну війні. Вони викликають своєю аґітацією й пропаґандою огиду, обурення й ненависть поневолених кляс до цього страшенного зла, до цього злочинства пануючих кляс, які в ім'я своїх клясових інтересів убивали мілліони людей, руйнували життя десятків мілліонів родин, нищили сотні й тисячі мілліонів рублів на це нечуване побоїще. І з повною послідовностю, з невмолимою упертостю роблять усе, щоб спинити це страхіття: руйнують армію, розкладають її, знесилюють, примушують Тимчасове Правительство серйозно думати про припинення побоїща, про мир. Вони ні перед чим не зупиняються. Договори з союзниками? К чорту всякі договори з світовими грабіжниками, інтереси мілліонів працюючих вище всяких договорів. Інтереси Росії? Міжнародня сітуація? Ніяких міжнародніх, імперіалістичних інтересів у працюючих кляс немає й не може бути. Маси, розуміється, не могли не відчувати цеї щирости, цеї відданости большевиків їхнім інтересам.

Далі. Большевики аґітують за дійсну революцію, за знищення панування паразітарних, експлуататорських кляс, за повне соціальне визволення широких мас. І послідовно, твердо, непохитно, до самого кінця провадять свої ідеї в життя. Вони нищять усі апарати, всі орґани клясового панування буржуазії, перевертають до гори ногами всі поняття, викидають на смітник усі закони пануючих, усю їхню етику, звичаї, моди, все чисто. Вони мають на меті тільки інтереси покривджених і працюючих. Хто працює, той має право на владу, на повагу, на життя. Всі паразіти, дармоїди, всі, хто не творить цінностів життя, — не повинні мати місця в новому громадянстві.

І як же могли оті покривджені, працюючі не відчувати сімпатій до большевиків, не вірити їм, не йти за ними?

Большевики робили, діяли тільки для мас, і через те вони вірили тільки в маси, через те у них був запал, воля, прагнення, захват, ентузіазм.

Ми ж не мали ні віри тої, ні захвату, а, значить, не мали й довірря мас. Це було в нас у перший період творення нашої державности, коли соціальний і національний моменти зливались в одне сильне, сміливе ціле. Тоді був і наш ентузіазм, і наша непереможність, і непоборима, непохитна віра мас.

Але далі в нас не вистарчило сміливости, одваги, широти й далекосяжности погляду. Ми злякались „темних інстінктів” мас, ми перестрашились їхньої великої простоти, нам забракло дальшого, більшого ентузіазму.

А забракло через те, що ми не мали сильного, національно свідомого пролетаріату. Наше робітництво силою проклятих історичних умов було в переважній більшости своїй зденаціоналізовано, зрусіфіковано. Через те ми не мали широких пролетарських мас, які б силою свого войовничого, революційного духу підпихали нас, керовників, які б вимагали від нас рішучости, які б виділили з себе нові кадри революційних керовників, і національно свідомих, і соціально одважних. Наша головна опорна сила була в селянстві. І то не в голоті сільській, а в більш заможному селянстві, як більш розвиненому й національно-свідомому. Селянство ж само по собі ніколи в соціальних рухах керуючої ролі не грало, воно завсігди йшло за більш розвиненими й революційними клясами. Отже воно й у нас не могло витворити сили ініціативи, не могло дати нових керовників. Найбільше, що воно могло зробити, це одвернутись від тих, хто не задовольняв його, й піти за рішучими й сміливими.

Але замісць того, щоб іти до свого пролетаріату, хоча би й ще не зовсім пробудженого національно, замісць того, щоб будити його й набіратись у його соціальної рішучости й одважности, замісць того, щоб, пішовши з ним соціально, повести його за собою національно, ми одсахнулись від його, ми злякались його й навіть того селянства, що пішло за ним.

Це була основна помилка й хиба наша.

А з неї вже консеквентно стали випливати й усі наші дальші, болючі й шкодливі помилки. І головною з них було фальшиве розуміння нашої національно-української державности. pin=21

РОЗДІЛ VI.

ФАЛЬШИВЕ РОЗУМІННЯ
НАЦІОНАЛЬНО-УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВНОСТИ

1. Наша „безбуржуазність”.

Як тільки ми переступили межу морально-правової, революційної влади, як тільки наблизились до творення юридичної державности, так з того моменту й почалось забування дійсної суті нашого руху: інтерес наших працюючих мас, їхнє національне й соціальне відродження. Засоб цього відродження, — тільки засоб! — ми почали приймати за ціль і єдину ціль нашого руху. Державність стала домінуючим мотивом наших дій.

Але не в цьому вся помилка. Державність, як найкращий, всеобхоплюючий засоб національного життя, мусіла бути, мусіла досягатися, творитися.

Але яка державність?

Ми ввесь час казали всім, що ми—нація робітників і селян. В наших Універсалах, відозвах, промовах скрізь ми підкреслювали, що ми робітниче-селянська нація, що буржуазії в нас національно-свідомої немає, що наша історія так нас обчистила.

Отже, здається, так послідовно було би творити й далі тільки робітниче-селянську державність, таку державність, яка відповідала б характеру всієї нації.

І так воно ніби й намічалося в першому періоді, особливо під час боротьби з Тимчасовим Правительством. І влада наша немов би так творилася. Центральна Рада, дійсно, була складена з рад селянських, салдатських і робітничих депутатів, які вибіралися на відповідних з'їздах і посилалися в Центральну Раду. І Ґенеральний Секретаріат ніби з самих соціалістів було сформовано. І керуючі ж партії, соціальдемократи та соціалісти-революціонери, ніби виразно стояли на ґрунті соціальної революції. Згадаймо тут промови делеґатів Центральної Ради на Петроградську Конференцію, М. Порша й М. Ткаченка.

А от, наприклад, виривки з резолюцій 4-го з'їзду української соціальдемократичної партії, виробленої тим самим М. Поршом:

„4. Сучасна російська революція з такими складними й величезними завданнями розвивається разом з тим в атмосфері виразних суперечностей буржуазії й пролетаріату, капіталістів і поміщиків з одного боку та пролетаріату й дрібного спавперізованого селянства з другого боку; при таких обставинах у процесі революційного руху буржуазія й пролетаріят стають на ворожій позіції клясової боротьби, а се робить неможливим співробітництво антаґоністичних кляс у творчім процесі великої революції в Росії.

6. Сучасна російська революція, тягнучи за собою нечуваний в історії всіх дотеперішніх революцій переворот у соціально-економичних відносинах, викликуючи широкий відгомін у величезних робітничих масах західньої Европи, збуджуючи в них нахил до скинення пут капіталізму, до соціальної революції, а рівночасно й спинення імперіалістичної війни, що може повести за собою повстання пролетаріату в західній Европі, — стає пролоґом і початком всесвітньої соціальної революції.

Тому четвертий з'їзд української соціаль-демократичної робітничої партії проголошує:

1. Що як у цілій державі, так і в окремих її краях мусить бути негайно утворена однородна революційна демократична влада, влада зорґанізованого пролетаріату, селянства й війська”.

Отже ніби все як слід. І революція визнається соціалістичною, й капіталістичний лад має бути зруйновано, й через те співробітництво з буржуазією недопустимо й вся влада має належати „орґанізованому пролетаріатові, селянству й війську”.

Але, на великий жаль, це була тільки фразеолоґія, необхідна для того часу. На великий жаль, ми не мали сили послідовности, чесности з собою, ми так само, як руський демократ в українському питанню, говорили прекрасні промови, складали хороші резолюції, а в реальному життю їх не додержувались, керувались зовсім инчими неписаними резолюціями.

І перші ознаки цеї непослідовности вже містяться навіть у цій самій резолюції 4-го З'їзду с-д. партії, в слідуючому її пункті, а саме:

„в) домагатися рішучого контролю державної і краєвої власти при найблизшій участи зорґанізованого пролетаріату, за продукцією й поділом продуктів фабрично-заводської промисловости”.

В цьому пункті вже ховався маленький червячок. Тут уже була меньшевистська позіція, та позіція, яка не допускала руйнації буржуазного ладу. Тільки державний контроль з участю робітництва. Словечко „рішучий” нічого в суті не міняло. Бо рішучим контролем міг бути тільки робітничий контроль, тільки передача всіх підприємств у руки самих працюючих.

Але ця резолюція виносилась ще під час боротьби з Тимчасовим Правительством, коли та боротьба давала нам одваги, запалу, сміливости й революційности.

Коли ж почало приходити ближче до творення власної державної влади, то тут почалося ще виразніше хитання.