Витоки української національної системи виховання сягають углиб давнини. Упродовж сторіч вона встановлювалася, розвивалася, удосконалювалася, зберігаючись і захищаючись від руйнівного впливу як чужоземних загарбників, так і "своїх" реакційних, шовіністичних політичних сил.

Невичерпним джерелом, із якого народжувалася національна система виховання, була життєрадісність наших пращурів, починаючи від дохристиянських часів. Передача життєвого досвіду, набутих знань, умінь від покоління до покоління становила сутність історичного буття народу. Трудова, насамперед хліборобська, діяльність наших предків набувала пріоритетного напряму в житті та вихованні підростаючих поколінь.

З глибини століть набирала розмаху народна творчість — пісенна, музична, танцювальна, декоративно-прикладна та ін. Багатогранна тематично і жанрово, вона і нині є джерелом засобів, методів і прийомів національного виховання.

В епоху Київської Русі — праматері нинішньої України — система виховання набула чітко окреслених ознак. Вона складалася з таких головних ланок: родинне виховання — початкова школа — середня школа — вища школа. У домонгольську добу лише в Києві було близько 400 церков та монастирів, при яких існували школи.

У наступні періоди зароджувалася й установлювалася традиційна народна виховна мудрість, основу якої становили фольклор, народний календар та різні види мистецтва, утверджувався культ людини і природи. Значний внесок у розвиток національної системи виховання зробили церкви та релігійне вчення.

Найбільших успіхів досягла українська система виховання, переживаючи свій своєрідний "зоряний час", у XVI—XVIII ст., в епоху великого національного Відродження. Бурхливо розвивалися усна народна творчість, театр, книгодрукування. Формувалася українська народна педагогіка, виникали нові типи навчально-виховних закладів, зміцнювалися демократичні й гуманістичні принципи їхньої роботи. Густою в Україні була мережа братських, козацьких, січових, дяківських, церковних шкіл, а також шкіл народних мистецтв. Виникли академії (Острозька, Києво-Могилянська та ін.) — перші вищі навчальні заклади на землях східних слов'ян. Вони вписали золоті сторінки в історію розвитку української національної системи виховання, піднісши її на рівень виховних систем європейських народів.

З утратою політичної та державної самостійності України починає слабшати, знекровлюватися і національна система виховання, продовжуючи розвиватися лише в сім'ї. Польські, російські, австро-угорські реакціонери-шовіністи, загарбавши українські території, підрізали корені, які живили національну свідомість українців. Закривалися українські навчально-виховні заклади, заборонялася рідна мова, загарбники нав'язували українському народові свою мову, культуру, унаслідок чого частина, молоді денаціоналізувалася, прийняла іншу мову.

Проте справжні сини і дочки рідного народу, свідомі українці берегли як найдорожчу національну святиню виховні традиції, народну духовність. Завдяки цьому витоки духовності, національної свідомості й самосвідомості українців продовжували струмувати в життєдіяльності народу, наукових та художніх творах видатних його представників — учених, письменників, педагогів.

В історію української педагогіки ввійшли такі прогресивні, демократичні просвітителі, як Іван Вишенський (1545—1620), який пропагував рівність усіх людей, різко критикував систему єзуїтського виховання в колегіумах, які тоді створювалися в Україні та Білорусі, обстоював ідею навчання рідною мовою, чому противилися латиняни-єзуїти; протестував проти такого "унаочнення" в колегіумах, як обов'язкова присутність колегіонерів під час спалювання єретиків на вогнищі; Памво Беринда (50-і роки XVI ст.—1632) був не лише вчителем у Львівській братській школі, а й письменником, автором словника в 7 тисяч слів; Інокентій Гізель (Кисіль) (бл. 1600—1683) — автор праць із філософії, психології й теології, видав курс лекцій про життя і побут українського народу, у яких лунав протест проти польсько-шляхетського пригноблення. Досить відомим прогресивним діячем кінця XVI — початку XVII ст. був Стефан Зизаній (бл. 1570—бл.1610), який працював учителем братських шкіл. Він був ідейним керівником, виразником громадської думки львівського і віденського міщанства у боротьбі проти католицизму. Його "Катехізис для шкільного навчання" (1595) був визнаний єретичним, а самого Зизанія відлучили від церкви. Проте його діяльність справляла великий вплив на учнів братських шкіл, прищеплюючи їм любов до народних справ і традицій, що відповідало ідеям національно-визвольної боротьби українського і білоруського народів.

Усі ці приклади свідчать, що українська нація не стояла осторонь від світового прогресу, у тому числі й у сфері освіти. На той час у Європі відбувалися перші буржуазні революції, Столітня і Тридцятилітня війни, виникали нові релігійні течії (протестантство, кальвінізм) — як пряма протидія католицькому впливу. З'являлись і нові діячі культури та освіти, яким у важких умовах доводилося боротися за свої ідеї.

Народний календар — енциклопедія життя, праці, побуту, дозвілля народу. Кожна дата, свято народного календаря рясніють традиціями і звичаями, які найтісніше пов'язані з природою рідної місцевості та людиною. Тут немає нічого надуманого і штучного, усе відповідає традиційному способу життя народу. Ідейно-моральна наснаженість, зміст народного календаря мудро спрямовані на виховання в учнівської молоді почуття господаря рідної землі, працьовитості, ініціативності і підприємливості, якостей турботливого сім'янина і порядності, добродійності, багатьох інших чеснот. Народні традиції, звичаї та обряди об'єднують минуле і майбутнє народу, старші й молодші покоління, інтегрують людей у високорозвинену сучасну націю.

Народні символи і національна символіка, що виникли й устоювалися впродовж століть, містять у собі важливий філософський, політичний, ідейно-моральний та естетичний зміст. Вони виконують важливу функцію консолідації нації, об'єднання споконвічних українських земель у єдину суверенну державу і виховують в учнів високі почуття патріотизму, громадянськості, мужність, належність до свого народу, родоводу, прагнення відстоювати, продовжувати і підтримувати його надбання.

Українська етнопедагогіка

Українська етнопедагогіка — цілісна система знань, ідей, форм і методів роботи з дітьми. Вони грунтуються на таких принципах,, як природовідповідність, народність виховання і самодіяльність учнів у процесі навчання й виховання, а також гуманізм, зв'язок виховання з життям народу, виховання в праці, урахування вікових, індивідуальних та генетичних особливостей учнів, єдність вимог і поваги до особистості, поєднання педагогічного керівництва і самостійності учнів, практичне оволодіння культурно-історичним досвідом рідного народу, повна і глибока довіра до дитини та віра в її сили й можливості. Вони покликані формувати поведінку дитини, її практичний досвід.

Родинна педагогіка

Способи розробити, описати родинну педагогіку як частину соціальної педагогіки в XVI—ХVІІІст. були зроблені Ф.Рабле, Ж.-Ж.Руссо ("Еміль, або про виховання", 1762), Песталоцці ("Лінгард і Гертруда", 1795). Вони проводили багато спостережень над батьками, радили їм. Нині велику цінність становить "Книга для батьків" А.Макаренка, "Батьківська педагогіка" В.Сухомлинського, книга Л. і Б. Нікітіних "Мы, наши дети и внуки". Багато виховних поглядів висвітлює "Народна педагогіка" М.Стельмаховича /1985/ та художня література: "Десятикласники" О.Копиленка, "Бригантина" О.Гончара та інші. У 70—80 рр. була розроблена програма "Школа і сім'я" про педагогічну пропаганду серед батьків і всі 14 напрямів виховання в сім'ї. Суть концепції: сім'я вчиться у держави виховувати, школяр через сім'ю мусить бути передовим. Однак сімейна, родинна педагогіка грунтується на особистому прикладі батьків, індивідуальному підході та взаємодії школи і сім'ї. Ось її основні розділи:

1. Особистий приклад батьків. Народна педагогіка: який батько, такий син; яблуко від яблуні далеко не відкотиться. Батьки впливають позитивно і негативно. Наслідуючи батьків, дитина засвоює сімейні традиції, цінності, стосунки, оцінки. Батькам не слід моралізувати навколо політики, релігії, висловлювати своє невдоволення навколишнім життям, бо дитина чуйно вловлює їхню справжню позицію, поділяє її.

2. Конфліктні ситуації в сім'ї — причина розвитку позитивних і негативних рис. Розлучення батьків призводить до занедбаності дитини, почуття безсилля, роздвоєння душі, часто — комплексу неповноцінності. Мати не повинна виховувати ненависті до батька, який пішов із сім'ї.

3. Створення умов для навчання дитини — це першооснова. Матеріально-навчальна база у школі є запорукою успіхів. Потрібно стимулювати всі здібності дитини, контролювати домашні завдання, привчати до самостійності.

4. Самообслуговування і трудова допомога батькам — методи сімейного виховання. Функції дітей повинні зростати від прибирання до приготування їжі, програми дій на дачі. Дбати про свій одяг. Придбання нового — свято в сім'ї. А. С. Макаренко: діти повинні брати участь у розподілі грошей, мати свої кишенькові гроші, це привчає до економії, самостійності.

5. Запобігання негативним впливам підліткового мікросередовища. Не вседозволеність та ранні сексуальні стосунки, а виховання порядності, незалежності від поведінки подруг. Особлива роль матері, її особистого прикладу.

Робота школи з батьками

1. Батьківська конференція (щороку), збори: виступ директора, голови батьківського колективу, вибори батьківського комітету, членів шкільної ради.

2. Шкільна рада. Батьки вносять пропозиції, критика злободенних питань школи, сім'ї, допомога їм.

3. Батьківський комітет під керівництвом голови разом із директором, поділяються на сектори /навчальний, матеріальної допомоги сім'ям, допомоги школі в культурно-масовій роботі, трудової допомоги, ремонт/. У кожному класі обирається активна трійка, яка допомагає класному керівникові.

4. Дворічний університет — педагогічна пропаганда, семінари, конференції і лекторії, школа молодих батьків, батьківські збори один раз на чверть у класі.

Предыдущая 28 29 30 31 32 33 343536 37 38 39 40 41 42 43 Следующая