Оцінка сучасних методів регулювання зовнішньої торгівлі

Як підтверджує практика господарювання розвинутих країн, надзвичайно важливе значення для виходу підприємств на міжнародні ринки має їх фінансова підтримка з боку держави шляхом формування системи стимулювання експорту, яка включає певний набір інструментів, зокрема кредитно-фінансових.

Експорт продукції та послуг є одним із найважливіших показників, який характеризує стан соціально-економічного розвитку держави і її конкурентоздатність в системі міжнародних економічних зв’язків. В сучасний період величезний експортний потенціал України використовується ще далеко не в повній мірі. Це обумовлено серйозними проблемами, як технічного і технологічного характеру, так і організаційно-кадровими, які мають місце в державі.

Експорт товарів – це продаж та вивезення товарів за кордон з метою їх реалізації на зовнішніх ринках через передання у власність контрагенту в іншій країні.

Умови та результати експортної діяльності країни значною мірою визначають характер її участі в системі міжнародної торгівлі та інших форм співробітництва за її участі.

Обсяги експорту визначають обсяги імпорту. За відсутності інших форм співробітництва у довгостроковій перспективі, обсяги імпорту мають дорівнювати величині експорту. Точніше, можливі коливання двох показників, які за результатами отриманого року можуть впливати на збільшення або зменшення зовнішньої заборгованості країни, або, навпаки, її кредитних активів. Але зростання значення інших сфер міжнародних послуг, передусім валютно-фінансових форм міжнародної економічної діяльності, веде до більшої незалежності імпорту товарів від їх експорту і до перенесення такої “незалежності” на інші види господарської діяльності, результатом яких є приплив грошей, валютно-фінансових активів усередину країни.

Відносний(стосовно величини імпорту) дефіцит експортного потенціалу, інакше кажучи негативне сальдо товарної торгівлі, може “гаситись” торгівлею послугами ( як це має місце в Україні, яка має чималий зиск від транзиту своєю територією енергоносіїв зі сходу на захід), припливом капіталів ( як, наприклад, у багатьох країнах Центральної та Східної Європи в 90-х роках), та іншими засобами.

Традиційно основу українського товарного експорту становить продукція металургійної промисловості, машинобудування, хімічної та нафтохімічної промисловості, агропромислового комплексу, легкої, харчової і місцевої промисловості. Легко бачити, що для України характерним є домінування в експорті такої промислової продукції, яка потребує значних виробничих потужностей, але не має суттєвого наукового вмісту. Її виготовлення супроводжується надмірними навантаженнями на навколишнє середовище. У довгостроковій перспективі така спеціалізація неминуче приведе до закріплення за державою несприятливого статусу в системі міжнародних кооперацій та поділу праці, її перетворення на макросуб’єкта допоміжного, екологічно брудного виробництва. Розуміння цього спонукає до проведення виваженої регіональної політики з урахуванням необхідності модернізації традиційних видів виробництва у східних областях України, та розвитку експортного виробництва в її західних та центральних областях. Адже основу експортного потенціалу України становить Донецько-Криворізький регіон. Його головна спеціалізація – продукція важкої металургії, прокат та заготівки з чорних металів, отже енерго- та праце місткі види виробництва.

З кожним роком експорт України зростає, як і імпорт. Експорт послуг перевищує імпорт на 5 млн. доларів, чого не можна сказати про експорт товарів(таблиця 1).

Таблиця 1

Таблицю складено за даними Держкомстату України

Експорт включає: чорні метали та вироби з них (прокат, труби), на які припадає понад 44% валютних надходжень від експорту, продукція хімічної та пов'язаних з нею галузей промисловості (азотні добрива, продукти неорганічної хімії), мінеральні продукти (залізна і марганцева руда, концентрати, вугілля, цемент і будівельні матеріали, сіль та ін.), сільськогосподарські та продовольчі товари (цукор і вироби з нього, зерно, олія, м'ясо, молоко і молокопродукти та ін.).

До країн СНД у 2010 році було експортовано 33,9% усіх товарів, до країн ЄС – 23,9%. Найбільші експортні поставки здійснювались до Російської Федерації – 21,4%, Туреччини – 5,4%, Китаю та Казахстану – по 3,6%, Білорусі – 3,2%, Німеччини та Італії – по 3,1% від загального обсягу експорту.

Поставки чорних металів та виробів з них становили 30,7% (з них чорних металів – 25,8%) від загального обсягу експорту країни. На поставки продуктів рослинного походження припадало 12,7% (з них зернових культур – 9%), механічних та електричних машин – 12,6%, мінеральних продуктів – 9,8%, продукції хімічної та пов’язаних з нею галузей промисловості – 6,3%, готових харчових продуктів – 5,3%, жирів та олій тваринного або рослинного походження – 4,5%, транспортних засобів та шляхового обладнання – 4%.

Експортні партнери: Росія(26.1%), Туреччина( 5.9%), Італія( 4.7%), Білорусія(3.7%), Польща( 3.5%).Імпорт: мінеральні продукти (майже 47%), насамперед паливо (природний газ, вугілля, нафта та продукти її перегонки), машини, устаткування і транспортні засоби, продукція хімічної, фармацевтичної, харчової і легкої, деревообробної і целюлозно-паперової галузей.Імпортні партнери: Росія( 36.5%),Китай (7.7% ),Німеччина( 7.6%), Польща( 4.6%), Білорусія( 4.2%).

Нетарифні методи регулювання міжнародної торгівлі – це комплекс заходів обмежувально-заборонного характеру, що перешкоджають проникненню іноземних товарів на внутрішні ринки та стимулюють розвиток експортного потенціалу держави як суб’єкта світогосподарських зв’язків. Cтавлення до використання нетарифних методів регулювання і у світі неоднозначне, а іноді і досить суперечливе. Генеральна угода з тарифів і торгівлі (ГАТТ) і Світова організація торгівлі (СОТ) ставлять завдання максимального скорочення використання нетарифних методів регулювання у сфері зовнішньоекономічної діяльності. Але використання методів тарифного регулювання, зокрема зменшення рівня митних ставок, не дає повного уявлення про рівень реального протекціоністського захисту внутрішніх ринків країн.

Усі нетарифні заходи, які використовуються в ролі бар’єрів, можна умовно поділити на дві групи: економічні та адміністративні.

До економічних нетарифних заходів належать: паратарифні інструменти (дикретивна митна оцінка, внутрішні імпортні та зрівняльні податки і збори); заходи стимулювання експорту (демпінг, субсидії, експортне кредитування).

До адміністративних нетарифних заходів належать: заборона (ембарго); кількісні обмеження (ліцензування і квотування, обмежувальна ділова практика (в тому числі “добровільні” обмеження експорту); монополістичні заходи; використання з протекціоністською метою стандартів і технічних норм, додаткових митних документів і процедур; правові режими; торговельні угоди; різноманітні види контролю тощо. Якщо перші діють через механізми ринку та ведуть до подорожчання відповідно імпортних та експортних товарів, то другі, крім ринкових відносин, обмежують доступ імпортних і постачання вітчизняних товарів за кордон []. Значне зниження тарифних обмежень в рамках СОТ спричинило більш інтенсивне використання країнами нетарифних методів регулювання для захисту інтересів національних товаровиробників [3].

В світовій практиці і в торговельній політиці прийнято розрізняти: нетарифні обмеження, спеціально створені для того, щоб за їх допомогою здійснити регулювання зовнішньої торгівлі (заборона, квотування, ліцензування, добровільне обмеження експорту та інші), та нетарифні обмеження, що виникають в результаті проведення технічної політики, реалізації норм охорони здоров’я здійснення фінансових та адміністративних заходів тощо [1].

Аналіз використовуваних у Україні нетарифних інструментів свідчить про те, що тіньові економічні відносини в цьому напрямку виникають між органами влади та суб’єктами підприємницької діяльності під час видачі ліцензій, дозволів, сертифікатів відповідності, надання дотацій, субсидій тощо, а також пов’язана з діяльністю, яка приносить економічну вигоду та преференції, отримання конкурентних переваг на міжнародному та національному ринках, отримання економічних та матеріальних благ під час незаконного ввезення товарів в Україну, фіктивного експорту з метою отримання відшкодування ПДВ тощо.

Тіньова економіка у сфері нетарифного регулювання зовнішньої торгівлі зумовлює виникнення багатьох інших складних проблем, таких як спотворення та викривлення показників міжнародної торгівлі, негативно впливає на розвиток конкуренції між національними виробниками, спричиняє нелегальні імпорті потоки в країну зазвичай неякісної продукції, викликає торгово-політичні суперечності між країнами тощо [1].

Нетарифні методи є методами адміністративного впливу. Застосування нетарифних методів – ефективний засіб регулювання зовнішньоекономічної діяльності шляхом установлення певних вимог до суб’єктів господарської діяльності. Проте під час формування державної зовнішньоекономічної політики необхідно зважено підходити до застосування цих методів, керуючись насамперед національними інтересами держави.

Валютне регулювання виступає у якості важливої ланки взаємозв’язку національної економіки із світовою. Заходи валютного регулювання безпосередньо пов’язані із забезпеченням економічної безпеки держави, з їх допомогою створюються умови для підтримання стабільності національної валюти та збалансованості платіжного балансу.

Згідно з Основними засадами у 2005-2011 рр. в аспекті визначення цільових орієнтирів розвитку валютного ринку України основним орієнтиром протягом більшості періодів (крім 2010-2011 рр.) виступало значення обмінного курсу гривні до долара США. Як допоміжний орієнтир використовувались золотовалютні резерви НБУ. Динаміка останнього показника жорстко не фіксувалась, однак визначався бажаний напрямок змін та обсяг резервів порівняно з фінансуванням імпорту.

Оцінювання загальної ефективності інструментів валютного регулювання шляхом порівняння задекларованих в основних засадах грошово-кредитної політики показників із їх фактичними значеннями наведено у табл. 2.

Таблиця 2. Загальна ефективність інструментів валютного регулювання

Як видно із показників, наведених у табл. 3, фактичний обмінний курс був у межах планових значень лише протягом 2006-2007 років. Причому він знаходився біля нижньої межі коридору. Протягом жовтня-грудня 2008 р. гривня щодо долара США девальвувала на 58,4 %, однак тенденція до несуттєвої ревальвації національної валюти протягом трьох перших кварталів 2008 р. нівелювала обвальну девальвацію у четвертому кварталі: відхилення середньорічного значення від верхньої межі планового коридору склало лише 0,3 %. За результатами 2009 р. відхилення фактичного середньорічного значення від верхньої межі планового коридору становило вже 53 %.

У досліджуваному періоді збільшення офіційних резервних активів відбувався у 2005-2007 рр. та за результатами першого півріччя 2010 року.

Найбільший вплив на параметри валютного ринку України мають економічні й адміністративні інструменти прямого впливу. Поділ інструментів регулювання економічних відносин на економічні й адміністративні є загальновизнаним та обумовлюється природою регулятивного впливу на економічні процеси.

Проаналізуємо практичні аспекти регулювання режиму валютного курсу. За результатами вивчення Основних засад можна зробити висновок, що головним орієнтиром грошово-кредитної політики протягом 2005-2010 рр. Національний банк України вважав індекс споживчих цін. Регулювання обмінного курсу спрямовувалось на підтримання цінової і фінансової стабільності. Вплив НБУ на динаміку обмінного курсу підпорядковувався завданням підтримки цінової і фінансової стабільності. Крім того, у кожному з досліджуваних періодів Національний банк України декларував необхідність подальшої лібералізації валютних відносин, зокрема, збільшення гнучкості режиму валютного курсу.

Крім того, протягом 2010 р. НБУ забезпечив прогнозовану динаміку зовнішньої вартості національної валюти за рахунок: удосконалення комплексної системи моніторингу валютних ризиків і недопущення формування дисбалансів; збалансування валютних активів і пасивів банківської системи; приведення зобов’язань населення в іноземній валюті у відповідність до їхніх валютних доходів; послідовного і системного здійснення заходів з подальшої лібералізації валютного ринку на основі чітко визначених принципів, підходів та етапності; вжиття заходів, спрямованих на зниження рівня доларизації економіки.

Девальвація як інструмент валютного регулювання майже не застосовується в Україні. Фактичні тренди щодо девальвації гривні формуються з урахуванням об'єктивних тенденцій, що складаються у сфері зовнішньоекономічної діяльності резидентів України та зовнішніх шоків. У свою чергу, НБУ переважно намагається згладжувати вплив зазначених тенденцій для забезпечення поступальної та прогнозованої девальвації валютних курсів.

Тому, можна зробити висновок, що девальвація гривні наприкінці 2008 року в умовах світової фінансової кризи була досить ефективним заходом, яка загальмувала скорочення темпів експорту та в наступні періоди підвищила конкурентоспроможність України, що ілюструє різке зростання індексу РЕОК за період жовтня-грудня 2008 року, після якого дефіцит торгівлі товарами за останні 12 місяців скоротився протягом року з - 19 млрд. дол. США у листопаді 2008 р. до - 4,3 млрд. дол. США у вересні 2009 р.

За результатами узагальненої оцінки ефективності інструментів валютного регулювання в контексті впливу на посткризовий розвиток зовнішньої торгівлі зроблено такі висновки: по- перше, досить ефективно застосовувались інструменти валютного регулювання протягом 2006 - 2007 рр., коли фактичні показники валютного курсу та офіційних резервів відповідали цільовим орієнтирам; по-друге, найменш ефективно інструменти валютної політики застосовувались протягом 2008 р., що обумовило суттєве порушення задекларованих в "Основних засадах грошово-кредитної політики на рік” [6] параметрів розвитку валютного ринку України. Також протягом даного періоду були сформовані передумови для подальшого порушення орієнтирів валютної політики НБУ в 2009 році.

Серед окремих економічних інструментів найбільш дієвим є інтервенції НБУ на міжбанківському валютному ринку України. У стабільних економічних умовах даний інструмент забезпечує згладжування волатильності валютних курсів. Однак у кризових умовах дієвість даного інструменту обмежується обсягом офіційних резервів НБУ, що може бути використаний для здійснення валютних інтервенцій.

Основним видом адміністративних інструментів валютного регулювання в Україні є валютні обмеження. Національний банк активно використовував даний інструмент протягом 2008-2010 рр., намагаючись нівелювати вплив негативних наслідків світової фінансової кризи на валютний ринок України.