Імідж ( “образ” ) – образ особистості, суспільно-політичного інституту, який існує у масовій свідомості. Етапи створення іміджів:
1. З’ясування образу, який існує у масовій свідомості;
2. З’ясування ідеального образу;
3. Доведення існуючого образу до ідеалу.
Методи з’ясування образу масової свідомості:
1. Зосередження на окремих аспектах поведінки лідера;
2. Використання фокус-груп з метою вивчення громадської думки;
3. Використання методу “мозкового штурму”.
Етапи побудови іміджу ( Г. Г. Почепцов ):
1. Індивідуалізація ( виокремлення серед інших );
2. Акцентуація ( підкреслення виокремлених характеристик );
3. Просунення ( використання бажаних характеристик у найоптимальніших контекстах );
Складові технології побудови іміджу:
1. Виділення рис, що виділяють політика серед інших;
2. Підкреслення особистих рис політика, які вводять його до складу категорії “свій”;
3. Вписування образу політика в уявлення про ідеального політичного діяча;
4. Вписування образу політика в образ реальних історичних діячів;
5. Включення в поведінку політика акторських елементів;
6. Створення вербального компоненту іміджу;
7. Символізація зовнішнього вигляду політика;
8. Впровадження образу у масову свідомість через ЗМІ;
9. Боротьба з “автономними джерелами” впливу на імідж;

Види та засоби політичної реклами.

Реклама – позитивне повідомлення про конкретний обєкт для конкретної аудиторії ( Г. Г. Почепцов ). Метою реклами є забезпечення продажу.
Політична реклама – інструмент ринкової політичної конкуренції.
Основна функція політичної реклами: реклама формує політичні пріоритети у ситуації вибору.
Завдання політичної реклами:
1. Подати у доступній формі суть політичної платформи певних сил і настроїти аудиторію на їх підтримку.
2. Сформувати та закріпити в масовій свідомості уяву про характеристики політичних сил.
3. Створити бажану психологічну установку, яка визначає напрямок відчуттів, симпатій, дій людини.
Різновиди політичної реклами:
1. Авторитетні свідчення;
2. Інституціональна реклама;
Типологія політичної реклами за завданнями:
1. Інформаційна ( покликана дати уявлення про певне явище );
2. Заохочувальна ( спрямувати увагу, підштовхнути до певних дій );

Основні різновиди політичних іміджів.

Імідж ( “образ” ) – образ особистості, суспільно-політичного інституту, який існує у масовій свідомості. Імідж – результат ірраціональності масової суспільно-політичної свідомості. Основні підходи до формування іміджів:
І. Функціональний ( на основі різних типів функціонування об’єктів і суб’єктів політики ):
Типи іміджів в межах даного підходу:
1) дзеркальний – відповідає власному уявленню політика або організації про себе;
2) поточний – складається на основі сприйняття суб’єкта політики зовнішнім середовищем (виборцями, колегами, пресою );
3) бажаний – ідеал, до якого прагне наблизитись суб’єкт політики;
4) негативний – варіант свідомо створюваного опонентами “антиіміджу;
5) множинний – створюється під час об’єднання іміджів вже відомих політиків або політичних партій у політичний блок;
ІІ. Контекстний ( на пристосування до різних контекстів реалізації ).
ІІІ. Порівняльний ( на основі зіставлення близьких іміджів ).
Типологія іміджів:
1. “Свій хлопець”.
2 “Аристократ”.
1. “Знавець”.
2. “Добрий сім’янин” ( “Порядна людина” ).
3. “Справжній політик”.
4. “Ділова людина”.
5. “Інтелектуал”.
6. “Жінка-політик”.
7. “Місцевий” імідж.

Довіра до джерела інформації як проблема політичної комунікації.

Термін “довіра” характеризує враження, котре виникає у людей по відношенню до джерела повідомлення (людина, канал, інституція). Базові фактори довіри (за К. Д. Мортенсеном):
І. Авторитетність.
ІІ. Надійність.
ІІІ. Динамізм.
Прийоми завоювання довіри:
1. Передача правдивої інформації, яку можна легко перевірити;
2. Розгляд проблем та питань, які хвилюють аудиторію;
3. Прийом “експертних оцінок”;
4. Прийом “свого хлопця”;
5. Прийом “загальний вагон”;
6. Перенесення авторитету осіб та організацій, що вже закріплений у масовій свідомості, на потрібні оцінки;
7. Використання іронії та сарказму.

Обмеження та протидія політичним маніпуляціям.

Політичне маніпулювання – приховане управління політичною свідомістю та поведінкою людей з метою примусити їх діяти (або лишатися бездіяльними) всупереч особистим інтересам. Межі політичного маніпулювання:
1. Стереотипи та погляди в межах масової свідомості;
2. Менталітет;
3. Повсякденний досвід людей, приватні комунікації;
4. Альтернативні джерела інформації;
Протидія політичному маніпулюванню:
1. Формування і розвиток політичної культури у суспільстві;
2. Виховання у громадян схильності до критичного мислення;
3. Підвищення рівня освіченості з ключових політичних питань, політичної активності членів суспільства;
4. Соціально-економічна стабілізація у суспільстві ( соціально-економічна нестабільність несе психологічну нестійкість членам суспільства, а це створює сприятливий ґрунт для маніпуляцій )
5. Розвиток у суспільстві конкуруючих мереж розповсюдження інформації;

Популізм як політична технологія.

Популізм – підвищена чуттєвість великих мас людей до простих пояснень складних проблем, до примітивних галасливих закликів; це демагогічні політичні дії політиків, які прагнуть використати цю чуттєвість (Д. Видрін). Засади популізму:
1. “Підігравання” мінливим настроям та вимогам мас.
2. Використання емоційних станів мас людей (страх, ненависть, ворожість).
3. Загравання з масами.
4. Використання лексики натовпу.
5. Завищені обіцянки.
6. Апеляція до найменш-освіченої частини мас.
7. Створення ідеологічних кліше.
8. Презумпція малих але конкретних справ.
9. “Істинність простих рішень”.
Необхідно враховувати той аспект, що в той чи іншій мірі популістом є кожен політичний діяч, що зумовлено ірраціональністю великих мас людей.

Проблема ефективності політичної символіки.

Співвідношення теоретичної та прикладної політології.

Практична політологія – галузь знань науки про політику, яка безпосередньо стосується процесів практичного здійснення політики. Прикладна політологія – складова частина та, одночасно, специфічний рівень політичної науки, безпосередньо сфокусований на вирішенні практичних завдань.
Співставлення прикладної та теоретичної політології ( за К. Симоновим ).
Теоретична політологія:
1. Ціль: розкриття механізмів функціонування світу політичного;
2. Об’єкт: політичні процеси, не лімітовані з точки зору просторово-часових характеристик;
3. Участь у політичному процесі: споглядальна;
4. Суб’єкт: вчені, об’єднані у наукові корпорації;
5. Замовник: соціум;
Прикладна політологія:
1. Ціль: розв’язання гостроактуальних проблем, що стоять перед політичними акторами;
2. Об’єкт: проблемні ситуації з теперішньої політичної практики з жорстко заданими просторово-часовими параметрами;
3. Участь у політичному процесі: перетворююча;
4. Суб’єкт: аналітики, що працюють в спеціалізованих центрах та держструктурах;
5. Замовник: політичні актори;

Як навчальна дисципліна політологія вивчає частину загальнотеоретичного й прикладного матеріалу і дає знання про:

· об'єкт, предмет та функції політології;

· розвиток світової та вітчизняної політичної думки;

· динаміку розвитку політичного життя;

· політичні процеси, події та проблеми;

· взаємодію політичних інтересів, відносин і діяльності;

· розвиток політичних інститутів, норм, свідомості та політичної культури;

· об'єкти та суб'єкти політичних процесів;

· роль людини в політичному житті сучасного світу;

· теорію влади та владних відносин;

· політичну систему суспільства; електоральну поведінку;

· роль і місце демократії в політичному житті суспільства як способу й умови діалогу, гласного обговорення проблем, взаємного врахування суперечливих інтересів, претензій і переконань суб'єктів політичного процесу;

· світовий політичний процес.

Поділ політології на теоретичну і практичну (прикладну), який набув широкого вжитку в науці, є доволі штучним, оскільки власне політична наука має яскравий практичний характер, що і визначає її провідні позиції серед суспільних наук.

1 2 3 456