Відомості про Донецький край

У давнину Донеччина як і вся територія Південно-Східної України, Приазов’я являла собою мало заселені степові простори, тому називалася Диким полем. Ця дика територія завжди була приводом для воєн між ру-сичами та їхніми ворогами, бо кожна з воюючих держав бажала привлас-нити цей велетенський простір.

У «Слові про Ігорів похід» (або, по-іншому, у«Слові о полку Ігоре-вім») Дике поле називається Половецьким полем.

Читаючи «Слово», ми бачимо, що князь Ігор теж мріє про ці землі:

Зажадалося князеві На провіщання не зважати,

Пошукати долі на Дону великім, «Хочу, - каже, - з вами, русичі Чи списа зломити При полі половецькому

Та й наложити головою, Чи шоломом пити воду з Дону.

Природу нашого краю змальовано досить розлого:

Підстерігають птахи на дубах, Вовки грозу в ярах навивають, Орли-білозерці клекотом Звірину скликають на кості, Лисиці брешуть багряні.

О Руська земле, уже ти за могилою!

Довго ніч темніє, Зоря світ запалала.

Сивий туман покриває поле, Примовкає солов’їний щебет, Галчиний гомін здіймається, Загородили русичі Поле щитами багряними, Шукаючи собі честі, А князеві слави.

«Слово о полку Ігоревім» (уривки)

Глянув Ігор на ясне сонце Та й побачив – військо тьма покрила,

І сказав до дружини-вояцтва: «Браття мої, друзі вірні! Лучче нам порубаним бути, Ніж полону зазнати!

А сядьмо, браття, На бистрі свої коні,

На синій Дін погляньмо».

Зажадалося князеві На провіщання не зважати,

Пошукати долі на Дону великім, «Хочу, - каже, - з вами, русичі, Чи списа зломити При полі половецькому

Та й наложити головою, Чи шоломом пити воду з Дону».

………………………………

А половці дорогами небитими Помчалися к Дону великому. Риплять вози опівночі, Мов ті лебеді ячать сполохані. Ігор на Дон військо веде,

А вже лихо його тяжкеє Підстерігають птахи на дубах, Вовки грозу в ярах навивають, Орли-білозерці клекотом Звірину скликають на кості,

Лисиці брешуть на щити багряні. О руська земле, уже ти за могилою!

…………………………………

Довго ніч темніє, Зоря світ запалала.

Сивий туман покриває поле, Примовкає солов’їний щебет, Галчиний гомін здіймається, Загородили русичі Поле щитами багряними,

Шукаючи собі честі, А князеві слави.

…………………………………

Ой рано-вранці пораненьку Кривавая зоря світ-день ізвістує. Чорні хмари находять з моря, Чотири сонця закрити хочуть. Трепече в них синя блискавка – Литися дощеві стрілами З Дону великого.

Тут же то списам поламатися, Тут же то шаблям пощербитися Об шоломи половецькі На річці Каялі Близько Дону великого!

О Руська земле, Уже ти за могилою!

Се вітри, внуки Стрибогові, Віють з моря стрілами На хоробрі полки Ігореві. Земля гуде,

Вода в ріках каламутиться, Порохи поле вкривають, Гомонять стяги, Половці наступають від Дону, Від Дону, та й від моря,

І відо всіх сторін широких, Обступили полки руські. Діти бісові поле чисте Криком перегородили, А хоробросильні русичі

Своїми щитами багряними.

………………………………

З ранку красного до вечора,

З вечора до світу ясного Летять стріли гартовані, Гримлять шаблі об шоломи, Тріщать списи булатні У полі невідомому, Серед землі половецької.

Чорна земля під копитами Кістьми засіяна, Кров’ю полита, - Тугою зійшли тії кості На Руській землі!

Що то шумить, що то дзвенить Перед зорею ранньою?

Ігор полки свої повертає: Жаль брата любого Всеволода. Бились день та бились і другий,

А на третій, в південну годину, Похилились Ігореві стяги!

Тут брати розлучились Над річкою Каялою бистрою. Не стало вина кривавого,

Закінчили своє погуляння русичі, Сватів своїх добре напоїли, Самі полягли за Руську землю.

……………………………………

Тож-бо два хоробрі Святославичі, Ігор та Всеволод, Розбудили лихо недобре, Що приспав був отець їх,

Святослав грізний великий київський. Був же він грозою на ворога, Приборкав його полками сильними, Наступив на землю Половецьку, Потоптав гори та яруги, Скаламутив ріки та озера, Висушив болота й потоки,

А невірного Кобяка з лукомор’я

Од залізних полків половецьких Мов би той вихор вихопив, - І упав Кобяк у Києві, У світлиці Святославовій.

……………………………………..

Темно було того дня Померкли два сонця, Два багряні стовпи погасли, Ще й два молоді місяці, Олег і Святослав,

Тьмою огорнулись.

На ріці Каялі мла світ закрила, Розсипались по землі половці, Мов та зграя лютих пардусів, Потопили наших у морі,

Хану своєму великому дали потугу. Уже ганьба славу поборола, Уже див шугнув на землю. Заспівали готські діви красні На березі синього моря, Руським золотом видзвонюють, Співають про часи недавні, Славлять помсту Шароканову.

А нам тепер, друзі-дружино, Не до веселощів!

……………………………………

Опівночі море заграло, Мла іде стовпами-вихрами,

Ігореві-князю бог путь являє Із землі Половецької На землю Руську,

До отецького золотого престолу.

Погасла зоря вечорова, Ігор спить, Ігор не спить, Ігор мислю міряє Од великого Дону

Та й до Дінця малого.

Овлур свиснув на коня за річкою: Подає вістку князеві… І нема вже князя Ігоря! Стогне-гуде земля, Шелестить трава,

Намети половецькі сколихнулися. А Ігор-князь поскочив горностаєм Між очерети високі, Білим гоголем на воду полинув.

Іспав же він на коня бистрого Ще й помчав вовком-сіроманцем До лугу донецького, Ще й полетів ясним соколом,

Гуси-лебеді в тумані сизому На підживок собі забиваючи. Коли Ігор соколом летить, Овлур сірим вовком стелеться, Студену росу струшуючи:

Заморили ж вони бистрі свої коні.

Каже Донець: «Княже Ігорю! Не мало тобі слави, Кончакові – досади лютої, А Руській землі – веселощів!» Каже Ігор: «О Донець-ріко! Не мало тобі слави,

Що носив ти князя на хвилях. Стелив йому траву зелену На берегах срібних.

Окривав теплим туманом У затінку зеленого дерева, Стеріг на воді гоголем, На хвилі птахом-рибалкою,

На вітрі качкою-чорнухою!»

…………………………………….

Сонце сяє в небі ясному, Ігор-князь – у Руській землі! Дівчата співають на Дунаї, В’ються голоси через море До Києва-города.

Їде Ігор Боричевим До святої Богородиці Пирогощої.

Землі раді, городи веселі, Співають вони про древніх князів, Про молодих виспівують.

Слава славна Ігорю Святославичу, Буй-турові Всеволоду. Володимирові Ігоревичу!

Здоров’я князеві й дружині, Що борються за народ християнський Із військами поганими!

Князям і дружинам слава!

Амінь!

Питання:

1. Який вигляд, на вашу думку, мала Донецька земля в давнину?

2. Чи була вона густозаселеною територією?

3. З чим, на ваш погляд, асоціюється Донеччина в літописних джере-

лах?

Питання до поеми «Слово о полку Ігоревім»:

1. Чи постає природа однією з дійових осіб у «Слові про Ігорів по-

хід»?

2. Знайдіть один із образів-пейзажів Половецького поля, з’ясуйте його роль у «Слові о полку Ігоревім». Доведіть, що природа є однією з найваж-ливіших дійових осіб поеми.

3. Визначте тропи і розкрийте їх зміст у такому реченні: «Донець гой-дав князя на хвилях, слав йому зелену траву на своїх срібних берегах».

4. Що називається тропами? Навести приклади.

5. На контурній карті Донецької області позначте шлях Ігоревого вій-ська через Донеччину до Дону й Азовського моря.

6. Зробіть ілюстрації до поеми «Слово о полку Ігоревім».

Домашнє завдання:

1. Перечитайте поему, дайте відповідь на питання, відпрацюйте нави-чки виразного читання.

2. Ознайомтеся текстуально з поезіями Михайла Петренка : «Небо», «Іван Кучерявий», «Туди мої очі, туди моя думка…», «Як в сумерки вечі-рній дзвін», «Слов’янськ» («Дума і пісня», с. 101-108).

Література:Оліфіренко В.В.Дума і пісня.Джерела літературногокраєзнавства// Донбас. – 1993. - №5. – С.5-6, 74-78.

Урок №3

Тема: Життєвий і творчий шлях поета-земляка Михайла Миколайо-вича Петренка. Зв’язок письменника з Т.Г.Шевченком. „Небо”, „Іван Ку-черявий”, „Слов’янськ”, „Туди мої очі, туди моя думка...”

Михайло Петренко (1817-1862)

Михайло Миколайович Петренко народився 1817 року у небагатій дворянській родині у Слов’янську. Михайло у сім’ї був старшим; крім нього, було ще два менших сини – Олексій і Павло.

Навчався Михайло спочатку в Харківській гімназії, а з 1836 по 1841 р.

у Харківському університеті, на юридичному факультеті. Він стає актив-ним учасником гуртка поетів-романтиків, знайомиться з письменником Григорієм Федоровичем Квіткою-Основ’яненком. Викладачі університе-ту: Петро Петрович Гулак-Артемовський, Микола Іванович Костомаров, Іван Срезневський, Амвросій Метлинський – мали великий вплив на Ми-хайла. Уроки в Харківському університеті посилили увагу поета до історії України, її культури. У ті часи саме Харків став центром відродження української духовності, а це, у свою чергу, позначилося на долі Михайла Петренка, який входив до літературного гуртка харків’ян Писаревських і П.Корецького. Свої твори автор друкував у альманахах „Сніп” (1841), „Молодик” (1843) і в «Южном русском сборнике” А.Метлинського (1848).

Відомо всього дев’ятнадцять поезій М.Петренка. Амвросій Метлин-ський, що був першим бібліографом поета, в одному з листів до Івана Срезневського писав: «...тут (тобто в альманасі „Сніп”) з’явився поет іс-тинний, не рівня нам...».

Петренко працював у Харківській палаті карного суду, будучи тала-новитим він зробив успішну кар’єру пройшовши від посади канцелярсь-кого чиновника, потім – губернського секретаря, до столоначальника (1846 р.). Невідомою залишається причина падіння кар’єри М.Петренка, який із 16 жовтня 1847 року одержав призначення на посаду секретаря Вовчанського повітового суду, а згодом і на ще більш низьку посаду стря-пчого. Дехто з дослідників життя і творчості поета вважає, що це сталося

у зв’язку зі справою Кирило-Мефодіївського братства, а не переслідувало-ся царатом. Члени братства були жорстоко покарані російським урядом, а Тарас Шевченко засуджений до десяти років солдатської служби. Царські прислужники прагнули знищити все, що було пов’язане з боротьбою укра-їнської інтелігенції за культурне і національне відродження. Тому не ви-падково 10 вересня 1847 року генерал-губернатор м. Києва Д.Г.Бібіков ві-рнопіддано сповіщав цареві про розгром кирило-мефодіївців: „Окончив-шееся дело о славянском обществе не имело в крае никакого развития.

Идеи, его образовавшие (общество), принадлежат к тем, которые с давних пор начали развиваться в Малороссии, особенно в Харьковском универси-тете, сколько сочинениями на простонародном языке, столько же и напра-влениям к созданию никогда не бывшей украинской народности”. До цьо-го повідомлення губернатор ще додав список авторів тих „сочинений”, і серед них були названі імена Т.Г.Шевченка та М.М.Петренка. Тепер стає зрозумілим переміщення поета вниз у службовій кар’єрі.

У чому ж полягає зв’язок Михайла Петренка з Тарасом Григоровичем Шевченком?

Михайлові Миколайовичу Петренку було тоді тридцять два роки. Він жив разом із дружиною, сином Миколою та донькою Людмилою у де-рев’яному будиночку в Лебедині. Тут і відбулася зустріч Михайла Мико-лайовича з Тарасом Григоровичем Шевченком. До Лебедина Тарас Гри-горович прибув 6 червня 1857 року і знаходився тут до 9 червня. Вони бу-ли знайомі давно, читали твори один одного. Тарас Григорович переписав до свого альбому вірш Петренка „Небо”, їх об’єднувала спільна справа, внаслідок якої Т.Шевченко відбув довгі роки солдатської служби, а Пет-ренко позбувся кар’єри.

У родині Петренків розповідь про зустріч з великим Тарасом Шевче-нком передавали як святиню з покоління в покоління.

Помер Михайло Миколайович Петренко в Лебедині 25 грудня 1862 року у 45- річному віці.

Пам’ять про поета-романтика, щирого патріота рідної землі поступо-во відроджується на Донбасі. У 1987 році з нагоди 170- річчя із дня наро-дження поета на будинку місцевої бібліотеки Слов’янська встановлено пам’ятну меморіальну дошку. На ній викарбувані слова: „У 1817 році у Слов’янську народився український поет-романтик 19-го століття Михай-ло Миколайович Петренко”.

Нещодавно у середній школі № 15 Слов’янська відкрився шкільний літературний музей поета. Зібрано документальні факти, фотографії, лис-ти людей, які мали відношення до творчості поета. Серед експонатів му-зею є листи відомого українського співака, нашого земляка, Анатолія Со-лов’яненка, у яких він розповідає про свою улюблену пісню „Дивлюсь я на небо...”, про її світову славу.

Дивлюсь я на небо...

Дивлюсь я на небо та й думку гадаю, Чому я не сокіл, чому не літаю, Чому мені, Боже, ти крилець не дав? Я землю б покинув і в небо злітав! Далеко за хмари, подальше від світу,

Шукать собі долі, на горе привіту,

І ласки у зірок і сонця просить, У світі їх яснім все горе втопить;

Бо долі ще змалку здаюся нелюбий, Я наймит у неї, хлопцюга приблудний; Чужий я у долі, чужий у людей, Хіба ж хто кохає нерідних дітей? Кохаюся лихом, привіту не знаю,

І гірко, і марно свій вік коротаю,

І в горі спізнав я, що тільки одна – Далекеє небо, - моя сторона.

І на світі гірко; як стане ще гірше,

Я очі на небо – мені веселіше!

І в думках забуду, що я сирота,

І думка далеко, високо літа.

Коли б мені крилля, орлячі ті крилля, Я землю б покинув і на новосілля Орлом бистрокрилим у небо полинув І в хмарах навіки од світа втонув!

Іван Кучерявий

І.

У неділеньку раненько, Рано до схід сонця, Ой журилася Грициха, Сівши до віконця, І смутними оченьками За Самар гляділа,

У те поле безконечне, Де Савур-Могила.

З того краю далекого Сина сподівалась, Не раз, не два, його ждучи, Слізьми умивалась.

Давно пішов з козаками

У степ на татарів;

І немає об них вісті, Мов у воду впали. Полетіли на врагових Сизими орлами.

Не дай, Боже, на чужині Лягти головами.

2.

Не сон схилив головоньку На білії руки; Ой упала, схилилася

Од тяжкої муки.

Ой згадавши вона сина, Мужика згадала; Серце кров’ю облилося, Вона плакать стала. Не год же він у неволі, У польській Вкраїні;

Ще попався вражим ляхам При лихій годині, У ту пору, в ту годину, Як Буш руйнували;

Відтіль взяли сердешного З рідними синами.

Ллються сльози з очей смутних, Як дощик той з хмари, Лились довго, виливались, Потім перестали.

3.

Не вій, вітре, не вій, буйний, На самарські лози, Лучше повій на Грициху, Та звій з очей сльози, -

Та звій в Самар, нехай плинуть В море за водою; Щоб сліз дарма не тратила Вона за дочкою.

Одпустила її з братом В далеку дорогу,

Аж на Донець в Святі Гори, Помолитись Богу; І жде її, не діждеться, А матері мука;

Чи хто стукне, чи хто грякне, Так серце й застука.

„Ой, крий Боже, голубоньку В дорозі від лиха...” Та й здихнула тяжко, важко

По дочці Грициха; Бо скучно їй, одна дома, Ні з ким розмовляти,

I нікому старенькій Порадоньку дати.

4.

Не все гудуть буйні вітри, Не все стогне море; Отак в серці після лиха Не вік живе горе.

Настає свята година, Та свята минута:

В тую пору не наляже На серденько смута, І на душі тихо стане, Як там під зірками: Тоді, тоді невідоме

Щось робиться з нами! Душа, очі, наше серце Так і льнуть до неба; Тоді чоловік спізнає, Що молиться треба! Довго, довго у віконця Грициха сиділа;

Потім встала, до образів Свічки посвітила, Перед іконами святими Вона ниць упала; За мужика і за дітей молитися стала.

Її печаль і молитва Богом прийнялася;

Бо там, в степу, за Самар’ю, Кура піднялася.