ВІКІСТОРІНКА
Навигация:
Інформатика
Історія
Автоматизація
Адміністрування
Антропологія
Архітектура
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Військова наука
Виробництво
Географія
Геологія
Господарство
Демографія
Екологія
Економіка
Електроніка
Енергетика
Журналістика
Кінематографія
Комп'ютеризація
Креслення
Кулінарія
Культура
Культура
Лінгвістика
Література
Лексикологія
Логіка
Маркетинг
Математика
Медицина
Менеджмент
Металургія
Метрологія
Мистецтво
Музика
Наукознавство
Освіта
Охорона Праці
Підприємництво
Педагогіка
Поліграфія
Право
Приладобудування
Програмування
Психологія
Радіозв'язок
Релігія
Риторика
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Статистика
Технології
Торгівля
Транспорт
Фізіологія
Фізика
Філософія
Фінанси
Фармакологія


АЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ

АЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ

ІНСТИТУТ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ

 

КРУПИНА Віктор Олександрович

 

 

УДК 94 (477) “1917/1920”

 

 

Білий рух в Україні (1917-1920 рр.)

 

 

Історія України

 

 

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата історичних наук

 

Київ – 2005

 

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі новітньої історії України історичного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка.

 

Науковий керівник:доктор історичних наук, професор

Буравченков Анатолій Олександрович,

Київський національний університет імені Тараса Шевченка, професор кафедри новітньої історії України.

 

Офіційні опоненти: доктор історичних наук

Волковинський Валерій Миколайович,

Інститут історії України НАН України, провідний

науковий співробітник відділу історії України ХІХ –

поч. ХХ ст.;

 

кандидат історичних наук, доцент

Сорока Юрій Михайлович,

Київський національний університет імені Тараса

Шевченка, доцент кафедри архівознавства та

спеціальних галузей історичної науки.

 

Провідна установа: Донецький національний університет, м. Донецьк.

 

Захист відбудеться 29 квітня 2005 р. о 14 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.235.01 при Інституті історії України НАН України (адреса: 01001, Київ-1, вул. Грушевського, 4).

З дисертацією можна ознайомитися в бібліотеці Інституту історії України НАН України (01001, Київ-1, вул. Грушевського, 4).

 

Автореферат розісланий 26 березня 2005 р.

 

Вчений секретар

Спеціалізованої вченої ради,

Доктор історичних наук Гуржій О.І.

 

 

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У “Вступі”обґрунтовано вибір теми та її актуальність, визначено її хронологічні рамки, мета, завдання, наукова новизна, теоретична і практична значущість дисертації.

Перший розділ – “Історіографія та джерельна база дослідження” – присвячений аналізу літератури та джерел з теми дисертаційного дослідження. Зокрема, зазначено, що у розвитку вітчизняної історіографії Білого руху в Україні 1918 – 1920-х рр. прийнято виділяти три періоди: 1) 1920-ті – сер. 1950-х рр.; 2) 1950-ті рр. – поч. 1990-х рр.; 3) з 1990-х рр1. Дана періодизація загалом характеризує й розвиток досліджень Білого руху в Україні періоду 1917 – 1920 рр.

В радянській історіографії історія Білого руху практично не досліджувалася. Загальне уявлення про “контрреволюцію” в Україні можна почерпнути лише з літератури під кутом “боротьби з контрреволюцією”. Нечисленні епізоди про Білий рух мали здебільшого заідеологізований характер. Вивчення Білого руху розпочалося ще в період його становлення та розвитку. Перші публікації противників Білого руху з’явилися в роки громадянської війни і мали переважно пропагандистський характер. В них закладався класовий підхід до дослідження “контрреволюції”. Найяскравіше це проявилося при дослідженні внутрішньої політики Білого руху. Автори були одностайні, що соціально-економічні заходи Білого руху були приречені на невдачу, оскільки проводилися руками “ворогів трудящого люду”2.

В середині 1920-х рр. з’явилися більш грунтовні праці з історії Білого руху. На значній джерельній базі Д.Кін розглянув соціально-економічну політику режиму А.Денікіна, звернув певну увагу на значення “українського питання” в 1919 р. На відміну від наступних авторів, Д.Кін відзначив згубні наслідки для білогвардійців їх конфронтації з українцями, вказуючи, що “боротьба з регулярними петлюрівськими частинами і націоналістичною партизанщиною чимало зашкодила Денікіну”3. Важливі аспекти військової історії Білого руху проаналізував М.Какурін4, проте розвиток подій в Україні та українсько-білогвардійська війна 1919 р. в праці розглянуто поверхово. Певне місце в історичній літературі 1920 – 1950-х рр. знайшли питання співробітництва “білих” режимів з країнами Антанти та ролі “українського фактора” у загостренні їх стосунків5.

Взагалі, напрацювання 1920 – 50-х рр. характеризуються певною суперечливістю. З одного боку, широка джерельна база, надавали певні можливості для наукової розробки проблеми, проте з іншого, даються взнаки дедалі більша політизація науки, утвердження культу особи Й.Сталіна та вульгаризація історичних методів дослідження.

Після ХХ з’їзду КПРС (1956 р.) створилися більш сприятливі умови для ширшого вивчення проблем “контрреволюції”, що відбувалося в контексті розробки загальних тем “революція і контрреволюція” та “боротьба з контрреволюцією”. Позитивні наслідки політичної “відлиги” призвели до появи в середині 1960-х рр. деяких праць, де Білий рух був прямим об’єктом наукової уваги6. З’явились праці, присвячені окремим аспектам Білого руху в Україні, причому автори намагалися показати зв’язок української національної влади з “контрреволюцією”7. Пояснюючи причини поразок Червоної армії влітку 1919 року, радянські історики стверджували про наявність єдиного антибільшовицького фронту, причому українські збройні сили і Збройні сили Півдня Росії (ЗСПР) виступали в якості союзників8.

Внутрішня політика “білих” режимів в працях 1960-х – кінця 80-х рр. трактувалася радянською історіографією як “ліквідація революційних завоювань Великого Жовтня”, “відновлення колишньої економічної могутності експлуататорських класів буржуазії та поміщиків”. Реакційно-поміщицький характер Білого руху, на думку радянських істориків, зумовлював реставрацію буржуазно-поміщицьких відносин у соціально-економічній сфері, що зумовило

обмеженість соціальної бази Білого руху9.

Загалом, радянській історіографії властиві догматизм та поверхове висвітлення історії Білого руху, що призвело до своєрідної “білої плями” в науковій літературі. Класовий підхід до історії призводив до наперед заданих висновків з історії Білого руху, продиктованих “Коротким курсом історії ВКП(б)”. Відкриття на поч. 1990-х рр. “спецхранів” призвело до розширення джерельної бази та сприяло застосуванню нових методологічних підходів. Одна з перших спроб переглянути “білу” боротьбу була здійснена Ю.Поляковим у передмові до “Очерков Русской Смуты” А.Денікіна, перевидання яких планувалося на початку 1990-х10. Проте в оцінці Української революції як “штучного німецького витвору” та Білого руху в Україні Ю.Поляков поділяв погляди А.Денікіна.

В сучасній російській історіографії дослідження Білого руху переживають своє відродження. Помітним явищем стала монографія В.Цвєткова11, присвячена методам комплектування та соціальному складу “білих” армій. Теорія і програма державного будівництва Білого руху на півдні Росії стали предметом зацікавлення Я.Бутакова12. Він дійшов висновку про історичну і політичну обгрунтованість дій А.Денікіна “по відновленню тісної інтеграції України з Росією”. В цілому, на розвиток сучасної російської історіографії все ще впливає ідеологізований підхід. Так, один з провідників української революції С.Петлюра вважається “крайнім націоналістом”, “інтриганом і авантюристом”, який очолював сепаратистський рух.

Осібне місце в російській історіографії належить працям Ю.Гражданова та В.Зіміної13, які вважають режим П.Скоропадського білогвардійським. На нашу думку, це не відповідає дійсності. По-перше, Українська Держава – це консервативний режим на національній основі, що суперечить основним ідеологічним постулатам Білого руху – “єдина, велика і неподільна Росія”. По-друге, гетьман П.Скоропадський вів мирні переговори з більшовиками, причому були досягнуті певні домовленості. Важко уявити інший білогвардійський режим, який вів би мирні переговори з більшовиками.

В сучасній українській історіографії, попри значну зацікавленість дослідників періодом визвольних змагань 1917 – 1921-х рр., історія Білого руху в Україні практично не досліджена. Вітчизняні науковці розробляють історію окремих сторінок Білого руху в Україні14.

Одним з перших огляд взаємовідносин української національної влади з “білим” табором здійснив Д.Табачник15. Руйнацію “білого” тилу селянським рухом під проводом Н.Махна висвітлено у дослідженнях В.Верстюка та В.Волковинського16. Автори одностайні у висновках, що каталізатором розмаху цього анархістського руху став провал аграрної політики А.Денікіна, антагонізм до влади якого посилювався соціальним складом учасників Білого руху. Робітничу політику А.Денікіна проаналізовано в працях О.Реєнта17, який розглянув місце “робітничого питання” у внутрішній політиці ЗСПР, звернув увагу на деструктивну роль “кірстовщини” в робітничому русі тощо. Роль “білих” сил в розгортанні політичної боротьби в Україні висвітлено в працях, присвячених політичній історії України18. Питанню діяльності “білої” адміністрації в Україні 1919 р. присвячений розділ Д.Архієрейського в колективній праці “Політичний терор і тероризм в Україні. ХІХ-ХХ ст. Історичні нариси”19.

В 1996 р. захистив кандидатську дисертацію з історіографії проблем Білого руху в Україні, яка в 1998 р. вийшла окремою монографією, О.Козерод20. В його роботах зроблена спроба узагальнити історію досліджень Білого руху в Україні. Однак автор подекуди переключається на історіографію проблеми “боротьба з Білим рухом”.

Найповніший аналіз Білого руху в Україні на сьогодні проведено А.Буравченковим21. Автор концептуально розкрив його сутність, проілюстрував вузлові моменти в його відносинах з українською національною владою. Дослідник подав новітні оцінки Білого руху, визначив його місце в спектрі багатьох режимів влади в Україні. Загалом, сучасна українська історіографія досить повільно відходить від установок радянського часу. Головною метою Білого руху продовжує вважатися “реставрація монархічного устрою”, а надмірний патріотизм спонукає до приписування А.Денікіну “українського походження”22. Трапляється і відверта некомпетентність, коли дослідники звертають читача до неіснуючих мемуарів Лавра Корнілова23.

Проблеми історії Білого руху знайшли певне відображення в зарубіжній історіографії, де розробляються як окремі, так і загальні питання Білого руху в Росії24. Американський дослідник П.Кенез присвятив праці аналізу ідеології та загальним проблемам Білого руху25. На думку автора, його ідеологію можна розкрити через з’ясування духовного світу білогвардійців. П.Кенез справедливо зазначив, що військовий менталітет основної маси учасників руху виявився недоліком у боротьбі, яка мала політичний характер26. На основі матеріалів архіву П.Врангеля в Гуверівському інституті (США) Н.Росс проаналізував всі сфери життя “білого” Криму в 1920 році27. В контексті національної політики автор розглянув і “українське питання”, спроби П.Врангеля зав’язати стосунки з повстанцями. Це вигідно відрізняє Н.Росса від інших іноземних дослідників. Більшість досліджень з історії Білого руху в англомовній історіографії не мають чітко виражених ознак “тоталітарної” або “ревізіоністської” шкіл, поєднуючи здобутки попередників.

Російська емігрантська історіографія Білого руху представлена здебільшого колишніми учасниками Білого руху. Її попередниками були пропагандистські публікації в ході громадянської війни. Важливе місце серед перших публікацій посідає праця, присвячена історії стосунків Української Держави з Білим рухом28. Автор, полковник Д.Чайковський, наголосив на принципових ідеологічних розбіжностях між білогвардійцями та борцями за українську державність, які визначили їх конфронтацію.

Окреме місце в емігрантській історіографії займає праця колишнього члена Харківського центру Добровольчої армії О.фон Лампе29, який припускає, що з українцями належало “розмовляти дещо інакше”. Визнаючи деякі помилки Білого руху в “українському питанні”, він висловив досить сміливу думку про те, що ““українців” гетьмана було доцільно визнати”30. Такі твердження, однак, є поодинокими в емігрантській історіографії. Загальними рисами цих та інших білоемігрантських авторів є відверто негативне ставлення до української державності, виправдання дій “білих” у боротьбі з “німецьким творінням”.

Історія Білого руху знайшла певне висвітлення в працях істориків української діаспори. Вони розглядають Білий рух переважно у зв’язку з боротьбою українських армій проти добровольців в другій половині 1919 р. Серед авторів переважають військові, тому найширше розглянуто хід війни УНР зі ЗСПР.

Протистояння з білогвардійцями в 1919 р.

простежено у працях колишніх командирів української армії31. Становище в Україні під час її окупації Добровольчою армією, стосунки УГА з Білим рухом, руйнацію українцями денікінського тилу під час І Зимового походу детально проаналізував О.Доценко32. Спільними рисами даних робіт є зображення Білого руху як монархічного середовища чорносотенців, які принесли в Україну соціальне та національне гноблення. В той же час подекуди спостерігається його недооцінка, пріоритет віддається зображенню боротьби з більшовиками. Важливе місце в історіографії проблеми посідає “Україна в огні і бурі революції” І.Мазепи33, в якій автор детально розглянув спроби Директорії УНР зав’язати переговори з Добровольчою армією влітку-восени 1919 р., схематично описав війну з нею та детально проаналізував договір Української Галицької армії (УГА) зі ЗСПР.

Джерельна база досліджуваної теми складається з документів і матеріалів з архівних фондів, комплексу документальних публікацій, мемуарної літератури і преси.

Основний пласт архівних джерел зосереджений в Російському державному військовому архіві. Значна частина матеріалів зберігається в фондах Штабу Головнокомандуючого Руською армією (ф.39540), штабу командуючого військами Київської області (ф.39666), штабу Добровольчої армії (ф.39720) та ін. В них зібрано документи переважно військово-оперативного характеру, ознайомлення з якими дає змогу уявити структуру організації “білого” табору, простежити реалізацію проектів та нововведень.

У Державному архіві Російської Федерації містяться документи “Празького архіву”. У фондах відділу пропаганди Особливої наради при Головнокомандуючому ЗСПР (ф.440), управлінні юстиції при Головнокомандуючому ЗСПР (ф.3435) та інших містяться агітаційні матеріали та політичні зведення, зібрання законодавчих документів, журнали засідань Особливої наради тощо. Подібні документи дозволяють простежити політичне кредо білогвардійців.

Важливими для дослідника є матеріали кількох фондів Центрального державного архіву вищих органів влади та управління України. У фондах головнокомандуючий ЗСПР (ф.4175), Військові частини й установи Добровольчої армії (ф.4593) та інших зберігаються накази та розпорядження “білої” влади, відомче листування, які знайомлять з діяльністю “білої” влади в Україні.

У Центральному державному архіві громадських об’єднань України містяться матеріали, що характеризують Білий рух за більшовицькими джерелами. У фонді ЦК КП(б)У (ф.1) містяться звіти народного комісаріату військових справ, оперативні зведення військових частин про хід бойових дій в Україні, розвідувальні дані, які дають змогу простежити становище тилу “білих” армій та населення на окупованих територіях. Особливу важливість мають повідомлення комісії з історії громадянської війни при ЦК КП(б)У (ф.5) та комісії з історії комуністичної партії і Жовтневої революції на Україні при ЦК КП(б)У (ф.17). В них містяться передруки матеріалів про Білий рух в Україні з інших архівів.

Становище Полтавської губернії під час її окупації Добровольчою армією в 1919 р. розкривають матеріали фондів Полтавського губернського управління Управління внутрішніх справ при головнокомандуючому ЗСПР (ф.2173) та окружного інспектора Київського учбового округу (ф.3935), що зберігаються в Державному архіві Полтавської області.

Збір і систематизація документів, що стосуються громадянської війни і Білого руху, розпочалися одразу по закінченню боротьби на півдні Росії. Складені Д.Кіном та О.Гуковським підбірки документів, в яких наводяться оригінали діловодної та міжвідомчої документації “білих”, друкував журнал “Красный архив”34,.

В 1960-90-х роках публікувалися тематичні збірники, присвячені громадянській війні в Україні35, які містили певну, хоч і мінімальну, кількість документів з історії Білого руху. Серед них осібне місце займає “Гражданская война на Украине”36. Контекстний аналіз відповідних частин збірника показує, що в них зосереджені переважно більшовицькі матеріали. Джерела білогвардійського походження, за нашими підрахунками, займають не більше 5 % загальної кількості. Отже, історію Білого руху підштовхували вивчати по більшовицьких джерелах. Після розпаду СРСР кількість опублікованих матеріалів збільшилась37.

Доповнює опубліковані документи мемуарна література. Зважаючи на політичний режим, поява мемуарів діячів Білого руху в СРСР 1920-1930-х рр. в “чистому” вигляді була практично неможливою, тому поява навіть цензурованих уривків спогадів “білих” була значною подією. Частина спогадів білогвардійців в країні стала доступною завдяки започаткованій в середині 1920-х рр. серії “По мемуарам белых”. Загалом вийшло 5 томів, один з яких був присвячений спогадам білогвардійців про події в Україні38.

В кінці 1990-х років розпочато перевидання спогадів білогвардійців-емігрантів. Один з томів цього видання був присвячений історії Білого руху в Україні в 1918 році39. В ньому підібрані матеріали про “біле” підпілля в Україні, оборону Києва від петлюрівців восени 1918 року тощо. Особливо важливим джерелом є праця А.Денікіна40, в якій значну увагу приділено Україні. Автор простежує розвиток подій в Україні в 1918 р. та їх сприйняття на Дону та Кубані, детально аналізує становище Української Держави, тоді як українсько-білогвардійська війна 1919 року описана поверхово. Аналіз “Очерков Русской Смуты” показує, що А.Денікін і після розгрому Білого руху не змінив поглядів на українську державність. На відміну від А.Денікіна, значно менше місця “українському питанню” приділив у своїх спогадах П.Врангель41.

Ґрунтовним підходом до написання мемуарів відзначаються й інші російські та українські воєначальники, які вміщують документи, роблять спроби їх проаналізувати42. Загальними рисами російських мемуаристів є негативне ставлення до української незалежності, постійне апелювання до її “німецького походження” тощо. Автори уніфікують революційні процеси в Україні з аналогічними в радянській Росії, особливо відзначають ніби-то відсутність народної підтримки в української влади, оминаючи при цьому ставлення населення до “білого” режиму.

Джерельну базу дисертації суттєво збагатили матеріали періодичної преси. Цінність представляють білогвардійські видання “Великая Россия”, “Вечернее время”, “Таврический голос” та ін. Аналізуючи газетні матеріали слід враховувати наявність в “білому” таборі цензури. Важливу, проте обмежену і не завжди достовірну інформацію про Білий рух в Україні містять українські видання “Нова Рада”, “Стрілець”, “Український козак” та ін. При роботі над ними автор враховував особливості цього виду джерел: насиченість у інформативному відношенні, пропагандистське спрямування повідомлень тощо.

Отже, історіографічний та джерельний аналіз визначеної проблеми свідчить, що окремі

Apple iPad Wi-Fi 32Gb Безупречный на вид и сверхудобный в использовании
Широкий выбор и низкие цены Мобильные телефоны лучше всего покупать ЗДЕСЬ
S5620 Monte Dark Gray 1582.00 грн Расширенные возможности!
Anycool T718 + 999.00 грн Этот "ЗВЕРЬ" - Лидер продаж!
Linksys WRT54GL 644.00 грн С ним Вы будете всегда в интернете!
Prestigio. Украина и вся Восточная Европа в 3D 1280.00 грн Экран 4.3", музыка, видео, тексты, "громкая связь"
Nokia 6700 Classic - воплощение Вашего стиля и уникальности Ценовые предложения по Украине
Мобильный телефон Samsung Star S5230 White 1200.00 грн Удобен в использовании и имеет красивый внешний вид

if (typeof teasernet == 'undefined') { var teasernet = {}; var teasernet_blockid = 47822; } else { teasernet_blockid = 47822; } teasernet[teasernet_blockid] = { 'styles': { 'TABLE': 'border: 0px solid #CCCCCC; width: 100%; background: #FFFFFF;', 'TD': 'text-align: center; border: 0px solid #CCCCCC; background: #FFFFFF; font-size: 12px; color: #000000;', 'IMG': 'border: 0; margin: 0 auto;', 'A': 'color:#298DBE; font-size: 12px;', 'AHOVER': 'color:#2B8FF0; font-size: 12px;' }, 'padid': 20996, 'hor': 4, 'ver': 2, 'size': 120 }; document.write(''); var loc = ''; try{ var loc = escape(top.location.href); }catch(e){;} document.write("\n");

Головна → Історія. Історичні науки → Білий рух в Україні (1917 - 1920 рр.)

АНОТАЦІЇ

КОВАЛЬ Валентин Вікторович

 

УДК 94 (100) “1914 / 1919”

 

А В Т О Р Е Ф Е Р А Т

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата історичних наук

 

Київ - 2002

 

 

Дисертацією є рукопис.

 

 

Робота виконана у відділі джерел з новітньої історії України в Інституті української археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського НАН України.

 

 

Науковий керівник:доктор історичних наук, професор

Пиріг Руслан Якович,

Голова державного комітету архівів України

 

Офіційні опонети:доктор історичних наук, професор

Солдатенко Валерій Федорович,

Інститут політичних і етнонаціональних

досліджень НАН України, завідуючий відділом

етноісторичних досліджень

 

кандидат історичних наук

Притуляк Павло Петрович,

Київський національний торговельно -

економічний університет, Міністерство

освіти України, старший викладач

 

Провідна установа:Іститут історії НАН України, відділ всесвітньої

історії і міжнародних відносин

 

 

Захист відбудеться 25 квітня 2002 року о 10 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.228.01 в Інституті української археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського НАН України за адресою: 01001, м. Київ - 1, вул Трьохсвятительська, 4.

 

 

З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Інституту української археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського НАН України (01001, м. Київ, вул. Трьохсвятительська, 4).

 

Автореферат розісланий 20 березня 2002 р.

 

 

Вчений секретар

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ

ДИСЕРТАЦІЇ

Розділ 1-“Стан наукової розробки проблеми та джерельна база дослідження”. Загалом історична література про Брест-Литовську мирну конференцію розпадається на три групи: 1) наукові доробки зарубіжної історіографії; 2) праці радянських істориків; 3) дослідження після проголошення незалежності України.

Крім того, існує безліч праць загального характеру, в яких йдеться про події в Україні 1917-1920 рр. та іноді лише побіжно згадується про Брестську конференцію.

Підрозділ 1. 1. “Науковий доробок зарубіжної історіографії”. У ньому аналізуються монографії емігрантських та іноземних дослідників: Д. Дорошенка, О. Підгайного, О. Федишина, П. Боровського, Ю. Фельштинського, Дж. Уїлера-Беннета. Слід зазначити, що усі ці автори не ставили собі за мету детальний розгляд Брестської конференції. В їхніх працях їй присвячено по одному розділові серед десятків інших в контексті загальних подій тієї доби, діяльність делегації Центральної Ради показана ними лише побіжно. Чисто дипломатична, переговірна сторона української частини конференції згаданими авторами взагалі не розглядалася.

Єдиним винятком є англомовна праця С. Горака “Перший договір світової війни: Договір України з Центральними державами від 9 лютого 1918 р”. Проте дисертантові не вдалося знайти її у доступних для нього книгосховищах.

Підрозділ 1. 2. “Праці радянських істориків”.Усі роботи радянських авторів, в яких розглядалася Брестська конференція, з політичних причин носили заідеологізований характер, коли йшлося про діяльність делегації Центральної Ради. Це роботи І. Майського, І. Мінца, С. Майорова, С. Чубар’яна, А. Ахтамзяна, Г. Нікольнікова, О. Карпенка, І. Хміля, Р. Симоненка. Вони або свідомо взагалі замовчували діяльність дипломатів УНР, до цього більше тяжіли московські автори, або усіляко перекручували факти, мотивації та результати дій дипломатів Центральної Ради, що було властиво українським радянським історикам.

У підрозділі 1. 3.-“Дослідження після проголошення незалежності України” - аналізуються праці найбільш дотичні до теми “Україна і Брест”, які з’явилися після 1991 р. Це монографії М. Держалюка та С. Попика, а також журнальні публікації, серед яких слід згадати статті В. Федоровича, М.Мельника, М. та О. Копиленків, Н. Миронець та С. Пивовара, М. Несука, В. Вирового та П. Притуляка. Окремо слід згадати дисертацію П. Притуляка “Політика Центральної Ради щодо війни, укладення та реалізації Брестського мирного договору (березень 1917 ? квітень 1918 рр.)”. Проте спеціального розгляду конференції ця робота не містить. Позитивною рисою праць згаданих авторів є те, що вони позбавлені ідеологічних та пропагандистських штампів радянських часів і відзначаються не тільки науковим підходом до висвітлення теми, а й аналізом нових матеріалів. Проте й ці роботи не дають картини дипломатичної діяльності делегації УНР.

Жоден з авторів не зауважив того важливого факту, що в січні - лютому 1918 р. у Бресті насправді мали місце не одна, а дві окремі конференції: перша - між державами Четверного союзу та радянською Росією, друга - між Четверним союзом та Україною.

Абсолютно незадовільний стан висвітлення участі України в Брестській конференції зробив цю велику політичну подію білою плямою в історіографії. Це стало вирішальним аргументом на користь вибору теми даного дисертаційного дослідження.

Підрозділ 1. 4 ?“Джерельна база дослідження”. Її становлять архівні матеріали як українського, так і зарубіжного походження. В Україні матеріали Брестської конференції представлені у фондах Центрального державного архіву вищих органів влади і управління України (далі-ЦДАВО України). Це фонди 1115 - “Українська Центральна Рада”, 1063 - “Рада Народних Міністрів”, і особливо, 2592 - “Міністерство Закордонних Справ”. Проте вони не містять протоколів усіх засідань у Брест-Литовську за участю делегації Центральної Ради, а наявні протоколи хибують значною неповнотою.

Ця прогалина компенсується повною німецькою та австро-угорськлою стенограмою усіх засідань за участю українських делегатів, яка міститься у другому томі зібраного та упорядкованого Т. Горникевичем під егідою Східноєвропейського дослідного інституту в Філадельфії чотиритомного видання документів -“Ereignisse in der Ukraine 1914-1922, deren Bedeutung und historische Hintergrnde” (Bd. II. Philadelphia, Ра., U.S.A. 1967).

Серед документальних видань, присвячених конференції, слід згадати добірки матеріалів, які різного часу вийшли друком у колишньому СРСР. Серед них перше місце посідають двотомні стенографічні протоколи “Мирные переговоры в Брест-Литовске”. Т. 1. (Пленарные заседания). Литиздат НКИД. М. 1920. Це видання вже давно стало бібліографічною рідкістю. Проте в ньому зовсім немає української частини конференції. Окремі матеріали, що торкалися діяльності делегації УНР на конференції, друкувалися у таких виданнях, як “Літопис революції”, “Архіви Радянської України”, у документальних збірках “Крах німецько-австрійської інтервенції на Україні”, “Советско-германские отношения. От переговоров в Брест-Литовске до подписания Раппальского договора”.

Допоміжним джерелом є мемуарна література безпосередніх учасників конференції. Серед неї слід виділити спогади О. Черніна, М. Гофмана, Р. Кюльмана, Л. Троцького. Найбільшу інформаційну цінність тут становлять спогади О. Севрюка і, особливо, М. Залізняка. Вони були зібрані та упорядковані І. Кедриним у книзі споминів про Брестський мир.

Розділ 2 - “Українська Народна Республіка на шляху до Бресту”-складається з чотирьох підрозділів. У підрозділі 2. 1. - “Проголошення Української Народної Республіки - фундамент самостійної зовнішньої політики” ? показано,як у відповідь на більшовицький переворот у Петрограді Центральна Рада проголосила ІІІ Універсалом Українську Народну Республіку, як спробу покласти початок формуванню федеративного уряду Росії. Перед українським керівництвом постало питання про міжнародне визнання УНР.

Надзвичайну ситуацію для Центральної Ради створило укладення більшовиками перемир’я з державами Четверного блоку. В умовах, коли Центральна Рада не визнала над собою влади більшовицького уряду, УНР гостро потребувала міжнародного визнання, яке зміцнило б її зовнішнє становище. До УНР виявили прихильне ставлення Великобританія та Франція, котрі згодні були визнати її самостійність за умови продовження нею війни з Четверним союзом, хоч це було абсолютно неможливо.

У підрозділі 2. 2. - “Агресія більшовицької Росії, як поштовх виходу УНР на міжнародну арену” - висвітлюється підступна суть політики радянської Росії щодо Центральної Ради, провал спроби більшовиків встановити свою владу в Україні на Всеукраїнському з’їзді Рад, проголошення України складовою частиною радянської Росії. Більшовицький напад нав’язав УНР збройний конфлікт, якого вона не хотіла і до якого не була готова.

Підрозділ 2. 3. - “Українська делегація у Бресті: попередні неофіційні зустрічі дипломатів”. У зв’язку з початком у Брест-Литовську мирних переговорів радянського уряду з Четверним союзом керівництво УНР 11(24) грудня 1917 р. звернулося до всіх воюючих і нейтральних країн з нотою, в якій заявило, що не визнаватиме умов миру, якщо під ним не буде підпису представника УНР. Німецький уряд від імені Четверного союзу негайно відгукнувся запрошенням надіслати представників Центральної Ради до Бресту. Проте, за таємною інструкцією кайзера Вільгельма ІІ, дати згоду на самостійну участь делегації УНР у переговорах німецька делегація могла лише після того як таку згоду висловить російська сторона.

Територіальні претензії Німеччини на Сході обмежувалися вимогою відмови Росії від Польщі, Литви та Курляндії (частина Латвії). Україна цими претензіями не зачіпалася. Головний інтерес Центральних держав (Німеччини й Австро-Угорщини) в українському питанні полягав у забезпеченні їх продовольством і сировиною. Відповідна вказівка верховного командування Німеччини своєму представникові у Бресті генералу М. Гофману рекомендувала “провести попередні переговори з українською делегацією та йти їй назустріч з усякого приводу”. Не та

Київський університет імені Тараса Шевченка

 

Несук Микола Дмитрович,

вчений секретар Інституту світової економіки і міжнародних відносин

НАН України

 

Провідна установа -- Національний педагогічний університет

імені М.П.Драгоманова,

кафедра всесвітньої історії історичного

факультету

 

Захист відбудеться “22” березня 1999 р. о 10 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.001.20 в Київському університеті імені Тараса Шевченка (252033, м.Київ, вул. Володимирська, 60, ауд.349).

 

З дисертацією можна ознайомитись у науковій бібліотеці Київського університету імені Тараса Шевченка (252033, м.Київ, вул. Володимирська, 58).

 

Автореферат розісланий “22” лютого 1999р.

 

 

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради

кандидат історичних наук, доцент О.І.Божко

 

АЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ

ІНСТИТУТ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ

 

© 2013 wikipage.com.ua - Дякуємо за посилання на wikipage.com.ua | Контакти