Семіотика як наука про знакові системи.

Семіотика, або семіологія (від грец. semeion — знак, ознака) — наука, яка досліджує способи передачі інформації, властивості знаків та знакових систем в людському суспільстві (головним чином природні та штучні мови, а також деякі явища культури, системи міфів, ритуалів), природі (комунікація у тваринному світі) або в самій людині (зорове та слухове сприйняття тощо). Іншими словами, семіотика — це теорія знаків та знакових систем.

Знак - матеріальний, чуттєво сприйманий предмет,який є представником іншого предмета і використовується для отримання, зберігання і передачі інформації

Для знака характерні такі властивості як умовність та довільність. Умовність полягає в наявності згоди, домовленості суспільства чи його частини про інформацію яку виражає знак (напр. червоний вогник світлофора – стій!). Довільність передбачає відсутність органічного, внутрішнього зв’язку між предметом і його позначенням. Знак не породжується предметом, а довільно приписується йому. Якби назва певної речі породжувалася нею, то кожна річ мала б одну назву, і тоді б не було різних мов. Своє значення знак отримує в певній системі. Поза системою він не є знаком, він нічого не означає. (напр..букет квітів на столі за домовленості означає, що вдома батьки)).

Мова як особлива знакова система.

Знаковий характер мови. У процесі життєдіяльності люди використовують різні знаки та їх системи. Прикладами знакових систем є світлофор, дорожні знаки, п'ятибальна (або дванадцятибальна) система оцінювання знань, форми ввічливості. До знакових систем належить і мова.

Знак — матеріально виражене умовне і довільне позначення чогось.

Знаки не слід ототожнювати із симптомами, тобто прикметами. Знаки створюються й існують тільки в суспільстві. Будь-що може стати знаком, якщо люди про це домовляться.

для знака характерні такі властивості, як умовність і довільність.

Умовність знака. Полягає вона в наявності згоди, домовленості суспільства чи його частини про інформацію, яку виражає знак.

Мові як знаковій системі також притаманна умовність. Щоправда, домовленість про значення слів не є безпосередньою. Вона складалася внаслідок розвитку суспільства. Історичні умови, різні обставини призвели до того, що в конкретній мові за певним явищем як його знак закріпилася певна назва.

Довільність знака. Вона передбачає відсутність органічного, внутрішнього зв'язку між предметом і його позначенням (знаком), між ідеєю про предмет (змістовим боком знака) та звуковим виразником цієї ідеї (формальним боком знака). Знак не породжується предметом, а довільно приписується йому. Мовним знакам, зокрема словам, також характерна довільність. Якби назва речі породжувалася нею, то кожна річ на світі мала б ту саму назву і, відповідно, не було б різних мов.

Довільність немотивованих, тобто не утворених від іншого слова (непохідних), слів незаперечна. Мовознавці зіткнулися з проблемою довільності мотивованих (похідних) слів. Отже, мова є знаковою системою, оскільки для усіх слів (немотивованих і мотивованих), а також інших її значущих одиниць характерні умовність і довільність. Від інших знакових систем мова відрізняється всеосяжністю, універсальністю. Інші знакові системи мають обмежену сферу дії.

Усі знаки і знакові системи є засобом спілкування. Мова, на відміну від інших знакових систем, які мають

чітко обмежену сферу застосування і за її межами не діють, є всеосяжною знаковою системою, що не має обмежень у використанні.

Основні властивості знаків, мовних знаків.

Ф. де Соссюр вважав, що мовні знаки характеризують ся такими рисами, як довільність (умовність), тобто від сутність між позначувальним і позначуваним якогось природного зв'язку (ця риса зближує мовні знаки з немовними), лінійність (звуки в слові вимовляють один за одним у часовій протяжності, а передані письмом ха рактеризуються і просторовою лінійністю), змінність. Що стосується першої ознаки, то вона не є беззаперечною. Якщо немовним знакам властива абсолютна довільність (умовність, конвенціональність), то в мові є й абсолютно довільні знаки, і вмотивовані. Про довільність мовних знаків свідчить той факт, що одні й ті ж поняття в різних мовах передаються різними словами (укр. стіл, англ. table; укр. цвях, рос. гвоздь, англ. nail) і, навпаки, однаковими експонентами позначають різні поняття (рос. луна «місяць», укр. луна «відлуння», укр. магазин «крамниця», англ. magazine «журнал»). До вмотивованих мовних знаків передусім належать звуконаслідувальні слова типу бух, ляп, хлоп, хіхікати. Це зовнішня мотивація. Не можна стверджувати, що Ф. де Соссюр не помічав цих фактів. Він розглядав їх як другорядні й суперечливі щодо їх символічного походжен ня. На його думку, вони не заперечують основної те зи про умовність, довільність мовного знака.
Крім зовнішньої мотивації, у мові має місце і внут рішня мотивація, до якої належить морфемна вмоти вованість похідних, особливо складних слів (укр. сімдесят, перекотиполе та ін.). У цьому випадку йдеться не про знаки і позначувані ними предмети, а про мотивування одних знаків іншими. Говорячи про вмотивованість чи невмотивованість як ознаку мовного знака, слід погодитися з висновком шведського лінгвіста Б. Мальберга, що «жоден мовний знак не є абсолютно довільним, але й не є абсолютно вмотивованим».
Специфічною ознакою мовного знака є непаралельність плану вираження і плану змісту, яка полягає в тому, що: план вираження (експонент, позначувальне) є лінійним і дискретним, а план змісту має кумулятивну властивість, тобто характеризується структурною глобальністю і часовою безперервністю;
один експонент (позначувальне) може мати де кілька позначуваних, тобто тут існують відношення одне — декілька і декілька — одне (явища полісемії, омонімії, синонімії, синкретизму й аналітизму);
позначувальне і позначуване характеризуються автономністю розвитку. План вираження може змінюватися при незмінності плану змісту (бъчела —> бджола) і навпаки (міщанин «житель міста» —> «назва соці ального стану людей» — «людина з обмеженими інте­ресами і вузьким кругозором; обиватель»).
Непаралельність плану вираження і плану змісту отримала в мовознавстві назву асиметричного дуалізму мовного знака (термін С. Карцевського), суть якого полягає в тому, що позначувальне (позначення) прагне мати інші функції, а позначуване (значення) прагне виразитися іншими засобами. Будучи парними, вони перебувають у стані нестійкої рівноваги. Саме завдяки цьому асиметричному дуалізмові структури знаків лінгвальна система може еволюціонувати.

Мова і мовлення.

Мова – система одиниць спілкування і правил їх функціонування. Мовлення – конкретно застосована мова, засоби спілкування в їх реалізації. Мову і мовлення розрізняють за такими параметрами:

Мовлення — це процес (або результат процесу) вираження думки засобами мови. Ф. де Соссюр характеризував мовлення як «комбінації, за допомогою яких суб'єкт, що говорить, користується мовним кодексом з метою вираження своєї особистої думки». Разом з тим, визначаючи відношення мовлення до мови, він бачив у ньому реалізацію мовної потенції, свого роду «виконання» мови.

В.Гумбольдт уперше розглядав сутність мовленнєвої діяльності як взаємозумовленої кореляції двох процесів, що доповнюють один одного, з яких один розпадається на фази формування мовлення — думки та його звукової зашифровки, а інший — протилежний за своїм напрямом процес — складається з дешифровки і наступного відтворення думки, спираючись на знання мови і свій особистий досвід.

Отже. Мова — явище загальне, абстрактне; мовлення — конкретне. Загальне (мова) реалізується в конкретному (мовленні). Конкретність мовлення виявляється в тому, що його можна чути, записати на магнітну стрічку, бачити і прочитати (якщо йдеться про текст). Мову безпосередньо спостерігати неможливо. Мова — явище відносно стабільне, довговічне, загальноприйняте; мовлення — динамічне (рухливе), випадкове й унікальне. Так, наприклад, сучасна українська літературна мова охоплює період від І. Котляревського до наших днів. її норми (орфоепічні, орфографічні, лексичні та граматичні) є відносно стабільними й загальноприйнятими.

Мова — явище психічне, а мовлення — психофізичне. Мова існує в індивідуальних мозках, у душах, у психіці людей, які становлять певну мовну спільність. Мовлення, крім психічного, має ще фізичний (фізіологічний) аспект, пов'язаний із його породженням і сприйманням.

4. Мовлення — лінійне, мова — нелінійна. Мовлення розгортається в часі. Для того щоб вимовити якусь фразу, потрібен певний часовий проміжок, бо слова вимовляються послідовно одне за одним. А в мові всі звуки, слова, словоформи тощо існують одночасно. На відміну від мовлення, мова має ієрархічну будову

Мова, мислення, свідомість.

Мова — це не тільки засіб спілкування, а також засіб формування та експлікування думки. Для того, щоб точніше визначити роль мови в процесі мислення, необхідно насамперед уточнити поняття мовленнєвого мислення у його відношенні до свідомості. У мозку індивіда свідомість і мова утворюють дві відносно самостійні області, кожна з яких володіє своєю «пам'яттю», де зберігаються компоненти, що будують її. Ці дві сфери поєднані між собою таким чином, що діяльність свідомості завжди супроводжується діяльністю мови, виливаючись у єдиний реченнєвомисленнєвий процес. Діяльність свідомості виражається в процесах мислення. Свідомість складається з таких основних аспектів: 1) пізнання (пізнавальний аспект); 2) розподілу (розподільчий аспект); 3) обміну (аспект взаємного обміну); 4) користування (аспект практичного користування).

Процес породження мовлення тісно переплітається з процесом породження думки, утворюючи єдиний реченнєвомисленнєвий процес, який здійснюється за допомогою механізмів мовленнєвого мислення. Необхідною передумовою процесів мисленнєвої діяльності є мислення, різнобічна діяльність свідомості, за допомогою мови й механізмів мовлення.

Мислення — узагальнене й абстрактне відображення мозком людини явищ дійсності в поняттях, судженнях й умовиводах. Мисленню властиві такі процеси, як абстракція, узагальнення, аналіз, синтез, постановка певних завдань і знаходження шляхів їх розв'язання, висунення гіпотез тощо. Існують й інші форми мислення, які здійснюються невербально (несловесно). Загалом існує три типи мислення: а) чуттєво-образне (наочно-образне); б) технічне (практично-дійове); в) поняттєве (словесно-логічне).ЧУТТЄВО-ОБРАЗНЕ МИСЛЕННЯ — мислення конкретними образами, картинами ТЕХНІЧНЕ (ПРАКТИЧНО-ДІЙОВЕ) МИСЛЕННЯ — здійснюється без участі мови. ПОНЯТТЄВЕ МИСЛЕННЯ — здійснюється за допомогою мови. Абстрактні поняття про любов і ненависть, життя і смерть, мову й мислення, науку й культуру, чи теорію відносності А. Ейнштейна.