ВІКІСТОРІНКА
Навигация:
Інформатика
Історія
Автоматизація
Адміністрування
Антропологія
Архітектура
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Військова наука
Виробництво
Географія
Геологія
Господарство
Демографія
Екологія
Економіка
Електроніка
Енергетика
Журналістика
Кінематографія
Комп'ютеризація
Креслення
Кулінарія
Культура
Культура
Лінгвістика
Література
Лексикологія
Логіка
Маркетинг
Математика
Медицина
Менеджмент
Металургія
Метрологія
Мистецтво
Музика
Наукознавство
Освіта
Охорона Праці
Підприємництво
Педагогіка
Поліграфія
Право
Приладобудування
Програмування
Психологія
Радіозв'язок
Релігія
Риторика
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Статистика
Технології
Торгівля
Транспорт
Фізіологія
Фізика
Філософія
Фінанси
Фармакологія


Чуттєве та раціональне в пізнанні

Будь-яке знання є поєднанням двох протилежних сто­рін - - чуттєвого та раціонального знань, які неможливі одне без одного. Органи чуття надають розумові відповід­ні дані, факти. Розум їх узагальнює й робить певні виснов­ки. Без органів чуття немає й роботи розуму, а чуттєві дані завжди певною мірою усвідомлені, теоретично навантаже­ні, регулюються розумом.

Чуттєве пізнання (живе споглядання) здійснюється за допомогою органів чуття —• зору, слуху, дотику та ін., які щодо людини є продуктами не тільки біологічної ево­люції, а й всесвітньої історії. Органи чуття — єдині «две­рі», які відкриті для інформації про навколишній світ, яка потрапляє до свідомості. Живе споглядання як мо­мент чуттєво-предметної діяльності здійснюється у трьох головних взаємопов'язаних формах. Це - - відчуття, сприйняття та уявлення.

Відчуття відображення у свідомості людини певних сторін, якос­тей предметів, які безпосередньо діють на органи чуття.

Відчуття можна розділити на зорові (відіграють чи не найважливішу роль), слухові, дотичні, смакові, нюхові. Як правило, відчуття є складовою більш складного образу — сприйняття.

Сприйняття цілісний образ предмета, безпосередньо даний у жи­вому спогляданні в сукупності всіх його сторін, синтез певних окре­мих відчуттів.

Уявлення узагальнений чуттєво-наочний образ предмета, який справляв вплив на органи чуття в минулому, але вже не сприймається зараз.

До уявлень відносять образи пам'яті (куполи Святої Софії чи Лаврська дзвіниця), образи уяви (мавка, лісовик) тощо. Порівняно із сприйняттям в уявленні немає безпо­середнього зв'язку з реальним об'єктом. Це аморфний, не-

філософія пізнання (гносеологія)

чіткий образ предмета, але в ньому наявне елементарне узагальнення з виділенням певних загальних ознак та від­киданням неістотних.

Живому спогляданню властиве відображення зовніш­нього світу в наочній формі, присутність безпосереднього (без проміжних ланок) зв'язку людини з дійсністю, відо­браження переважно зовнішніх сторін та зв'язків, початок занурення у внутрішні закономірності та зв'язки на осно­ві первинного узагальнення чуттєвих даних.

Отже, немає «чистої» чуттєвості, яка була б вільною від впливу мислення. Але роль чуттєвого відображення в пі­знанні є особливою, навіть якщо зважати на значне зрос­тання ролі мислення, абстрактно-ідеалізованих об'єктів у сучасній науці.

Раціональне пізнання найбільш повно й адекватно ви­ражене в мисленні.

Мислення — активний процес узагальнення й опосередкованого відображення дійсності, який забезпечує розгортання на основі чут­тєвих даних закономірних зв'язків цієї дійсності та вираження їх у системах понять.

Відбувається воно в найтіснішому зв'язку з мовою, а його результати фіксуються в мові як у певній знаковій системі, що може бути природною та штучною (матема­тична, формально-логічна мова, хімічні формули тощо). Мислення людини є не тільки природною якістю, але набу-вається людиною як соціальним суб'єктом у процесі істо­рії, предметної діяльності та спілкування. Певною мірою рівень соціального буття зумовлює спосіб мислення конк­ретної епохи, своєрідність логічних структур та зв'язків на кожному її етапі.

Зважаючи на давню філософську традицію, яка сягає античності, виділяють два основні рівні мислення — роз­судок і розум.

Розсудок початковий рівень мислення, де оперування абстрак­ціями відбувається в межах певної незмінної, наперед заданої схеми.

Це здатність послідовно й коректно будувати свої дум­ки, класифікувати й систематизувати факти. Поняття тут розглядається як стале, незмінне, поза його розвитком та взаємозв'язками. Головною функцією розсудку є розкла­дання та обчислення. Розсудок є побутовою, повсякденною формою мислення, іншими словами — здоровим глуздом. Логіка розсудку — це формальна логіка, яка більше пере-

Філософське розуміння світу

ймається готовим знанням, ніж становленням його зміс­ту. Вона вивчає структуру висловлювань і доведень.

Розум вищий рівень раціонального пізнання, якому властиві творче оперування абстракціями та рефлексією, спрямованість на усвідомлення власних форм та передумов, самопізнання.

На цьому рівні легше сягнути сутності речей, їх зако­нів та суперечностей. Поняття тут беруться до розгляду в їх взаємозв'язку, розвитку й всебічно. Головним завдан­ням розуму є поєднання різнобічного, навіть протилежно­го; занурення у глибинні причини та чинники досліджу­ваних явищ. Розум формує та розвиває знання в єдності з його формою та змістом. Процес розвитку мислення пе­редбачає взаємозв'язок та взаємоперехід розсудку і розу­му. Такий взаємоперехід тяжіє у бік переходу до відносно сталих систем знання, тобто йдеться про процедуру фор­малізації: перехід від розуму до розсудку.

Основою форм мислення (логічних форм) є поняття, су­дження та умовивід, на основі яких вибудовуються склад­ніші форми.

Поняття форма мислення, яка відображає загальні історичні зв'язки, сутнісні ознаки явищ, поданих у їх визначеннях.

Наприклад, у визначенні «університет -- вищий на­вчальний заклад» відображена така сутнісна ознака цієї інституції, яка відрізняє її від інших закладів. Поняття бувають споріднені та протилежні за змістом, близькі та віддалені за рівнем абстрагування. Найзагальніші понят­тя (найабстрактніші — найширіпі за обсягом та найбід-ніші за змістом) — це філософські поняття, категорії: «сут­ність», «явище», «свідомість» та ін. Найабстрактніша фі­лософська категорія — «буття» є первинною і центральною у філософських системах (онтології) Гегеля, Парменіда, Гай-деггера та інших філософів різних часів. Поєднані понят­тя складаються у словосполучення. Наприклад, філософ­ські категоріальні сполучення: «суб'єктивний ідеалізм», «категоричний імператив», «географічний детермінізм».

Судження форма мислення, яка відображає явища, процеси дійс­ності, їх зв'язки.

Ця мислительна конструкція втілюється в оповідне ре­чення, яке може бути істинним («Київ розташований біля Дніпра») або помилковим («Москва є столицею України»). У судженні можуть відображатися не тільки сутнісні й за­гальні характеристики явищ, а й другорядні (приміром, у

філософія пізнання (гносеологія)

судженні «Університет є чотирнадцятиповерховою будів­лею» відображена другорядна ознака закладу).

З понять та суджень складається умовивід, який є ру­хом від одних понять до інших і відображає процес отри­мання нових результатів у пізнанні.

Умовивід форма мислення, завдяки якій з попередньо здобуто­го знання з одного чи декількох суджень виводиться нове знання теж у вигляді судження.

Приклад умовиводу: 1. Вся давньогрецька філософія онтологічна. 2. Арістотель - - давньогрецький філософ. 3. Отже, Арістотель переймався онтологією (висновок, ре­зультативне знання).

Щоб отримати істинне результативне знання, необхід­но не тільки мати істинні засновки (посилки), але й дотри­муватись правил висновку. Є індуктивні (рух думки від одиничного, окремого до загального) та дедуктивні (від за­гального до одиничного) умовиводи.

Раціональне пізнання пов'язане не тільки з чуттєвими, але й з нераціональними (ірраціональними, надраціональ-ними) формами пізнання. В результаті пізнання іншим, ніж раціональний, шляхом набувається знання іншого ґа­тунку. Тут відіграють важливу роль уява, фантазія, емоції, афекти, інтуїція, одкровення, тобто здатність безпосереднього осягнення істини без передуючого логічного розкладу та доведень.

Релігійні філософи-ірраціоналісти (Г. Сковорода, М. Бер­дяев та ін.) спиралися у своїх гносеологічних концепціях саме на надраціональне пізнання, наголошуючи на ролі од­кровення, «осяяння» істиною. Важливу роль інтуїції зазна­чали й деякі раціоналісти. Так, Декарт вважав, що для ефек­тивної реалізації його методу необхідна інтуїція, за допомо­гою якої можна усвідомити пєршопринципи. Важливою, на його думку, є також дедукція, яка дає змогу отримати резуль­тати, висновки з першопринципів, начал усього.

Інтуїція як єдиний правомірний засіб пізнання була ви­сунута на передній план у гносеології А. Бергсона, який вважав її справжнім філософським методом і протистав­ляв її інтелекту. На його думку, в інтуїції відбувається без­посереднє злиття об'єкта з суб'єктом. І якщо в науці пану­ють інтелект, логіка, аналіз, то для художньої творчості ха­рактерною є саме інтуїція, яка близька до інстинкту.

У феноменології Е. Гуссерля інтуїції теж відводиться провідна роль. Вона постає «сутнісним баченням», «ідеа-цією», безпосереднім спогляданням загального. А в пси-

Філософське розуміння світу

хоаналізі 3. Фрейда інтуїція - - це прихований несвідо­мий першопринцип творчості.

Своєрідно тлумачили співвідношення раціонального та ірраціонального, інтуїтивного та дискурсивного (логічно­го, понятійного) аспектів пізнання російські філософи-ін-туїтивісти. Приміром, на думку Семена Франка (1877— 1950), існує нерозривний взаємозв'язок між раціональним (прозорим, світлим) та ірраціональним (дійсним, істинним) знанням. Але перевагу він надавав ірраціональному, ствер­джуючи, що в певних сферах буття розум неспроможний. Саме там і починається царина ірраціонального пізнання, яке й відкриває людині істину.

Згідно з міркуваннями М. Лоського, інтуїтивізм, ствер­джуючи, що знання не є копією, символом чи явищем дій­сності для суб'єкта, який пізнає, а є самою дійсністю, яка піддана диференціації шляхом порівняння, скасовує про­тилежність між знанням та буттям.

Водночас пізнання (єдність чуттєвого й раціонального) тісно пов'язане з розумінням, що є головною категорією герменевтики — впливової течії в сучасній філософії, про яку вже йшлося вище. На думку X. Гадамера, істину не­здатний пізнати чи повідомити хтось один. Необхідно всі­ляко підтримувати діалог, надати можливість висловити свою думку й будь-якому опонентові.

В. Дільтей тлумачить розуміння як занурення в духов­ний світ автора тексту, яке нерозривно пов'язане з рекон­струкцією культурного контексту його творіння. М. Гай-деггер вважав розуміння специфічно людським ставлен­ням до дійсності, способом буття людини у світі. На думку X. Гадамера, розуміння передуючої культури невіддільне від саморозуміння інтерпретатора. Тому об'єктом розумін­ня є не зміст, закладений автором у текст, а предметна сут­ність справи, з усвідомленням якої пов'язаний текст, у то­му числі — історія. Але розуміння, за Гадамером, -- це ще й мовна проблема. Його можна сягнути в «медіумі мо-вності», і доведень воно не потребує.

Важливою ознакою знання є його динаміка, тобто воно зростає, змінюється, розвивається, трансформується. Це ро­зуміли вже давні греки. Г.-В.-Ф. Гегель охопив цю специ­фіку знання висловом про те, що «істина є процес», а не готовий результат. Залежно від руху знання, його вдоско­налення, заперечення старих істин і переходу до нових пі­знавальний шлях до істини можна уявити як пульсацію, взаємопереходи істини й помилки. Це рух від міфу до ло­госу, від логосу— до «переднауки», від «переднауки» — до

філософія пізнання (гносеологія)

науки і далі: від класичної науки — до некласичної і до посткласичної, тобто від менш досконалого знання до більш досконалого. І цей шлях є нескінченним.

Зазначена проблема зростання знання є центральною у постпозитивістській філософії науки. Приміром, К. Поппер, формуючи свою концепцію зростання знань, ви­ходив із засновку про особливості зростаючого знання, яке є цілісністю, що розвивається. Але зростання знання не є на­копичувальним процесом, його не можна звести до збиран­ня спостережень. Це й заперечення певних теорій, заміщен­ня їх кращими, подолання помилок. Цей процес певною мі­рою можна порівняти з дарвінівським природним відбором, якщо розглянути останній як окремий випадок загально­світових еволюційних процесів. А Т. Кун намагався вияви­ти загальний механізм розвитку науки як єдиного цілого, поєднуючого «нормальну науку» з наукою у стрибку (під час наукових революцій).

Згідно з С. Тулміним, еволюційно-епістемологічний під­хід до змісту теорій передбачає розгляд його як своєрід­ної популяції понять, загальний механізм розвитку яких може бути поданий як взаємодія наукових та позанауко-вих, соціальних чинників. Раціональні компоненти при цьому, на його думку, переважають. А Й. Лакатос вважав, що зростання й розвиток наукового знання є зміною бага­тьох невід'ємно пов'язаних між собою науково-дослідни­цьких програм.

Наукове пізнання — це процес (система знань), який розвивається і охоплює два рівні — емпіричний та теоре­тичний. На емпіричному рівні переважає живе споглядан­ня — чуттєве пізнання. Раціональний момент та його фор­ми (поняття, судження) хоча й присутні, але підпорядковані чуттєвості. Тому об'єкт, який досліджується, відображається переважно через його зовнішні зв'язки та вияви, що є до­ступними для живого споглядання. Значною мірою вони відображають і внутрішні відносини. Збір фактів, їх пер­винне узагальнення, аналіз експериментальних даних та їх систематизація і класифікація — це специфічні ознаки емпіричного пізнання.

Емпіричне, дослідне випробування спрямоване безпосе­редньо на об'єкт і опановує його за допомогою таких засо­бів, як порівняння, вимірювання, спостереження, експери­мент, аналіз, індукція. Тим часом дослідження не буває сліпим: воно планується, конструюється за допомогою тео­рії. З цієї причини так звані емпіричні факти завжди ма­ють теоретичне навантаження. Початок науки — це не са-

Філософське розуміння світу

філософія пізнання (гносеологія)

мі по собі предмети, не голі факти, а теоретичні схеми, кон­цептуальні каркаси дійсності. Вони складаються з абстра­ктних, ідеальних конструктів. Це — постулати, визначен­ня, принципи, концептуальні моделі тощо. На думку К. Поп-пера, абсурдною є віра в те, що можна почати наукове дослідження з «чистого споглядання», не маючи чогось на зразок теорії. І тому певна концептуальна точка зору є необ­хідною. Навіть достеменна перевірка ідей досвідом сама, за Поппером, живиться ідеями. Експеримент є дією, яка плану­ється і на кожному кроці скориговується теорією. Тобто людина сама формує свій досвід.

Теоретичному рівню наукового пізнання властиве пере­важання раціонального моменту — понять, теорій, законів та інших форм, пов'язаних з діяльністю мислення. Живе споглядання при цьому не заперечується, але стає підпо­рядкованим. Теоретичне пізнання відображає явища в їх внутрішніх зв'язках та закономірностях, які виявляються в результаті раціональної обробки даних емпіричного знання. Така обробка здійснюється за допомогою систем абстракцій (понятть, умовиводів, законів, категорій, прин­ципів). Мислення на основі емпіричних даних працює з об'єктами дослідження, сягає їх сутності. Прагнучи істин­ного знання, теоретичне пізнання користується такими пізна­вальними засобами, як абстрагування (відхід від певних якостей та відношень речей), ідеалізація (процес створення суто мислительних речей та предметів), синтезу (поєднан­ня в систему набутих у результаті аналізу елементів), дедук­ція (рух пізнання від загального до окремого, сходження від абстрактного до конкретного тощо).

Межа між емпіричним і теоретичним рівнями пізнання умовна і рухома. Емпіричні дослідження, набуваючи за до­помогою експериментів та спостережень усе нових і нових даних, стимулюють просування теоретичного пізнання. А з іншого боку, теоретичне пізнання, розвиваючи та конкре­тизуючи свій зміст на основі емпіричного дослідження, роз­криває ширші обрії для діяльності емпіричного пізнання. На певних етапах розвитку науки відбувається перехід ем­піричного у теоретичне і навпаки. При цьому недопусти­ма будь-яка абсолютизація одного з цих рівнів. Емпіризм відносить наукове знання як ціле до емпіричного рівня, принижуючи або заперечуючи теоретичне знання.

А чисте теоретизування недооцінює значення емпірич­них даних, часом відкидаючи необхідність всебічного ана­лізу фактів як джерела й основи теоретичних конструкцій. У такому разі його продуктом є однобічні, догматичні конструкції та концепції (наприклад, соціальні концепції марк­сизму).

Структурними компонентами теоретичного пізнання є проблема, гіпотеза, теорія, які є вузловими ланками побудо­ви й розвитку знання на вищому, теоретичному рівні.

Проблема (грец. ртЫёта задача) — форма знання, змістом якої є те, що не пізнане людиною, але потребує свого пізнання.

Іншими словами, це — знання про незнання, питання, яке виникло в процесі пізнання і на яке потрібно відповіс­ти. Проблема не є сталою формою знання. Вона є процесом, який має два моменти руху пізнання: порушення пробле­ми та її розв'язання. Необхідним при цьому є правильне виведення проблемного знання з попереднього узагальнен­ня фактичного матеріалу, вміння правильно поставити про­блему. На думку К. Поппера, наука починається не зі спо­стережень, а саме з проблем, її розвиток є переходом від одних проблем до інших -- від менш глибоких до більш глибоких. Проблеми постають внаслідок протиріччя в окре­мій теорії, зіткнення двох різних теорій, зіткнення теорії із спостереженням.

Розв'язання певної проблеми є суттєвим моментом роз­витку знання, під час якого виникають нові проблеми, ви­суваються певні концептуальні ідеї, гіпотези.

Гіпотеза (грец. пуроїпезіз основа, припущення) форма знан­ня, основою якого є передбачення, сформульоване за допомогою певних фактів, але це знання є невизначеним і потребує доведення.

Гіпотетичне знання є вірогідним, а не достовірним і по­требує перевірки, обґрунтування. В процесі доведення гіпо­тез одні з них стають істинними теоріями, інші -- видо­змінюються, конкретизуються, а треті — заперечуються, пе­ретворюються на хибне знання (перевірка дає негативний результат).

Висування нової гіпотези спирається на результати перевірки старої. Це відбувається навіть тоді, коли ці ре­зультати були негативними. У цьому зв'язку класичним є приклад висунутої німецьким фізиком Вернером Гай-зенбергом (1901 —1976) гіпотези про співвідношення не-визначеностей, що означало обмеження використання кла­сичних понять у квантовій механіці. Пізніше ця гіпотеза перетворилась на невід'ємний компонент теорії квантової механіки. І навпаки, свого часу популярні гіпотези про іс­нування «теплороду», «флогістону» та «ефіру» не знайшли свого підтвердження і були спростовані, перейшли до роз-

11 4-511

Філософське розуміння світу

філософія пізнання (гносеологія)

ряду хибного знання. Стадію гіпотези пройшла більшість відомих і визнаних за істинні наукових теорій та відкрит­тів. Роль гіпотези в сучасній науці дуже велика. А для того щоб довести чи спростувати гіпотезу, важливими є два типи критеріїв перевірки істинності гіпотетичного знання -теоретичний та практичний. Якщо гіпотеза перевірена й доведена, вона стає науковою теорією, тобто переходить до розряду достовірного, істинного знання.

Теорія (грец. ГЬеоп'а — спостереження, дослідження) найрозви­нутіша форма наукового знання, яка дає цілісне, системне відобра­ження закономірних та сутнісних зв'язків певної сфери дійсності.

Теоріями є класична механіка Ньютона, еволюційна теорія Ч. Дарвіна, теорія відносності А. Ейнштейна, тео­рія цілісних систем, що самовпорядковуються (синерге­тика) тощо.

На думку К. Поппера, теорія повинна відповідати двом вимогам: несуперечливості (не порушувати відповідний за­кон формальної логіки) та спростовності (відкритості для експериментальної перевірки). У сучасній методології на­уки розрізняють такі головні елементи теорії:

— вихідні засади •— фундаментальні поняття, принци­пи, закони, аксіоми;

- ідеалізований об'єкт — абстрактна модель істотних якостей та зв'язків, речей і явищ;

- логіка теорії, націлена на з'ясування структури та зміни знання;

— сукупність законів та тверджень, виведених із засад певної теорії відповідно до певних принципів.

Характеризуючи сучасні тенденції розвитку наукових теорій, відомий німецький філософ П. Козловський за­значав, що наука нині вагається між ультрареалізмом та функціональністю. З одного боку, вона схиляється до ек­стремального реалізму, де теорія прирівнюється до дійс­ності та актуалізуються колишні спроби посилити рефе-рентність науки. З іншого, наука дедалі більше користу­ється вигадкою, симуляцією як методом та посилює свій функціоналізм. Теорії більше не відшукуються, а вигаду­ються та конструюються. У природничих науках відбу­вається «дематеріалізація» досліджень, під час якої кон­такт з матеріалом здійснюється за допомогою надсклад­них вимірювальних приладів, а не шляхом чуттєво спостережних вимірювань та зважувань. Дедалі більшу роль відіграє момент фікції, створення нових моделей та їх застосування дослідниками.

Важливим елементом теорії є закон. Теорію певним чином можна розглядати як систему законів, що відобра­жають сутність досліджуваного об'єкта.

Закон об'єктивний, істотний, необхідний, сталий зв'язок або від­ношення між явищами.

Різноманітність видів реальних взаємозв'язків є заса­дою існування багатьох форм законів, які можна розподі­лити за певною ознакою: фізичні, закони мислення, загаль­ні тощо.

© 2013 wikipage.com.ua - Дякуємо за посилання на wikipage.com.ua | Контакти