Стилістичні функції абзацу і тексту

Стилістичні можливості абзацу й тексту зазвичай ширші й різноманітніші, ніж можливості речення, але водночас вони менш компактні й цілісні за змістом.

Абзац (нім.Abzatz — перерва, пауза, відступ) — частина тексту (або весь текст) від одного відступу до другого, яка містить одне, кілька чи й багато пов'язаних логічно речень, що становлять певне, відносно завершене семантичне і граматичне ціле.

Перший текстовий рядок абзацу починається відступом управо, а останній передує наступному відступові і, отже, другому абзацові тексту.

Текст(лат. textum — побудова, зв'язок, сплетіння) — писемний або усний мовленнєвий масив, найчастіше багатослівна семантична й граматична єдність, утворена одним чи кількома реченнями, що виражають завершену думку; поєднання слів «від крапки до крапки» або певний словесний відрізок мовлення, який графічно розчленований кількома чи багатьма крапками.

Кожен абзац являє собою текст або ж певну його частину, натомість кожен текст — це або мінімальний абзац, або певна кількість абзаців, або й весь твір (художній, публіцистичний та ін.), твори письменника (пор.: Усі тексти українських художніх творів заслуговують певної уваги).

Текстом можна умовно вважати й окремі слова чи сполучення слів, які семантично поєднані або не поєднані, але підлягають певному аналізу.

Отже, термін «текст» порівняно зі словом-терміном «абзац» є значно ширше вживаною лексемою: прозовий текст, драматичний, поетичний, розмовно-побутовий текст, публіцистичний, текст автобіографії, текст заяви та ін.

Іноді ці терміни сприймають і визначають як синонімічні, взаємозамінні. Абзац зорієнтований і на досягнення певної стилістичної мети, може слугувати:

Ø засобом увиразнення, актуалізації, підсилення комунікативно важливих фрагментів тексту;

Ø способом логічного й композиційного членування висловлюваного, основу якого становить узагальнення чи конкретизація, подрібнення певних відрізків мовлення;

Ø засобом найдоцільнішої ритмізації мовлення

Надмірне членування мовлення на абзаци зазвичай створює ефект мозаїчності, позитивної строкатості, мовлення при цьому може набувати стилістично вмотивованої динамічності й експресивності.

Перші основи лінгвістичних знань про абзац і текст заклав О. Пєшковський, який вважав, що «межами між абзацами (звісно, в усному мовленні. — П. Д.) ...виступають тільки понадмірно подовжені паузи».

Текст у більшості випадків є багато- чи кількареченнєвою структурно-семантичною одиницею. Будь-який текст завжди наявний у зв'язному мовленні і становить його вияв, а абзац створюється ще й певною суб'єктивно-індивідуальною комунікативною настановою автора, його свідомим чи інтуїтивним прагненням до виділення єдиної за змістом і стилістично своєрідної, особливої за певною ознакою (ознаками) частини свого висловлювання.

Більшість дослідників уникає визначення тексту як особливого і окремого мовного й мовленнєвого явища, оскільки його обриси неоднакові й не чітко окреслені.

Стилістичні функції тексту і абзаців у ньому можна простежити на прикладі художнього твору:

Ідуть дощі. Холодні осінні тумани клубочать угорі і спускають на землю мокрі коси. Пливе у сірі безвісті нудьга, пливе безнадія, і стиха хлипає сум. Плачуть голі дерева, плачуть солом'яні стріхи, вмивається сльозами убога земля і не знає, коли осміхнеться. Сірі дні зміняють темнії ночі. Де небо? Де сонце? Міріади дрібних крапель, мов умерлі надії, що знялись занадто високо, спадають додолу і пливуть, змішані з землею, брудними потоками...

Маленьке сіре, заплакане віконце. Крізь його видко обом — і Андрієві, і Маланці, як брудною, розгрузлою дорогою йдуть заробітчани. Йдуть та й йдуть, чорні, похилі, мокрі, нещасні, немов каліки-журавлі, що відбились від свого ключа, немов осінній дощ. Йдуть і зникають у сірі безвісті...

Тьмяно в хатинці. Цідять морок маленькі вікна, хмуряться вогкі кутки, гнітить низька стеля, і плаче зажурене серце. З цим безконечним рухом, із цим безупинним спаданням дрібних крапель пливуть і згадки. Як краплі роси — упали й загинули у болоті дні життя, молоді сили, молоді надії. Все пішло на других, на сильніших, на щасливіших, немов так і треба.

Немов так і треба... (М. Коцюбинський)

Текст містить чотири семантично окремих абзаци: у першому описано непривабливу, але реальну осінню природу; другий абзац передає вкрай пригнічений внутрішній стан персонажів; третій — співзвучність стану персонажа із пейзажем; четвертий абзац вкрай лаконічний, чотирислівний, завершувально-підсумковий. Він спонукає читача до роздумів, до певної соціальної і внутрішньо психологічної налаштованості.

Отже, абзац і текст є своєрідними самодостатніми мовними одиницями, які позначені очевидною семантико-структурною цілісністю і зорієнтовані стилістично.

Висновки

1. Усі мовні одиниці (навіть найменша з-поміж них — фонема) стилістично вагомі, бо виконують певну функцію. Наприклад, форми ввечері й увечері однозначно-варіантні, хоча початкова фонема в них суттєво інша (приголосний в і голосний у); внаслідок цього змінюється звучання всього слова, отже, і добір однієї з цих форм у кожному конкретному акті спілкування проводиться для мовленнєвої зручності, милозвучності, стилістичної доцільності.

За характером, сутністю і функціями мовних одиниць, які становлять окремі об'єкти стилістики, виокремлюють стилістичну, фонетичну (фонематичну, орфоепічну й акцентологічну), лексичну, фразеологічну і граматичну (морфемно-словотвірну, морфологічну й синтаксичну).

3. У межах фоностилістики особливий інтерес становлять такі явища, як різнотипні звукові повтори й напівповтори, зокрема рефрен (повторення віршованих рядків наприкінці кожної строфи), анафора (повторення слів на початку віршованих рядків), алітерація (повтор однакових приголосних звуків у певному поєднанні слів), асонанс (повтор голосних у словах, які розміщені поряд), рима (певне співзвуччя слів у віршованих рядках), звуковідтворення, звуконаслідування тощо.

Важливим для стилістики є дотримання силабічних закономірностей у мовленні, тобто нормативного поділу слів на склади й відповідної їх вимови, і закономірностей просодичних — усталеного наголошування слів, виразів, їх мелодики, інтонування; дотримання нормативного логічно-інтонаційного виділення в реченні одного з його елементів, слів. Інтонація, будучи явищем незмірно різноманітним в усному мовленні, завжди потенційно властива й писемному мовленню, бо, пишучи, мовець повсякчасно орієнтується на стилістично найумотивованіше усне прочитання написаного. Стилістично вагомий і кожен з елементів інтонації: мелодика мовлення; ритм, або ритміка; сила, або інтенсивність мовлення; темп мовлення; його тембр, тобто індивідуальне забарвлення голосу кожного з мовців.

У лексичній стилістиці досліджують семантику слів і зумовлену нею, а також контекстом, стилістичну функцію (функції) слова. Стилістично зовсім нейтральних слів немає. Навіть загальновживане, стилістично немарковане слово (земля, вода, він, його, білий, чорний, працювати, сьогодні, без), логічно виділяючись у реченні, набуває певної додаткової семантико-комунікативної важливості, отже, й певної стилістичної функції, бо в цьому випадку слово об'єктивно привертає до себе дещо більшу, ніж звичайно, увагу, активізується його семантика сприймається з певною емоційністю.

6. Лексична стилістика має своєю метою переважно характеристику стилістичних функцій усіх різновидів лексем, тобто слів і лексичних сполучень слів (ними виступають дво- і кількаслівні поєднання слів із функцією одного номінатива, найменування і члена речення: асиміляція звуків, складнопідрядне речення з підрядним означальним; власні назви з двох і більше слів).

7. У лексикології як галузі лінгвістичних знань уже достатньою мірою схарактеризовано найрізноманітніші за своєю сутністю групи лексики (словникового складу мови), передусім такі, як загальновживана лексика (найбільш комунікативно важлива, умовно кажучи, «щоденна») і різні шари стилістично обмеженої лексики: професійно-виробничої, офіційно-ділової, наукової (науково-термінологічної), побутової, емоційної; іншомовної. Уже досить повно осмислено й науково визначено стилістичні можливості таких лексико-семантичних груп слів і сполучень слів, як полісемічні (багатозначні) слова й сполучення слів (серед них метафора, метонімія, синекдоха), омоніми, пароніми, синоніми, антоніми; архаїзми, історизми; неологізми; діалектизми; жаргонізми, сленгізми й арготизми; варваризми, екзотизми, вульгаризми. Кожен із цих шарів лексики має свою неповторну логічно-значеннєву сутність, слугує номінацією певної групи своєрідних реалій; сукупно ними названо все пізнане людиною, більш чи менш соціально важливе, реальне та ірреальне в навколишній дійсності, в самій людині. Отже, кожна лексема також по-різному вагома й стилістично: за конкретної мовленнєвої ситуації, а також інтонування речення й кожного слова в ньому на звичну для слова семантику нашаровується певна конотативність, тобто додатковий значеннєво-почуттєвий відтінок, емоційність. Існує й природно об'єктивна емоційна лексика, в якій кожна лексема перебуває поза межами емоційно-стилістичної нейтральності, бо виражає, називає певний елемент нашої почуттєвості, емоційності (позитивної чи негативної): любов і ненависть, вірність і зрада, дідусь і дідуган, щасливий і нещасливий, нещасний, поважати і ганьбити і т. ін.

До мовних і мовленнєвих одиниць, які завжди стилістично вагомі й виразні, належать фразеологізми, котрі формуються щонайменше з двох слів. Це ідіоми, фразеологічні одиниці і фразеологізовані сполучення слів. Вони використовуються майже в усіх стиляхмови (крім деяких жанрів офіційно-ділового стилю — заяв, протоколів, автобіографій, законодавчих актів тощо). Фразеологізми завжди позначені образністю, семантичною глибинністю, очевидною емоційністю, а завдяки цьому також і стилістичною оригінальністю.

9.Одним із розділів стилістики є морфемно-словотвірна стилістика, що передбачає визначення функцій переважно тих слів (похідних),які сформувались з участю словотвірного афікса (суфікса, префікса): сніг -> прасніг — снігур — снігир — снігиця — сніговитий — сніговиця — сніговий — снігурик — снігуронька — снігурочка — сніжаний —сніжечок — сніжина — сніжинка — сніжиночка — сніжистий — сніжисько — сніжити — сніжище — сніжка — сніжний — сніжник —сніжниця — сніжно — сніжок — сніжечок та ін., а також і утворення з лексемою сніг способом словоскладання: снігоболотохід, сніговал, сніговійний, сніговійниця, снігозатримання, снігозатримування, снігозахисний, снігозахист, снігозбиральний, снігозбирання, сніголавинний, снігомір, снігомірний, снігонавантажувач, снігоочисний, снігоочисник, снігоочищення, снігоочищувальний, снігопад, снігопаддя, снігоподібний, снігоприбиральний, снігоприбирання, снігоприбирач, снігорозорювач, снігоступи, сніготанення, снігування та ін.

Стилістичні можливості морфологічних засобів мови — це функціональні можливості слів у їх повному складі. Вони закладені в семантиці кожного повнозначного слова, в його фонетично-акцентних якостях і граматичних (морфологічних) категоріях і значеннях, які властиві кожному повнозначному слову. Неповнозначні (службові) слова не мають ні семантичної, ні граматичної, ні внаслідок цього і стилістичної, самостійності, їх стилістичність тільки потенційна, допоміжна і практично зреалізовується в поєднанні з повнозначними словами.

11.Для стилістики як для особливої теорії і практики використання всіх структурних мовних одиниць немало важить кількісне поєднання їх і вияв у мовленнєвому контексті. Функціональні можливості різнотипних фонем неоднакові (див. табл. 1, 2), що зумовлюється їх кількісним виявом, отже, і словотвірною текстовою важливістю: серед голосних фонем найактивніше використовуються фонеми а, о;з-поміж приголосних фонем активно побутують приголосні сонорні, що суттєво впливає на значну вокальність, звучність і на милозвучність українського літературного мовлення.

12.Певне стилістичне значення властиве категоріям роду, числам, відмінкам іменників: учитель і вчителька, співробітник і співробітниця, аспірант і аспірантка, студент і студентка, особливо лікар і лікарка. Форма жіночого роду побутова. Нелітературною є форма професорка(так звичайно з деякою негативною оцінкою кажуть про дружину професора); значна кількість іменників однаково стосується обох статей: це іменники спільного роду і розмовно-побутового використання: писака, задавака, зівака, бродяга, рева, каліка, нероба та ін.

Більшість іменників використовується в обох часових формах —в однині і в множині. Розрізняють іменники, які мають або тільки однинну форму (вдосконалення, мислення), або тільки множинну (граблі, витребеньки). Значна кількість іменників, які вживаються в однині, з певною видозміною в семантиці й емоційному забарвленні (сіль, масло, сталь, лихо, зло, вода, глина та ін.) може вживатися і в множині (мінеральні води, солі та ін.).

Зовсім самостійно категорія відмінка виявляється тільки в іменниках, в особових і деяких інших займенниках. Кожна з відмінкових форм іменника, слугуючи виразником тієї ж самої семантики, всеж може розрізнятись флексією, поєднуватись із різними прийменниками і на цій основі розрізнятись стилістично, навіть і значеннєво, напр.: Сідайте до столу (обідати), але Підійдіть до стола; нормативними є форми ходив по лісу, ходив по полю.

15Більшість абстрактних і матеріально-речовинних іменників, уживаючись у множині, набуває значення деякої умовності й переносності, навіть узагальненості: Вівса, пшениці, ячмені — все це зіллялось в одну могутню хвилю... (М. Коцюбинський).

16.Уживання власних назв (іменників) у множині завжди мотивується стилістично: бажанням, наміром висловитись про певну особу з іронією, неприхильно, зневажливо тощо (сталіни, гітлери, донкіхоти, гобсеки, собакевичі, борулі); або прагненням виразити повагу, шанобливість у ставленні сучасників до видатних осіб минулого, напр.: Бракує нам тепер Шевченків, Лесь Українок, Грушевських (3 преси).

Прикметником позначається статична ознака предметів, явищ, дієприкметником — динамічна, яка сприймається в певному часі. Прикметники становлять переважаючий засіб вираження епітетів — образно-художніх означень: ясні зорі, тихі води, золоте сонце. Стилістично вагомі морфологічно незмінні короткі прикметники (дрібен дощик іде) і нестягнені форми повних прикметників (врочистеє свято, веснянії ночі). Стислими, економними є синтетичні (поєднані, злиті) форми вищого й найвищого ступенів порівняння прикметників (чорніший, найчорніший) порівняно з аналітичними (складеними) формами: більш чорний, найбільш чорний, які частіше використовуються в книжних стилях, особливо в науковому і офіційно-діловому мовленні. Ненормативними є форми типу самий чорний (у значенні найвищого ступеня порівняння), більш складніший замість більш складний.

Після іменників стилістично найпотужнішими є дієслова. Це зумовлено своєрідністю їх семантики (значенням дії, стану) і розгалуженою системою форм способу й часу, вживаних з неоднаковою активністю в усіх стилях мови. Найчастіше дієслова використовуються в розмовно-побутовому й художньому стилях і значно менше — в більшості жанрів офіційно-ділового мовлення. Для мовців однаково важливі як дієслова, що відображають «стан людини», так і дієслова зі значенням «стан природи». Особливо своєрідні безособові дієслова. Дуже розгалуженою є синоніміка дієслів: тільки в художніх творах виявлено близько 90 лексем зі значенням різних виявів процесу мовлення.

Стилістична важливість числівників найбільшою мірою визначається контекстом: схвилювати можуть і цифри до десяти, і мільйони чи мільярди. Самі ж по собі всі числівники належать до лексем нейтральних з погляду емоційного.