Один із напрямків структуралізму, який виник у 1926 році й існував до 1952 року. Серед представників цього гуртка треба назвати В.Матезіуса, Б.Трнка, Б.Гавранка, Я.Мукаржовський, В.Скаличку, Й.Вахека тощо. Характерна особливість – тісний зв`язок із західноєвропейськими та російсікими вченими: Якобсоном, Трубецьким, Карцевським, Бюлером (Австрія), Блумфільдом (США), Мартіне (Франція) тощо.Теоретичні положення представників Празького гуртка були відображені в “Тезах Празького лінгвістичного гуртка” (1929). 1935 року гурток почав видавати журнал “Slovo o slovesnost”, який і досі існує. Головні положення соссюрівської концепції мови в роботах празьких мовознавців були істотно переусвідомлені й у ряді випадків отримали подальший розвиток.

Так празькі лінгвісти заперечили соссюрівське протиставлення синхронії й діахронії. Разом з тим празьки мовознавці підкреслювали перевагу синхронічного аналізу, оскільки вивчення сучасного стану мов здається єдиним критерієм, який дає вичерпний матеріал і дозволяє скласти про мову безпосереднє уявлення.

Визнання тісного зв`язку синхронії та діахронії привело празьких мовознавців до цілої низки важливих положень. Засновник празького лінгвістичного гуртка В.Матезіус запропонував метод “аналітичного порівняння” мов, згідно з яким у синхронічному плані порівнюють лінгвістичні системи споріднених і неспоріднених мов з виявленням тенденції їх розвитку. Ці ідеї пізніше стали основою типологічного вивчення мов.

Празьки структуралісти прийняли і творчо опрацювали також соссюрівську концепцію мови й мовлення. Матезіус вважав мовлення безпосередньо даним, а мова, на його думку, має ідеальне буття й пізнається лише вдруге. Скаличка вважав, що мова – це об`єкт структурної граматики, а описова граматика фіксує факти мовлення. На фонологічному рівні сосююрівське розмежування мови й мовлення дуже детально розробив М.Трубецькой у книзі “Основи фонології”.

Одним з найважливіших положень у концепції Празького лінгвістичного гуртка є поняття мовної функції. Поняття мовної функції у празбких лінгвістів базується на вченні німецького мовознавця К.Бюлера про мовні функції,яке міститься в книзі “Теорія мови. Структурна модель мови” (1934). На думку Бюлера, психічні здібності людини – думати, відчувати й висловлювати волю – спричинили 3 функції мови – комунікативну (функцію повідомлення), функцію вираження й функцію звертання. Цим функціям відповідають 3 типи висловлень – розповідний, окличний, спонукальний.

Функціональний підхід результативно використовували для дослідження проблем літературної мови й культури мовлення.

Учасники Празького гуртка визнали й розвинули далі в цілісну наукову концепцію ряд положень Ф. Де Соссюра й росийської лінгвістичної традиції, представлену в роботах І.Бодуена де Куртене, Ф.Фортунатова, О.Шахматова. багато положень лінгвістичної концепції Ф. Де Соссюра в діяльності Празького гуртка були трактовані інакше, переоцінені й переусвідомлені й у ряді випадків були далі розвинуті. Найповніше вираження загальнотеоретичної настанови ПЛГ знайшли в “Тезах”, представлених І з`їзду cлов`янистів у 1929 р. Загальні положення в “Тезах” значною мірою пов`язані з конкретною проблематикою вивчення слов янських мов.

Уявлення про мову як функціональну систему знаходимо вже в перших рядках “Тез”. З функціонального погляду “мова – це система засобів вираження, яка служить певній меті”. Тут же підкреслюється і системний характер мови: ”Жодне явище в мові не можна зрозуміти без урахування системи, до якої ця мова належить” (39, 123, ч. ІІ). Якщо у Соссюра “мова, яка розглядається в собі й для себе”, є “єдиним і справжнім об`єктом лінгвістики”, то представники ПЛГ наголошують на зв`язку мови з позамовною дійсністю, “без якої вона не має ані сенсу, ані права на існування”. Празьки структуралісти визнають соціальну природу мови, зазначаючи, що “структура мови тісно пов`язана зі структурами навколо себе”. У зв`язку з цим празьки мовознавці більше уваги приділяють вивченню структури літературної мови, яка, складаючись з кількох окремих систем, має яскраво виражений соціальний і функціоеальний характер. Багато уваги приділяють вони і відношенням мови до літератури, мистецтва, культури. Таке співвідносне вивчення структури мови походить з необхідності розглядати мовний знак у його реалізації, у відношенні до навколишньої дійсності. Найважливішою ознакою мовних систем празьки структуралісти вважали їх функціональне призначення, практичне використання, при цьому важливі не тільки відношення всередині мовної системи, але також і відношення мовної системи до позамовної дійсності.

Антиномія Соссюра про синхронію й діахронію в ПЛГ була трактована інакше. Вчені пропонують тезу про рівноправність синхронічного й діахронічного підходу до мови, вважаючи, що системний, структурний аналіз потрібний і в галузі діахронії. У цьому випадку треба робити не лише історичний або діахронічний опис змін мови, а й з`ясовувати системні причини цих змін. На думку празьких учених, діахронічні закони відрізняються в структурному мовознавстві від синхронічних лише тим, що вони обмежені в часі відносною хронологією й наводяться в історичній послідовності. Синхронія й діахронія в празькому структуралізмі не є незалежними галузями й аспектами вивчення мови, але взаємопроникають одна в одну.

Однією з головних заслуг Празького гуртка перед світовим мовознавством є створення фонології як наукової дисципліни. Найбільщ повно погляди на сутність фонологічних проблем висловлені в роботі М.Трубецького “Основи фонології” (1939). У цій книзі Трубецькой вперше показує системність мови, досліджуючи фонологічні системи понад 100 мов. Тут же він вперше протиставив фонетику й фонологію та визначив їх завдання. В “Основах фонології” автор аналізує всі основні поняття нової науки: фонеми та її ознак, опозиції фонем, нейтралізації фонем, сполучення фонем та їх місце в системі мови. З появою книги Трубецького фонологія стає провідною дисципліною в Празькій функціональній школі, так само, як історична фонетика була головним полем діяльності і гордістю дослідження молодограматиків.

Принципи структурного й функціонального підходів празьки вчені намагались поширити й на вивчення проблем морфології й синтаксису. Морфологію вони розуміли як розділ теорії лінгвістичної номінації, тісно пов`язаної з функціонуванням слова, із системою форм слів та їх груп. Синтаксис розглядали як теорію синтагматичних способів, де вивчаються сполуки слів, які виникають у результаті синтагматичної діяльності. Протиставлення мови й мовлення в синтаксисі веде до розмежування речення й висловлювання. Один з напрямків функціонального синтаксису був представлений роботами Матезіуса, де він пропонує ідею актуального членування речення, яке співвідносить речення з контекстом ситуації і протиставлення його формальному граматичному членуванню. Інший напрямок функціональної граматики був розроблений Якобсоном. Він побудував систему граматичних опозицій мови, спираючись на поняття фонологічної опозиції й розрізнювальні ознаки фонеми Трубецького, оскільки визнавав принцип структурного ізоморфізму (подібності) між фонологічною й граматичною системами. Свою систему Якобсон використав при аналізуванні відмінкової системи російської мови, представляючи її як сукупність трьох розрізнювальних ознак, які утворюють загальне значення відмінка: 1) спрямованість – неспрямованість дії (спрямованість дії на предмет – знахідний, давальний і місцевий відмінки;відсутність спрямованості – називний, родовий та орудний відмінки); 2) об`ємність - необ`ємність дії (межа участі в дії та відсутність такої межі - родовий і місцевий відмінки); 3) переферійність – непереферійність дії (вказівка на другорядну роль у змісті висловлювання – давальний, орудний, місцевий відмінки; вказівка на головну роль – називний і знахідний відмінки). У центрі граматичної теорії Скалички – пошуки мінімальної одиниці, яка є основою граматичної системи. Він пропонує виділяти в слові не морфологічний (морфему), а граматичний елемент, вважаючи таким не морфему, а сему, яка одночасно є і функціональним, і формальним елементом.

З діяльністю Празького гуртка пов`язане підвищення інтересу до типологічного вивчення мов. На думку цих учених, розробка фонологічних і граматичних проблем, пов`язана з виділенням фонологічних і граматичних типів у мові, дає можливість для виявлення загальних закономірностей розвитку мов. Празьки лінгвісти у своїх дослідженнях показали, що іноді групи сусідніх мов мають спільні риси навіть у тому випадку, коли вони належать до генетично різних мовних сімей. На їх думку, такі географічно суміжні неспоріднені мови, які мають істотні спільні риси в синтаксичній, морфологічній або фонологічній структурах.ю утворюють мовний союз. Типовим прикладом мовного союзу є балканський мовний союз, до якого входять грецька, албанська, болгарська й румунська мови.

Празька школа структуралізму зробила значний внесок у розвиток мовознавства. Вироблені нею основні поняття фонології та принципи фонологічного опису мов, положення функціональної граматики, вчення про літературну мову й функціональні стилі, культуру мовлення, мовних союзах збагатили мовознавство новими підходами до вивчення мови.

Беззаперечною заслугою Празького гуртка перед світовим мовознавством є створення фонології як наукової дисципліни. В.Матезіус писав, що “плідність і гнучкість нового погляду перевіряється, передусім, на звуковому боці мови, і фонологія стає провідною дисципліною в галузі функціональної, а також структурної лінгвістики, так само, як історична фонетика стала головним полем діяльності й гордістю дослідження молодограматиків”.

Принцип структурного й функціонального підходу представники ПЛГ намагались поширити й на вивчення проблем морфології та синтаксису. Морфологію вони розуміли як розділ теорії лінгвістичної номінації, яка протиставлялась синтаксису як теорії синтагматичних способів, що вивчають сполуки слів, які виникають у результаті синтагматичної діяльності. У синтаксисі протиставлення мови й мовлення веде до розмежування речення й висловлювання.

У цілому празькі мовознавці дуже дбали про лінгвістичну спадщину минулого. Матезіус писав, що функціональне мовознавство Празького лінгвістичного гуртка є повноправним спадкоємцем школи молодограматиків, порівняльний метод яких вони доповнили порівнянням неспоріднених мов.

Дослідження празьких мовознавців зробили вагомий внесок у сучасне мовознавство. Вироблені ними основні поняття фонології та фонетичного опису, розробка положень функціональної граматики, вивчення функціональних мов і стилів збагатили мовознавство новими підходами до вивчення мови.

Класичний період розвитку Празької лінгвістичної школи закінчився на початку Другої світової аійни. Проте лінгвістична теорія Празької школи ще й досі впливає на чеських лінгвістів, які розробляють методи структурної лінгвістики на матеріалі чеської й словацької мови.

Лекція № 9

Структурна лінгвістика.

Копенгагенська школа структуралізму ( глоссемантика)

Даючи таку досить незвичну назву глоссемантика ( грецьк. “мова”) іншому напрямку структуралізму, засновник цього лінгвістичного напрямку, професор Копенгагенського університету Луї Єльмелєв ( 1889-1968) хотів наголосити на незалежності своєї теорії від традиційного мовознавства. Основні вади традиційної лінгвістики Єльмелєв вбачав у тому, що її головний зміст – вивчення історії мов і родинних відношень між ними – в цілому був спрямований не стільки на вивчення природи мови, скільки на психологічні, фізіологічні, соціологічні й історичні прояви.

Назва датського структуралізму - “глоссемантика” ( спочатку напрямок називався фонематикою) з’явилась 1936 року і походить від грецького glossa ( мова) + sema (знак). Ця назва мала наголосити на принципово новому підході до мови. Традиційне мовознавство, на думку датських структуралістів, занадто суб’єктивне і не може претендувати на науковість. Започаткував глоссемантику Копенгагенський лінгвістичний гурток, який оформився після Празького, 1031 року. Найвидатнішими представниками датського структуралізму є Віго Брьондаль ( 1887-1942), Ханс Ульдалль ( 1907-1957) і головний теоретик цього напрямку Луї Єльмелєв ( 1899-1965), якому як фундатору глоссемантики, належить і найбільше робіт. Праці, в яких викладено основні положення глоссемантики: стаття В.Брьондаля “Структуральна лінгвістика” (1939), книга Х.Ульдалля “Основи глоссемантики” (1957) і праці Л.Єльмелєва “Пролегалини до теорії мови” ( 1943), “Принципи загальної граматики” ( 1928) та деякі інші.

Теорія глоссемантики виникла на грунті лінгвістичної концепції

Ф. Де Соссюра, її вимогах вивчати мову “ в собі і для себе”. На думку Єльмелєва, лінгвістика має спробувати охопити мову не як конгломерат позамовних явищ – фізичних, фізіологічних, психологічних, логічних, соціологічних, але як самодостатнє ціле, структуру. У структурі мови треба виділити постійні, незалежні від “ позамовної дійсності” елементи, властиві кожній мові. Основна вада традиційної лінгвістики, на думку Єльмелєва, полягає в тому, що її головний зміст був спрямований не стільки на вивчення системи мови, скільки на психологічні, фізіологічні, соціологічні й психологічні прояви мовленнєвої діяльності. Справді ж наукове мовознавство має бути іманентним, тобто воно має вивчати конструктивні елементи мови, властиві мові людини взагалі, а не даній конкретній мові. Тим самим Єльмелєв ставить перед собою завдання створити універсальну лінгвістичну теорію. Традиційна лінгвістика, на думку Єльмелєва, чіплялась за випадкові й минущі явища, які знаходяться поза межами мови; у цьому плані вона була наукою трансцендентною. Справді ж наукове мовознавство, на думку Єльмелєва, має бути іманентним, тобто воно має вивчати внутрішні, постійні, конструктивні елементи мови, властиві мові людини взагалі, а не даній конкретній мові. Лінгвістика, вважає Єльмелєв, має спробувати охопити мову не як конгломерат поза мовними відношеннями, а як самодостатнє ціле, структуру. Філософські основи своєї теорії Єльмелєв формулює так: “Структурний метод у мовознавстві має тісний зв’язок ... з логічною теорією мови, яка походить з математичних міркувань і особливо була розроблена Уайтхедом і Расселом, а також віденською логічною школою, спеціально Карнапом..., останні праці якого з синтаксису й семантики мають безперечне значення для лінгвістичного вивчення мови”.Таким чином філософською основою лінгвістичної теорії Єльмелєва є логічний позитивізм, який заперечує реальне існування предметів реального світу, оголошуючи ці предмети пучками перехрещень їх відношень. До того ж, позитивізм заперечує критерій практики.Глоссемантична теорія сама по собі незалежна від досвіду, сама по собі нічого не каже ані про можливість її використання, ані про відношення до експериментальних даних. З іншого боку,Єльмелєв стверджує, що ціле складається не з речей, а з відношень, і тільки внутрішні й зовнішні відношення мають право на існування.

Ці неправильні методологічні засновки зумовили й помилки лінгвістичної концепції глоссемантики. Єльмелєв вважає за необхідне переглянути недосконале на його думку соссюрівське протиставлення “мова – мовлення” й пропонує чотиричленний поділ мови: схема – норма – узус (використання) – акт.Під схемою Єльмелєв розуміє мову як чисту форму, яка визначається незалежно від її соціальної реалізації й матеріального оформлення.Норма визначається як матеріальна форма, пов’язана із соціальною реалізацією, але не залежна від деталей прояву. Третій член – узус – це сукупність навичок, визнаних у даному суспільстві й обумовлених певними проявами. Ці три поняття, як стверджував Єльмелєв, утворюють мову в розумінні Соссюра. Окрім цих понять, Єльмелєв вводить поняття акту мовлення, відповідне “мовленню” у Соссюра, яке розуміється як індивідуальний мовленнєвий вчинок. З проведеного Соссюром розмежування мови й мовлення Єльмелєв робить висновки, зосередивши свою увагу на розробці положень Соссюра про мову як сукупність відношень між елементами мови.

Визнаючи, що ціле ( мова) складається не з речей ( елементів), а з відношень і що не субстанція, а їх внутрішні й зовнішні відношення мають наукове існування і повинні вивчатися лінгвістикою, Єльмелєв використовує термін “функція” для вираження цих відношень. Як зазначає Єльмелєв, термін “функція” використовується в глоссемантичній теорії в значенні, яке знаходиться між логіко-математичним й етимологічним. У формальному відношенні воно ближче до першого, але не тотожнє йому, і позначає залежність,відповідну умовам аналізу.

Єльмелєв визначає три загальних типи глоссемантичних функцій, під які підводяться відношення між будь-якими одиницями плану вираження й плану змісту: двобічну залежність ( інтердепенденцію), однобічну

( детермінацію) і вільну залежність ( констеляцію).

Виділення фігур і функцій допомагає Єльмелєву зробити висновок, що “структура мови – це мережа залежностей, або, кажучи більш чіткою, точною мовою, мережа функцій”.Тому глоссемантики називають іноді свою теорію іманентною алгеброю мови, тобто наукою, що використовує поняття математичної залежності для вивчення внутрішніх, характерних мові властивостей, якими є відношення.

Створенням лінгвістичної алгебри глоссемантики спробували встановити такі поняття, за допомогою яких можна було б теоретично встановити всі лінгвістично можливі зв’язки й відношення в мові між будь-якими мовними одиницями. Така спроба граничної формалізації мови започаткувала так звану математичну лінгвістику.

Єльмелєв розглядає мову як окремий випадок інформаційних систем, який входить у велику систему комунікативних засобів, досліджуваних семіотикою. Аналіз деяких семіотичних систем привів Єльмелєва до виділення п’яти характерних ознак мови. Мова складається з :

1) змісту й вираження;

2) зв’язку між змістом і вираженням;

3) текста і системи;

4) співвідношення між текстом і системою;

5) розкладу мовних знаків на менші компоненти.

Розмежовуючи план змісту й план вираження в мові, Єльмелєв до плану вираження відносить зовнішній бік мови ( тобто звукову або іншу оболонку думки), до плану змісту – думку, яка висловлюється в мові. У план вираження виділяється субстанція та форма. Субстанція – це звуки, позамовний матеріал, який знаходиться за межами мови, форма – спосіб використання матеріалу в даній мові, сама мова, яка складається з пучків відношень. Форма виступає як щось постійне, як абстрактна автономна сутність, яка може реалізовуватись у різних субстанціях.Відповідність між змістом і вираженням не є прямою відповідністю між певними елементами одного й іншого плану, мовні знаки можуть розпадатися на дрібніші компоненти. У плані вираження такими компонентами знаків виступають фонеми, які Єльмелєв називає таксемами вираження, у плані змісту – фігури, неподільні далі одиниці змісту. Фігури в його розумінні виступають як певні елементарні значення, комбінація яких дає значення знакові.Так, у парі хлопчик-дівчинка виділяється фігура /стать/ ( чоловіча-жіноча), дівчинка-жінка фігура /вік/ (юний-зрілий) тощо.У кожній мові кількість фігур вираження не більше ніж 70-80, а кількість фігур змісту не набагато більше. “Отже, - відзначає Єльмелєв, - мова організована так, що за допомогою кількох фігур і завдяки їх усе новим і новим розміщенням може бути побудований легіон знаків. Якби мова не була такою, вона була б знаряддям, непридатним для виконання свого призначення” (35,305).

На думку Єльмелєва, ціле (мова) складається не з речей (елементів), а з відношень, тому наукове існування має не субстанція, а її внутрішні й зовнішні відношення. Для вираження цих відношень Єльмелєв використовує термін “функція”.Функція встановлює залежність між виділеними частинами тексту, з якого в результаті аналізу отримується система. І в тексті, і в системі встановлюються три загальних типи глоссемантичних функцій, під які підводяться відношення між будь-якими одиницями плану вираження й плану змісту.

Двобічна залежність (інтердепенденція) – функція між двома елементами, які не існують один без одного: між іменником і дієсловом, підметом і присудком.
Однобічна залежність (детермінація), коли один елемент передбачає інший: прийменник біля передбачає родовий відмінок, але зворотньої залежності немає.
Вільна залежність (констеляція), при якій одни елемент може існувати без іншого : категорії особи й роду в російському дієслові.

Виокремлення функцій, а також фігур дає підставу Єльмелєву зробити висновок, що структура мови – це мережа залежностей, мережа функцій. Використання математичної залежності для вивчення відношень у мові спонукало глоссемантиків назвати свою теорію іманентною алгеброю мови. І хоча теорія глоссемантиків виявилась непридатною для вивчення матеріалу конкретних мов та їх зв’язків з позамовною дійсністю, спроба теоретично встановити всі можливі зв’язки й відношення в мові між будь-якими мовними одиницями виявилась плідною. Гранична формалізація мови започаткувала математичну лінгвістику й позитивно вплинула на подальшу розробку загальної теорії мови.

Предыдущая 1 2 3 4 5 6 7 8 91011 Следующая