1. Стилістика ділового мовлення належить до основних навчальних дисциплін, оволодіння якими є обов'язковою складовою формування лінгвокомунікативної компетенції діловодів. Нею завершується цикл лінгвістичних дисциплін. Стилістика спирається на знання природи, матерії, семантики i форм мовних одиниць, здобуті під час вивчення фонетики, лексики, граматики, але охоплює вже функціональний їх аспект, реалізацію в усному i писемному мовленні, у текстах різних типів. Стилістика ніби проростає крізь усі piвнi мовної структури й обирає матеріал стилістично маркований а6о такий, що має стилістичні потенції. Глибокими є тільки тi знання конкретної мови, які вже трансформовані у стилістику цієї мови, у володіння мовою, в уміння й навички стилістично диференціювати мовний матеріал відповідно до потреб спілкування, інтенції мовця, рольових характеристик, умов i ситуації мовлення. Тому стилістику лінгвісти часто називають вершиною науки про мову.

Предметом стилістики національної мови як лінгвістичної науки i навчальної дисципліни є рівень розвитку національної літературної мови, історичні етапи формування стилістичних засобів (історія літературної мови — це історія її стилів), основні ознаки сучасного стану мови, функціональні стилі мови — стильова i жанрово-стилістична диференціація мовних одиниць, багатство i різноманітність виражальних засобів мови, етика, естетика i культура мовлення. Стилістика мови акумулює в собі елементи загальнонаціональної культури i водночас передає їх іншим видам i формам національної культури.

Стилістика є відносно молодою наукою, становлення її ще остаточно не завершилося, багато понять i категорій ще уточнюються, переформульовуються, по-різному трактуються вченими. Важко сказати, чи буде колись у цій науці все впорядковано, оскільки у ній самій перевага віддається динамічному, постійному розвитку мови, мовних одиниць в інтерпретації мовця i слухача, а це завжди може породжувати нові тлумачення й оцінки.

Утиски й обмеження, яких зазнавала українська мова, позначалися i на її стилістичній cиcтeмi, i на стилістиці як науці та навчальній диcциплiнi.

Унаслідок заборон та oбмeжeнь певна частина лексики української мови, що є мовними знаками української національної культури, історії, виявилася на периферії розвитку мови, перейшла до пасивного словника. У сучасному українському суспільстві, що прагне до відкритості й толерантності, до української мови повертаються тi її елементи, які були вилучені з норми силоміць, зокрема тi, які відтворюють i поповнюють національний образ нашої мови на всіх рівнях її структури завдяки приведенню у відповідність з етнічною природою української мови норм літературної вимови i правопису, граматичних форм i синтаксичних конструкцій, розмаїття лексико-семантичних варіантів, синонімії i фразеології, стильових i жанрових особливостей функціональних типів мовлення писемної та усної форм мови.

Зi здобуттям Україною незалежності українська мову зазнала значних змін.

У соціолінгвістиці зміни зумовлені правовим утвердженням статусу державності української мови (Закон УPCP «Про мови в Українській РСР» 1989 р. i Конституція України 1996 р., ст. 10), а також розширенням сфер офіційного використання української мови. Наповнюються конкретним змістом поняття мовного суверенітету, мовних обов'язків громадян.

В етнолінгводидактиці поширились i продовжують зміцнюватися позиції української мови, методики мовного навчання i мовного виховання, оскільки українську мову як державна є обов'язкового для вивчення в усіх навчальних закладах України. Тут народжуються нові інформаційні, телекомунікаційні навчальні технології i методики.

Українська мова зробила прорив у середовище комп'ютерних комунікацій, завойовує позиції у міжмовних інтерфейсах, у фондах державних стандартів України, у науково-технічній термінографії, оволодіває інформаційним простором програмних забезпечень, нарощує відповідну термінологію.

Завдяки розширенню суспільних сфер використання української мови i зростання модусу її присутності в мовному просторі України активізувалися процеси демократизації ту інтелектуалізації української мови. Це виявилось у збагаченні лексичного складу мови новотворами i запозиченнями, у проникненні в літературну мову усно-розмовних елементів, яскраво забарвлених емоціями i суб’єктивними оцінками. Постійно відтворюючись у текстах, вони можуть увійти в нормативну українську мову або з часом відійти на її периферію. Деякі слова в останні десятиріччя активно ввійшли в українську мову i так само швидко відійшли в пасив (наприклад, перебудова, плюралізм та ін.).

У стилістиці української мови помітне вирівнювання i поповнення, розвиток i збагачення, жанрове диференціювання різних функціональних стилів у напрямі такої досконалості, якої досягнув її художній стиль. Це стосується конфесійного, офіційно-ділового, наукового, публіцистичного, усно-розмовного, епістолярного. Поповнюється офіційно-діловий стиль, кожний з пiдcтилiв якого — законодавчий, дипломатичний та адміністративно-управлінський — створює власну стильову базу, з одного боку, термінологізуючи загальновживану лексику, а з іншого — збагачуючись запозиченнями з Європейських мов. У наш час вільно й інтенсивно почав розвиватися дипломатичний підстиль.

У публіцистичному стилі української мови ідеологічна одноманітність змінилася плюралістичним розмаїттям, що значно розширило його мовний арсенал із залученням в oбiг лексики різних верств населення. Мова засобів масової інформації набуває ознак окремого інформаційного стилю.

Кілька століть були заборонені українські національні форми християнських віровчень i віросповідань, вилучалася релігійна література українською мовою. Нині наше суспільство повертається до національних традицій християнства, до української мови в церковній діяльності. Відновлюється конфесійний стиль української мови, започаткований ще в Київській Русі.

Зміна суспільно-політичного ладу в Україні позначилася на українському мовному етикеті, здавна емоційно багатому.

Культивуючи повагу до особистості, її складного духовного світу та інтересів, сповідуючи реальну свободу думки, віри i слова, повертаємо традиційний український національний етикет, оновлюючи його відповідно до сучасного життя.

2.Структура стилістики, як i кожної науки, зумовлюється її предметом, проблематикою, напрямами, аспектами i методами дослідження, головними завданнями та умовами дослідної роботи. Чим складнішими i різнобічнішими є ці чинники, тим розгалуженішою буде структура науки. В лінгвостилістиці виділяють кілька cтилicтичниx наук або їх розділів.

3агальна стилістика (теоретична стилістика, або теорія стилістики) визначає основні поняття i категорії її, предмет досліджень, теоретично обґрунтовує принципи i методи стилістичних досліджень. 3агальна стилістика вивчає універсальні стилістичні засоби мови, тобто тi, що є в багатьох мовах i мають спільні характеристики, та закономірності функціонування мови залежно від змісту, мети, ситуації i сфери спілкування, тобто загальне про функціональні стилі. В предметі загальної стилістики поєднано два аспекти — системно-структурний, що стосується будови i системи мови, i комунікативно-прагматичний, який охоплює функції мови, сферу її поширення в суспільстві i способи використання.

Відповідно до цих аспектів виділяють стилістику ресурсів (засобів), або описову cmuлicmuкy, i функціональну стилістику. У функціональній стилістиці як окрема галузь виокремлюється сmuлicтuкa художньої літератури (в стилістиці російської мови зона найкраще представлена працями В. В. Виноградова, в стилістиці української мови — працями I. Білодіда, В. Ващенка, С. Єрмоленко). В. В. Виноградов пропонував у стилістичній системі національної мови виділяти три кола досліджень, якi тісно пов'язані, часто взаємно пересікаються i завжди співвідносні, але мають свої проблематику, завдання, категорії: « Це, по-перше, стилістика мови як «системи систем», а6о структурна стилістика; по-друге, стилістика мовлення, тобто різних видів актів суспільного вживання мови; по-третє, стилістика художньої літератури» .

Стилістика мовививчає, описує i кваліфікує наявні в структурі національної мови стилістичні засоби (морфеми, слова, словоформи, словосполучення, конструкції), тобто тi мовні одиниці i їх варіанти, якi створюють можливість відбору потрібних для певного типу спілкування виражальних елементів. Завдання стилістики мови встановити системи стилістичних протиставлень на кожному piвнi мовної структури i кваліфікувати мовний матеріал відповідно до його стилістичних ознак (значень, забарвлень), тобто сформувати стилістичні парадигми. Стилістика мови вивчає, крім стилістичних засобів, становлення та історичний розвиток стилів i підстилів літературної мови, її різновидів i виражальних аспектів, специфіку колоритів. Літературна мова відома у двох різновидах: писемному та усному. Відповідно виділяють стилістику писемної мови i стилістику усної мови. Вчення про функціональні стилі літературної мови стосується обох її різновидів: писемного та усного. Поняття писемного та усного різновидів літературної мови не тотожні поняттям книжної i розмовної мови, які характеризують мову з погляду оцінно-емоційного забарвлення, методики виголошення, всього того, що створює колорит. Писемна мова має більше книжного забарвлення, але користується i розмовними прийомами (у діалогах, репризах, гуморесках). Усна мова може мати розмовне чи книжне забарвлення, але переважає в ній розмовне.

Стилістика мовленнявивчає використання стилістичних засобів, наявних у системі мови, в суспільній чи індивідуальній мовній практиці. В стилістиці мовлення досліджується функціонування стилів мови у різних видах діалогічного i монологічного мовлення, виявляється творча природа мови і мовця. У завдання стилістики мовлення входить і вивчення найтонших семантико-естетичних та емоційно-експресивних відмінностей між різними жанрами i суспільно зумовленими видами усного i писемного мовлення. Стилістика мовлення конкретизує, розширює стилістичну здатність мовних одиниць, породжує нові, додаткові конотації, що зумовлюються суміжністю однотипних чи контрастних мовних одиниць, і тільки постійно відтворюючись у мовленні, здобувають право перейти у стилістику мови.

3.Основним у стилістиці i виxiдним для багатьох інших стилістичних понять є поняття стилю. Воно складає основу широкого терміна, яким називається наука про стилі — стилістика (лат. stilys — гр. stylos). Як відомо, стилем давні греки називали дерев'яну загострену паличку для писання. Вміння користуватися паличкою-стилем було одним iз показників мовної культури. Поступово поняття «стиль» асоціювалося з манерою письма та мовлення, стало предметом наук — античної теорії стилю, риторики, поетики.

Зважаючи на складність i обсяг загального поняття стилю, вчені вдаються до визначень розчленованих понять. Так, К. Долiнiн визначує окремо стиль як загальносеміотичне поняття, стиль, як лінгвістичне поняття, стиль як властивість висловлення (фрази), стиль тексту i виділяє чотири стилістики: стилістику мови, або описову; функціональну стилістику; стилістику індивідуального мовлення i стилістику сприйняття.

Як семіотичне поняття стиль — це особлива символічно значима властивість людської діяльності, що виникає в результаті вибору суб’єктом певного способу діяльності (манери поведінки) у межах загальноприйнятих норм i несе інформацію про су6'ект (належність до певної соціальної групи, соціальну роль, орієнтацію на певні цінності i морально-етичні норми, особисті якості i психічний стан). Це найзагальніше визначення стилю, його можна застосовувати до всіх сфер людської діяльності i життя (мова, література, мистецтво, виробництво, побут), де проявляється стильова організація.

Визначення стилю як лінгвістичного поняття стосується вужчої i конкретнішої сфери, ніж визначення стилю як загальносеміотичного поняття, а саме: мови як системи; мовної діяльності; мовців як суб’єктів i об’єктів мовної діяльності та текстів i висловлень як продукту мовної діяльності. Тут доречно згадати визначення М. Брандес. Вона розмежовує два лінгвістичні поняття стилю: стиль як «тип обробки мови, тип надання мові форми» i «стиль як механізм функціонування мови». Перше визначення можна співвіднести з описовим стилем, друге — з функціональним. Проте М. Брандес вважає лінгвістичною основою стилю мови «мовленнєву діяльність з мовою», а не систему мови i мовлення. У суті стилю вбачає творчий аспект цієї діяльності, у якісній специфіці — механізм створення і керування суб'ективно-духовним впливом. З такого міркування можна зробити висновок: стиль мови — це тип форми мови, яка є результатом творчої діяльності мовців, результатом опредмечення чи переопредмечення їхніх творчих можливостей.

Функціональний стиль — це суспільно усвідомлений внутрішньо цiлicнuй (звідси гармонія стилю) спосіб використання мови, npuнцun вибору i комбінування мовних засобів, який забезпечує реалізацію функції суб'єктивно-духовного виливу.

У «Лінгвістичному енциклопедичному словнику» розчленовується широке поняття мовного стилю на кілька значень:

1. Це різновид мови, закріплений у певному суспільстві традицією за однією з найбільш загальних сфер соціального життя, відрізняється від інших за всіма параметрами. В сучасних національних мовах таких стилів три: нейтральний, високий (книжний) і низький (розмовний).

2. Функціональний стиль — це різновид літературної мови, що виступає у певній соціально знaчнiй сфері суспільно-мовної практики людей, відображає форми суспільної свідомості, соціальних відносин, види діяльності.

3. 3агальноприйнятий, звичний спосіб виконання конкретного типу мовних актів: публічна промова, лекція, передова стаття тощо.

4. Індивідуальна манера мовної діяльності (стиль Т. Шевченка, стиль Лесі Українки, стиль О. Гончара).

5. Мова парадигма епохи, стан мови в певну епоху.

Названа структура стильових значень потребує корекції.

1. Різновиди мови, що історично виробилися i закріпилися традицією, називають експресивними стилями (високий, середній, нейтральний, низький).

2. Функціональні стилі обслуговують усі сфери суспільного виробничого життя (офіційно-діловий, науковий, публіцистичний, художній, конфесійний, розмовний, епістолярний стилі).

3. 3агальноприйняті, звичні способи виконання конкретного типу мовних актів називають не стилями, а жанрами, видами текстів певних функціональних стилів.

4. Індивідуальна манера сприймається як індивідуальний стиль.

5. Мовну парадигму епохи сприймаємо як стиль епохи (античної, середньовічної, нової, новітньої).

6. Вважаємо за потрібне ввести поняття стилю мистецьких напрямів, які не завжди з6ігаються з хронологічними епохами (стилі монументальний, орнаментальний, бароко, романтизм, сентименталізм, класицизм, реалізм, модерн, конструктивізм, неокласицизм тощо).

7. Стиль явище людської культури.

Виходячи із таких засад, стилі мови можна визначити якісторично сформовані, суспільно усвідомлені різновиди загальнонаціональної літературної мови, які різняться принципами відбору та організації мовних засобів i частково самими мовними засобами відповідно до сфер спілкування.

Серед позамовних чинників, які впливають на формування стилю, виділяють базові. Це сфера суспільно-виробничої діяльності, в якій постає і формується певний стиль, тип мово мислення та форма суспільної свідомості, яку представляє, виражає цей стиль. Так, наука, наукова діяльність і все, що ними породжується (форма суспільної свідомості), є сферою дії i бaзою для формування наукового стилю. Для художнього стилю сферою дії i базою є словесне мистецтво, художня діяльність, творчість i все, створене ними. Дляпубліцистичного — політика, ідеологія, агітація та інформація; для офіційно-ділового - право, законотворчість, управління; для конфесійного — віро- сповідання, конфесійні відношення; для розмовного — повсякденне буття, побутові й виробничі стосунки; для епістолярного — всі сфери дистанційного кореспондентського спілкування. В основу класифікації cтилiв сучасної української мови покладено саме ці базові чинники.

Достилетворчих факторів належать i такі, як форма вияву мови (усна чи писемна), спосіб комунікації (масова чи індивідуальна), ситуація (умови, слухачі, аудиторія), тип i вид мовлення (розповідь, опис, міркування, монолог, діалог, полілог, тематичні й конотативні ознаки мовних одиниць, особливості текстотворення та деякі інші.

Ці чинники поряд з мовними засобами враховуються при класифікації функціональних стилів, i залежно від того, яким iз них надається перевага, можливі уточнення у традиційній класифікації або відповідне перегрупування, збільшення чи зменшення кількості стилів. Наприклад, Д. Баранник вважає дуже суттєвою для стилістики форму мовлення: усна вона чи писемна, тому всі стилі поділяє на дві групи: стилі писемного мовлення i стилі усного мовлення. Достилів писемного мовлення він відносить діловий, науковий, художній, публіцистичний, епістолярний, інформаційний. До стилів усного мовлення — публіцистичний, науковий, інструктивний, інформаційний, розповідний, усно-розмовний. У кожному з них ще виділяються підстилі, галузеві i ситуативні різновиди.

Дещо своєрідним є погляд М. Брандес на функціональний стиль, зокрема на офіційно-діловий. Вона дефінує функціональний стиль так: «Функціональний стиль — це функціональна система, система внутрішніх, прихованих відношень i зв’язків явищ, у якій виявляються функції призначення словесного витвору... Функціональний стиль як система внутрішніх, прихованих відношень даний як світ «надчутливого», ця сфера не сприймається чуттями, а осягається за допомогою логічного аналізу. Ця система прихованих відношень реалізується через конкретний мовленнєвий жанр. Кожний з функціональних стилів становить особливу дійсність, внутрішньо, в оcoбi, він організований системою стереотипів, схем, узаконених традицій». Ця система є сукупністю підсистем, розташованих у такій послідовності:

— підсистема змісту як результат певного методу відображення (узагальнений тип змісту спостерігаємо в офіційно-діловому стилі, абстрактний тип змісту — у науковому, образний тип змісту — у словесно-художньому, конкретний тип змісту — у повсякденному, усно-розмовному);

— підсистема функціонального змicту — це тип тексту: диpeктивний, повчальний, пояснювальний i т. ін.;

— підсистема тонального забарвлення певного стилю співвідноситься з типом змісту i функції, наприклад, в офіційно - діловому стилі тональність — ділова, офіційна, нейтральна, урочисто-стверджувальна;

— тип мислення i визначений ним набір композиційно-мовленнєвих форм;

типовий набір мовних засобів.

Отже, виокремлення кожного функціонального стилю з-помiж інших запрограмоване i внутрішньою системою ієрархічних підсистем. Функціональні стилі перебувають в опозиції один до всіх, протиставляються сферою, базою, призначенням, впливом, маркованими мовними засобами i разом складають стилістичну систему національної мови, в якій кожний стиль займає своє стилістичне поле з виразним центром i периферією та розмитими, рухливими, «живими» межами у вигляді ситуаційних, галузевих чи жанрових різновидів.

Тема: Стилі мовлення

1. Офіційно-діловий.

2. Науковий.

3. Публіцистичний.

4. Художній.

5. Розмовний.

6. Епістолярний.

Література:

Коваль А.П.Культура ділового мовлення. – К.:ВШ. 1997. – 296с.
Потелло Н.Я. Теорiя i практика дiлового мовлення.- МАУП, 1999.
Пентилюк М.І. Культура мови і стилістика: Підручник для гімназій гуманітарного профілю. – К.: Вежа, 1994. – 240с.

Офіційно-діловий стиль

Сфера використання: задовольняти потреби писемного (рідше усного) спілкування в державному, суспільному, політичному, господарському житті, в ділових стосунках між інституціями і установами, в громадській, виробничій та іншій діяльності окремих членів суспільства.

Призначення: регулювати ділові стосунки мовців у державно-правовій і суспільно-виробничій сферах, обслуговувати потреби людей у типових ситуаціях.

Ознаки: документація, стабільність, точність, стислість, впливовість, високий ступінь стандартизації мовних засобів, сувора регламентація тексту.

Мовні засоби: виразна логізація викладу, майже цілковита відсутність емоційності та образності, широке використання безособових та наказових форм, використання суспільно-політичної і адміністративно-канцелярської термінології, специфічна фразеологія на зразок порушити питання, подати пропозицію, відсутність будь-якої мовної індивідуальності автора. Діловий стиль вимагає прямий порядок слів (підмет - перед присудком, означення -перед означуваним словом, додаток - після керуючого слова, обставини і прислівники -- ближче до слова, яке вони пояснюють, вставні слова ставляться на початку речення). Вставні слова вказують на взаємодію між частинами тексту (по-перше, отже, таким чином, насамперед, та ш.), зазначають джерело повідомлення (на думку вченого, за результатами аналізу) пом'якшують категоричність висновків і порад (як відомо, припустімо, треба гадати). Основна лексика — загальновживані слова, позбавлені емоційно-стилістичного забарвлення, складноскорочені слова, абревіатури; віддієслівні іменники, які нерідко є термінами. На означення професій вживаються іменники тільки чоловічого роду, займенники майже завжди замінюються іменниками; дієслова в основному вживаються в 3-ій особі.

Досить поширені пасивні конструкції, відіменні прийменники типу: v зв'язків внаслідок, з метою, у справі та ін. Речення складні, здебільшого з сурядністю і підрядністю; часом замість підрядних речень вживаються дієприкметникові і дієприслівникові звороти; можливі кліше і штампи.

Реалізується цей стиль у писемній формі (заяви, накази, протоколи та ін.) та в усній (ділові наради, телефонні розмови та ін.).

Підстилі:

Законодавчий (закони, укази, статути, постанови).

Дипломатичний (міжнародні угоди - конвенції, повідомлення -комюніке, звернення - ноти, протоколи).

Адміністративно-канцелярський (накази, інструкції, розпорядження, довідки, заяви, звіти).

Зразок стилю:

АКТ

Предыдущая 123 4 5 6 7 8 9 10 11 12 Следующая