ВІКІСТОРІНКА
Навигация:
Інформатика
Історія
Автоматизація
Адміністрування
Антропологія
Архітектура
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Військова наука
Виробництво
Географія
Геологія
Господарство
Демографія
Екологія
Економіка
Електроніка
Енергетика
Журналістика
Кінематографія
Комп'ютеризація
Креслення
Кулінарія
Культура
Культура
Лінгвістика
Література
Лексикологія
Логіка
Маркетинг
Математика
Медицина
Менеджмент
Металургія
Метрологія
Мистецтво
Музика
Наукознавство
Освіта
Охорона Праці
Підприємництво
Педагогіка
Поліграфія
Право
Приладобудування
Програмування
Психологія
Радіозв'язок
Релігія
Риторика
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Статистика
Технології
Торгівля
Транспорт
Фізіологія
Фізика
Філософія
Фінанси
Фармакологія


Фонологічна структура морфем.

З погляду фонологічного фонема не завжди виступає сталою одиницею: вона може бути представлена з фонемними змінами, пор.: укр. осінь – осені, луг – лужок; рос. хочу – хотим, крепкий – крепче. Проблеми різного наповнення морфем розглядає порівняно недавно сформований розділ мовознавства, що посідає проміжне місце між морфологією і фонологією, який зветься морфонологією (термін утворився від складного слова морфофонологія завдяки гаплології: морфофонологія - морфонологія). Об’єктом цього розділу є вивчення фонологічної структури морфем різного типу, а також варіювання, тобто чергування, фонем у складі морфем.

Залежно від того, в якій мовній підсистемі здійснюються чергування, вони поділяються на парадигматичні (словозмінні, формотворчі) і дериваційні (належать до словотворення). П а р а д и г м а т и ч н і відбуваються при словозміні і формотворенні (коня – кінь, помагати - помогти). Д е р и в а ц і й н і слугують утворенню слова з новим значенням (уродити – урожай, Галич - галицький).

Фонеми, що чергуються в складі морфеми, називаються морфонемами. Їх призначення – посилювати диференціацію на морфологічному рівні.

Морфонологічні правила існують лише в тих мовах в яких морфеми можуть бути представлені варійованими аломорфами і в яких це варіювання не пов’язане з чисто фонетичними причинами. До таких мов належать передусім індоєвропейські мови.

 

7. Словозмінна (реляційна), формотворча і словотвірна (дериваційна) функції афіксів.

Функції афіксів у слові неоднорідні: вони „працюють” у слові і як словозмінні, тобто змінюють форми слів, і як словотвірні. Афікси, що вживаються в словозмінній ролі, називаються словозмінними, або реляційними (від лат. relatio – „віднесення”). Ті ж афікси, які використовуються для творення нових слів, іменують словотвірними, або дериваційними, а сам процес утворення слів з їх участю – словотворенням, або деривацією (від лат. derivatio – „відведення”).

Типово словозмінним (реляційним) афіксом є флексія, здатна виражати граматичні значення і вказувати на відношення між словами.

Однак роль флексій цим не обмежується. Вони мають і ширше значення: становлять формальні показники частин мови (добрий, добро), за якими розрізняються і самі граматичні класи, і системи їх відмінювання та дієвідмінювання. Оскільки частини мови групуються за семантичною ознакою, то флексії, які „переводять ” слово в іншу частину мови можна вважати словотвірними афіксами. Деякі вчені (О. О. Реформатський) пропонують їх називати суфіксо-флесіями. І все ж за основною функцією – вона є словозмінною.

Зате префікси, інфікси, суфікси і постфікси характеризуються за основною роллю як дериваційні елементи. Однак у деяких випадках окремі префікси, суфікси й інфікси вживаються не для творення нових слів, а для утворення різних граматичних форм слова, для надання слову відмінних граматичних значень. Інакше кажучи, вони служать для формальних розрізнень слів. За цією особливістю такі префікси, суфікси, інфікси називають формотворчими. Н а п р и к л а д: вимовити – відмовити (словотворчий префікс); кращий – найкращий, питати – спитати (формотворчий префікс). Риба – рибалка, учити – учень, здоровенний, п’ять – п’ятак(словотворчі суфікси); довгий – довший, штовхати – штовхнути (формотворчі суфікси).

Афікси, залежно від частоти їхнього вживання в словах, поділяють на продуктивні і непродуктивні словотвірні моделі. Під словом „модель” (від фр. mode`le, що означає „зразок”) розуміють конструкцію, структуру, зразок, за яким побудована певна одиниця мови з одиниць нижчого рівня (Українська мова. Енциклопедія. - К., 2000. – С. 339). Модель слова – це, наприклад, корінь + флексія (вод-а), префікс + корінь + суфікс + флексія (під-вод-н-ий).

Моделі слова бувають словозмінні і словотвірні. Словозмінні – це моделі відмінювання іменників (сестр-у, парт-у, трав-у, вод-у), прикметників (біл-ого, велик-ого, світл-ого), числівників (сорок-а, дев’яност-а, ст-а), моделі дієвідмінювання (роб-иш, нос-иш).

Словотвірні моделі являють собою схеми утворення нових слів від відповідних коренів чи основ за допомогою того чи іншого афікса. Прикладами словотвірних моделей можуть бути зразки утворення іменників від дієслівних коренів: ход-іння (від ходити), нос-іння (від носити), утворення чоловічих імен по батькові: Петр-ович, Семен-ович, Карп-ович.

Серед словозмінних і словотвірних моделей виділяються продуктивні і непродуктивні. Продуктивність і непродуктивність моделі залежить від того, яку кількість лексичного матеріалу вона охоплює, а також чи служить вона зразком для творення нових слів або підпорядковує своїй схемі зміну інших. Наявність продуктивних схем спричиняється до аналогії. Так, за зразком моделі бібліотека з’явилися новотвори фонотека, фільмотека, ігротека, дискотека.

Продуктивні моделі можуть підпорядковувати собі запозичені слова. Наприклад, іншомовне слово пальто (від фр. іменника чоловічого роду paletot) підведено під морфологічну модель іменників середнього роду (вікно, озеро), а тому й набуло граматичних ознак цієї моделі, зокрема відмінюється за їх зразком: пальто, пальта, пальту, пальті; пальта, пальт, пальтами, пальтах.

Непродуктивні моделі обмежені невеликою кількістю прикладів і не служать зразком для словотворення чи словозміни інших слів. В українській мові непродуктивну модель становлять, наприклад, іменники IY відміни, які в непрямих відмінках набувають суфіксів -ен- і -ят- (ім’я – імені, теля - теляти).

Окрім понять „продуктивність” і „непродуктивність”, існують ще поняття „активність”, „пасивність”. Продуктивність та активність, непродуктивність та пасивність не є тотожними поняттями. Активна дія афіксів пов’язується з продуктивністю моделі. Афікс може бути продуктивним з різними морфологічними моделями, але активно чинним для творення нових слів він може бути тільки стосовно певних моделей. Для ілюстрації цього твердження розглянемо приклади з суфіксом російської мови -ец.

Якщо звернутися до сучасних словників російської мови, то можна легко знайти кілька десятків слів з цим суфіксом, що вживається на позначення осіб чоловічої статі. Це слова: а) боец, зенитовец, партиец, просвещенец; б) бакинець, запорожець, батумец; в) слепец, глупец, счастливец, ревнивец; г) певец, купец, гонец. При такій поширеності слів з цим суфіксом навряд чи можна заперечувати його продуктивність. Але чи активним був він в усіх тих моделях словотворення, в яких відзначився як продуктивний?

За твердженням фахівців російської мови, суфікс -ец- втратив властивість поєднуватися з прикметниковими основами. Цим і пояснюється відсутність неологізмів, утворених за моделлю „основа прикметника + суфікс -ец”, таких, як давні слова мудрий>мудрец, слепой>слепец. Пасивний він і в моделі „основа дієслова + -ец” (купец, борец, гонец). Зате з основами іменників він легко утворює нові слова (вьетнамец, ганец, кениец, суданец). Виявляється, що модель „основа іменника + суфікс -ец” не тільки продуктивна, а й активна: суфікс -ец виконує активну роль. Отже, активний у межах одних морфологічних моделей, той самий афікс може бути пасивним в інших. Тому й не ставиться знак рівності між поняттями активний і продуктивний афікс.

 

Способи вираження граматичних значень.

Граматичні значення – це додаткові до лексичних значень супровідні, загальні, абстрактні значення, притаманні ряду словоформ. Вони мають регулярне, стандартне, матеріальне (або нульове) вираження. Наприклад: укр. батько – батька; польськ. okno – okna, що становлять розрізнення відмінків; укр. стілО – столи, рос. глазО – глаза, які вказують на розрізнення числа. Приклади розрізнень форм за граматичними значеннями можна продовжити; це значення роду, особи, часу, виду, способу, стану. Такі граматичні значення відомі в українській і російській мовах. У мовах світу їх існує значно більше. Учені відзначають, що їх кількість не піддається точному обрахунку. Щодо способів їх вираження, то кількість способів обмежена. Це афіксація, внутрішня флексія, редуплікація, наголос, суплетивізм, порядок слів, службові слова, інтонація.

А ф і к с а ц і я, тобто приєднання афіксів до кореня чи похідної основи. Цей спосіб властивий індоєвропейським, тюркським, фінно-угорським мовам.

Найпоказовішим засобом розрізнення граматичних значень є флексія, наприклад: укр. школ-а, школ-и, школ-і та ін.; біл-ий, біл-ого, біл-ому та ін.; польськ. dobr-y, dobr-ego, dobr-emu, dobr-y, dobr-ym, dobr-ym; нім. чол. р. kalt-er Wein („холодне вино”), жін. рід kalt-e Milch („холодне молоко”),сер. рід kalt-es Wasser („холодна вода”); англ. tabl – tables („стіл - столи”, розрізнення числа). У французькій мові розрізнення особи множини досягається і флексіями, і займенниками: nous parlons – „ми розмовляємо” (вим.[ну парло]), vous parlez – „ви розмовляєте” (вим. [ву парлэ/]).

У розрізненні граматичних значень відіграють роль також формотворчі афікси, зокрема: укр. біл-ий, біл-іш-ий, най-біл-іш-ий; рос. делать – с-делать; польськ. dalek-i, dal-szy, naj-dal-szy; турецьк. адам („чоловік”) – адам-лар („чоловіки”) – розрізнення однини-множини; адам-лар (називний відмінок множини) – адам-лар-да (місцевий відмінок множини).

В н у т р і ш н я ф л е к с і я, або ф л е к с і я о с н о в и, - це звукова зміна в корені слова, з якою пов’язується протиставлення граматичних значень слів. Змінюються: а) голосний на голосний; б) приголосний на приголосний; в) голосний на нуль звука. У російській мові це видно на прикладах зіставлення форм недоконаного і доконаного виду: а) умирать – умереть; б) избегать – избежать; в) собирать – собрать.

Таку зміну голосних і приголосних називають нефонетичним (або морфологічним) чергування, яке не слід плутати зі змінами, що іменуються фонетичними чергуваннями.

Фонетичне чергування виникає внаслідок дії певних фонетичних умов, у які потрапляє звук при зміні слова. Воно вторинне щодо граматичних форм, тому й не є показником розрізнення граматичних значень. Прикладом фонетичного чергування в українській мові можуть слугувати форми [голова|] – [гол|і|у], у яких зміна [о] на [і] залежить від характеру складу: [о] у відкритому складі чергується з [і] в закритому.

Морфологічне чергування не залежить від фонетичних причин, воно існує в мовах як спосіб розрізнення граматичних значень: зміна звука є показником зміни граматичного значення. Доволі часто цей спосіб діє у протиставленні форм часу англійських дієслів, як-от: „бігти” run (вим. [ран]) – теперішній час і ran (вим. [рен]) – минулий; „вигравати”: теперішній час win (вим. [він]), минулий час won (вим. [ван]) та ін.

Внутрішня флексія властива також німецькій мові, пор.: die Tochter (дочка) – die To..chter (дочки).

В усіх наведених прикладах внутрішня флексія проявилась у чистому вигляді, тобто без супроводу інших способів, які вказують на розрізнення граматичних значень. Проте трапляються випадки поєднання дії внутрішньої флексії з афіксацією. Так, у протиставленні недоконаного і доконаного виду дієслів української мови допомагати – допомогти, привозити – привезти морфологічне чергування [о] з [а] – [о ]з [е] в коренях слів супроводжується наявністю в одній з форм і відсутністю в іншій суфіксів -а- та -и- (допомагати – допомогти, привозити - привезти). У німецькій мові паралельно з внутрішньою флексією діють префікси і суфікси при творенні дієслівних форм, наприклад, у слові liegen (лежати): liegt, lag, gelegen.

Ці чергування виникли в давню добу, тому сьогодні вони кваліфікуються як історичні, традиційні. Ці нефонетичні чергування вивчає окремий розділ мовознавства – морфонологія. Однак вивчення функцій цих чергувань належить граматиці, де вони позначаються терміном „внутрішня флексія”, або „флексія основ”.

Чому флексія? Чому внутрішня флексія? Флексія тому, що чергування завжди виконує функцію розрізнення граматичних значень, а внутрішня флексія тому, що ці зміни наявні не за межами основи, а всередині неї. У цьому відмінність внутрішньої флексії від зовнішньої (сел-о).

Внутрішня флексія властива не всім мовам. Її не знають тюркські й фінно-угорські мови.

Р е д у п л і к а ц і я, тобто повтор слів чи їх частин без змін звукового складу або з частковою його зміною. Наприклад, у малайській мові протиставлення числа досягається завдяки повторам слів, пор.: kuda - кінь, kuda-kuda - коні. Тут повторення слів відбувається без зміни звукового складу. Ілюстрацію до повтору слів, що супроводжується зміною звукового складу, знаходимо в грецькій мові. Дієслово залишити в теперішньому часі має форму leipo (вим. лейпо), в минулому leloipa (вим. лелойпа).

Поряд з вираженням граматичних значень редуплікація відома як спосіб творення нових слів і надання словам додаткових семантичних відтінків, пор.: фр. bonbon – цукерка (від bon – „гарний”); укр. білий-білий, тихо-тихо в розумінні „надто білий”, „дуже тихо”. Але розгляд цих прикладів лежить за межами розрізнення граматичних значень. Вони відбивають зміни лексичних, а не граматичних значень. Зазначене повторення надає даним сполукам слів лексичного значення збільшеної міри якості, але без порівняння, як це спостерігається у вищому ступені (білий – біліший від чогось), тому й не може іменуватися способом утворення ступенів порівняння.

Розглянуті способи вираження граматичних значень є синтетичними.

Далі розглянемо аналітичні способи вираження граматичних значень.

П о р я д о к с л і в. Цей спосіб посідає значне місце передусім у мовах із слабко розвинутою або й зовсім відсутньою афіксацією. Наприклад, французька й англійська мови не мають формальних показників називного і знахідного відмінків. Це значить, що афіксально ці відмінки не протиставляються. У реченні вони розрізняються завдяки усталеному в цих мовах прямому порядку слів: на першому місці підмет, за ним - присудок, а далі – додаток, наприклад: англ. The mother loves her daughter (мати любить дочку) і The daughter loves her mother (дочка любить матір).

Подібне спостерігається і в сучасній китайській мові, у якій існують лише поодинокі афікси, тому основним способом розрізнення граматичних значень є порядок слів. Так, поєднання двох іменників сприймається як сполука означення й означуваного слова. Наприклад, чжунго женьмінь – „китайський народ”, а „женьмінь чжунго” – „народний Китай”.

В українській мові трапляються окремі випадки використання порядку слів для розрізнення синтаксичних відношень. Причина цього – у відсутності морфологічних показників, пов’язаних з відповідним граматичним значенням. Так, у реченнях Київ – столиця України; Трактором орати не лопатою копати обидва головні члени речення (вони виділені) виражені такими словами, які за формальними ознаками можуть сприйматися і як підмет, і як присудок. У подібних прикладах за граматичний критерій розпізнавання членів речення береться прямий порядок слів: на першому місці – підмет, на другому – присудок.

Н а г о л о с, який використовується у випадку відсутності в слові формальної диференціації граматичних значень. Так, у формах слів зорі, ноги, руки формальних показників недостатньо, щоб сприймати їх як іменники множини чи як іменники родового відмінка однини. Уточнення граматичної форми вноситься лише наголосом, пор.: зо/рі і зорі/, но/ги і ноги/, ру/ки і руки/. (Можливість використання наголосу для досягнення семантичних відмін слів (па/ша – паша/, му/ка – мука/) тут не розглядається: йдеться лише про протиставлення граматичних значень).

С у п л е т и в і з м (від лат. suppleo – „доповнюю”), тобто використання різнокореневих і різноосновних слів, які прийнято називати суплетивними формами. Особливість їх полягає в тому, що вони, будучи відмінними за матеріальним вираженням, передають те ж саме лексичне значення і різні граматичні ознаки. Наприклад, суплетивними є форми розрізнення числа в російській мові: человек – люди, ребенок – дети;протиставлення виду в українській мові: брати – взяти, шукати – знайти, говорити – сказати. Вираження категорії ступенів порівняння а) прислівників і б) прикметників суплетивними формами властиве багатьом мовам: а) укр. добре – краще; рос. хорошо – лучше; нім. gut – besser; англ. good – better; фр. bien – mieux; б) укр. поганий – гірший, рос. плохой – худший, пол. zly – gorszy. Суплетивними є відмінкові форми займенників ряду мов, а саме:

української російської польської німецької латинської

Н. в. я ты my Nom. ich ego

Р. в. мене тебя nas Gen. meiner mei

 

С л у ж б о в і с л о в а – артиклі (члени), прийменники і післяйменники, сполучники, частки, допоміжні дієслова. Їх роль – указувати на граматичні ознаки повнозначних слів; виражати синтакичні зв’язки і відношення між ними.

За місцем, яке посідають артиклі стосовно повнозначного слова, вони поділяються на препозитивні (ті, що розміщені перед повнозначним словом) і постпозитивні (ті, що розташовані після повнозначного слова). Препозитивними є артиклі французької мови: le, la для розрізнення чоловічого і жіночого роду однини і les – для вираження множини. Постпозитивні артиклі є в болгарській і румунській мовах, наприклад, у болгарській стольт (чол. рід), реката (жін. рід), селото (середн. рід); у румун.: õomul(чол. рід) – „людина”; lycrarea (жін. рід) – „робота”, „праця”.

Для вираження синтаксичних відношень між словами вживаються прийменники і післяйменники. Прийменники – службові слова, місце яких – перед іменниками і займенниками: іти до школи; приїхати з ним. На відміну від прийменників післяйменники стоять після керованих ними слів. Наявністю післяйменників характеризуються тюркські й фінно-угорські мови.

За допомогою часток би (б), бы (б) в українській та російській мовах утворюються форми умовного способу: зробив би, написав би; пришел бы, спел бы. У польській мові умовна частка by разом із закінченням пишеться в одне слово: napisalbym („написав би”).

Допоміжне слово бути у формах першої, другої і третьої особи однини і множини в сполученні з інфінітивом утворює в українській мові аналітичні (складені) форми майбутнього часу недоконаного виду: однина – буду, будеш, буде працювати; множина – будемо, будете, будуть працювати.

І н т о н а ц і я (від лат. intonare – „голосно вимовляти”). Вона включає в себе підвищення і зниження голосу, швидкий та уповільнений темп, сильну й слабку вимову, паузи. За інтонаційним малюнком розрізняються розповідні, питальні , а також окличні речення. Інтонаці впливає на характер будови речення – простого і складного, наприклад: Бачу поле, зоране трактором (просте) і Бачу: поле зоране трактором (складне безсполучникове).

Різноманітність способів вираження граматичних значень не повинна приводити до висновку, що в кожному конкретному випадку певне граматичне значення передається лише одним граматичним способом. Так, ознакою жіночого роду іменника української мови наставниця („та, що дає поради, навчає”) є і суфікс -ниц-, і флексія . У прикладах такого зразка вбачають надмірність граматичного вираження. Це поняття все більше привертає увагу вчених у зв’язку з кодуванням форм для кібернетичних машин.

Надмірність граматичного вираження можлива не лише в будові слова, а й у поєднанні слів. Ілюстрацією цього є сполучення ти вчиш, у якому граматичне значення особи і числа виражене подвійно: і флексією дієслова -иш, і особовим займенником ти. З цих двох засобів визначальною є флексія, роль займенника другорядна, адже його відсутність ніякою мірою не впливає на сприймання граматичного значення особи й числа, вираженого формою дієслова. Під час аналізу мовних явищ треба розглядати те й інше.

Слід зважати також, що не всі способи оформлення граматичних значень однаково активно використовуються у мовах світу і не для всіх мов вони характерні як обов’язковий елемент. У різних мовах є своєрідні способи граматичного розрізнення слів. А те, що ці способи забезпечують порозуміння людей, свідчить про досконалість кожної з граматичних систем.

 

Контрольні питання і завдання

 

1. Дайте визначення морфеми й обґрунтуйте його.

2. Як ви розумієте вираз „варіювання морфем”? Як називаються варіанти морфем?

3. Які типи значень властиві морфемам? Підкріпіть свою відповідь конкретними прикладами.

4. На які два види поділяються всі морфеми?

5. Що таке суперсегментні морфеми? Наведіть приклади.

6. Як класифікуються морфеми з функціонального погляду?

7. Що ви розумієте під способом вираження граматичних значень? Які способи вираження граматичних значень називаються синтетичними? Аналітичними?

8. В яких мовах поширені такі синтетичні способи вираження граматичних значень, як внутрішня флексія і редуплікація?

9. Що таке „граматична форма слова”?

10. Що таке „суплетивізм”? Назвіть випадки використання суплетивізму для вираження граматичних значень в українській та іноземній мові, яку ви вивчаєте.

11. Розкажіть про історичну змінність способів і засобів вираження граматичних значень.

 

Лекція № 7

Тема: Лексикологія.

 

План

1. Лексикологія як наука про слово. Поняття лексеми як слова-типу і слова-члена.

2. Проблеми лексикології. Лексикологічні науки.

3. Семасіологія: поняття семантики; лексичне значення.

4. Повнозначні й неповнозначні слова.

5. Слово як назва предмета; номінативна функція слова.

6. Денотативне, конототивне й контекстуальне значення слова.

7. Слово як вираження поняття, сигніфікативне значення.

 

Література

1. Карпенко Ю. О. Вступ до мовознавства. – К.- Одеса, 1991. – С. 94 - 136.

2. Кочерган М. П. Вступ до мовознавства. – К., 2000. – С. 181 261.

3. Білецький А. О. Про мову і мовознавство.- К., 1997. - С. 140 - 161.

4. Ющук І. П. Вступ до мовознавства. – К., 200. – С. 63 - 93.

5. Реформатский А. А. Введение в языковедение. М., 2003. - С. 60 – 156.

 

Основні поняття теми

Денотативне значення, контекстуальне значення, конототивне значення, лексема як слово-тип, лексема як слово-член, лексикологія, лексичне значення слова, номінація, неповнозначні слова, номінативна функція слова, повнозначні слова, семасіологія, сигніфікативне значення.

 

 

1. Лексикологія як наука про слово. Поняття лексеми як слова-типу і слова-члена. Розділ мовознавства, що досліджує природу слів і їх сукупність (тобто словниковий склад) у сучасному стані і в історичному розвиткові називається лексикологією (від грец. lexis – „слово” і logos – „учення”). До завдань лексикології входить визначення слова як однієї з основних одиниць мови і його місця серед інших мовних одиниць.

Як важлива значеннєва одиниця, слово посідає окреме місце серед інших значущих елементів мови. Так, на відміну від морфем, воно самостійно виражає значення і становить складову частину речення. Від речення слово відрізняється тим, що воно є його будівельним матеріалом, у той час як речення становить комунікативну одиницю мови, що забезпечує передачу думок у спілкуванні людей.

Отже, словоце самостійна значуща одиниця мови, яка втілює в собі єдність значення та звучання і виступає компонентом речення.

З цього легко зробити висновок, що слово як одиниця мови є об’єктом дослідження науки лексикології (має значення, служить назвою предмета), а також об’єктом дослідження науки граматики (адже виступає компонентом речення). Тому було запропоновано для визначення лексикологічної одиниці вживати термін „лексема”, у граматиці – термін „слово”. Але на практиці обидва терміни вживаються паралельно як в лексикології, так і в граматиці.

І все ж, використовуючи термін „лексема” в цих науках, слід розуміти його по-різному. Улексикології „лексема” – це найменша словесна одиниця, здатна в звучанні виражати самостійний зміст, у ній не береться до уваги можливість її граматичних змін (значень). У такому трактуванні „лексема” сприймається як слово-тип, що служить для називання предметів, дій, якостей.

У граматиці „лексема” використовується для позначення слова з усією сукупністю його форм словозміни. Ця властивість слова змінювати форму, входити в сполучення з іншими словами і виступати в ролі синтаксично незалежних або залежних елементів речення дає можливість оцінювати лексему як слово-член. За словом-членом криється вся сукупність його граматичних форм і передаваних ним граматичних значень (роду, числа, відмінка, часу, особи, стану, істоти/неістоти, ступеня якості та ін.).

 

2. Проблеми лексикології. Лексикологічні науки. Проблематика лексикології досить широка. Вона пов’язана з розкриттям сутності слова, з його виникненням і змінами, зі встановленням структури (будови) лексики, з її функціонуванням і розвитком, з виявленням зв’язку слів і позамовної дійсності. Щойно вжитий термін „лексика” застосовується як до „сукупності слів мови”, тобто до словникового складу в його історичному й сучасному стані. Прикметник лексичний уживається в поєднанні лексична одиниця (тобто словникова одиниця), лексичний склад (= сукупність слів).

Лексикологія в широкому розумінні – це розділ мовознавства, який відповідно до завдань вивчення словникового складу мови виокремлює лексикологічні науки, такі, як:

· семасіологія (наука про значення, тобто семантику, слова);

· ономастика (наука про власні назви);

· фразеологія (наука про стійкі сполуки слів);

· етимологія (наука про походження слів).

Лексикологія у вузькому розумінні слова - це лексикологічна наука про словниковий склад, інакше кажучи, лексику.

Окремо стоїть лексикографія (наука про укладання словників).

Розрізняють також загальну і часткову, історичну і зіставну лексикології. Загальна лексикологія встановлює загальні закономірності будови, функціонування і розвитку лексики; часткова вивчає словниковий склад окремої мови; історична досліджує історію слів у зв’язку з історією позначуваних ними предметів; зіставна аналізує словниковий склад з метою виявлення генетичної (історичної) і структурної спорідненості або відмінності в лексичному складі зіставлюваних мов. У даному курсі аналізуються проблеми загальної лексикології з окремими екскурсами в часткову, історичну і зіставну лексикологію.

3. Семасіологія: поняття семантики; лексичне значення. Семасіологія (від грец. sēmasia – „позначення” і logos – „учення”) – наука про значення слів і словосполучень та зміни їх значень.

Проблема значення, або семантики (від грец. sēmantikos – „той, що позначає”), слова – складна. Це зумовлено наявністю в слові двох рядів значень: лексичного і граматичного. Об’єктом семасіології є лексичне значення, процеси його змін і утворення нових значень. Граматичні значення слів розглядаються граматикою.

Під лексичним значенням слова розуміється зміст слова, що відображає у свідомості закріплене в ньому уявлення про предмет, дію, властивість (тобто про позамовну дійсність). Завдяки здатності утримувати в пам’яті узагальнене уявлення про предмети, ознаки, дії слово стає засобом передачі в мовленні знань і досвіду людей. У слові закріплюються результати пізнавальної діяльності людей. Без слів неможлива передача уявлень про довколишній світ.

Закріпленість звукових комплексів слів як узагальнених явлень про предмети, ознаки, дії є більш або менш своєрідною в кожній мові, наприклад: укр.. стіл, нім. der Tisch, англ. table; укр. жмурки, рос. прятки; укр. історія, польське gzieje [дзє/є]; укр. віра, фр. la foi [ля фуа], нім. der Glauber [дергла/убер]. Важливо, що вибір співвідносного предмета в кожного народу самобутній.

Однак не всі слова співвідносні з предметами, ознаками, діями. Це означає, що не всі з них мають лексичне значення. Такі одиниці мови, як не, ні, чи, би; і, а , щоб; на, під, через безпосередньо не пов’язані з реальними об’єктами, властивостями, діями, кількостями. Але від цього вони не перестають бути словами. Їхнє призначення інше: вони поєднують слова і речення, вказують на відношення між словами, служать засобом оформлення граматичних значень, тобто виконують граматичну роль. За цією ознакою їх відносять до граматики. У семасіології їх не розглядають. Вони належать до граматичної системи мови.

Слова, що мають лексичне значення, називають повнозначними. Слова, позбавлені лексичного значення, прийнято називати неповнозначними, або службовими. У розділі „Лексикологія” йтиметься про повнозначні слова.

 

5. Слово як назва предмета; номінативна функція слова. Поділ слів на повнозначні й неповнозначні грунтується на протиставленні: повнозначні слова вказують на предмети довкілля, неповнозначні (службові) позбавлені предметної співвіднесеності.

Під предметомв лексикології розуміються не лише реальні речі, але й істоти (люди, тварини), якості істот і речей, дії і їх властивості. Це означає, що слова дім, учень, веселий, навчатися, тихо і под. – повнозначні слова, бо мають предметну спрямованість. Це поняття („предмет”) охоплює й уявлювані предмети, такі, як ангел, відьма, а також одиничні предмети, наприклад: Іван, Київ, Дніпро, „Прапороносці”. Звідси й поділ слів за лексичним значенням на конкретні й абстрактні, загальні й власні без урахування того, називають вони предмет чи істоту.

Як назви предметів слова виконують у мові роль сигналів, знаків. У цьому, власне, й виявляється їхня функція називання предметів, дій, ознак. Знаковий характер слова відбиває його основну функцію – номінативну, тобто функцію бути назвою предмета, явища, властивості, дії (пор.: „номінація” – від лат. nominatio < nomino – „називаю”).

 

6. Денотативне, конототивне й контекстуальне значення слова. Предмети і явища, що стають об’єктом семантики слова, називаються денотатами (від лат. denotatus – „позначений”), а значення слів, пов’язаних з певним денотатом, іменуються денотативними. Н а п р и к л а д, у науковій картині світу денотат слів огірок чи кавун включені в денотат слова ягода, а денотат слова кит – в денотат слова звір, ссавець. У „наївній” картині світу денотати названих слів відповідно можуть включатися в денотати слів овоч, фрукт, риба.

Поряд з денотативним слово може мати конототивне значення (від лат. con – „разом” і notatus – „відзначений”). Конототивне – це додаткове значення (конотат) до відображуваного словом денотата. Воно передає емоційне й оцінне ставлення до предмета мовлення чи співрозмовника, експресивність чи стилістичну належність або іншу (практично застосовану) інформацію. Конототивним є значення пестливості, згрубілості, урочистості, фамільярності тощо. Наприклад, слово української мови дідусь має денотативне значення – „батьків або материн батько” і водночас передає конототивне значення пестливості. У слові дідуган міститься те ж саме денотативне значення, конототивне – негативна оцінка.

У багатьох випадках доводиться визначати контекстуальне значення (від лат. contextus – „тісний зв’язок, з’єднання”), що розуміється як умова, в якій реалізується певна мовна одиниця в мовленні. Поняття контексту застосовується у всіх мовних рівнях: звуковому, лексикологічному, граматичному. Умовою, в якій реалізується слово, може бути словесне оточення, а саме: оточення слів у словосполученні, у реченні, в абзаці, цілому тексті. Такий контекст називають власне лінгвістичним. Завдяки наявності певного оточення встановлюється конкретне семантичне наповнення багатозначного слова. Наприклад, у словосполученні кухонний стіл слово „стіл” = назві предмета спеціального призначення, смачний стіл = набір страв, адресний стіл = установа. Поза лексичним контекстом по-різному сприймаються однозначні й багатозначні слова. Однозначні лексеми розуміються з однією відомою мовцям семантикою. Багатозначні слова без контексту, як правило, сприймаються з прямим (основним) значенням. Так, поза контекстом слово стіл викликає уявлення про вид меблів у вигляді горизонтально укріпленої на ніжках широкої дошки. Це – його основне значення. Інші значення цього слова, ужитого без контексту, не постають в уявленні співрозмовників. Зовсім інше – стіл замовлень.

Крім лексичного (словесного) контексту (тобто лінгвістичного), буває, за словами О. О. Реформатського, побутовий, або екстралінгвістичний, контекст, який передбачає ситуацію комунікації як умову спілкування співрозмовників у певний час і в певному місці, у певному речовому оточенні. Так, слова у висловлюванні До відходу автобуса залишилося 15 хвилин можуть сприйматися і як заспокоєння стосовно того, що за цей час співрозмовники дістануться автобуса, і як занепокоєння, чи встигнуть до відходу автобуса. Залежить це від ситуації, в якій була висловлена фраза (15 хвилин – це мало чи достатньо часу, що залишився до відправлення автобуса).

7. Слово як вираження поняття, сигніфікативне значення. Поняття – це категорія мислення. Воно виникає в свідомості (процесі відображення дійсності мозком людини) як узагальнення об’єктивно чинних однорідних предметів. Узагальнення здійснюється завдяки абстрагуванню від конкретних особливостей окремих предметів чи груп предметів у межах певного їх класу. Наприклад, наша свідомість зберігає не те дерево, яке росте перед нашим вікном (високе чи низьке, з широкою чи вузькою кроною), а дерево як рослина з належними їй загальними ознаками, властивостями. Виходить, що поняття відповідає не окремому денотату, а цілому класу денотатів. Узагальнене уявлення про ряд однорідних предметів становить у нашій свідомості поняття дерева. А оскільки поняття як категорія мислення матеріалізується в повнозначних словах і бере участь у формуванні лексичного значення, то виходить, що лекс

© 2013 wikipage.com.ua - Дякуємо за посилання на wikipage.com.ua | Контакти