У чистому вигляді такі системи майже не зустрічаються. Найпоширенішими є мішані системи, з елементами централізму і децентралізму. Централізовані архівні системи властиві країнам з абсолютистськими або тоталітарними режимами, що встановлюють що встановлюють тотальний контроль за всіма сферами суспільного життя, в т.ч. архівною справою. Прикладом централізації архівної справи є архівна система колишнього СРСР, Китаю. У більшості країн світу архівні системи склались як державні, а управління ними має різний рівень централізації при забезпеченні досить широких самоврядних прав архівних установ. Пріоритет елементів централізації архівної системи зберігається у Франції, Бельгії, Італії. Португалії, скандинавських країнах.

Політика децентралізації архівної справи притаманна Великобританії, США, Канаді, Німеччині, Японії. Слід відмітити що провідною тенденцією розвитку архівних систем в ІІ пол. ХХ ст. була їх децентралізація, демократизація архівної справи, що відповідає процесам світової інтеграції, розвитку комунікацій та інформаційних систем.

36)Система архівних установ України

З поняттям «архівна система» тісно пов’язані терміни:

«система архівних установ» - ієрархічно побудована сукупність архівних установ;

«мережа архівних установ» - сукупність архівних установ, розташованих на певній території.

Систему архівних установ України складає сукупність архівів та архівних підрозділів, що забезпечують формування Національного архівного фонду, (НАФ), його зберігання та використання відомостей, що містяться в архівних документах, здійснюють управлінські, науково-дослідні та довідково-інформаційні функції в архівній справі. Архівні установи можуть засновуватися органами влади, місцевого самоврядування, юридичними та фізичними особами на будь-якій формі власності. Належність державного архіву до певного рівня системи архівних установ (районного, міського, обласного, республіканського, загальнодержавного) визначає його ранг, що відповідає рівню державного органу, чи органу місцевого самоврядування, який утворив цей архів, і складу документів, що в ньому зберігаються і підлягають зберіганню.

Діяльність архівних установ регулюється Законом України «Про НАФ та архівні установи», правилами, положеннями, інструкціями, затвердженими центральним органом виконавчої влади у сфері архівної справи та діловодства, державними стандартами.

Систему архівних установ України складають такі групи:

- спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади у сфері архівної справи і діловодства;

- науково-дослідні установи;

- центральні державні архіви;

- галузеві державні архіви;

- державний архів у АРК;

- місцеві державні архівні установи;

- інші місцеві архівні установи;

- архівні підрозділи державних наукових установ, музеїв, бібліотек;

- архівні підрозділи органів державної влади, органів місцевого самоврядування, державних і комунальних підприємств, установ. організацій;

- архівні підрозділи об’єднань громадян, релігійних організацій, підприємств, організацій, заснованих на приватній власності; архівні установи, засновані фізичними особами;

- підприємства і організації у сфері архівної справи та діловодства.

Спеціально уповноваженим центральним орган виконавчої влади у сфері архівної справи та діловодства є Державний комітет архівів України, на який покладено функції управління архівною справою, контролю та нормативно-методичного забезпечення ведення діловодства. Держкомархів бере участь у формуванні та забезпеченні реалізації державної політики у сфері архівної справи та діловодства, здійснює нормативно-правове регулювання відносин, визначає перспективи і пріоритетні напрямки розвитку, здійснює міжгалузеву координацію, функціональне регулювання, міжнародне співробітництво.

У своїй діяльності він керується Конституцією України, чинним законодавством, Положенням про Держкомархів.

Спираючись на науково-дослідний потенціал галузі, співпрацюючи з установами НАН України, провідними університетами, Держкомархів виробляє стратегію архівного будівництва, конкретні програми її реалізації, впливає на матеріально-фінансове забезпечення архівів, кадрову політику.

Він також контролює діяльність архівних служб, організовує нормативно-правове та науково-методичне, інформаційне забезпечення її діяльності.

Держкомархів розпоряджається НАФ, організовує його формування, державну реєстрацію, державний облік та зберігання його документів, використання архівної інформації.

Безпосередньо підпорядковані Держкомархіву архівні установи складають систему Держкомархіву України, до якої входять центральні державні архіви України, інші центральні державні архівні установи та місцеві державні архівні установи.

За складом документів, що підлягають зберіганню в них, державні архіви поділяються на:

- загальні (зберігають документи, незалежно від часу їх створення, виду матеріальної основи документів, способу і техніки закріплення інформації);

- спеціалізовані (зберігають документи, що обмежуються конкретним часом, тематикою, галузевою належністю, видами матеріальної основи документів, способом і технікою закріплення інформації. Наприклад: Державний кінофотофоноархів України ім. Г. Пшеничного);

- архіви, що комплектуються (здійснюють систематичне поповнення своїх архівних фондів документами, що утворились в їхніх джерелах комплектування);

- історичні (архіви, що зберігають закриті архівні фонди установ попередніх історичних епох).

Провідне місце у формуванні НАФ та забезпеченні його збереженості належить центральним державним архівам. Вони створюються за рішенням Кабміну України для постійного зберігання документів НАФ відповідно до свого профілю, виконання завдань та функцій управління архівною справою та діловодством.

Найважливіші документи НАФ, присвячені новітній історії України(після 1917 р.) зосереджені в центральному державному архіві вищих органів влади управління України (ЦДАВО) в Києві. Тут зберігаються документи державних органів освіти, культури, мистецтва, особові фонди державних і громадських діячів, вчених. Архів має понад 3 тис. фондів, близько 2 млн. справ, відповідний довідковий апарат.

Винятково цінні та унікальні документи і колекції зосереджені в сховищах Центральних державних історичних архівах у Києві та Львові. Тут зібрано колекції документів, що стосуються литовсько-польського, козацько-гетьманського періодів української історії, релігійних установ, зокрема, Києво-Печерської лаври.

У фондах цензурних установ зберігаються документи, пов’язані з виданням і розповсюдженням творів Т.Шевченка, І.Франка, Лесі Українки, М.Коцюбинського та ін.. Гордістю є фамільні фонди Ханенків, Максимовичів, Терещенків, Грушевських та інших. Цінну інформацію містять особові фонди істориків Д.Багалія, В.Базилевича, В.Іконникова, І.Каманіна

Певну специфіку має Центральний державний історичний архів України у Львові. Колекції документів, що зберігаються тут, зафіксували інформацію про становище західноукраїнських земель у складі Речі Посполитої. Унікальну цінність мають колекції карт і планів Львова 16-17 ст., інших міст України в цілому. В архіві є понад 5 тис. стародруків.

Скарбницею документів і пам’яток новітньої політичної історії України є Центральний державний архів громадських об’єднань (ЦДАГО), створений 1991 р. окремий архівний фонд 236-й якого, є важливим джерелом для дослідження трагічних наслідків карально-репресивних акцій 1920-1930 рр. проти українського народу. Архів має автоматизовану інформаційну систему і банк даних про учасників партизанського руху в Україні, тематичні покажчики.

Центральний державний кінофотофоноархів України ім. Г. Пшеничного (ЦДКФФ) збирає, облікує і зберігає аудіовізуальні документи. Тут є унікальні кінохроніки, що зафіксували історичні події Української революції 1917-1920 рр. Кінофотофонодокументи зафіксували багатьох діячів української культури, видатних вчених: А.Бучму, Остапа Вишню, О.Довженка, Л.Курбаса, П.Тичину, інших.

Виразну специфіку має Центральний державний архів-музей літератури і мистецтва (ЦДАМЛМ) України, заснований 1968 року для збирання, зберігання архівної інформації з історії української культури, літератури і мистецтва.

У 1989 р. в Харкові створено Центральний державний науково-технічний архів України для зберігання науково-технічної інформації, що об’єктивно відображає історію розвитку науки і техніки: проектів спорудження важливих об’єктів ПЕК, підприємств важкої промисловості та ін.

Важливою ланкою системи архівних установ Держкомархіву є Український науково-дослідний архівної справи та документознавства, на який покладено науково-методичне забезпечення розвитку архівної справи, розроблення теоретичних і методичних проблем архівознавства, документознавства, археографії, дослідження історії архівістики, новітніх архівних технологій.

До системи Держкомархіву належать місцеві державні архіви:

- державний архів у АРК;

- державні архіви областей;

- архіви міст Києва і Севастополя.

Вони здійснюють управління архівною справою і діловодством у регіонах та постійне зберігання документів НАФ, що мають місцеве значення.

Ще одну групу установ системи Держкомархіву складають архівні відділи районних державних адміністрацій, підзвітні і підконтрольні головам РДА, державному архіву в АРК, державному архіву області, м. Києва і Севастополя, а також Держкомархіву України. Вони здійснюють управління архівною справою і діловодством на території району та тимчасове і постійне зберігання документів НАФ, що мають районне значення, фіксуючи інформацію про державні органи, органи місцевого самоврядування, підприємства, установи, організації, що діяли раніше на цій території та інші архівні документи з її історії.

Місцеві архівні установи можуть створюватись і органами виконавчої влади і місцевого самоврядування для централізованого тимчасового зберігання архівних документів, що не належать НАФ. До місцевих архівних установ належать також спеціалізовані архівні установи – трудові архіви, які створюються місцевими органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування для централізованого тимчасового зберігання архівних документів, не внесених до НАФ.

Державне зберігання документів НАФ здійснюють також державні архівні установи, що не входять до системи Держкомархіву України:

- галузеві державні архіви;

- архівні підрозділи державних наукових установ, музеїв, бібліотек.

Галузеві державні архіви створюються за рішенням Кабміну для постійного централізованого зберігання геологічних, гідрометеорологічних, картографічних та специфічних видів архівних документів, які потребують особливих умов їх зберігання і використання відомостей, що містяться в них. Такі архіви належать до спеціалізованих державних архівів. Положення про них затверджуються Держкомархівом і відповідними центральними органами виконавчої влади. В ІІ пол. 1990 рр. статус галузевих державних архівів дістали архіви Міністерства оборони України, МВС України, СБУ та ін.

Архівні підрозділи державних наукових установ, музеїв і бібліотек створюються в порядку, встановленому законодавством, для постійного зберігання документів НАФ, що нагромадились у сховищах цих установ та інших профільних документів.

Положення про такі архівні підрозділи затверджуються відповідними науковими установами, музеями, бібліотеками за погодженням Держком архівом України.

Найбагатші фонди серед архівних установ цієї групи мають Інститути рукопису та архівознавства Національної бібліотеки України ім. В. Вернадського та ін.

До системи архівних установ належать також архіви та архівні підрозділи об’єднань громадян, релігійних організацій, підприємств, установ, заснованих на колективній та приватній формі власності або фізичними особами. Такі архівні установи створюються для постійного або тимчасового зберігання документів, що не належать державі та територіальним громадам. Положення про архівні установи з приватною формою власності, затверджуються їх засновниками з урахуванням рекомендацій Держкомархіву.

Документи, що не належать державі та територіальним громадам можуть зберігатись також в установах, заснованих фізичними особами. Строки зберігання документів у таких архівах визначаються договором, укладеним засновником з власником документів або уповноваженою власником особою, з урахуванням мінімальних строків зберігання документів, визначених відповідно до законодавства. В договорі обумовлюється місце подальшого зберігання документів у разі ліквідації установи.

37) НЕТ ВОПРОСА

38)Поняття про сукупний архівний фонд України

Важливою проблемою архівознавства є проблема сукупного архівного фонду. Кожна держава, нація мають свої матеріальні та духовні цінності, в тому числі, архівну спадщину.

Сукупність документів, що мають суспільне, наукове та духовно-культурне значення, пов’язані з історією народу і його держави й перебувають під її опікою, в радянському архівознавстві називали Державним архівним фондом (ДАФ).

Одним з результатів розпаду СРСР на початку 1990-х рр. була поява нових законодавчих актів. В процесі законотворення на пострадянському просторі було констатовано виникнення

проблеми використання спільної спадщини і запроваджено нове поняття «НАФ».

Політологічна наука розглядає поняття «державний» і «національний» як синоніми. Перевага поняття «національний», яке витіснило поняття «державний», щодо архівного фонду держави полягає в тому, що воно підкреслює синтез найбільших цінностей загальнонародного характеру, акумулює найвище надбання нації, яке входить за межі тієї чи іншої держави.

В Україні назву «НАФ» закріплено у положенні про Головне архівне управління при Кабміні (21.07.1992), що засвідчило потребу в такому новому понятті архівної практики і суспільних відносин.

Зміст його офіційно вперше було подано у Законі «Про НАФ і архівні установи», прийнятому 24.12.1993.

Під час розбудови незалежної держави загострились проблеми архівів. Поряд з підвищення інтересу до їхніх інформаційних багатств спостерігались прояви нігілістичного ставлення окремих суспільних груп до документальної спадщини, стала відчутною невідповідність союзних нормативних актів новим суспільним умовам, загострилось відставання від потреб матеріально-технічної бази архівів, виявилась слабкість соціальної захищеності архівістів.

У ситуації невизначеності з багатьох питань Закон забезпечив правовий захист НАФ як єдиної сукупності всіх документів, що зберігаються на території України і мають офіційно визнану наукову та історико-культурну цінність.

Прийняття вище зазначеного Закону забезпечило правову основу існування архівної системи, побудованої на єдиних принципах і засадах, юридично оформило величезний інформаційний масив – НАФУ.

13.12.2001 було прийнято нову редакцію цього Закону. В ній наголошено поряд з національним, загальносвітовий аспект значення НАФ, у чому виявилося самоусвідомлення українською нацією свого суттєвого місця в загальнолюдській цивілізації.

39)Склад і структура НАФУ

НАФ – це сукупність архівних документів, що відображають історію духовного і матеріального життя українського народу та інших народів, мають культурну цінність і є надбаннями української нації. До НАФ відносять документи незалежно від їх виду, місця і часу створення, виду матеріального носія інформації, форм власності на них.

Для внесення архівних документів до НАФ проводиться відповідна експертиза і державна реєстрація.

Документи НАФ є культурними цінностями, що постійно зберігаються на території України або за її межами і згідно з міжнародними угодами, ратифікованими ВР, підлягають поверненню в Україну.

В складі НАФ є три групи документів:

- документи, що утворились в різні історичні періоди на теренах сучасної України та зберігаються на території України;

- документи українського походження, що утворились за межами України і передані у власність України чи її громадян у порядку реституції,на підставі дарування або зберігаються за межами України і відповідно до міжнародних угод підлягають поверненню в Україну (в оригіналах або копіях);

- документи іноземного походження, що утворились на теренах інших держав і, за різних обставин опинившись на території України, стали невід’ємною частиною національної історико-культурної спадщини.

Серед документів кожної з цих груп є такі, що мають особливе значення та унікальний характер. Тому чільне місце у складі НАФ належить особливо цінним та унікальним документам.

До особливо цінних належать архівні документи, що містять інформацію про найважливіші події, факти і явища в житті суспільства, не втрачають значення для економіки, культури, науки, духовного життя, міжнародних відносин, екології, державного управління, оборони і є неповторними з погляду їх юридичного значення і автографічності.

Унікальні документи НАФ становлять виняткову культурну цінність, мають важливе значення для формування національної свідомості українського народу, визначають його внесок у всесвітню культурну спадщину. Для унікальних документів передбачено особливу форму обліку – облік у Державному реєстрі національно-культурного надбання. З’ясування виключної історико-культурної цінності документів НАФ і віднесення їх до унікальних відбувається з урахуванням таких критеріїв:

- статус і значення фондоутворювача;

- походження, авторство документів;

- час створення документів;

- цінність документів (інформації в них);

- юридична сила документів, їх оригінальність;

- наявність художніх або палеографічних особливостей документів.

Ці критерії застосовують комплексно. Унікальні документи підлягають обов’язковому страхуванню і відокремленому зберіганню, одночасно зі страховими копіями, які є недоторканими, виготовляються копії фонду користування.

Важливою складовою НАФ є Архівний фонд НАН, а також ЛНБ ім. В.Стефаника, рукописні фонди ВНЗ і національних музеїв України, Інститут рукопису НБУВ.

Важливою державною проблемою залишається поповнення НАФ документами культурної спадщини України, що перебувають закордоном. Вони підлягають поверненню в Україну у вигляді оригіналів або копій відповідно до міжнародних угод, внаслідок дарування чи придбання. НАФУ формується з архівних документів:

- органів державної влади;

- органів місцевого самоврядування;

- підприємств;

- установ;

- організацій всіх форм власності;

- архівних документів громадян та їх об’єднань.

Єдиною підставою включення документів до НАФ є експертиза їх цінності, яку проводять експертні комісії різних рівнів. Складним питанням правового і практичного характеру є подання архівних документів на експертизу цінності фізичними особами – власниками цих документів.

Отож, документи НАФУ, склад якого представлено документами, що повноцінно відбивають всі напрями життєдіяльності суспільства, зберігаються в державних архівних установах і приватних колекціях і перебувають під охороною держави.

40)Правові засади НАФУ

Суспільні відносини навколо історико-культурного надбання, зокрема архівів в Україні, як і в більшості країн світу врегульовані відповідним законодавством. Одним з суттєвих чинників, що впливає на правовий статус регулювання відносин, пов’язаних з документами НАФ, є належність їх до певної форми власності. ЗУ «Про НАФ та архівні установи» визнає будь-які форми власності на документи НАФ, передбачені Конституцією та законами України. Класифікація НАФ за аспектами власності передбачає такі категорії:

- документальні комплекси, що належать державі;

- комплекси, що належать територіальним громадам;

- документи, що є власністю суб’єктів господарювання недержавного походження, релігійних організацій та об’єднань громадян;

- приватні архівні зібрання або окремі документи.

Визначення архівних документів, які підлягатимуть під юрисдикцію держави, було однією з перших проблем, що постали перед законотворцями України, як і в інших колишніх республіках СРСР. Предметом законодавчого регулювання стала сукупність історично цінних документів, які належать Україні або її громадянам. Таке регулювання здійснювалось на рівних засадах, незалежно від того, в чиїй власності перебувають документи: держави, територіальних громад чи приватних осіб. Усі власники документів мають рівні права. Тому Закон України не передбачає, як в деяких інших державах, розподілу НАФ на частини за формами власності. Пріоритет держави орієнтований на вирішення головного завдання – забезпечення збереженості документів НАФ. Для його реалізації – в законі передбачено державний облік архівних документів, державну реєстрацію і контроль за додержанням законодавчих вимог щодо їх зберігання, виявлення та повернення архівної україніки.

Відповідно до конституційного права особи «вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію», єдиною підставою для користування документами для кожної повнолітньої, дієздатної, ідентифікованої особи є її заява.

До обов’язків фізичних осіб – власників цінних архівних документів – належить легалізація свого архіву шляхом реєстрації його в державній архівній установі. На власників цінних архівних документів ЗУ покладається завдання забезпечення збереженості документів НАФ. У разі недотримання належних умов збереження власник може бути за рішенням суду позбавлений права власності на ці документи. Відповідно до Конституції України іноземці та особи без громадянства мають рівні права щодо доступу до документів НАФ з правами громадян України. Кабмін України може обмежувати доступ до документів НАФ громадян тих держав, в яких передбачено обмеження доступу громадян України до їхніх державних архівів.

В архівному Законі зазначається також те, що власник документів НАФ не має права знищувати, пошкоджувати їх, змінювати зміст або безповоротно передавати за межі України. Вивезення оригіналів документів НАФ за межі України забороняється. Винятком є тимчасове експонування документів на виставках, наукова експертиза або реставрація документів. У такому разі потрібен дозвіл Держкомархіву.

На запобігання виснаженню національних архівних інформаційних ресурсів спрямовані певні обмеження щодо суцільного копіювання великих документальних комплексів.

З метою законодавчого визначення архівних документів як об’єктів, що мають цінність для власника саме як об’єкти рухомого майна, науковцями ЦНДІАСД розроблено методи грошової оцінки документів НАФ та віднесення їх до складу НАФ. Для захисту інтересів власника грошова оцінка документів НАФ здійснюється під час купівлі-продажу та інших угод, пов’язаних з передаванням права власності, визначення розміру збитків у разі заподіяння шкоди, проведення страхування документів.

Отож, НАФ – це невід’ємна складова національної і загальносвітової культурної спадщини, комплекс матеріальних носіїв цінної ретроспективної інформації, глобальна структурована інформаційна система.

41)Український комплекс

За межами України у державних, корпоративних, церковних і приватних архівах та колекціях , бібліотечних і музейних зібраннях різних країн зберігаються величезні масиви інформації з історії та культури України. В історичній науці для визначення архівних документів, пов’язаних з Україною, що зберігаються за її межами, закріпилось поняття «архівна україніка».

Архівна україніка є важливим інформаційним масивом і базовим історико-культурним потенціалом гуманітарної сфери знань. За ЗУ «Про НАФ та архівні установи» такі документи є частиною НАФ і, відповідно до міжнародних угод , підлягають поверненню в Україну в оригіналах або копіях.

Інформаційний масив архівної україніки формувався тривалий час. Систематичне вивезення документів та книжкових зібрань з України почалось за Петра І. Значну кількість документів захопило військо Меншикова під час розгрому Батурина 1708 року. Передавались документи до Москви і внаслідок арештів українських державних і військових діячів.

Драматичні зміни відбувались і за радянських часів, коли було ліквідовано велику кількість установ та націоналізовано їхні фонди. Отож, за принципом права «митрополії» до Росії «законно» переміщувались колосальні масиви документів , створені українськими установами на українській території.

Архівні документи українського походження, які перебувають за межами України, є невід’ємною частиною багатьох зарубіжних документальних груп або колекцій документів у державних і приватних сховищах. Значні масиви архівної україніки не знайшли публічних сховищ, не були оцінені, описані взагалі. Багатьом зібранням загрожує руйнація через незадовільні умови зберігання, а багато унікальних та цінних документів приречені бути викинутими новими власниками, які не можуть визначити потенційної цінності цих матеріалів. Багато документів, вивезених з батьківщини емігрантами занадто фрагментарні, щоб заслуговувати на витрати, пов’язані з архівною обробкою. Але, навіть, ті, що потрапили до університетських бібліотек, історичних товариств та музеїв або архівів етнічних груп як зразки іноземної екзотики, переважно не описані, закриті для дослідників. Численні українські організації докладають великих зусиль до повернення на батьківщину архівної україніки.

В архівній україніці виділяють 2 головні комплекси: український та зарубіжний.

Український комплекс включає документи створені урядом України, місцевими органами влади Російської імперії або СРСР, що діяли на українських землях, іншими установами, зареєстрованими в Російській імперії чи СРСР, чия діяльність відбувалась на сучасних українських землях, або окремими особами (незалежно від національності), що були підданими України, або етнічними українцями – підданими Російської імперії.

До основних груп документів українського комплексу належать:

- офіційні документи давніх українських урядових установ, що діяли на сучасних українських землях (документи Запорозької Січі, Гетьманщини, Центральної влади, УНР, ЗУНР) Цілі архівні комплекси були розпорошені в Парижі, Берліні, Відні, Празі, США.

- дипломатичні та інші офіційні документи, створені за кордоном українськими місіями або представниками офіційних українських установ та організацій;

- офіційні документи центральних установ, яким владами попередніх імперських режимів було доручено адміністративну діяльність на українських землях (документи Росії, Польщі, Австрії, Австро-Угорщини, Румунії, Туреччини);

- офіційні державні документи провінційних, регіональних, місцевих органів, що перебували на українських землях і були утворені владою попередніх імперських режимів ( у т.ч. документи КПУ радянського періоду). Сюди належать документи київського, волинського генерал-губернаторств та ін.

- документи офіційних українських військових підрозділів або виразно українські складники документації російських (радянських) збройних сил. Сюди належать документи українських підрозділів у складі імперських російської, польської, австрійської та радянської армій;

- документи, що виникли зав кордоном, за межами колишнього Російської радянської імперії внаслідок діяльності там представників інших недипломатичних офіційних українських ( радянських) державних установ (документи офіційних українських торговельних місій, представництв преси та ін.);

- документація українських недержавних приватних установ, ділові, церковні або культурні представництва, що офіційно не контролювались державою (документи закордонних представництв тих українських установ або організацій, що мали офіційний дозвіл на ділову діяльність в межах України);

- документація нелегальних організацій або організацій у засланні та окремих осіб, у тому числі дисидентських та підпільних груп, що діяли на території сучасної України в часи російського імперського чи радянського режимів ( наприклад, документи УПА, релігійних угрупувань, дисидентів, національних громад та ін.);

- особисті папери окремих українців, а також українських емігрантів( в т.ч. видатних осіб). Ця документація може захищатись авторським правом;

- рукописні книги, зібрання історичних документів та автографи, аудіовізуальні документи, вивезені з України емігрантами;

- документи, створені за кордоном приватними українськими емігрантськими організаціями та громадами, що продовжували зберігати українські традиції в еміграції;

- зібрання українських архівних документів, створені закордоном або українські складники інших зібрань.

42)Зарубіжний комплекс

Зарубіжний комплекс документації складають документи, створені іноземними урядами, установами та окремими особами. У зарубіжному комплексі виділяють 6 груп документів:

- документи урядів, напівприватних або приватних установ та організацій, окремих осіб(більшість документів, створених іноземцями в Україні або пов’язаних з Україною не може бути об’єктом вимог як офіційна частина національної архівної спадщини);

- дипломатичні або консульські документи офіційних місій інших держав на українських землях або пов’язані з Україною матеріали серед дипломатичних документів іноземних місій у Російській імперії та Радянському Союзі (консульські документи іноземних держав, які виникли в Києві, Львові та Одесі мають залишатись під юрисдикцією країни, що їх утворила, нема жодних підстав вимагати їх повернення);

- документи військової та цивільної окупаційної влади на українських землях часів війни (документи окупаційних армій найчастіше можна знайти в архівах країни-окупанта);

- документи іноземних неурядових фірм, культурних, релігійних, журналістських та інших організацій, які діяли в Україні;

- особисті папери іноземців, що перебували в Україні (щоденники, аудіовізуальні матеріали);

- колекції рукописів та документів, зібрані іноземцями, що мешкали в Україні.

Слід відмітити, що найбільші колекції українських архівів за кордоном були зібрані провідними українознавчими науковими, культурно-освітніми, політичними, еміграційними центрами у США, Канаді, Великобританії,ФРН, Чехії. Першорядні українські етнічні збірки зосереджено в архівах Наукового товариства ім. Т.Шевченка в Нью-Йорку, Української вільної академії наук в Нью-Йорку, Східноєвропейського дослідного інституту ім. В. Липинського та ін. Значні українські колекції зберігаються в Національному архіві Канади (Оттава), Архіві провінції Альберти (Едмонтон), Архіві Альбертського університету (Едмонтон). Результатом багаторічних дослідницьких та збиральницьких зусиль українських вчених на еміграції стала нещодавно сформована Колекція документів про повстанський рух та боротьбу з повстанським рухом в Україні Петра Потічного(1941-1954) – Центр слов’янських та східноєвропейських джерел імені П.Яцика Бібліотеки Робертса, університет Торонто. Іншу категорію архівної україніки складають матеріали центральних архівів тих країн, у складі яких тривалий час перебували українські землі (Росія, Польща, Австрія).

Перші спроби та результати систематичного опрацювання зарубіжних архівних зібрань, державною архівною службою України представлені на офіційному веб-сайті Держкомархіву в розділі «Архівна україніка» (http: lucky. scau. Kiev./ Arch Ukr/ index. ua. html.)

1 2 3 45