ОЛЬГА КОБИЛЯНСЬКА Доповідь про письменницю

Ольга Юліанівна Кобилянська народилася 27 вересня 1863 р. у м. Гура-Гумора на Південній Буковині (нині м. Гура-Гуморулуй у Румунії) в родині службовця. У 1873—1877 рр. О. Кобилянська вчила­ся в початковій чотирикласній німецькій школі. Не маючи можливості вчитися далі, дальшу освіту вона здобувала самостійно. З 1889 по 1891 р. О. Кобилянська жила в с. Димка Серетьського повіту. Пізніше вона

КЛАС

разом із родиною переїхала на постійне життя до Чернівців, брала активну участь у жіночому русі, 1894 року виступила одним з організаторів «Това­риства руських жінок на Буковині». 1899 року О. Кобилянська побувала на Наддніпрянській Україні, відвідавши родину Косачів на Волині, Лисенків і Старицьких у Києві, могилу Т. Шевченка в Каневі.

Після Першої світової війни та румунської окупації Північної Букови­ни письменниці довелося жити в тяжких умовах, зазнаючи переслідувань з боку румунської влади. З 1927 р. в Україні було розпочато видання 9-томного зібрання творів О. Кобилянської. Того ж року на відзначення 40-річчя літературної діяльності їй була призначена урядом УРСР пенсія, що дало письменниці можливість поліпшити матеріальний стан та прид­бати власний будинок, у якому письменниця прожила останні роки свого життя. У 1940 р. О. Кобилянська вітала приєднання Північної Буковини до УРСР, активно виступала в пресі з публіцистичними статтями та спога­дами. Того ж року її було прийнято до Спілки радянських письменників України. Померла О. Кобилянська 21 березня 1942 р. у Чернівцях.

Літературну діяльність О. Кобилянська почала в середині 1880-х рр. творами німецькою мовою. Перший художній твір українською мовою — повість «Людина», був надрукований 1895 р. у журналі «Зоря». Це була друга редакція написаного раніше німецькою мовою оповідання «Вона вийшла заміж». Пізніше з’явилися оповідання й повісті «Він і Вона» (1895), «Царівна» (1896), «Що я любив» (1896), «Аристократка» (1898), «Valse melancholique» (1898) та інші, позначені впливами поетики сим­волізму, філософії надлюдини Ф. Ніцше та ідей жіночої емансипації.

У повісті «Земля» (1902), яка була написана на основі реального братовбивства, що сталося восени 1894 р. у с. Димка, О. Кобилянська змалювала широку картину життя буковинського села з усім комплек­сом суспільних процесів. У цьому творі поєднуються елементи символі­чного та реалістичного стилів. Письменниці вдалося відтворити картину селянської психології, взаємин селянства із навколишнім світом, показа­ти злочинну, на її погляд, владу землі над селянином.

Одним з найпоетичніших творів О. Кобилянської вважається лірич­но-романтична повість «В неділю рано зілля копала…» (1909), написана за мотивами відомої народної пісні-балади «Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці».

Протягом 1915—1923 рр. О. Кобилянська пише низку новел на анти­воєнні теми, серед яких можна виділити такі твори, як «Лісова мати», «Василка», «Юда», «Назустріч долі», «Сниться» та ін. Увагою до психоло­гічних таємниць людської душі позначені новели О. Кобилянської «Огрівай сонце…» (1927), «Але Господь мовчить…» (1927).

Помітним явищем в історії української прози став роман «Апостол черні» (1926), в якому на широкому суспільно-історичному тлі О. Коби-лянська порушила проблему інтелігенції та народу, із симпатією змалю­вавши образи представників духівництва.

УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРА

МОЇ ВРАЖЕННЯ ВІД ПОВІСТІ О. КОБИЛЯНСЬКОЇ «ЛЮДИНА»

Чи замислювався хто над тим, чому серед українських діячів культури так багато жінок? Мабуть, це риси національного характеру — гордість, ви­сока самосвідомість, прагнення до освіти і служіння громаді — привели їх до суспільно-корисної діяльності. А також традиція, яка тягнеться від давніх іще часів — княгині Ольги, Анни Ярославни, Галшки Гулеви-чівни, Насті Лісовської, Марії Заньковецької, Соломії Крушельницької, Лесі Українки та інших наших славних землячок. У цьому ряду стоїть і видатна українсь­ка письменниця Ольга Юліанівна Кобилянська.

Хто, як не жінка, краще може зрозуміти жіночі проблеми? То ж пер­ший твір українською мовою — повість «Людина» — О. Кобилянська при­святила саме жінці, її прагненням та устремлінням. В уста головної ге­роїні Олени Ляуфер вона вклала свою програму жіночої емансипації, і цим прагнула пробудити своїх «сонних сестер», відкрити їм очі на їхнє дійсно принизливе становище у суспільстві: бути лише додатком до чо­ловіка і його оздобою. Уся система виховання й освіти дівчат того часу зводилася до оволодіння французькою мовою, танцями, манерами пове­дінки та основами домашнього господарювання. Вона зовсім не була спря­мована на те, щоб жінка могла сама себе забезпечити, а призначалася знову ж таки на розвагу чоловікам, на їхнє обслуговування. Головне для дівчи­ни — вдало вийти заміж, забезпечити собі заможне життя. Почуття при цьому до уваги не бралися — звикне, підкориться, сподіватися їй все одно ні на що. Письменниця підняла свій голос на захист тих бідних інтеліген­тних дівчат, що з якихось причин не змогли вийти заміж. Треба і їм дати можливість одержати відповідну освіту, роботу, щоб вони забезпечували себе матеріально, почувалися людьми, не принижувалися і не чекали чиєїсь ласки.

Олена Ляуфер повстала проти тупоумного, обмеженого міщанства, у якого картярство, пияцтво, плітки, заміжжя без любові заради багат­ства вважалися нормальним явищем, а чесна праця дівчини, читання сер­йозних книг і висловлювання своїх поглядів — безчестям. Олена не одна у своїй боротьбі — її підтримує сестра Ірина, потім студент-медик Лієвич. Цей сміливий, сильний, розумний і лагідний юнак (хоч був дещо не­зграбним у «світському» житті) привертає серце дівчини цільністю своєї натури, відкритістю поглядів і розумінням проблем жіночої емансипації.

Але життя посилає головній героїні випробування за випробуванням: смерть нареченого, безглузде самогубство брата; звільнення батька з ро­боти і його пияцтво; і, як наслідок, сім’я опиняється у страшній матері­альній скруті. Олена бореться з усіх сил, тримає на собі господарство, яке вони завели у селі, куди змушені були переїхати, приймає усі важливі рішення. Але сили нерівні. І дівчина не витримує, вирішує піти на само­пожертву — вийти заміж за нелюбого, але заможного чоловіка. Для цього вона змушена обманювати в цілому непогану людину, йти проти усіх своїх

КЛАС

переконань і поглядів на шлюб (хоч завжди говорила, що в його основі по­винна бути взаємна любов). І таке весілля для неї рівнозначне духовному самогубству.

Як складеться доля героїні повісті далі, ми не знаємо. Але для нас важ­ливе те, що, за образним висловом Д. Павличка, «навіть переможені ге­роїні Кобилянської лишають враження сильніших людей, ніж їхні пере­можці».

Минуло багато років. За цей час жінки досягли в емансипації усього, що хотіли. Але з’явилися інші проблеми, тепер уже зворотного порядку: як звільнитися від тягаря звалених на себе чоловічих обов’язків і знову стати жінкою. Та що б там не було, героїні Ольги Кобилянської вчать нас ніколи не втрачати власної гідності, бути сильними і наполегливими в освіті, в досягненні своєї мети, не втрачати почуття милосердя і обо­в’язку перед ближніми. Читаючи твір письменниці, ми, крім нових ідей і думок, одержуємо ще й велику естетичну насолоду, недаремно деякі його сторінки називають «золотими краплями», «поезіями в прозі».

ОБРАЗ ОЛЕНИ ЛЯУФЕР

(За повістю О. Кобилянської «Людина»)

Ольга Кобилянська, видатна українська письменниця, спостерігаю­чи за становищем жінки у тогочасному суспільстві, мріяла про рівно­правність її з чоловіками в одержанні освіти, у вихованні, у виборі свого власного життєвого шляху. Цій проблемі вона присвятила більшість своїх творів, і найперший із них — «Людина».

У цій повісті ми знайомимося з Оленою Ляуфер — дочкою царсько-королівського лісового радника. Вона читає серйозні книги, розмовляє з молодими людьми про «соціалізм, натуралізм, дарвінізм, питання жіно­че, питання робітницьке…», відстоює «рівноправність між мужчиною і жінкою». Це страшенно лякало батьків, викликало осуд у їхніх знайо­мих і товаришів, адже дівчина йшла проти всіх усталених поглядів та тра­дицій, що існували у цьому провінційному містечку.

Дівчата повинні були вивчати французьку мову, оволодівати музи­кою й танцями, готуватися повністю віддати себе у владу чоловікові. Мати й батько іншого шляху для Олени не бачили й не бажали, а особливо після того, як їхній син Герман-Євген-Сидор своїм розгульним життям наро­бив багато боргів родині. Батько теж частенько пиячив і втратив роботу, поставивши сім’ю у велику матеріальну скруту.

Олена на той час зустріла серед молодих людей свого однодумця, сту­дента-медика Стефана Лієвича, якого покохала і з яким таємно заручи­лася. Ця любов відкрила для дівчини широкі горизонти, підтримувала віру у правоту своїх переконань щодо емансипації жінки.

Але трапилося нещастя, якого не можна було передбачити. Стефан, «набравшись десь у шпиталі тифу», помер. Дівчина переживала велику душевну драму, навіть нервову хворобу, та ні з ким не ділилася, окрім

УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРА

лікаря. Тепер вона не вважала для себе можливим узагалі виходити заміж, бо «…задля обов’язку проти волі сковуватись з мужчиною, з обов’язку його й себе оббріхувати…», на її думку, злочин. Про це чесно написала у листі К-ому, який збирався їй освідчуватися і якого батьки охоче взяли б у зяті. У теперішньому своєму становищі Олена бачила для себе єдиний шлях: «Відповідно до моїх сил, відповідно до моїх здібностей… хочу сама собі заробляти на кусник хліба, а заробленим щиро ділитися з родичами…».

Та все залишилося лише у мріях. Добрі здібності в Олени дійсно були, сила волі й характер — теж, а от ні професійної освіти, ні роботи, яка б забезпечила матеріально не лише її саму, а й численних родичів — не було. Сім’я Ляуферів дедалі опиняється в жахливому становищі: застрелився брат Олени, повдовіла сестра Ірина і повернулася додому, приїхала й мо­лодша сестра Геня, яка жила якийсь час у родичів. Батько зовсім мораль­но занепав, спився, мати повністю віддалася на волю обставин. Родина переїжджає до села, там орендує землю і тяжко працює. Але й це приста­новище виявилося ненадійним. Господар землі вирішив продати її, а но­вий намірився ґаздувати сам. Отже, повна безвихідь… Олена прагнула щось придумати, знайти вихід, адже вона добровільно, як найсильніша, взяла на себе увесь тягар відповідальності за родичів. І зважилася… віддати себе в жертву, вийти заміж за багатого, але нелюбого чоловіка. В її душі відбувається страшна боротьба. З одного боку — попрання усіх переко­нань, зрада ідеалів і свого кохання, а з іншого — обов’язок перед рідними і матеріальна скрута. Обов’язок, обставини — переважують.

Олена влаштовує «лови» на заможного лісничого Фельса, і, треба сказа­ти, робить це досить вправно, в душі ненавидячи себе за таку поведінку. Хоч ми й пам’ятаємо, що все це заради благородної мети, вона тепер не видаєть­ся нам такою вже «ідеально уложеною натурою». Тут виявляються, на наш погляд, її далеко не кращі риси: зверхність, хитрість, лицемірство, навіть жорстокість. Прагне віднайти у Фельсові щось хороше — і не може (а той же і господар добрий, і службовець порядний, і книги читає, і сильний та гор­дий, а з нею ніжний та несміливий). Олені здається навіть Фельсів усміх «ограниченним». Ім’я цьому — нелюбов. Адже на вади першого свого судже­ного вона не зважала. Добре, вона не любить. Але ж Фельс! Він любить, го­товий на все, навіть «хоть би вона йому й ногу на карк поставила».

Молодий чоловік добре усвідомлював, на що йшов, і говорив: «Тиранко з вас, панно Олено!» Ми не можемо не відзначити і благородства лісничого. Під час освідчення, побачивши, що Олена його відтрутила грубо і різко, ска­зав: «Ви не любите мене?.. Не хочете бути моєю жінкою?.. Коли так, то простіть!» Отже, не хотів примусу, насильства над почуттями, нещирості. І готовий був піти. Але Олена нарешті видавила з себе згоду: «Хочу…»

Та й близьких своїх не щадить: «Вона була дражливіша, як уперед, ба не раз аж різка». Особливо вражає нас прикінцевий епізод повісті. Олена знищує листи від колишнього коханого, а останній з них читає ще раз. Ми розуміємо, як боляче героїні прощатися з минулим, із нездійсненими

КЛАС

мріями, відчувала свою духовну поразку. Аж ось піднімається до її кімнати Фельс, який нічого не підозрює і не знає. Вони ж ось мають їхати на своє весілля. І тут на читача падає несподівано ціла злива, можна б сказати, де­монічних почуттів: «Якесь незнане доти, упряме, дике чувство обгорнуло її, одне лише чувство. Вона ненавидить, ненавидить з цілої глибини своєї душі! Вбивала б, проклинала б, затоптувала б, як ту гадюку… Чи — його? — Адже вона винувата!! Сама, самісінька вона…»

Що ж, головна героїня повісті О. Кобилянської виявилася просто люди­ною — з усіма притаманними їй сильними і слабкими якостями. І заслугою письменниці, на наш погляд, є те, що вона майстерно підібраними засобами виразності відтворила правдивий і повнокровний художній образ, а не схему чи символ. Незважаючи на такий фінал, ми багато дечому можемо повчитися в Олени: її силі волі, розуму, здатності до самопожертви в ім’я близьких.